Цикорій під склом

Тепла, наповнена чистою любов’ю, але трагічна замальовка, в якій дід Чуя розповідає внучці про Осаму. Розповідає про людину, яка асоціюється з улюбленою, але сухою квіткою, яка залишиться під склом рамки з найважливішими спогадами.

Маленька дівчинка дев’яти років швиденько лізла по драбині на горище. Мереживна літня сукенка задерлася, коли вона досягла люку на стелі. 

 

Голівонька з рудими косичками визирнула з дірки.

На горищі стояло два старі ліжка на пружинах, застелені ковдрами з вишитими квітами. Поряд величезна шафа для сервізу. На після полудневих сонячних променях мерехтіли пилинки. 

 

Дитя підбігло до дубової шафи і висунуло пару шухляд, заповнених пожовклими записниками, книгами та різними дрібницями. На дні нижньої шухляди лежала величезна різьблена рамка з сухими квітами під склом. Ледь не розбивши, дівчинка витягла. Поставила на ліжко. 

 

—Ти що тут забула? —раптом почувся голос діда із-за спини. 

 

Бліде обличчя з гострими рисами, та яскраво-блакитними спалахами під рудими віями. Чоловік в віці виліз по драбині на горище. Бурштинова сорочка з одного боку була заправлена в класичні, але вже зношені, штани прямого крою. Окуляри з круглою оправою і золотим візерунковим ланцюжком висіли на шиї.

 

—Дідо Чуя, я просто шукала папір для о-л-ігамі. — не вимовляючи “Р” в слові “орігамі”, відповіла внучка. 

 

Він тепло посміхнувся і присів поряд. 

 

—Бачу ти знайшла дещо цікавіше. 

 

Дівчинка активно замотала головою. Косички загойдалися в такт рухам. 

 

—Квіти під рамкою символізують найважливіших людей у моєму житті. — пояснив дід Чуя. 

 

Дівчинка насупилася і пильно придивилася до квітів. Хвильку подумавши, вона вказала пальцем на маленьку сплюснуту квітку цикорія. Незважаючи на роки, рослина зберегла яскравий блакитний колір з відтінком фіолетового, проте на краях пелюстків з’явилася сітка прожилок кавового кольору.

 

—Таких багато в твоєму саду. — сказала внучка. 

 

Чоловік кивнув.

—Улюблені квіти, як символ улюбленої людини. 

—Це тітка Койо? — радісно заплескала в долоні дівчинка. 

 

Дідо тихо розсміявся.  

 

—Я люблю тітку Койо, але це не вона. – Чуя усміхнувся сильно очима і ледь помітно вустами. —це мій колишній партнер і… за сумісництвом споріднена душа — Дазай. Осаму Дазай, хоча він називав мене слизняком, а я його скумбрією.

 

Руде дитя голосно розсміялося так, як вміють тільки діти. 

 

—Я його не знаю. хто Він? Розкажеш мені? Ну будь ласка! — посипалася слова від внучки. Великі оченята блистіли.

 

Дід перевів погляд на квітку цикорія за склом. 

 

—Спочатку наші взаємини були чим завгодно, але не уособленням тепла. Я сам не впевнений, як так вийшло, але після безлічі годин, проведених разом, через роботу ми якимось чином сформували щось особливе. В той час ніхто з нас не признавав чогось важливого, але не озвученого. 

 

Зараз, проживши більше шістдесяти років, я можу сказати, що Дазай це людина, яка в першу чергу, показала мені, як виглядає турбота. Він зігрів мене, коли я навіть не знав, що знаходжуся серед льоду. Насправді, холод і не хвилював мене, поки я не дізнався як це — не відчувати його. Поряд з ним в мене не було потреби ставати… меншою особистістю? Я міг бути настільки голосним, невдоволеним, враженим чи дурним, наскільки відчував. Я міг говорити і не сумніватися чи йому цікаво, не фільтрувати. Я міг відпустити себе. Це було безпечно, тихо, спокійно. 

 

Дазай був таким простим і очевидним в своїй дивакуватості. Я деколи сумнівався чи реальний він. Адже як жива людина може бути настільки безсоромною, нахабною, зарозумілою, але водночас пильною, розуміючою та глибокою? 

 

Він ніколи не розумів який він незвичний. Не зважаючи на фасад самозакоханого дурня, його тайфуну в голові ніколи не торкалося світло людських думок. Саме тому багато хто вважав його генієм. Привабливим парубком, який насправді не надавав належної ваги своїм турботливим діям чи важливим словам. 

Те, що Дазай називав мінімумом — цього було достатньо, щоб люди закохувалися. 

 

Я чесно не знаю, як так склалося що Дазай обрав мене. Він міг би спрацюватися з ким заманеться. Він би запам’ятався абсолютно кожному. Його завжди оточували люди, а цей бовдур навіть не докладав для цього зусиль. Їх тягнуло до Осаму, проте ніхто не міг насправді наблизитися.

 

Будучи маленьким циганчам, яке життя кидало: з рук в руки, які не відчувалися теплими, з дому в дім, ні один з яких не відчувався затишним; я і не думав, що зможу мати щось таке надійне і стабільне. Стабільне прийняття всіх моїх помилок, захоплення кожною моєї рисою, дією і словом.

 

Скільки б я не намагався, скільки б аркушів не списав — мені ніяк не вдається передати всю глибину моєї любові. Як пояснити, що я довіряв йому більше ніж собі? 

Навіть якби весь світ обернувся до мене спиною — мені було б байдуже, адже Дазая мені достатньо, а якби обернувся Дазай, то мені було б байдуже на всі барви світу. Як пояснити, що немає його вчинку який викликав би в мене щире відчуття відрази чи несхвалення. Можливо в нього его розміром з Тихий океан, але й душа не менше. Не можу не цитувати улюблені книги, коли говорю про нього.

 

Сам того не розуміючи, Осаму перетворював в мистецтво, все чого торкався. Я як поціновувач це бачив і захоплювався. Мені хотілося показати його всьому світу і, звичайно, я користувався кожною можливістю про нього розповісти. 

 

Про те, як його спокійна раціональна відповідь на мої страхи наповнює впевненістю і доводить, що я все роблю правильно. Як змінюється вираз обличчя, коли він щось не зрозумів. Як гойдаються вії, коли він фліртує. Як уважно він слухає і з повагою ставиться до сказаних мною слів. Хіба можна не хотіти про це кричати? 

 

Не дивлячись на внутрішнього агностика, в мене є теорія, в яку я не можу не вірити. Я переконаний, що ми це одна душа розділена на два тіла. дві частинки в різних проявах. Суцільне розуміння, надчуттєве переживання, сліпе бажання захистити і віддавати.

Думаю, для посторонньої людини наші грубі слова в купі з діями, наповненими довірою, турботою і любов’ю могли б здаватися млосним лицемірством. Чимось перебільшеним і фальшивим. В тому, що люди цього не розуміють є певна таємниця, інтимність та особливість нашого зв’язку.

 

Осаму вихований книжками. Фантазіями про правильні слова, почуття, спогади. Він казав, що моменти зі мною відчуваються як вирвані сторінки з книги, яка примушує почуватися живою. 

 

Починаючи з вишуканих обідів в Парижі після чергової місії та закінчуючи дешевою сигаретою, яку ми ділимо на двох на балконі нашої маленької робочої квартири.

 

Особливо мені подобалося прокидатися поряд з ним. Ліниві обійми з м’якими поцілунками в лоб. З неохайним волоссям і припухлими губами після сну він виглядав неперевершено.

Натягнута на ребрах шкіра, гострі плечі, тріщина на середині нижньої губи, м’які кінчики пальців. Я міг би лежати обіймах Осаму вічність, поки він гладить мене по лопатках. 

 

Насправді наші стосунки ніколи не підходили під якийсь ярлик. Надто близькі для друзів. Недостатньо визначені для чогось більшого. 

 

Мені здається є паралельний всесвіт, в якому все вдалось би. Всесвіт, в якому я дозволяю собі торкатися його, коли відчуваю хвилю любові. Цілувати, коли почуття захоплення аж душить. Говорити ванільну романтичну банальщину, яка крутиться в голові лише при миті зорового контакту. Всесвіт, в якому я показую, що не повинно бути ні одного жорстокого вчиника чи слова в його адресу. Там я вигадую захопливі побачення базуючись на захацянках, які він випадково сказав. 

 

Я знаю його, як ніхто інший. Я бачу його, як ніхто інший. 

 

В цьому паралельному всесвіті ми прокрадаємося на концерти без білетів, кричимо пісні, які чуємо вперше на всю горлянку і ділимо п’яні поцілунки. Не обов’язково від алкоголю.

 

Там ми живемо в старенькій орендованій квартирі біля порту. В Дазая під ногами треться білий кіт, якого він назвав Ацуші, а в мене на руках чорний — Акутаґава. 

 

В залі поскрипує програвач, імпульсивно куплений ним на барахолці, а на плиті пригорають млинці, адже ми надто зайняті обіймами й лінивими ранковими пестощами, щоб слідкувати за їжею. Сміємося один над одним, багато сміємося.

 

Ввечері він ніжиться в ванні з піною. Свічки навколо. Дим від цигарок. Я сиджу поряд на перилі та зачитую виділені цитати з недавно прочитаної книги. Дазай їх детально аналізує і вигадує найскладніші алюзії по темі.

 

Думаю, в паралельному всесвіті наші стосунки були б взірцем неозвученої в словах, але відчутної в кожному подиху, любові. На відміну від всього попереднього, це не гіпотеза — це пряма аксіома.

 

Хоча навіть в нашому всесвіті я безмежно щасливий присутності Дазая в моєму житті. В будь якому прояві. Навіть знання, що він десь ходить по світу та існує на цій планеті — приносить спокійну посмішку. 

 

Ось це мій цикорій. Улюблена квітка і людина.

 

Дід Чуя ніжно клацнув внучку по носі, тому що та заслухалася. Широко розплющені очі дівчинки пару разів кліпнули, перед тим як вона спитала:

 

—Так чому ж не вийшло? Ви ж обоє такі чудові, як так?

 

Чоловік знову перевів погляд на рамку. 

 

—Я не знаю напевне, можу тільки гадати. Осаму якось сказав, що не уявляє як працюють стосунки між двома хлопцями, хоча це не здається мені складною перепоною. Можливо, я був для нього не привабливим в цьому плані. Недостатньо звабливим, цікавим чи ініціативним.

 

Можливо, всі надважливі слова, які я сприймав так особисто, були манерою спілкування і цікавістю до світу, а не конкретно до мене. Можливо, в романтичних стосунках він хотів того, що може дати тільки жінка, а може просто навіть не розглядав варіант чогось більшого, тому що був задоволений тим, що ми мали. 

 

Можливо, я просто чергова людина в списку закоханих в Дазая Осаму. Можливо, в мені було чогось недостатньо. Чогось, що було для нього важливим.

 

Я так і не дізнався чому так вийшло. Він не любив про це говорити, залишаючи мене наодинці з власною наївно-трагічною натурою, яка безкінечно формує здогадки. 

 

Але наслідок вийшов такий — наші пазли хоч і складалися ідеально, але були з різних наборів.

 

Лежачи на животі, внучка понуро поклала голову на складені передпліччя. Ніжки більше не хиталися так радісно. 

 

—Це ж сумно, тоді чому в тебе досі в саду так багато цих квіток?

 

Чуя м’яко посміхнувся.

 

—Як сказав Оскар Уальд “Людину можна любити безкінечно довго, якщо немає шансу на взаємність”.

 

 

Як доповнення до загальної картини: мій вірш, який пасує в атмосферу:

я не можу припинити тягнути руку до тебе.

хвилі волосся повзуть крізь пальцями. вузол на мізинці. 

я не можу припинити відчувати.

м’які припухлі губи після сну. пилинки на сонячних променях. осідають на віях. ледь відчутний доторк. 

по скроні. 

під вилицею. 

на підборідді. 

я не можу припинити помічати.

сліди кроків на паркеті. край сорочки прикриває бедра. мурахи вкривають шкіру. запах шоколаду. звук вентиляції на кухні. 

я не можу припинити посміхатися очима. 

гойдаєш ногами, сидячи на столі. яблуко покотилося. ховаєш рукою сміх. я всеодно бачу.

білизну‘ зубів.

тріщину на нижній губі. 

синець біля ліктя. 

я не можу припинити линути. 

вдих.

видих. 

спільне повітря. рух ребер синхронізований. торкаються.

кавова гуща на дні. слід меду в кутику рота.

я не можу припинити…

окреслюю лінії. 

від плеча 

до виїмки між ключицями. 

від шиї 

до потилиці. 

ніс у волоссі. відчуваю запах м’ятного шампуню. 

я не можу…

поглинаю кожен відтінок, як прозрівший сліпець. 

світла з персиковим підтоном. бордові, як бліда кров. 

темні, але з бронзовим відливом і золотавими крихтами.

я не…