Це і є життя

— Вибач, мені шкода, правда, вибач, але—

Ви не подумайте, Дазай — майстер самоконтролю і гуру подавлення почуттів, особливо подібних тим, які напали на нього цього вечора, але це не зовсім той випадок, в якому він би за власної волі щось зупиняв.

Можна сказати, Осаму жах як розклеївся: не перебирав назв, перш ніж направитись у перший ліпший бар, в якому, як хлопець потім пригадав, і за зайвий зоровий контакт з людиною твоєї статі здатні загризти.

Та все не так погано: будьмо відвертими, не таким, як він, думати про такі дрібниці. Він навіть намагався спершу переключитись на когось іншого, можливо, менш кіпішного, а дзвонити своїй пасії було лише ділом звички. Так вже сталось, часом життя змушує нормалізувати і ситуації, де тебе, як нашкодившу дитину, виривають з натовпу та тягнуть до імпровізованого суду — туалету — і вимагають пояснень при тому, що головним маєш бути, як би, ти.

Отже, шию Дазаю стискають оперативно та якісно, напевне, аби навіть спроби продовжити думку не було зроблено.

— Ти можеш витирати об мене ноги, але брехати, — пальці підіймаються дещо вище, кольори перед очима змішуються у мутний сірий, — ніколи. Пам’ятаєш?

На мить стає радісніше, бо під час різкого руху в Дазая є шанс підняти погляд, наче він зараз на місці відкинеться, хоча насправді просто не бажає вилізати з білого пальта. Хто б на його місці не потягнув бодай п’ять секунд, щоби не здатись через край нікчемним?

Обличчя навпроти, здається, просто виблискує своєю незворушністю і безпристрасністю. Видно, йому не співчуватимуть, але це на краще, тож кивати головою на знак згоди не так вже важко, тим паче, зі слідуючим за цим відчуттям, як хватка слабшає.

— Дякую.

На цей шепіт рука здійснює легеньке погладжування, заодно нагадуючи, що хай там як, але і найвірніший собака готовий кусатись. Погляд Чуї нарешті починає відображати емоцію. На даний момент, хорошу.

Посмішка Дазая генерується занадто самостійно і природно, що нічого здібнішого не лишається, аніж заговорити:

— От тільки мені завжди було цікаво: хіба правда має якесь значення для нас? Чи в мене не лишилось права на маленьку приємність, в кінці-кінців?

Минає стан шоку — натомість прокидається буйний потяг. Чесні розмови на потім, бо дах в Дазая скоро поїде до бісової матері, якщо він не знайде можливості перетнути тисячний кордон і закрити свою потребу.

Він сміється про себе, бо ніколи не думав, що паде до таких низів, коли досягає долонями знайомого вигину спини і пригортає ближче, проте, що ж, його доторк зустрічають схваленням.

— По-моєму, — не зволікаючи, Накахара наполегливо пробиває свій шлях до бинтів вздовж худих стегон, — в твоєму житті приємностей забагато. На відміну від декого, я переймаюсь про своїх партнерів достатньо, щоб вміти вчасно допомагати їм у їхніх справах, — його око раптово падає на жахливо вкладену плитку, і від цього Чуя отримує стільки змішаних вражень, — принаймні так Дазаю здалося — що сам забиває болт на серйозність тону, — Коротше кажучи, я маю рівно таке ж право витягати з тебе речі, які цікавлять мене, і одна з них — правда.

— Ти сказав «партнерів»?

Дазай потроху вибуває з розмови; на думці лише два проблиски раціональності, й, звичайно, вони конфліктують між собою з моменту своєї появи: він ризикує прокусити губу у бажанні поцілувати Чую, і, водночас, він не має жодного морального права це робити.

— Так, «партнерів». Ми ж тут говоримо про приємності, га?

Дазай бачить кожну деталь занадто чітко, мурашки боляче проходяться тілом, а Чуя робить таке горде лице, стягуючи з себе куртку, що він не витримує.

Ніхто не зарахував це за зрив, бо очевидно, що утримання і не починалось, та і момент це не кульмінаційний. Провина лягає на обох, проте захоплення — так само.

Дазай видирає з партнера кожен зайвий контакт з голою шкірою: йому видається, що зараз не час дражнити себе, вішаючи заповітний плід за сантиметр над собою власними ж руками.

В нього є всі права.

Неможливо сказати, що він не турбується про Чую. Як би він міг дозволити собі жертвувати гордістю у тому, як вдячно він стогне, коли його б’ють лопатками об стіну, чисто заради того, аби отримати адреналін? Чи дивився би він так зачаровано на Чую, якби це була проста залежність?

Дазай не може порівняти це з віскі чи ксанаксом.

Тут його чекають із розпростертими обіймами.

Тут він готовий відпустити себе.

Тут йому хочеться жити.

Чуя, балансуючи на кіпі одягу, різко кривиться. Дазай голосно сміється:

— Настільки тут не подобається?

— Ні, — він лягає всім корпусом тіла на Осаму, вдивляючись уже напряму у широчезні зіниці з щирою зацікавленістю, — Це дещо інше.

— М? Що ж це може бути?

— Не будь ідіотом, — йому, очевидно, не до вподоби драматичний коментар, але він приєднується до гри і робить глибокий вдих. Кляті емоції. — Як давно ти говорив зі мною про щось інше?

Дазай справді радіє, коли той нагинається, вірогідно, у пошуку презервативу, бо, знов-таки, переймається за його страх мучитись з інфекціями.

І Дазай сильно хоче вірити, що зрадів якраз через це, а не тому що отримав додаткову фору придумати виправдання чи проігнорувати питання.

Також дазай без задньої думки бормотить, що «можна без цього».

— Ти чого це?

— Не знаю, просто хочу так.

— Тебе так потріпали два дні? Чи моє питання?

Чуя відчайдушно намагається вчепитись у останній шанс поговорити, й Дазай це помічає, але безрезультатно.

Він ледве в’яже два перших слова, в наступну мить втрачаючи зв’язок не те, що між частинами речення, а між темами і думками в загальному.

Хороша новина: він нарешті відчуває Чую у собі. Поганої не існує.

Осаму не чує себе, тому не може оцінити, чи він гучний, але якщо судити по тому, як його всіляко нагороджують довготривалими доторками і, наскільки Дазай може прочитати по губам, словами, то однозначно так. Від того, що він бачить щось лише фрагментарно, хлопець перестає орієнтуватись у просторі, і йому нереально пощастило в тому, з яким ентузіазмом його невпинно підтримують чужі сильні руки.

Коли Дазай мимохіть вловлює любов у тому, як Чуя цілує його, і коли відчуває на власних щоках чужі сльози, він остаточно впевнюється, що це те, що він шукав весь цей час. Це та насолода, яку варто черпати з цього по-дурному комплексно збудованого світу.

Це і є життя.

Те життя, прекрасне, про яке ні на хвилину не замовкають люди, це більше, ніж найвищий рівень близькості.

Дазай гадки не має, скільки це тривало. В основному, через те, що з кожним новим зіткненням — носами — в тому числі — йому хотілось ще. Він не уявляв, як було можна зайти далі, але заздалегідь цього хотів. І кожного нового разу, якимось загадковим чином, Чуя давав йому це.

Пізніше дазай прийшов до тями цілісно, й до уваги одразу кинулось те, яким жахливим звуком він дихає через ніс. Вони сиділи на підлозі, не роз’єднавшись ще в жодному з сенсів, Чуя замислено тер його боки.

— Все дійсно гаразд?

— Так. Я вже казав.

І це не було брехнею, на момент — все пречудово. В будь-якому разі, він цілодобово має доступ до Чуї.

— Звісно, добре. Це твоя справа.

Якщо хтось заходив до них у процесі та дізнався, то про це знає лише Накахара, а Дазай його про це і не питав.