Цукор з мигдалю

В темних залах «Блек роуз» тихо, занадто тихо. Не чути звичного дзвону келихів, не відчувається легкого аромату вина, дорогих страв. Тіні напівпрозорим шовком вкривали підлогу й стіни. Тільки швидкі кроки одного з нещодавно найнятих офіціантів порушували тишу в цьому, сьогодні, зовсім неживому місці. Нехай кожен зі столиків заброньовано, тільки один з них ― той що далі від вікон ― з тремтінням в долонях сервірував хлопчина. Хвилювання не з’явилось нізвідки. Власник ― Ім Чангюн ― нехай й здалеку, нехай ледь помітно, але спостерігав за ще кілька днів тому здібним парубком. Якби не молочного кольору сорочка, силует ресторатора точно розчинився би лихим фантомом в напівтемряві біля головного входу. Погляд Іма, який прискіпливо, холодно й жорстко оцінював ледь не кожен рух, офіціантові добре знайомий, та все ще змушував майже кожну хвилину перевіряти, чи все на столі розставлене так, як того вимагали правила.

Коли вже друга тарілка полетіла на підлогу і білим розсипалася на майже чорний ламінат, поки хлопець вкотре перевіряв, чи шукав щось у кишені штанів, Чангюн недоброї усмішки стримати не зміг. Невже сьогодні все настільки погано, що новенькому потрібне заспокійливе? Чи може справа в чомусь трохи більшому, ніж у звичайній напрузі чи неготовності спілкуватися з кимось, хто вирішив на вечір забронювати весь ресторан? У будь-якому випадку, з’ясувати це варто було зараз, і не ганьбити себе та «Троянду» перед відвідувачами.

Хлопець тільки здригнутися встиг, коли зі спини його міцно схопили за плече. Лише кілька секунд по тому до офіціанта дійшло, що веде його в підсобку містер Ім, потроху підштовхуючи вперед. Зазвичай, Чангюну ніщо не могло завадити поговорити з кимось із персоналу в головному залі, іноді навіть перед відвідувачами але щось підказувало, що зараз краще цього не робити. Мабуть, тому офіціант з кожною миттю проведеною в тиші тільки більше панікував.

― Що відбувається? ― коротко спитав Чангюн, як тільки двері зачинились.

― Н-нічого, містер Ім, я просто, ну, в мене долоні трохи мокрі, ― зовсім невпевнено видав парубок і, не усвідомлюючи того, сховав руки за спину. В погляді майже чорних очей він шукав хоч краплю довіри, але зустрівся лише зі скептицизмом та роздратуванням.

― Брешеш, ― нехай говорив Чангюн майже напівпошепки, пролунало це занадто холодно й грубо, щоб продовжувати впевнено це заперечувати. ― Брешеш, та ще й в очі дивишся, Чжихо. І чому?

― Н-не брешу я, ― хотів підвищити тон офіціант, але одного лиш погляду вистачило, щоб той замовк.

― Ще й як брешеш. Ти сьогодні занадто знервований, постійно на мене озираєшся, руки майже не контролюєш, кишені постійно перевіряєш. До речі, покажи врешті, що там, або я сам перевірю.

― Та нема там нічого такого, я просто хвилююсь, важлива зустріч буде, самі розумієте. ― тільки вірити такому було зовсім не в правилах Чангюна, тому він майже ривком сунув руку в чужу кишеню, ― Що ви?! Поверніть! ― і дістав звідти маленький прозорий зіп-лок із білуватим порошком, що трохи нагадував сіль чи цукор.

― Так-так, ну і нащо ти проніс сюди наркоту? Вдома роби що хочеш, сюди це приносити навіщо?

― Та це не, ― вирвалося у Чжихо, але той одразу замовк, тільки сильніше розхвилювавшись.

― Гм, ну і що це тоді? ― у відповідь тиша, занадто дратівлива, нехай Чангюн намагався це приховати. ― До тебе, як я розумію, не дійшло. Ми залишимося тут, доки я не почую пояснень. 

― А як же, ― Чжихо й слова більше вимовити не дали.

― Зачекають, мені не вперше змушувати якихось мажорів чекати, особливо коли я бачу такі цікаві співпадіння. ― офіціант тільки й дивився на Іма у відповідь з абсолютною розгубленістю й ніяк не зникаючим страхом. ― Ну, розумієш, одного дня я від відвідувачів, раптово так, чую, що в наш невеличкий Дейтон приїздить багато людей з Кореї та Китаю, майже кожен з них або раніше мав проблеми з законом, або зовсім «не має» минулого. Через приблизно місяць в мій ресторан влаштовується один з цих неочікуваних мігрантів, кілька тижнів працює без проблем чи нарікань, але коли бронюють весь ресторан на одне ім’я, цей новенький міняється змінами з усіма для того щоб точно вийти саме в цей день і поводить себе аж настільки знервовано, що мені починає здаватись, ніби він людину вбити збирається, скажи мені, що після такого думати?

― Звідки ви… ― знов вирвалось у парубка, але він майже буквально прикусив язика, намагаючись змусити себе врешті замовкнути.

― Звідки я що?

― Звідки ви знаєте?

― Зачекай, це все… ― Чангюн, здається, засумнівався у власній можливості розуміти англійську.

― Так, там, ― Чжихо запнувся, ― там отрута, ― врешті сказав хлопець.

На обличчі Чангюна на секунду з’явилося здивування, яке так відкрито звучало в короткому подиху від розгубленості. Очі ледь не вперше за вечір мерехтіли невпевненістю, ще й дивився ресторатор зовсім не на підлеглого, а кудись на підлогу. Все це майже одразу розчинилося в хвилі агресії, яку Ім так старанно намагався приховати, але не побачити її зовсім міг тільки сліпий. Вона в суворому погляді, в тому, як Чангюн різко підібгав губи, стиснув кулаки, нехай в лівій долоні досі залишався пакетик з отрутою.

― Ти нікуди звідси не вийдеш. До кінця зміни. А коли вона закінчиться, я наберу другу в поліції і молись, сволото, щоб тебе не кинули на довічне. ― цідив крізь зуби Ім. Дай він волю емоціям, ледь не шепіт змінився би криком, зупиняло тільки те, що на кухні все ще залишались люди, яких втягувати в це не хотілося зовсім.

― А-але мене вб’ють, а вас, бос може, ― і знову договорити не дозволили.

― Можеш вже зараз набрати своєму «босу» й передати від мене, за яким напрямком він може сходити й присісти на найближчий член. Смерті в цьому ресторані не бути, тим більш, на мене ви нічого не скинете. ― сказавши це, Чангюн вийшов з кімнати і різко хлопнув дверима, які майже одразу зачинив кількома оборотами ключа.

Ім намагався уваги не звертати на спроби Чжихо їх відкрити, вибити, або хоча б стукати якомога гучніше, як тільки до парубка дійшло в якій ситуації він опинився. Ресторатор просто підійшов до потрібного столика й сунув в карман піджака зіп-лок. Довелось тільки трохи послабити краватку. Хвилювання помалу почало контролювати навіть Чангюна.

Наступні півгодини до зустрічі пройшли майже в повному спокої, якщо не враховувати паніку Чжихо, котру було майже не чути завдяки спокійній фоновій музиці. Щось з джазу й якогось спокійного, та нетипового ембієнту. Так, це зовсім не те, що слухав би сам Ім, але до атмосфери ресторану підходило занадто добре, щоб змінювати цей давно вже створений плейлист. З прибиранням шматочків розбитої тарілки й сервіруванням продовжити довелось вже Чангюну, та умів він це майже ідеально. Так чи інакше навчишся всьому, коли ще підлітком намагаєшся підтримувати сімейний бізнес. Стіл підготовлений, освітлення не занадто яскраве, в ресторані жодної зайвої людини ― все так, як просили зробити. Чангюн повернувся до входу. Хтось же повинен зустріти відвідувачів.

Двері відчинились. Перше, що потрапило в ресторан ― холод. Зі змішаного з пилом повітря вулиці, та з погляду нічного гостя. Він одягнений майже ідеально: чорний костюм, жилет, темно-сіра краватка, на лівій руці годинник зі срібла, чи білого золота, здається. Навіть взуття до блиску начищене. В очі кидались тільки дві речі: яскраве руде волосся, точно пофарбоване, і прикраса на краватці, що нагадувала стрибаючого тигра.

Нехай пройшло лише кілька секунд, незнайомець вже поглядом оцінив Чангюна від голови до п’ят. Різко, навіть грубо. Ледь не вперше на Іма дивились так, як він на інших. Неприємно. Але зараз на це звертати увагу не можна й не потрібно було.

― Доброго вечора. Лі Чжухон, я гадаю, ласкаво просимо в «Блек роуз». Якщо дозволите, в мене є одне невеличке запитання. Ви замовляли столик на двох, чи мій менеджер?.. ― на цьому Чангюна перебили.

― Так, на двох, мій друг під’їде трохи пізніше. ― не зацікавлено відповідав той, постійно шукаючи поглядом щось, чи когось в головному залі.

 ― Вибачте за таку нетактовність, я так і не сказав вам свого ім’я. Ім Чангюн, власник цього ресторану, з будь-якими питаннями можете звертатись до мене. А тепер дозвольте провести вас до столика.

Аура в цього, як Іму здалось, трохи моторошного чоловіка занадто важка. Вона повільно розтікалась підлогою, оплітала все, чого торкалась; робила з тільки що легкого повітря ледь не кисіль, і навіть потроху глушила музику. Погляд в спину Чангюн теж відчував. Жорсткий погляд. Тому й, як тільки обидва зупинились біля потрібного столика, ресторатор трохи занадто різко розвернувся обличчям до Чжухона.

― Прошу пробачення, але обслуговувати вас буду я. Офіціант, який повинен був працювати сьогодні, на жаль, вийти на роботу не зміг. ― намагаючись не показати й краплі хвилювання брехав Чангюн.

― Сподіваюсь, що з ним все добре, ― промовив Чжухон, тільки от за легким співчуттям в голосі іскри злості в погляді приховати в нього не вийшло. ― До речі, поки мого друга тут ще немає, може покажете віп-кімнати? У вас на сайті їх фото я не знайшов, радив би виправити це, на майбутнє.

― Авжеж, йдіть за мною.

Коли двоє підходили до однієї з таких приватних кімнат, долоні Іма майже непомітно тремтіли. Вперше звичайна присутність незнайомої людини поряд доводила його до майже неконтрольованого жаху, який він давно вже встиг забути. Ім ніколи не міг назвати себе лякливим, оточуючі навпаки вважали його час від часу занадто сміливим в словах, поведінці, але навіть від тихого дихання десь позаду під ребрами розтікався холод, а серце билось в рази швидше. І не даремно. Як тільки обидва опинились в кімнаті без вікон, та ще й з вимкненим освітленням, Чангюна грубо розвернули, штовхнувши в плече, а після схопили за горло й силою притиснули спиною до стіни. Він, здається, головою вдарився, але того навіть не помітив. Шкіри трохи нижче підборіддя торкнулось щось холодне, металеве. Чангюн на секунду поглянув на це щось. Тьмяне світло з прочинених дверей натяками й несміливими відблисками вимальовувало револьвер в долоні гостя. В майже чорних очах промайнув страх, який пошепки підтримував швидкий ритмічний шум у вухах.

― То це ти влаштував, ― глухо й крізь стиснуті зуби шипів Ім.

― Куди ти дів Чжи? І якого взагалі в це лізеш? ― в прокуреному голосі Чжухона вміло стримувана лють.

― Та в підсобці він сидить, нікуди я його не відправив, не встиг ще. ― кожне слово, сказане через силу, або занадто швидко ставало все менш зрозумілим, тому кожну фразу переривала занадто гучна пауза. ― І чому це мені не лізти? Ви людину в моєму ресторані вбити хочете, а я таке тут терпіти не збираюсь. 

― Якщо зірветься це, відкинешся сьогодні ти. Де отрута?

― Пусти… ― вже хрипів Ім, поки в очах все швидше темніло.

― Спочатку ти відповіси.

― Пусти, якщо задихнусь ― не відповім.

Пальці на шиї врешті не стискали шкіру до гострого болю і Чангюн зробив кілька таких потрібних тоді вдихів, зриваючись на глухий кашель; а шум у вухах, в той же час, помалу стихав.

― Вперед, розповідай.

― Все у мене.

― Дістаєш і кидаєш на підлогу, ― злість потроху замінило роздратування.

― А що я за це отримаю? ― і в очах, і в голосі хитрість, точно зміїна.

― А що мені завадить тебе тут пристрелити? ― мовив Чжухон зі скептицизмом.

― В кожному куточку тут по камері. Вб’єш мене ― мої люди кинуть записи або в інтернет, або поліції. Не думаю, що воно тобі треба. Може просто домовимось? Ти мені ― гроші і непричетність до всього, що тут відбудеться, я тобі ― можливість робити тут що завгодно. Легко виконати, правда ж?

Кімнату заповнило напружене мовчання. Секунди по тому дуло револьвера підборіддям Ім вже не відчував. Дихати нарешті стало легше ― його відпустили. Тож Лі згоден. Але страху це не прибрало. Щось з минулого незрозумілим маревом плило перед очима і сиділо в розумі нав’язливою думкою. Тільки сказане пошепки самому собі: «Це не він,» ― дало можливість хоч думати тверезо.

― Випусти його, ― вже в рази спокійніше говорив Чжухон.

― Він не зможе. Він до того як ти прийшов не зміг нормально себе контролювати, а після півгодини в підсобці його трусити буде.

― Тоді зробиш все сам, як позбавитись доказів я розкажу потім. Головне ― залиш трохи порошку на одязі того виродка, зрозумів? Як ти це зробиш мене не хвилює. ― вже в дверях кинув Лі.

― Ясно, ― Ім, здається, і сам не вірив, що блеф з неіснуючими камерами щойно врятував йому життя.

 

***

 

В першу чергу, нехай все ще не відчуваючи ніг, Чангюн вирушив до дверей підсобки. Кілька тихих ударів по дереву і зсередини маленької кімнати почувся рух. Чжихо з насторогою зробив кілька кроків на звук.

― Ніяких істерик, відповідаєш на запитання і ввечері вирушаєш додому без зайвих проблем. Куди підсипати отруту? – тремтіння в голосі, хай майже не помітне, але все ще є.

― Ку-уди завгодно, але не в десерти або алкоголь, – все заїкався хлопець.

― Тож, той чай піде?

― Так, м-може тепер мене…

― Ні, ― грубо перебив його Ім. ― Тільки коли вони підуть.

Чангюн коротко поглянув на Чжухона, що відверто сумував за столиком, й одразу ж вирушив до сусідньої зали, до бару. Сьогодні там нікого, та це неважливо. Хвилювання треба було приборкати якомога швидше. Хоча б так. Келихом темної бурштинової рідини. Вона трохи обпікала обвітрені губи, а на язику віддавала гіркотою та легкою терпкістю. Це відволікало. Допомагало розслабитись хоч трохи. Майже одразу вже пустий келих опинився біля ​​кількох залишених ще вчора. Варто завтра нагадати бармену про те, що робити так тут не можна.

Нехай лише трохи, але врешті заспокоївшись, Чангюн зник у кімнаті для персоналу. Він хаотично шукав на полицях однієї з шаф рукавички з білої тканини, ті, що колись давно тут носили офіціанти. Не знайшов, щоб його. Залишилось лише два варіанти: засипати ті кришталики або в кишеню, або на долоні. Нехай все це занадто ризиковано, та трохи кристаликів між пальцями Ім все ж затиснув. Так хоча б не помітять одразу. З напруженням втримуючи в одному положенні праву руку, Чангюн повернувся до входу.

Десять нескінченно довгих хвилин по тому, до ресторану увійшов другий гість. Чоловік із місцевих, адвокат, вже далеко не вперше тут. Його, здається, звали Дерек, принаймні до нього так зверталися всі його подруги, що змінювались щотижня. Виходить, це його збиралися отруїти. Розгубленість на обличчі Чангюна швидко змінила звична для роботи посмішка. Зі знайомим точно буде легше.

― Радий знову тебе тут бачити, Дерек, ― Ім потис гостю руку, навіть відповісти нічого не дозволивши, ― давно не бачив тебе тут, як справи на роботі? ― і поплескав по плечу, врешті розслабивши пальці. 

― Та все гаразд, ― натягнуто посміхаючись, відповів чоловік. ― От якраз зустрічаюся з одним із клієнтів.

― Щастить тобі з такими мішками грошей на ніжках, як я бачу. Ну, проходь, він на тебе вже чекає, ― сказав Чангюн, кивнув у бік потрібної зали і, коли Дерек пішов до Чжухона, вирушив до кухні.

Треба вимити руки. Нав’язливі думки про отруту не дозволили просто винести замовлене заздалегідь. Тільки після того, як один з су-шефів зі здивуванням й недовірою поглянув на Іма, що майже пів хвилини протримав долоні під холодною водою, ресторатор кинув щось про випадково пролиту на руки хлорку в підсобці. 

Чангюну шукати ідеального моменту для того щоб всипати прозорі кристали отрути в чашку довелось не довго. Хтось раптово скинув на підлогу щось з посуду. Відволіклись. Швидко Ім дістав вже, напівпорожній пакетик і, кількома непомітними рухами пальців висипав те, що залишилося в краплі води на дні однієї з філіжанок. Білуваті кристали, розчинилися майже одразу, а Чангюн сховав тепер вже пустий зіп-лок у внутрішню кишеню піджака. Головне тільки запам’ятати: чашка зліва на підносі – Дереку, справа – Чжухону. Глибокий вдих, видих, на губах знову легка посмішка і вперед, у головну залу.

За легким дзвоном у вухах Чангюн зовсім не помічав, про що говорили двоє, дякувати богу, на нього лише раз і на секунду поглянув Лі. У відповідь довелось непомітно кивнути. І без слів ясно, що питали, чи все готове. Ім відійшов до найближчої стіни, спостерігаючи за тим, як Дерек спочатку налив собі трохи гарячого чаю, а потім випив майже залпом. Ім намагався відволіктись на світло ліхтарів і повернувся в реальність тільки коли Дерек вкотре поскаржився на біль десь у скронях. 

― Давайте зустрінемося наступного тижня, мені потрібно трохи часу щоб зібрати всю інформацію щодо цієї справи, ви знаєте як зі мною зв’язатися, якщо що. – сказав адвокат. 

Він поспішаючи кудись, підвівся з-за столу і якось занадто швидко покинув «Троянду». Коли двері зачинились, Чжухон тихо, та задоволено посміявся, а потім й сам встав і підійшов до Чангюна, потираючи, шию. 

― Ну що, легко ти впорався, Гюн, точно ні на кого не працював раніше? ― спитав Лі, цього разу, вже зацікавлено шукаючи у поведінці власника ресторану хоч щось, що могло б підказати його справжнє минуле.

― Чангюн, ― коротко поправив його Ім, ― І ні, не працював.

― Тримай, ― Чжухон, не звертаючи уваги на виправлення, дістав із кишені невеликий аркушик паперу і протягнув його хлопцю, ― Тут телефон людини, яка заїде і забере стіл, стільці та посуд, про інше не хвилюйся, серйозного обшуку тут не буде, можу пообіцяти. Подзвониш ― не називай імені, скажи щось про Кобру, можеш навіть представитись так, тоді він зайвих питань ставити не повинен. Одяг раджу спалити десь подалі від будинку. А із записами з камер, я думаю, ти знаєш, що робити. Я наберу тебе за робочим номером, як тільки з’являться якісь новини з поліції, пов’язані з цим, тож не раджу найближчим часом скидати дзвінки з невідомих номерів.

― Добре, ― відповів Ім і все ж забрав листок.

― Побачимося, пізніше гроші занесу, ― протягнув Лі.

 

***

 

― Мер, збирай інших і йдіть додому, я тут із посудом сам розберусь, ― сказав Чангюн, увійшовши до кухні.

― О невже? ― перепитала дівчина, протираючи витяжку.

― Ну, я ж обіцяв відпускати вас трохи раніше?

― Дякую-дякую, ― і з усмішкою Мері вирушила до хлопців су-шефів, в кімнату для відпочинку.

Вже зовсім скоро в ресторані майже нікого й не залишилось. Працівники кухні пішли, а Чжихо, якого нарешті випустили з підсобки, втік, ледь не збувши рюкзак з речами. Чангюн врешті зателефонував за номером у записці. Довгі гудки змінилися, тихим, здається, зірваним нещодавно голосом.

― Хто? ― роздратовано спитав якийсь чоловік.

― Доброго вечора, це Кобра, у мене в «Блек роуз» маленька проблема з посудом та стільцями, один хлопець сказав, що ви допоможете. Тож приїдете?

― Так, я зможу, а на вивіз чи на місці?

― М-м, я думаю краще на вивіз, самі ж розумієте, може зіпсувати зовнішній вигляд всього залу. ― відповідав Ім, сподіваючись, що правильно зрозумів підтекст питання.

― Добре, чекай.

Хвилин п’яти не минуло, як у ресторан, грубо штовхнувши двері, увійшов чоловік в одязі, що нагадував уніформу перевізника. Він окинув поглядом кімнату і, помітивши трохи здивованого Чангюна, що весь цей час просидів за одним зі столиків біля вікна, пройшов вже до нього.

― Вечора, Кобро, що забирати?

― Он там, усе, що на столі, сам стіл та стільці. З рештою я сам розберусь.

― А ти, до речі, на нашого Чжи не схожий, і я тебе не бачив у наших. Звідки ти взявся взагалі? ― питав старший, виносячи стільці з ресторану.

― А я й не з ваших, мене просто попросили про допомогу, я й допоміг.

― Тоді зрозуміло, ну, скажу тобі одразу, тепер тебе вже не відпустять, тож подумай на чиєму боці залишитись. ― він повернувся за столом й посудом.

― Подумаю, ― кинув Чангюн і втупився в екран телефону.

Після все, крім короткого прощання, відбувалося в тиші. Як тільки Ім знову залишився на самоті, він швидко трохи переставив столи зі стільцями так, щоб зникнення «тридцятого» прямо в центрі кімнати помітно не було. Далі переодягнувся в кімнаті для персоналу в чорну толстовку та того ж кольору джинси з кросівками. Одяг завжди тут на випадок, якщо йому доведеться піти не до себе додому. Зібравши уніформу, ресторатор зайшов на кухню за пакетом. Що б там не було в тих кристаликах, кидати одяг, на який вони могли потрапити, в автівку просто так Чангюн не збирався. Особливо враховуючи те, що його доведеться спалити за містом, де зазвичай трапляються пожежі. Ось тільки туди треба ще дістатися, а перед цим ресторан закрити, що Ім, власне, і зробив. Світло вимкнене, газ на кухні перекритий, сигналізація увімкнена, а вхідні та задні двері на ключ замкнені. Врешті до машини. Пакет залишився на задньому сидінні сірої королли, після чого Чангюн завів авто і секунди по тому вже вслухався в свист вітру за відкритим лише на кілька сантиметрів вікном.

Холодне нічне повітря і тиша заспокоювали, а м’яке світло ліхтарів допомагало сконцентруватись на власних відчуттях. Та, на жаль, все це не відволікало від роздумів. У те, що він щойно вбив людину, Чангюн вірити не хотів. Може Дерека просто так налякати намагалися? Тільки навіщо? І як взагалі можна налякати отруєнням? Дурна думка. Хоча, про це взагалі краще зараз не згадувати. Все встане на свої місця коли, коли зателефонує Чжухон. До дзвінка краще просто сподіватися, що Дерек живий та отруєний, не більше.

Нарешті діставшись потрібного місця, Чангюн залишив машину на узбіччі, дістав з кишені запальничку, забрав пакет і вирушив до стежки, що вела до лісу. Саме там п’яні підлітки і просто не зовсім приємні особи часто палили щось. Кинувши пакет під давно обвуглене дерево, Чангюн пропалив чорний целофан і полум’я швидко охопило одяг, поглинаючи його. Переконавшись, що згорить все до останку, Ім повернувся до машини. Тепер додому. 

Ще півгодини тихої пустої дороги в якомусь легкому трансі, і Чангюн дістався до свого одноповерхового будинку. Він залишив тойоту в гараж і майже одразу опинився в вітальні. Всередині, як завжди, спокійно, темно і самотньо. Місячне сяйво, проникаючи в кімнати, окреслювало силуети меблів. Порушувати цей темний холодний нічний спокій Чангюну не хотілося, тому він просто вирушив у спальню, скинув одяг кудись на стілець, а телефон на тумбу, після чого сам майже одразу влігся, накрившись ковдрою з головою.

* * *

Ранок починався не з будильника, а зі стискаючого скроні головного болю та дзвінка. Хтось вже не першу хвилину намагався розбудити Чангюна. Прокинувшись, хлопець ще якийсь час намагався ігнорувати вібрацію десь позаду, на тумбочці, але потім згадав, що сталося минулого вечора і, зовсім мляво забравши телефон, відповів.

― Що? ― вранці голос Іма ще нижче і здавався в рази більш хрипким.

― Прокинувся, а Гюн? ― хлопець готовий був проклинати Чжухона за цей солодкий тон і скорочення.

― По-перше, моє ім’я Чангюн, по-друге, що тобі потрібно о шостій ранку?

― Давай вставай, Гюне, і шукай місцеві новини, тобі сподобається, обіцяю, ― задоволено протягнув Лі. 

Це таки змусило Іма піднятися і піти у вітальню, але як тільки він зміг телевізор увімкнути, голос Лі, фрази, що віддалено нагадували похвалу, та й частково навіть самі новини заглушило здивування, страх і бажання повернутися у вчорашній день, щоб відмовитись брати участь у тепер вже вбивстві.