Храм

Чоловік поважно спускався вниз по масивних сходах. Бароко – стиль розкоші й кризи гуманізму. Вишукані пілястри майоріли своєю парадністю, фрески орнаментом плили вздовж стелі, оптичні ілюзії статуй зовсім трохи навантажували зір.

Цокання каблука чоловічих туфель відлунням відгукувалося в залі.

Світлий, просторий, неначе в ньому не знаходить свій покій демон, що хитріший від Мефістофеля.

Гукати не доводиться, адже слух уловлює шурхіт тканини. Стукіт туфель став гучнішим – чоловік зайшов в притвор і завмер, як тільки зачинились двері.

Навколо темінь, лише тоненький промінчик місяця пробивався скрізь кругле вікно.

Проте раптово промінь заломився від фігури, що ввійшла згодом. Повіяло холодом. Таким клятим морозом, що пробирав до кісток, до останніх клітин мізків, вимикаючи наглухо здоровий глузд.

Фігура мовчки крокувала назад до наосу, до світла свічок.

Бліде лице здавалося ще більш мертвим. Тиха молитва лунала з його вуст і ставала все гучнішою, поки останні слова не пролунали співом.

– Амі-інь.

У чоловіка при погляді на Демона Достоєвського мурашки побігли по спині, сковуючи його рухи.

– Веди мене в храм, я стану на коліна, – усміхаючись і співаючи, Федір мляво споглядав на гостя, – твоєї брехні. Я розкрию свій гріх, тому заточуй ножі! Я приймаю безсмертну смерть… Мій Бог,– юнак повністю обернувся до Морі, ступаючи ближче. – мою душу візьми.

Морі неспішно посміхнувся, оглянув його з ніг до голови й зовсім тихо прошепотів:

– Прямо тут?

– Звісно, Морі-сенсей.