Часи мого студентства

 Сьогодні вранці, я відчула біль у горлі та легке запаморочення голови. Я розуміла, що мені краще лишитись у кімнаті та відлежатись, ніж йти кудись хворою, але сьогодні мав бути день знайомства з програмою та викладачами. Тому, діставши з валізи невеличку аптечку, я випила ліки та згадала, як колись навпаки імітувала хворобу, щоб не йти на якісь контрольні чи самостійні роботи. Відчувши, що думки стають ясніше, а горло болить менше, я почала збиратись. Вибір мій впав на звичайні коричневі джинси та бежеве, тепле худі. 

 Ми з Настею пішли до їдальні, після сніданку нам потрібно було розійтись по кабінетам для подальших роз’яснень. 

 – Привіт, дівчата. Марія, ти як? – підсів за наш столик Єсен.

 – Добрий ранок, я в нормі. – відповіла я, знаючи, що мене не пустять на лекцію, а змусять піти в медпункт, якщо зізнаюсь.

 –  Це хороша новина. Гуляти під дощем восени на Західній Україні не найкраща ідея – пережовуючи омлет відповів Єсен.

 – Яка ще прогулянку? – запитала Стеша

 – Я вчора гуляла з Данею по території академії. – проговорила швидко я, кладучи до рота шматочок шоколадного пудингу.

 – Ну і нудьга. – хмикнула Настя, встаючи з-за столу. – Я пішла, не нудьгуйте тут без мене. – чаклунка трохи усміхнулась нам через плече та пішла у сторону виходу .

 – Мені теж уже час бігти. – дивлячись на екран телефону, я швидко піднялась та попрощавшись з Єсеном пішла до виходу.

 Я підійшла до класної кімнати під номером 031, яка знаходилась у центральному корпусі. Постукавши, я увійшла та присіла за парту. 

 Нам представляли вчителів один за одним, останнім став Лев Костянтинович, саме він став нашим куратором. Помітивши мене у класі, він привітно посміхнувся, після чого став посеред класу, щоб трохи розповісти про себе і свої обов’язки. 

 Під кінець сьогоднішнього екскурсу я вже майже засинала, на це вплинула монотонність пояснень та й запаморочення у голові не допомагало. Коли нас нарешті відпустила, я йшла по коридору ледь не біжучи від радості того, що зможу почати читання есе Вірджинії Вульф “ Своя кімната “. Мені порекомендувала ознайомитись моя подруга і я досить довго його відкладала, тож настав час взятись за есе. Згодом я трохи зменшила темп ходи, через біль у горлі та задишку, але це допомого мені зануритись глибше у свої роздуми про тему книги.

 Та тут хтось перервав мої думки про вечір та доторкнувся до мого плеча ззаду. Повернувшись, я побачила Даниїла, який у своїй звичній манері хитро посміхався.

 – Привіт, ну, як ти? – запитав Даниїл

Після другого такого питання, я задумалась чи не виглядаю я, як той зомбі. Але, натягнувши посмішку, коротко відповіла. 

 – Привіт, та все добре, а ти як? Не застудився, любчику?

 – Та ні, крихітко, як бачиш – живий. Навіть, спробую запросити тебе на вечірку. – підморгнувши, єхидно сказав хлопець.

 – Ти влаштовуєш вечірку за день до навчання? – здивовано запитала я.

 – А коли ж ще. Зараз почнуться заняття, багато домашки та усілякі іспити. Сьогодні, можливо, останній безтурботний день. – швидко протараторив Даниїл. – Та й до того ж, тобі треба уже знайомитись з іншими студентами та завести побільше друзів. Самотнім тут дуже важко живеться. – якось потьмянівше додав чаклун.

 – Ну що ж… – мені було важко вирішити між читанням та веселим вечором у компанії інших студентів. – Я напевно забіжу на годинку чи дві. – все ще трошки задумливо відповіла я.

 – Чудово, чарівнице, побачимось у третьому корпусі, кімната 209, о восьмій вечора. – проговорив Даня та побіг кудись вперед.

 Я вирішила піти, через останню фразу про самотність. Так, я маю декількох знайомих тут, але я б не сказала, що з кимось з них я стала аж такою близькою, а Настя так і взагалі мене трохи недолюблює. Я не стверджую, що ми ніколи не пройдемо порогу друзів, але познайомитись з іншими людьми та потоваришувати з однокурсниками було б непогано. Та й моя легка недуга, наче, не прогресує. 

 Пообідавши та подолавши складний шлях, через бібліотеку де я мала взяти книжки, потім мені потрібно було підійти в деканат та віддати додаткову папку документів та медичну картку на перевірку. Після усіх моїх походеньок, я відчувала сильну втому та головний біль. Нарешті, прийшовши назад до кімнати, я зустріла Настю, яка сиділа за своїм столиком, я вирішила почати налагоджувати наші відносини і запропонувати їй піти на вечірку.

 – Що за вечірка? – з легкою байдужістю запитала Стеша.

 – Звичайна, студентська тусовка. Я навіть не дуже розпитувала хто конкретно там буде, якщо чесно. Єдине, що знаю, де вона пройде та те, що її організовує Даниїл з друзями. – розказал коротко я.

 – Звучить так собі, у мене є важливіші справи – відповіла Настя встаючи з-за столу. – Ти не бачила ректора сьогодні, до речі? – вже з більшою цікавістю запитала дівчина.

 – Ні, після першого дня він кудись пропав. – відповіла я.

 – Зрозуміло… – задумалась та обірвала фразу Стеша. – Я піду до Дамелі, якщо що, спробую все-таки відшукати ректора. Не хочу залишатись на цьому лузерському факультеті – надягаючи кардиган поверх сукні, сказала дівчина та вибігла у коридор.

 І ось я одна, стою посеред кімнати і думаю, що мені робити перед вечіркою. Та от, мої роздуми перервав стукіт у двері. Це не могла бути Настя, бо у неї є ключ, це і не комендантка, вона б уже вигукувала щось про неповагу та мою повільність. Хто б це міг бути?

 Відкривши двері, я на свій подив побачила Єсена.

 – Привіт ще раз. Мені довірили роздати усілякі інфографіки, безглузді тексти про академію та її правила першокурсникам з нашого гуртожитку, тому я тут. – протягуючи мені папірці, сказав хлопець. – А Анастасії немає? – він трохи зазирнув у кімнату щоб упевнитись у своїй гіпотезі.

 – Ні, вона пішла шукати ректора. Ти, до речі, його не бачив? – запитала я, кладучи папери на свій стіл.

 – На жаль, нічим не можу допомогти. Я, як і ти бачив його востаннє на посвяті. –  перебираючи інструкції відповів Єсен.

 – Шкода. – коротко відповіла я.

 – Саме так… – трохи байдуже відповів він. – Слухай, передай, будь-ласка, ось це Анастасії, а мені уже час бігти. – якось заметушившись сказав юнак та віддав мені папери, поспішно розвертаючись.

 – Єсен… – швидко, майже викрикнувши, сказала я. – Не хочеш сьогодні піти на вечірку? – з зацікавленістю у голосі я запитала.

 – Що за вечірка? Скажи конкретніше, будь ласка. – спокійно попросив хлопець розвертаючись назад до мене обличчям.

 – Її влаштовує Даниїл, це буде у третьому корпусі, приходити треба на восьму вечора. – проговорила уже завчений текст я.

 – Це той Даниїл, який підійшов до нас поки ми чекали ректора і з яким ти вчора гуляла? – запитав, про щось задумавшись Єсен.

 – Так, це саме він. – коротко відповіла я.

 – А ти йдеш? – уважно подивившись мені в очі, запитав хлопець.

 – Так, я б хотіла повеселитись в останній день перед навчанням. – з усмішкою на обличчі відповіла я.

 Єсен у відповідь щось мугикнув, подивився на свій годинник та над чимось замислився.

 – То як? Ти прийдеш? – я перервала його роздуми.

 – У мене багато справ на сьогодні. – з провиною у голосі сказав чарівник.

 – Оу, я зрозуміла, тоді успіху з цим всім розібратись. – сказала я, вже з меншим захватом і почала закривати двері.

 – Зажди… – притримавши мене за руку, сказав він. – Можливо я зможу на годинку відірватись від справ. – тихо промовив Єсен та з легкою ніяковістю прибрав свою руку.

 – Дійсно?! – у мене аж очі загорілись у той момент. – Чудово, зустрінемось біля виходу з гуртожитка о дев’ятнадцятій сорок п’ять. Не запізнюйся, па-па. – з легкістю промовила я, закриваючи двері.

 Знову залишившись на самоті, я подивилась на годинник, була тільки третя година дня. Для початку я вирішила прийняти знеболювальне, обрати вбрання та прилягти почитати. Для вечірки я відклала собі на стілець сіру водолазку з тими ж коричневими джинсами. Я переодяглась та нарешті змогла трошки прилягти. 

 Накрившись ковдрою, я зрозуміла, що мене трохи морозить, але я все ж таки вирішила почати читання. Уже на третій сторінці я відчула сильну втому та сонливість, але я не хотіла спати посеред дня. Дві сторінки після, я вже майже не вдумувалась у текст, а на шостій сторінці я взагалі вирубилась.

 Прокинулась я через декілька годин від стуку в двері, голова запаморочилась від того, як різко я підвелась, а у вухах пролунав пронизливий дзвін. Підвівшись, я побачила у вікно прекрасний краєвид, сонце поступово заходило за гори, роблячи їх вершини темними, як ніч, а дерева легенько погойдувались на вітру. 

 Йти було непросто, через слабкість тіла, сонливість та головний біль. Відкривши двері, я побачила Єсена, вдягнений він був трохи незвично для нього. Оверсайз лонгслів у темно зелену полоску та чорні довгі брюки. Обличчя його спочатку виражало незадоволення, але, як тільки він роздивився мене уважніше, то занепокоївся. 

 – Ти в порядку? На тобі обличчя немає. – з цими словами він приклав руку до мого чола та з задумливістю вглядався в очі. – Та у тебе ж температура. – з цими словами, він обережно завів мене до кімнати підтримуючи за руку та вклав у ліжко. – Почекай трохи, я зараз покличу медсестру. – сказав він мені поспіхом та обережно поклав мою руку, яку не відпускав увесь цей час поруч зі мною на подушку.

 Поки я чекала на медсестру та Єсена, я уже тисячу разів пожалкувала, що не звернулась до медпункту одразу. Якби я не боялась пропустити щось важливе, а сумлінно витримала б постільний режим та приймала б ліки, можливо, я б уже була здорова до першого навчального дня, який був уже завтра. 

 Напевно, двері відчинили запасним ключем, бо я навіть не почула, як вони увійшли. Медсестра одразу підійшла до мене зі схвильованим виразом обличчя та трохи захекавшись.

 Єсен підставив їй до ліжка стілець та увімкнув світло, щоб медпрацівниці було зручніше проводити огляд.

 – Вітаю. – привітно всміхнулась пані. – Любчику, ти не проти, якщо ми зараз трошки поспілкуємось на одинці. – звернулась вона до Єсена. Після чого він кивнув та вийшов з кімнати.

 – Як тебе звати, люба? – з тою ж легкою посмішкою, вона дістала свій блокнот та почала щось заповнювати.

 Я відповіла на всі її запитання, ми поміряли температуру та вона послухала моє дихання. Під час цих всіх формальностей, я встигла роздивитись медсестру, це була русява жінка з довгим зібраним у хвіст волоссям, невисокого зросту, років так тридцяти, у білому халаті з величенькою сумочкою медикаментів. 

 – Ну що ж, це не щось критичне, звичайна застуда. – спокійно сказала жінка, поступово збираючи речі. – Зараз я покличу когось, щоб допомогти тобі дійти до медпункту, бо ти ж живеш не одна, не хочу наражати на ризик зараження твою сусідку. – з цими словами вона підвелась та вийшла з кімнати. 

 Через хвилину до кімнати уже зайшла медсестра та вочевидь її помічниця, а також, як не дивно поруч з ними стояв Єсен. Увесь цей натовп прямував зі мною до медпункту, поки помічниця та чаклун підтримували мене та допомагали йти, медсестра розмовляла з коменданткою про тимчасове переведення мене до медпункту. 

 Вже через декілька хвилин ми були на місці. Кімната була трохи більша за мою у гуртожитку, вона була добре освітлена з двома ліжками, робочим столом та стелажами з різним причандаллям.

 Мене обережно вклали на м’яке ліжко та дали якісь таблетки. 

 – Так, Люд, а де мої трави для цілющого сну? – знервовано запитала медсестра у своєї помічниці, відкриваючи різні шухлядки та перебираючи речі на стелажах.

 – Без поняття, Дарин, ти ж сама тут порядок влітку наводила. – відповіла помічниця, дивлячись на свою колегу з нерозумінням в очах.

 – Ох, божечки, та за шо мені це все, доведеться спуститись в підвал. 

 – Ну то пішли. – з цими словами жінки зібрались та вийшли за двері.

 Єсен підсунув собі стілець та присів біля мого ліжка.

 – Ти як? – запитав він.

 – Не дуже, але добре, що мене вже обстежили і це проста застуда. – я видавила легку усмішку, щоб він не хвилювався.

 – Я радий, що все обійшлось. – усміхнувся він у відповідь.

 Ми трохи посиділи у тиші просто розглядаючи одне одного

 – Чому ти не пішов до себе, коли тебе попросили вийти? Це ж могло затягнутись і ти б чекав години дві, а то і до ранку. – поцікавилась я.

 – Ну, я переживав, ти виглядала якоюсь втомленою з самого ранку. – відповів чаклун. – Та і взагалі, я ж староста, я маю про таке знати. – додав хлопець трохи ніяковіючи.

 – Дякую тобі за все. – сказала я тихо, вкриваючись сильніше, щоб зігрітись.

 – Та то пусте. – сказав Єсен. – Але ти не засинай, вони уже скоро мають повернутись з травами. – додав староста тикаючи у мою руку, щоб впевнитись, що я не сплю.

 – То поговори зі мною, а то засну ж від нудьги. – з сонливістю у голосі сказала я.

 – Окей, не проблема. Задам питання. Ам…я бачив під час усієї цієї метушні у тебе якісь книги на поличці. Судячи з усього, ти багато читаєш. Що останнє читала? Чи яка улюблена книга? – запитав зацікавлено Єсен. 

 – Хороше запитання. – я дійсно задумалась на хвилинку чи дві.  – Ну, останніми були прочитані декілька перших сторінок есе Вірджинії Вульф “Своя кімната”. А от з улюбленими важче. Ну, напевно: “Гордість і упередження”, “1984”, “Усмішка” та “Вбити пересмішника”. Це всі непогані книги, які я змогла згадати у такому стані. – я спокійно завершила свій міні монолог.

 – Чудовий вибір. Мені завжди важко обрати улюблену книгу. Знаєш що, для цих роздумів я виділю один вихідний день і прийду до тебе з відповіддю. – і усміхнувшись, він продовжив. – А останнім твором був “Ромео та Джульєтта” Шекспіра.

 – Як на мене, “Сон літньої ночі” краще. – відповіла я, чекаючи на його думку.

 – Можливо, мені абсолютно не зайшло це чтиво. Я не читав поки “Сон літньої ночі”, але дякую за рекомендацію. – відповів Єсен.

 Так ми і проговорили ще хвилин тридцять, аж до приходу медпрацівниць. 

 – Хух, нарешті ми тут. – сказала медсестра, кладучи на стіл трави. 

 – Нічого собі, ти досі тут, хлопче. Дякую, що посидів з Марійкою. А тепер біжи спати, завтра ж на навчання уже. – промовила помічниця, ставлячи електрочайник.

 – Одужуй, я не хочу втратити таку чудову співрозмовницю. – сказав Єсен тихо і почав вставати. Я ще завтра прийду. – додав Єсен, виходячи із кімнати.