Цієї ночі Доріану наснився кошмар

Цієї ночі Доріану наснився кошмар. Місяць завис у проваллі вікна жовтим півколом, відчинені віконниці билися до стін, а фіранки звивалися білими зміями у повітрі. Лавеллан стояв над ліжком, і обидві його руки були цілими. У холодній напівтемряві було майже не розгледіти, тому Доріан швидше чув і відчував, як чорна із зеленими іскрами кров капає на підлогу – гучний, неприємний звук.

Ельф дивився не кліпаючи, губи його беззвучно ворушилися в глухому благанні: «Врятуй мене від смерті».

У сні Доріан розумів – це не справді, але серце з кожним ударом впивалося в ребра, тіло тремтіло. Він тягнувся до Лавеллана – і хапав руками лише повітря. А Інквізитор відходив усе далі, вглиб кімнати, залишаючи криваві, маслянисті, блискучі в місячному світлі сліди на підлозі.

У кутку просторої кімнати – майже непроглядна пітьма; Інквізитор стояв там, наче тінь стародавнього прокляття, невидимий. Це лякало найбільше. Доріан повільно встав з ліжка, потягнувся до посоха і завмер. Тіло не слухалося, ноги ніби цвяхами прибили до підлоги. Щось гаряче, вологе поповзло від п’яток по щиколотках вище, обмотало тугими стрічками стегна. Він хотів опустити погляд, скинути з себе пута, але не міг – очі дивилися в темряву кімнати, де тьмяно блищала зеленим потворна мітка на долоні Лавеллана; його пальці ледь вловимо ворушилися, і мотузки на тілі Доріана затягувалися сильніше. У мозку гудів голос ельфа, але якийсь чужий, неправильний: «Врятуй мене, врятуй від смерті».

Коли зашморг оперезав шию, Доріан кинув усі зусилля на те, щоб прокинутися. Магам не снилися такі кошмари. Вони вміли контролювати сни, навівати будь-які сюжети або їхню відсутність – усе, щоб врятуватись від демонів: так робив сам Доріан, багато разів, і ця ніч не була винятком. Виснажений війною в Тевінтері, він не хотів бачити нічого до ранку. Чоловік заплющив очі і порахував до десяти, але коли розплющив їх – навколо була та ж кімната, повна місячного світла і тіней, крижаного вітру і зловісного шепоту. Тільки тепер Інквізитор не ховався в кутку, а стояв прямо перед ним – високий, худий, у закривавленому обладунку. Погляд його блукав по оголеному тілу мага, скрученому судомою від невидимих ​​пут, і в світлих очах ельфа горіло зелене полум’я. Він дивився не як справжній Лавеллан, а його темний, отруєний магією завіси двійник – жадібно, з невідомою злістю і хіттю. Ельф водив долонями над плечима і торсом Доріана – невагомо, ледь торкаючись крижаними пальцями, і на тіло мага, з гучним шипінням, капала отруєна кров. Чорна в невірному місячному світлі, вона стікала по шиї до ключиць, нижче, вздовж ребер; залишала тонкі сліди на животі, щоб густими краплями заплутатися у волоссі в паху та на стегнах. Коли крові зібралося достатньо, Інквізитор обійшов застиглого Доріана – глухо стукнули черевики – і задоволено цокнув язиком.

– Ти боїшся мене, боїшся крові, – прошепотів Лавеллан. Його губи були близько-близько. Навіть оповитий зеленими іскрами, закривавлений, жахливий і чужий, він залишався прекрасним. І найбільше, наплювавши на інстинкти, Доріан хотів обійняти його. – Можливо, твій страх врятує мене від смерті.

Доріан смикнувся – нічого не сталося. Тіло не слухалося його, мозок палав. І на мить йому здалося, що це не сон. Не було перемоги над Корифеєм, погоні за Соласом, ельфійський бог не позбавляв Інквізитора мітки, не віднімав його руку. Це все брехня, ілюзія. Правда – дика, жахлива – стояла перед ним. Лавеллан піддався демонам, став на бік зла, його сила виросла, любов до Доріана – згасла.

Немов у підтвердження думок мага, Інквізитор нахилився, шумно втягнув крізь зуби повітря і злизав краплю крові, що застигла у виїмці між ключицями. Його язик був гарячим і сухим, тоді як дихання – холодним. Задубілому через відкрите вікно Доріану, легкий дотик здався ударом батога. Інквізитор не дав схаменутися – прокреслив язиком доріжку вниз, зупинився біля пупка.

– Чому ти тремтиш, Доріане? – зашепотів ельф. – Тобі завжди подобалося, коли я цілував тебе тут, торкався ось так.

Він пробігся кінчиками пальців по ребрах, дряпнув внутрішній бік стегна, легко торкнувся члена. Він мав рацію – Доріан любив, коли Інквізитор схилявся нижче і покривав поцілунками стегна, облизував пальці і повільно, круговими рухами, обводив голівку, розмазував слину по всьому стовбуру. До того часу Доріан був уже на межі – чіплявся за плечі свого коханця, вплітав пальці в довге волосся, благаючи заковтувати сильніше, глибше…

Але то був не Інквізитор. Невідоме, жахливе породження Темряви зараз стояло перед ним на колінах, гладило стегна, стискало до синців сідниці, смоктало налиту кров’ю голівку, шипіло і шкірилося. Плоть Доріана, звична до такої знайомої ласки, зраджувала його, але мозок метався і горів. Зашморг на шиї стискався сильніше, синхронно з рухами рота ельфа: вниз – вузол повністю перекривав повітря, вгору – вузол трохи слабшав. Світ навколо звужувався до рваних ліній – кров на його тілі, кров на обладунках, – і крапок – чорні краплі на підлозі, витатуйовані на обличчі Інквізитора. Темрява поглинула кімнату, і тільки тіло Лавеллана світилося зсередини смарагдовим і білим, фарбувало блискучі обладунки.

– Ти ніколи не вмів мовчати, особливо в ліжку, але тепер… – ельф на хвилину відірвався від його тіла, встав – витонченим, злитим рухом, облизав губи. Очі його на мить спалахнули, і пута спали з Доріана, в горло полилося крижане повітря. Дар мови повернувся до нього, як і свобода рухів, але маг продовжував стояти нерухомо, заворожений і наляканий одночасно.

– Навіщо ти прийшов? – голос звучав глухим карканням, легені палали. Доріан хотів підійти ближче, торкнутися рідного обличчя, пригладити розпатлане волосся. Доріан хотів схопити посох, паралізувати блискавкою, і катувати чудовисько, яке прийшло у вигляді Лавеллана, щоб його дурити. Доріан хотів прокинутися і нічого не пам’ятати.

– Щоб ти врятував мене від смерті, – посміхнувся Інквізитор – незнайома, вульгарна усмішка, що змусила опалий член Доріана смикнутися.

– Ти… ти не він.

– Правда? – ельф штовхнув його в бік ліжка, відкинув у темряву кімнати магічний посох легким рухом пальців і почав роздягатися. Раніше Доріан любив кохатися, коли Лавеллан повертався зі своїх місій. Він стягував покриті кров’ю і пилом обладунки, змивав бруд із змученого тіла, змащував не до кінця загоєні шрами, а потім цілував, цілував…

Зброя падала на підлогу майже безшумно – до того голосно кров стукала в голові, у вухах дзвеніло. Доріану здавалося, що минула ціла вічність, перш ніж сорочка білою хмарою осіла на підлогу. Його затошнило. Тіло Лавеллана покривали моторошні рани і опіки – все, що колись вилікували цілителі, повернулося і розцвіло на світлій шкірі рубцями, наривами, кровоточивими плямами. Якір обплітав долоню ельфа, тонкими нитками тягнувся вздовж руки прямо до серця. На місці очниць сяяли чорні вирви, обличчя червоніло від ран, волосся – темне, липке від крові… Доріан відчув, як його тіло тремтить, по щоках течуть сльози; повітря закінчилося, і він зрозумів, що весь цей час кричав.

– Чому ти не рятуєш мене?..

*

Коли він розплющив очі, кімнату заливало м’яке рожеве світло. Вікна були зачинені, біла тюль висіла мінливим полотном. Як буває після кошмарів, тіло його затерпло, горло стиснув тупий біль. Доріан намагався зачепитися поглядом за візерунок на ковдрі – вишиті на синьому фоні золоті лілії, поворухнути пальцями на нозі, вирівняти дихання.

– Поганий сон? – почувся голос збоку, чиясь рука погладила його обличчя та шию, скуйовдила волосся. У світ повернулися фарби, рухи, звуки. Доріан повернув голову – Інквізитор лежав, підперши долонею щоку, в очах його танцювали смішинки. Вранішнє світло золотило довге волосся, яскравою плямою лежало на голому плечі.

– Так, я… – Доріан прочистив горло. Примари сну стікали з його тіла з кожним новим подихом. – Мені снився ти, але інший. Ти благав мене про допомогу, весь у крові… Говорив, що я мушу врятувати від смерті. О, любове моя…

Лавеллан не дав йому договорити. Він присунувся впритул, навис над магом – волосся повністю прикрило обличчя – і втягнув його в поцілунок. Дихання ельфа – гаряче, трав’янисте – зовсім не нагадувало на крижане дихання кошмару, і Доріан розслабився, обвив руками шию коханця, втиснувся членом в стегно.

– Стривай!.. – щось було не так. Дві здорові руки Інквізитора торкалися його шкіри – права гладила стегна, ліва стискала їх члени разом, великим пальцем розмазувала смазку по голівці. Теплі, справжні, вони не могли бути правдою. – Аматусе, чому в тебе…

Ельф осідлав стегна Доріана, уперся долонями в груди, втискаючи кристал під шкіру, в те місце, де шалено стукотіло серце. В очах його, поруч із чорнотою, клубочилось благання.

– Можливо, тому, що я мертвий, Доріане. Ти мене не врятував.

Доріан відчував, що падає. Сильні руки штовхають у пітьму, і він летить, все глибше і глибше занурюючись у чорну безодню. Її крижані води сходяться над головою; він заплющує очі, але там чекає та сама безодня, вугільна, тремтлива, в якій відсутній час, простір і біль. Доріан борсається, махає руками, намагаючись ухопитися за щось, але навколо порожнеча, і чорна вода забиває його легені; тут немає повітря – у вухах шумить, тіло швидко слабшає, серце б’ється відчайдушно швидко, а потім затихає. Він намагається вдихнути, але лише ковтає воду.

З останнім ударом він прокидається. У його маленькій кімнатці немає вікон. Важка ковдра тисне на живіт і груди; Доріан кашляє, намагається виплюнути неіснуючу рідину, і від зусиль його нутрощі скручує тугим вузлом. Біль, гострий і яскравий, приходить разом з усвідомленням – він живий, він більше не спить. Вузьке ліжко скрипить, підлога холодить вологі від поту ступні. Доріан у напівтемряві пробирається до столу і запалює лампу – вогонь кидає на стіну потворні тіні. Чарівник перевіряє, чи добре замкнені двері і втомлено сідає на край ліжка.

– А я ж майже повірив, – бурмоче він, стискаючи кристал на шиї сильно, до болю. Мітка на руці Лавеллана так само пульсувала та горіла? Коли біль стає нестерпним, він витягує з-під подушки брата-близнюка – такий же білий, прозорий, на золотому ланцюжку кристал, призначений для спілкування на відстані. Доріан зняв його з мертвого Інквізитора багато років тому.

Чарівник дивиться деякий час на свої долоні – у кожній по марній речі, яку ні зламати, ні викинути. У м’якій напівтемряві його смагляві руки здаються ще темнішими, на них майже не видно зморшок і шрамів, що залишили роки. У Магістеріумі чекають справи, але тевінтерець дозволяє собі посидіти ще трохи. Сьогодні йому снився Інквізитор – день обіцяє бути добрим.