Хто такий Ю Чонх’юк?

Хто такий Ю Чонх’юк?

Для когось він Майстер, для когось старший братик. Верховний король. Реґресор.

Спитайте в нього самого, хто він, й він зневажливо пирхне, продовживши начищати свого меча – стара звичка, від якої він так і не позбувся.

І тільки одна людина при запитанні «Хто такий Ю Чонх’юк?» погляне на вас дещо розгублено, перед тим, як ніяково посміхнутись і, почесавши потилицю, відповісти:

– Що за дивне питання? Ю Чонх’юк це Ю Чонх’юк.

Кім Читач.

Упс, тобто Кім Докча.

Це не дивно, коли автор розуміє і може передбачити дії персонажа, якого він створив сам, але коли в читача настільки хороше розуміння, то це означає… Насправді це означає, що Читач просто божевільний в своїй любові до художнього твору, що добровільно закопався в нього настільки глибоко, що майже з ним злився.

Але повертаючись до Ю Чонх’юка, варто визнати, що Докча розумів його зовсім не так, як інші.

Від самого початку, коли той постав перед Докчею вперше, з плоті і крові, як звичайна людина, а не вигаданий персонаж – Докча ніколи не думав про нього, як про персонажа. Радше, як про того, на кого можна покластися – і не тому, що сюжет був на його боці, зовсім ні; а тому, що Докча вірив в Чонх’юка.

Вірив в те, що протагоніст не був би протагоністом просто так.

Звичайно, високе розуміння Чонх’юка було завдяки оригіналу, але, провівши стільки років по той бік екрану, Докча не міг не прив’язатися і не зануритися в нього настільки, що межа між поняттями «персонаж» і «людина» стерлася. Докча любив його і ненавидів, вболівав за нього та хвилювався – наче той був йому близьким другом, а не просто двома словами на екрані смартфону.

Він вірив в Чонх’юка настільки, що був впевнений, що світ без нього не виживе – хоча сам на момент їх знайомства знав набагато більше. Можливо, виною ще й те, що він не вірив в себе, але, зрештою, він був лише читачем.

Він справді – справді – вірив в Чонх’юка, навіть більше, ніж той сам вірив в себе.

Вірив, що обов’язково зустріне його, кожен раз, як їхні шляхи розходилися.

Що на нього можна залишити одне зі сценарних Лих, і навіть не хвилюватися про виконання.

Що можна залишити на нього весь світ, поки Докча знову буде повертатися після своєї смерті.

І що Чонх’юк обов’язково з’явиться в той момент, коли буде найбільше потрібен.

Хоч би як Чонх’юк не думав, що його ніколи не достатньо, що він досі заслабкий абощо, – в будь-якому плані Докчі для нього відводилось найбільш відповідальне місце, тому що у Докчі ніколи не було сумнівів або думок, що він не впорається.

Можна поцікавитись, чи не є причиною такої довіри саме віра в «персонажа» Чонх’юка, але, що ж. Чи можливо, що хтось, знаючи про майже-недоторканність протагоніста, знаючи, що головний герой фізично померти не може, тому що повинен знести всі страждання, – чи буде цей хтось кидатися вперед, закриваючи його від атаки, і буквально віддавати своє життя за нього?

У той час, як всі вірили в непереможність Верховного короля, тільки Докча знав точно, що він не може померти – і все ж кидався своїм тілом і свідомістю його захищати.

Варто, щоправда визнати, що Докча зовсім не усвідомлював того, що саме він «допоміг» Чонх’юку стати людиною, коли висловив бажання стати з ним рівним, бути його компаньйоном; себто, його, реґресора, змусив рахуватися з кимось очевидно слабшим. Переживши стільки реґресій, раз за разом втрачаючи будь-якого союзника, що йому довелось навчитись сприймати їх тільки як інструменти – щоб потім так сильно не боліло після їхньої втрати.

Хоча Докча знав, що боліло завжди.

Бачте, він знав Чонх’юка краще, ніж самого себе.

Можливо, то були відголоски його підліткового «Я – Ю Чонх’юк», щоб не боятися навколишнього світу, а можливо надзвичайна любов до двох написаних слів, але саме він був тим, хто мовив «Я не твій підлеглий. Я хочу стати твоїм компаньйоном». Тим самим змушуючи Чонх’юка, знову, передивлятися свої погляди, звикати оглядатися на інших – знову.

Щоб потім з подивом зауважити, що інші йдуть поруч.

Можливо, Докча несвідомо й став тим, що стерло межу літератури та реальності й дозволило Чонх’юку існувати як людина.

А можливо і ні.

Зрештою, була одна річ, яку Докча передбачити не міг: адже Чонх’юк справді прийняв його, ще майже з самого початку. Не диво, що його так сильно образила правда про свою сутність, що він аж покинув їх туманність; але тут і залягла перша причина для спантеличення Докчі, адже події відійшли від оригіналу – отже Ю Чонх’юк став тією людиною, яку довелось досліджувати і пізнавати знову.

Не як персонажа, а як найближчу людину, яка найкраще може зрозуміти його, і його розповідь про життя Кім Докчі, в якого завжди перепитували, чи він єдиний син, і Кім Докчі, в якого не було друзів.

Друзів йому замінили книжки, а згодом – веб-романи.

Тому образа була йому незрозумілою, бо чи хіба він сприймав когось, як персонажа зараз? Точніше, чи сприймав саме його?

І тепер, коли вони з Ю Чонх’юком познайомились заново – не як реґресор та «пророк», а наче вони звичайні люди, – коли вони дозволили один одному зробити ще один крок назустріч –

тепер вони обоє здобули дещо більше, ніж просто друга.

Вони здобули компаньйона.

Будь-хто, хто захоче посперечатися щодо цього, не більше, ніж сліпі дурні; проте єдина річ, яку варто пам’ятати, як підтвердження непростих відносин Докчі та Чонх’юка, це те, що:

Кім Докча був єдиним читачем.

Світ «Шляхів Виживання» існував всі ці десять років для нього. Ю Чонх’юк існував для нього. І тільки для нього. Докча любив Чох’юка, ненавидів, підтримував та оплакував, але ніколи – ніколи – в ньому не сумнівався.

Хан Суйон відставляє ноутбук вбік та потягується, виймаючи льодяник з рота.

Десь там, всього за кілька десятків кроків від неї, стоять двоє. З босими ногами та закоченими аж до колін штанами, двоє про щось розмовляють – в одного руки в кишенях, але голова повернута до другого, який активно жестикулює своїми власними руками.

Хан Суйон думає, що пройшло багато часу, поки вони нарешті дотрималися обіцянки зібратися біля річки Хан. Вона надкушує льодяник, і звичний лимонний смак чомусь змушує її скривитись.

Двоє стоять у воді надто довго як для пізньої весни.

Хан Суйон бачить, як жестикулювання припиняється – западає тиша, але вона, навіть будучи непроханим спостерігачем, не знаходить тишу некомфортною. Радше навпаки. Ніби все, що тільки могло бути сказаним – вже було; а все, що не могло – передано іншим чином.

Ніби історія нарешті рухалась до свого заслуженого «довго і щасливо».

Двоє дивляться один на одного – один нижчий, другий вищий. Хан Суйон не бачить чітко, але впевнена, що один з них посміхається.

– Цей ідіот, – шепоче вона, цитуючи другого.

Спостерігати за ними в такий момент неправильно, але вона просто не може відвести свого погляду.

Якийсь час назад вона б відвернулася з награною огидою, побачивши, як один з двох поривчасто обняв другого, зариваючись обличчям в груди і – вона майже певна – говорячи якісь майже-романтичні нісенітниці.

Але то було дуже давно.

Зараз же вона затримує подих, коли другий, вищий і байдужіший, притискує першого ближче, обережно обнімаючи за плечі й голову, опускаючи підборіддя на чужу маківку. Ніхто того не бачить, і ніхто ніколи не дізнається правди, але Хан Суйон усміхається хитро і майже зловісно.

Тому що слабка тінь посмішки та полегшення пробігає обличчям другого.

Хан Суйон думає, що вона ніколи б не написала таку очевидну сльозочавилку.

– «Ю Чонх’юк існував тільки для нього»… Нуна, що це в тебе, новий роман?

Захоплена зненацька, вона одразу ж гонить нахаб-курдуплів подалі, поки чує сміх Докчі, що прориває вечірню тишу.