Хочеш спробувати?

Кожне побачення повинне було починатись з походу в ресторан. Їв Хе Сюань, платив та пив Цінсюань — і так завжди, ще з тих часів, коли їх зустрічі не передбачали романтичної атмосфери та пікантного завершення. Навіть якщо вони нарешті з’їдуться, офіційно оформлять свої стосунки чи заведуть спільну собаку, головне правило не зміниться: Хе Сюань слухає та мовчки топче своє замовлення, Цінсюань розлого і в дрібницях описує день, повільно випиваючи один за одним пару келихів вина. Хе Сюань утримується від алкоголю, бо знає, що якщо коханець перебере, то вся відповідальність за транспортування ляже на його плечі. Це ставалось ледве двічі за весь час їхнього спілкування, але Хе Сюань волів бути впевненим у своїх силах.

Ось і сьогодні все відбувалось у приємній передбачуваності. Перший келих, другий, очі у Цінсюаня соловіють, щоки шаріються. Третій. Третій зазвичай символізував, що сталось або щось радісне, або прикре, але оповідь все ще спокійно заколисувала своєю буденністю, що виключало будь-які потрясіння на роботі. 

Хе Сюаню подобалось слухати його голос, деколи кидати задумливі погляди, уважно спостерігати, як рухається кадик при черговому ковтку вина. Подобалось відчувати аромат парфумів, кожного разу розпізнаючи ноти та намагаючись пригадати, чи чув він щось таке на тілі Цінсюаня раніше. Часом спогади про аромати були спогадами їхньої близькості, від яких Хе Сюань мружив очі та мрійливо уявляв жадане продовження вечора. 

Рідко коли він почував себе комфортніше, ніж у моменти цієї своєрідної єдності за чашкою чаю та вином. Смачна їжа перед та людина, котра за стільки років тісного спілкування встигла стати рідною, поруч. 

— Мені деколи здається, що ти мене не слухаєш, — раптом зітхнув Цінсюань, збовтуючи вино на денці бокала. Сп’янілі очі зосереджено спостерігали за бордовою рідиною. Так, немов в останніх каплях напою ховалась відповідь на питання, яке чоловік задавав собі вже дуже довго. 

Монолог про події дня обірвався занадто різко. Хе Сюань завмер, кліпаючи очима так, наче тільки-но прокинувся від того теплого та затишного сновидіння, яке займає тебе якраз перед дзвінком будильника. Він моментально усвідомив, що сказана фраза означає набагато більше, ніж може здатись спочатку. Щось не так. І, скоріш за все, не так уже досить довго, а він, твердолобий та товстошкірий дурень, цього не помічав вже стільки часу. Внутрішнє хвилювання не відбилось на обличчі, тільки рука, надійно схована відстанню та скатертиною, чимдуж вхопилась за тканину штанів.

— Що за нісенітниці, — спокійно. Хе Сюань сподівався, що звучав нітрохи не гірше, ніж зазвичай, хоча всередині його охопила паніка. Йому було нестерпно бачити цей відсторонений вираз на здебільшого усміхненому та натхненному лиці його хлопця. Він звик до цієї радості, вона наповнювала його, заставляла повірити, що найгірше міцно позаду. І втратити відчуття безпеки бодай на мить дорівнювало для нього найстрашнішим пекельним тортурам, не менше. Тому він продовжив: — Спочатку ти бідкався про те, що тільки зранку помітив на улюбленій сорочці пляму, потім розповідав, як чарівно розквітла магнолія навпроти твого дому і шкодував, що я не зміг її побачити у сьогоднішніх ранкових променях…

Неочікувано багатослівний Хе Сюань сильно здивував Цінсюаня, його очі широко розплющились, а бокал в ту же секунду був відставлений подалі, щоб випадково не штовхнути його своєю бурхливою жестикуляцією. 

— Стій, — Цінсюань ніяково замахав руками, намагаючись зупинити стислий переказ подій. Він не очікував, що Хе Сюань сприйме його слова настільки буквально, ба більше — прийметься доказувати, що запам’ятав все до найдрібнішої деталі. Останнє його зворушило, до п’яного рум’янцю додався жар від неочікувано гарячої думки — Хе Сюаню важливо, як саме його сприймає Цінсюань. Він знав про це, вірив, але чути своїми вухами краще, ніж безумовно вірити. — Не звертай увагу, змолов дурницю. 

Не дурницю. Його справді подекуди непокоїла відстороненість хлопця, часто хотілось не тільки відчувати турботу та любов, але і чути про це. Говорити про подібне йому було соромно. Кожного разу на тверезу голову не вистачало слів, щоб висловити свою позицію, завжди доводилось переводити все у незручний жарт, хихотіти, чухати потилицю. Він не був певен, що Хе Сюань сприйме його слова навсправжки, тому постійно відкладав розмову на потім, на більш сприятливий день, більш стабільний емоційний стан. 

— То про що я говорив до цього? — смішок. І знову він переводить тему, хоча у голосі явно тремтить хвилювання. — Так от, тобі не здається, що ми вже давно не куштували італійську кухню?

Елегантне рішення виниклого непорозуміння самостійно наблизилось до їхнього столика — офіціант приніс десерт Хе Сюаня. Тирамісу. Його улюблений, з шоколадом замість какао та алкогольним просоченням, у витонченому кришталевому блюдці. А в сьогоднішньому ресторані, як Хе Сюань пам’ятав, завжди готували чудовий тирамісу. 

— А ось і італійська кухня. Хочеш спробувати?

У відповідь тиша. Здавалось, навіть відвідувачі на мить затримали дихання, аби не перебивати цю невластиву пропозицію. Неймовірні слова. Сказані з покірним очікуванням у голосі.   

— Ти… мене пригощаєш? — небо на землю не звалилось, і Цінсюань нарешті знайшов в собі мужність перепитати. 

У Хе Сюаня мимоволі піднялись брови, а в очах затанцювали бісенята. Переважно стриманий, він не вдержав легку посмішку. Бачити в очах Цінсюаня настільки неприкритий подив було потішно. Втім цей хід подіяв, атмосфера з ніяково-напруженої перетворилась на збуджено-щасливу.

— Пригощаєш ти, — нагадав Хе Сюань. 

— Ти зрозумів, про що я. 

Замість відповіді Хе Сюань зачерпнув тирамісу, пильно дивлячись у очі навпроти. І, на щастя, більше не бачив в них недавньої відстороненості та майже холодності. Тепер там було тільки неприкрите бажання, а рум’янець з його щік переповз на шию та кінчики вух. Враз захотілось доторкнутись до ніжних мочок, почути це схвильоване дихання на своїй шкірі, провести рукою по спині та притулити того ближче до себе. Поцілувати. Спочатку лагідно, ледь вагомо, потім палкіше, намагаючись вгамувати внутрішній вогонь, але тим самим розпалити його ще дужче. 

Цінсюань зачаровано перехилився через стіл, ледь не зачепивши бокал з залишками вина. Взяв пропонований кусочок до рота, трохи довше затримуючись зубами на ложечці, не відводячи погляду. У Хе Сюаня від побаченого гулко впало щось всередині, прес закам’янів, а Цінсюань, наче навмисно, ще й облизав губу, шукаючи там фантомні частинки їжі. Повільно прожував, проковтнув. Видихнув.

— І як тобі? — захрипів Хе Сюань, у горлі пересохло.

— Солодко, — хоча насправді він не знав. Не відчув, бо думав зовсім не про солодощі. Його думки були в себе вдома, — чи на зйомній квартирі Хе Сюаня, зовсім неважливо, — де він безсоромно заривається руками у волосся свого коханця, де відповідає на поцілунки, де не стримує ласкавих слів та ненавантажених особливим сенсом звуків, вже не вагаючись ні на мить. Тепер йому було соромно за свої сумніви, але про це він також подумає пізніше. 

Кусочок десерту, смак якого він не встиг усвідомити, став значно кращим та інтимнішим за будь-які гучні зізнання в коханні. Це було суто їхнім, зрозумілим тільки їм обом, таємницею. 

— Хочеш ще? 

— Хочу, — і хто зна, чи відносилась ця відповідь до тирамісу. — Офіціант, принесіть, будь ласка, рахунок.

Від авторки: написано на кінк-бінго для https://t.me/fanfictionua. Тема «їжа». Дякую за прочитання! <3