Хто не встиг

Альтернативний розвиток особистого квесту Авелін. Коли Доннік каже, що йому подобаються рішучі жінки, Маріан вирішує показати йому, що рішучість – її друге ім’я.

***

Маріан ненавиділа Авелін. Вона й раніше не відчувала до неї якихось теплих почуттів, враховуючи, що та постійно втручалась у її життя й намагалась контролювати. Але зараз, дивлячись на те, як вона квапливо залишає таверну, так і не зійшовши до того, аби просто підійти, як було умовлено, Маріан все більше переконувалась в тому, що не хоче мати з нею ніяких справ. Вона взагалі не розуміла, навіщо влізла у цю авантюру з влаштуванням її особистого життя. Спочатку були дурні доручення у стилі «принеси-подай», від яких не було жодного сенсу. А після цілий вечір мовчання й незручності, проведений у «Повішенику» разом з Донніком, якому Авелін повинна була зізнатися у своїх почуттях у спокійній атмосфері, але злякалася, виставивши Маріан повною дурепою.

– Знаєш, якщо це все заради того, аби через капітана знайти підхід до мене, то даремно намагаєшся, такі, як ти, мені не до смаку, – голос Донніка вирвав її із задумливості.

Декілька секунд їй знадобилося, аби усвідомити, що саме він сказав, і коли до неї дійшов сенс його слів, Маріан відчула, як в ній закипає злість.

– Мені подобаються рішучі жінки, – продовжив Доннік, не звертаючи уваги на її обурення. – Не люблю скромниць.

Це було занадто, і Маріан вже збиралася видати Авелін, але несподівана думка змусила її прикусити язика. Доннік вирішив, що це вона ним цікавиться. Можливо, якби не обставини, що привели їх обох в це місце, і які змушували Маріан говорити всілякі нісенітниці, аби не дати йому піти, він і сам зацікавився би нею. Вона раптом подивилась на нього зовсім по-інакшому – не як на стражника Донніка, якого заманила сюди заради Авелін, а як на сильного, гарного чоловіка. Її уважний погляд ковзнув по його привабливому обличчю, зупинився на м’яких на вигляд губах, які, мабуть, так приємно буде цілувати. Маріан взагалі не думала про те, який вигляд має, розглядаючи його. Вона питала себе, чому до цього дня не звертала на нього уваги, адже їхні шляхи так часто перетиналися.

Вона так давно не була з чоловіком, що вже й забула, як це приємно – відчувати себе бажаною, відчувати себе жінкою. І в неї не було жодної причини, щоб зараз відмовити собі в задоволенні.

Маріан прийняла рішення одночасно з тим, як Доннік вирішив піти. Різким рухом поставивши кухоль на стіл, вона встала, перекинувши грубо збитій стілець. Вона хотіла цього чоловіка – тут і зараз – і не мала наміру відпускати його так просто.

– Йди за мною, – наполегливо промовила вона.

Зробила декілька невпевнених кроків у бік сходів – в голові паморочилося, але не від випивки, якої вона майже не торкнулася, а від передчуття – вона була п’яна від бажання, яке з кожною секундою тільки збільшувалося. Тримаючись рукою за стіну, вона обернулася і, переконавшись, що незадоволений, але зацікавлений Доннік йде за нею, продовжила шлях.

Другий поверх зустрів її безлюдними коридорами, що в даний проміжок часу було їй на руку. Щоб встояти на ногах, Маріан сперлась на стіну. Підійшовший Доннік кинув на неї запитувальний погляд, і вона, нічого не кажучи, потягнулася до його губ, легенько торкнулася них – лише на мить, щоб не злякати, а просто показати свої наміри.

Відсторонившись, Маріан із задоволенням спостерігала за його реакцією. Його розгублений вигляд забавляв її, але вона не сміялась, аби він не вирішив, що вона над ним насміхається.

– Так тобі більше подобається? – прошепотіла вона йому на вухо. – Ти ж любиш наполегливих?

– Безперечно. – Доннік нарешті скинув з себе заціпеніння, і на обличчі його з’явилось розуміння.

Він обвив її талію рукою і владно притягнув до себе, цілуючи жадібно, майже грубо. В перший раз Маріан не встигла розкуштувати, але зараз у неї було вдосталь часу. Його губи виявились м’якими не лише на вигляд, але й на смак, й приємні відчуття накрили її з головою. Але їй було цього мало.

Не розриваючи поцілунку, Маріан навпомацки знайшла ручку дверей і штовхнула її, затягнувши його за собою в напівтемну кімнату. Вона сподівалась, що там нікого не виявиться, і, судячи з того, що тут було холодно й камін зяяв чорнотою, її ніхто не займав. Отже, ніхто їм не завадить.

– Роздягайся. – Маріан м’яко відштовхнула від себе Донніка.

Їй не хотілось простого декількахвилинного перепихання, про яке Доннік забув би наступного дня. Їй хотілось нормального сексу, під час якого їм не заважав би жоден клапоть одягу. Хотілося бачити й відчувати кожен сантиметр його шкіри, й насолоджуватися його дотиками.

Вона позбавилась одягу набагато швидше, ніж Доннік – в той час як все, що на ній було, гіркою височіло біля її ніг, він встиг зняти лише обладунок.

– І навіщо взагалі було приходити сюди в повному обмундируванні? – роздратовано поцікавилась вона, рвучко знімаючи з нього сорочку. Спритно розв’язала шнур на штанях, навмисно доторкуючись до збудженої плоті.

Коли він відкинув у бік не потрібний зараз елемент одягу, Маріан зробила кілька кроків назад, щоб краще роздивитися. У нього було ідеальне тіло, принаймні, так їй здавалося зараз. Сильне, струнке, без жодної вади, якщо не вважати вадами численні шрами, що було не дивно, враховуючи його основну діяльність. Деякі з них були зовсім свіжими, інші – більш давні – були майже непомітними, світлими смугами розповзались по шкірі.

Доннік теж дивися на неї, не відриваючи очей. Його погляд переміщався від довгих струнких ніг до трикутника рудого волосся, й вище – до невеликих округлих грудей з твердими рожевими сосками.

Маріан підійшла ближче, провела рукою по м’язастому плечу Донніка, обвела пальцем опуклий рубець, ще не встигший зажити до кінця.

Деякий час він стояв нерухомо, спостерігаючи за її діями, дозволяючи розглядати себе. Потім, не витримавши, притягнув до себе, його широка мозолиста долоня лягла їй на стегно й відправилась вище, повторюючи вигин талії, накрила й злегка стиснула груди. Маріан пригорнулася до нього тісніше, відчуваючи, як його налитий кров’ю й силою член упирається їй у стегно. По тілу розлилася хвиля жару. Взявши його руку, вона направила її собі між ніг, щоб він відчув, як сильно вона його хоче.

– Маріан, – простогнав він, і вона здригнулася. Він ніколи раніше не називав її на ім’я. І ніколи раніше її ім’я не вимовляли так, як зараз це зробив він.

Чекати більше не було ані сил, ані бажання. Маріан вирішила не використовувати сумнівного вигляду ліжко, тому потягнула Донніка до стіни й притулилася до неї спиною. Закинула одну ногу йому на талію, і він, притримуючи її рукою, почав обережно входити в неї. Можливо, він боявся зробити їй боляче, а може, навпаки, хотів помучити, але Маріан сама подалася до нього, вигинаючи спину. Відчуваючи його неквапливі рухи, вона не змогла стримати протяжний стогін й вчепилася йому у волосся.

Його пальці до болю стискали її стегно, а дерев’яна стіна, до якої він її притискав, дряпала шкіру, але Маріан було все одно. Єдине, що зараз мало значення – його чоловічий запах і наповнений пристрастю погляд, її швидке серцебиття ї їх стогони, що зливались воєдино.

Доннік торкнувся губами її шиї, і, обпалюючи гарячим подихом, перемістився нижче, до ключиць. Від кожного такого дотику вона здригалася, його щетина приємно поколювала шкіру.

– Швидше, – тремтячим голосом наказала вона, злегка прикусила мочку його вуха.

Доннік вільною рукою стиснув її сідницю й прискорився, не припиняючи вкривати поцілунками кожну ділянку її тіла, до яких міг дотягнутися. Від його сильних поштовхів у її тілі розливалися хвилі насолоди. Маріан з кожною секундою все більше припиняла себе стримувати, її стогони ставали все гучнішими, а нігті з силою впивалися у його спину, залишаючи глибокі борозни.

Вони дійшли до піку одночасно, й коли Доннік кінчив, Маріан майже повисла на ньому, відчуваючи, як підкосились ноги. Знесилено поклавши голову йому на плече, вона чула, як швидко б’ється його серце. Вони стояли, заспокоюючи дихання, що збилося, і Доннік м’яко торкнувся губами її скроні, обіймаючи за плечі.

– Знаєш, Маріан, – заговорив він, і вона шкірою відчула його посмішку, – я беру свої слова назад. Ти мені до смаку, без сумнівів.

– Рада це чути, – кинула вона у відповідь. – Ти теж не розчарував.

Вона вивільнилася з його обіймів і стала збирати з підлоги свій одяг, непомітно спостерігаючи за ним. Він розгублено дивився, як вона натягає штани й сорочку.

– Вже йдеш? – розчаровано поцікавився він, продовжуючи стояти, у чому мати народила.

Маріан, стрімко шнуруючи чоботи, не стримала сміх. Чоловіки такі чоловіки.

– Я спущуся вниз за випивкою, – заговорила вона, поправляючи волосся. – Домовлюся про кімнату. А потім, – вона підчепила вказівним пальцем його підборіддя, – я повернуся. І ми подивимося, чи надовго тебе вистачить.

Виходячи в коридор, Маріан була впевнена, що Доннік посміхається.

***

Маріан зрозуміла, хто прийшов, ще до того, як Бодан відчинив двері, в які стукали так наполегливо, наче намагалися вибити. Це було ще однією причиною, через яку Маріан не любила Авелін – та завжди розповсюджувала надто багато шуму. Громіздкий обладунок, який вона не знімала, мабуть, навіть уві сні. Запевнення у тому, що після отримання посади все зміниться. Гучні, але порожні слова. Тому що порядку у місті як не було, так і не стало. А ті багаточисленні банди розбійників зникли з вулиць Кіркволла не завдяки новому капітану міської варти, а тому що про це подбала Маріан, якій набридло кожного разу повертатись додому по маківку у крові.

Авелін стрімко влетіла в кімнату, так що язички полум’я на свічках занепокоєно затріпотіли. Маріан знала, що зараз почнеться буря, але вона не боялась. Вона чекала цієї розмови. Хотіла навіть сама піти до Авелін, аби поговорити з нею, але вирішила, що це буде схоже на спробу виправдати себе. Винною вона себе не відчувала, і тим більше не хотіла вибачатися.

Авелін різко зупинилася за декілька кроків від неї, наче з якоїсь причини боялась наближатися. Маріан удостоїла її легкого кивка, потім незворушно продовжила передивлятися листи. Хвилювання Авелін відчувалось майже фізично.

– Ти хотіла про щось поговорити? – не витримала Маріан, порушуючи гнітючу тишу.

– Ховк, скажи, що це неправда! – у голосі Авелін була чутна образа, а у погляді зчитувалась надія і, здавалося, вона сама не знала, у що вірити. – Скажи, що ви з Донніком не…

– Ми з Донніком, – безцеремонно перебила її Маріан, навмисно повільно підійнялась, наблизилась майже впритул, – чудово провели час раззом. Він виявився незрівнянним коханцем, тож я тобі навіть вдячна. Сама я на нього навіть уваги не звернула б.

Відповідь вона отримала негайно – кулак у латній рукавичці з силою врізався у її обличчя. Рука у Авелін була важкою, в цьому Маріан ніколи не сумнівалася. Але в цей удар вона, схоже, вклала увесь свій біль і злість. Щоб не впасти, Маріан довелося зробити кілька кроків назад й спертися на стіл. Перед очима усе попливло, змішуючись в єдину каламутну пляму. Поруч глухо загарчав мабарі, який прокинувся від шуму й готовий був захищати свою господарку. Пройшло декілька довгих миттєвостей, перш ніж навколишній світ повернувся у попередній стан. Маріан відчувала, як стрімко опухає щока, а перед очима все ще танцювали кольорові плями.

– Це був перший, – погрозливо заговорила вона, підняв на Авелін повний ненависті погляд, – і останній удар, який я залишу без відповіді.

Авелін, здавалося, й сама була розгублена через власну нестриманість, але тривало це недовго.

– Ти це заслужила! – випалила вона. – Я тобі довірилась…

– І я, – виплюнула Маріан, все більше роздратовуючись, – зробила все можливе, аби допомогти тобі. Я цілу годину бігала казармами, виконуючи твої дурні доручення. Я запросила Данніка до «Повішеника», а ти не зволила навіть просто підійти, аби я не виглядала дурепою, не знаючи навіть, про що з ним говорити. І в тебе немає жодного права звинувачувати мене.

– Звісно, у мене є право! – Авелін напирала на неї, змушуючи відступати, доки Маріан не врізалась у стіну. – Ти могла просто піти, могла вигадати щось, сказати, що все це через мене. Але не зваблювати його. Я думала, ми подруги.

– Ні, – спокійно відрізала Маріан, – ми не подруги, й ніколи ними не були. І, до твого відома, Доннік був зовсім не проти, аби я його звабила.

Авелін відсахнулася, голова її сіпнулася, мов від ляпаса. Маріан дивилась на неї з викликом, гордо розпрямивши плечі, повністю впевнена у собі, в той час як Авелін, здавалося, уся знітилася й замкнулася.

– Як же я тебе ненавиджу, – тихо промовила вона, похитавши головою.

– Та мені все одно, – Маріан байдуже стенула плечима. – Ти можеш скільки завгодно мене ненавидіти, але це ніяк не допоможе тобі. Ніж втручатися в моє життя, ти б краще взяла під контроль власне, доки не стало надто пізно.

– Ти правда нічого не розумієш? – Авелін дивилася на неї вражено, наче не вірячи. – Ні, ти правда не розумієш. Яка ж ти мразота, – процідила вона презирливо.

Різко розвернувшись, вона майже вибігла з кімнати.

– Може, я й мразота, – зізналась Маріан сама собі, провівши її задумливим поглядом. – Зате я сексуально задоволена мразота, чого не скажеш про тебе.