Холод

Холод. Страшенний холод, що пробирає усе тіло. Холодно настільки, що здається, ніби твоє тіло задубіло до самих кісток. Холод сковує легені, і ти починаєш задихатися. Відчуття ніби тисячі дрібних голок пронизують груди, намагаючись позбавити тебе останніх крихт тепла, що залишилися в твоєму застиглому, виснаженому тілі. З хриплим кашлем до тебе нарешті повертається можливість дихати, кожен вдих дере горло гострими кігтями, але ти не здаєшся – вдихаєш і видихаєш крижане повітря. Тобі боляче, легені розриває від болю, та ти нагадує собі: потрібно дихати. Задуха відпускає, хоча біль ще й не думає зникати. Ти в у цей час усвідомлюєш, що не можеш поворухнутися – кінцівки важкі й занімілі, ніби не твої.

Організм починає потроху адаптуватися, огидне відчуття мерзлоти відступає на задній план. Тепер ти можеш відчути маленькі камінці, що впиваються в голу спину. Під правим боком колеться гострий камінь, шкіру пече слабким болем, ледь помітним до цього за всеохопним холодом – певно лишиться поріз.

Нарешті ти звикаєш до болісних відчуттів, повертається здатність тверезо мислити. Одразу з’являється усвідомлення того, що ти повністю голий – ось чому так холодно.

Десь далеко крапає вода, і звук, ехом відбиваючись від тисячі перешкод, досягає твоїх вух. Судячи з усього ти десь в печері, настільки глибоко під землею, що жоден теплий промінчик сюди не проникне. Про це також свідчить надзвичайна сирість та неприємна затхлість приміщення

Раптом до розміреного ритму води додається новий: далекий стукіт, ледь помітний спочатку, він стає все сильнішим і сильнішим. Ти розумієш – це кроки.

Першою приходить радість: зараз тебе знайдуть, цей незнайомець не пройде повз страждаючого чоловіка, тобі обов’язково допоможуть. Думки заповнюються усілякими нісенітницям: запашним гарячим кофе, що так подобалося пити в кафе “Пуспа” у студентські роки, зелений гіркуватий чай, який ти за звичкою п’єш в офісі у холодні дні, коли потрібно якомога швидше розібрати всі документи, і на останок мамине гаряче молоко з медом, яким вона завжди поїла в дитинстві, коли ти падав з гарячкою.

Твоя радість триває не довго, наступної миті ти розумієш, що людина може відмовитись допомагати. Багато в світі тих, хто зверхньо пройде повз помираючого. Серце в грудях скажено калатає. Страх не дає тверезо мислити.

А може… Тебе охоплює справжній жах, кроки лунають вже зовсім близько, а ти тільки зараз усвідомлюєш реальне положення речей. Та людина – кривдник, який і залишив тебе у цій усіма забутій печері на вірну смерть.

З останніх сил ти розтуляєш очі, зображення розмите, але навкруги достатньо світло як для закритої печери. Невідомі гриби, що ростуть на стінах і стелі, випускають яскраве синє світло, якого достатньо щоб освітити невеличкий грот, в якому ти лежиш.

Кроки спиняються десь позаду. Повільно, ніби час навколо загустів, ти задираєш голову, аби зустрітися поглядом з червоними очима і насмішливою посмішкою.

– О, ти вже прокинуся, – вкрадливо починає чоловік, – це добре. Адже було б справді прикро, якби ти проспав увесь час.

Дотторе робить декілька кроків вперед і опускається коло тебе на одне коліно, чіпкі пальці боляче стискають підборіддя, змушують дивитися кривднику у вічі.

– Хайсаме-Хайсаме, – він хитає головою, ніби мати, що сварить тебе через погану поведінку, – не бійся, я не зроблю тобі зле, для цього лише потрібно співпрацювати. Я не чіпатиму тих, хто мені допомагає, обіцяю.

Ти стискаєш руку в кулак, наполохане серце калатає в грудях, і ти можеш лише сподіватися, що доктор не чує його стуку. Спогади потроху пробиваються крізь темну завісу забуття. Тебе схопили в Академії, коли ти таємно повернувся за необхідними документами. Викрадачі витягли тебе з кабінету верховного мудреця, під самим носом бездарних матр.

– Передай мені усі засекречені дослідження щодо Ірмінсуля та створення штучного бога, – наказує доктор і сильніше смикає за підборіддя. – І тоді я відпущу тебе цілим і неушкодженим, – в химерній посмішці фатуі оскалює ряд рівних гострих зубів.

Ти знаходиш в собі сили побороти тремтінням і відповідаєш коротким:
– Нізащо, – голос все одно зрадницьки затремтів на останньому складі.

– Це був твій власний вибір, – він коротко змахує рукою, і з-за повороту виходять декілька рядових членів організації. – Починайте.

Краєм ока ти встигаєш помітити в них відро з водою, а наступної миті тобі на обличчя падає мокрий рушник.

Крижана вода ллється на обличчя, ти затримуєш дихання. Потрібно триматися, ти не можеш здаватися. Повітря кінчається, а потоки води все не припиняються. Намагаєшся вдихнути, але кисню недостатньо. Голова паморочиться, в очах починає темніти, ти робиш останній судомний подих і готуєшся прийняти ганебний кінець. Рушник зривають і по очах б’є різке світло ліхтарика. Ти заходишся кашлем, крізь біль намагаєшся вдихнути достатньо кисню. Хтось хапає тебе за руку і кидає під ноги Доктору.

– Все ще мовчатимеш?

Ти нічого не відповідаєш. Горло дере, легені палають вогнем, але ти мусиш триматися. Нехай катують, хай б’ють, ти нічого їм не скажеш. Ти не можеш, просто не зможеш пробачити собі цієї слабкості. Адже ти завжди був сильним, гордився своєю витримкою і вмінням тримати себе в руках. Ти просто не зможеш жити з цим позором.

– Продовжуйте! – голос Доктора набуває жорстоких ноток і тобі на обличчя знов лягає цупка тканина.

Ти пробуєш іншу тактику, намагаєшся відволіктися від того, що відбувається навколо. Потрібно думати про щось інше.

Цікаво чи в Академії вже помітили твою відсутність. Ти не знаєш скільки пройшло часу, зрозуміти це по холодних стінах печери неможливо. Певно всі могли вирішити, що ти ховаєшся, як не раз робив, коли не хотів братися за нудну роботу офісного службовця.

Ти згадуєш обличчя генерала махаматри, коли той вчергове ловить тебе у бібліотеці за цікавою книжечкою в робочі години. Він завжди злився, що ти так легковажно ставишся до роботи, але звісно ж не міг заперечувати очевидної ефективності твоєї праці.

Образ доблесного генерала поглинає темрява, всі думки розбігаються, в голові остаточно пустіє. Дихати – єдина осмислена думка, що пульсує в голові. І ти намагаєшся, вдихаєш і одразу натикаєшся на мокру перешкоду, ковтаєш воду і відновлюєш спроби. Все тіло тремтить, холод поглинає кінцівки. Від падіння лицем на грубий камінь тебе утримують лиш міцні руки, що до болю стискають лікті за спиною. Задуха знов підводить до грані, але у вирішальний момент все припиняється.

Застельщик фатуі схиляється над тобою і світить ліхтариком в очі. Вони крутять твоє обличчя зі сторони в сторону, ніби обирають коня на ринку. Ти не бачиш, що відбувається, чуєш лише лункі кроки, здається, щось впало. До тями остаточно приводить хороший ляпас.

Образ Дотторе пливе перед очима. Ти намагаєшся сфокусувати погляд на обличчі чоловіка, але вдається розрізнити лише нечіткі лінії маски, що приховує криваво-червоні очі. Такі схожі на “його”, і водночас зовсім інші, чужі.

– Ну? – лунає зверхньо, жорстока усмішка розтинає бліде обличчя.

– Я нічого вам, виродкам, не ска… – за наказом свого хазяїна, пішак позаду відпускає твої руки, і ти падаєш обличчям на кам’яну підлогу печери. Боляче. В роті розтікається металевий присмак корові, теплими червоними цівочкам вона стікає по підборіддю і крапає на підлогу, коли Доктор гидливо піднімає твоє обличчя за сплутане волосся.

– Тобі варто краще роздумувати над своїми словами, адже ми вже не в Академії, і в Вас тут немає того авторитету, що й серед ідіотів вчених, пане секретарю. Загроза пронизує кожне його слово, але тобі байдуже. Нехай робить все на що вистачить його злодійської фантазії, ти все витерпиш.

Все повторюється по колу. Цього разу ти вже не згадуєш Академію з її вічними суперечками та конфліктами на ґрунті наукових непорозумінь. І не поодиноких друзів, які на диво все ще пам’ятають про тебе. Ти згадуєш дім: затишок власної бібліотеки, на наповнення якої витратив декілька років, свій кабінет – темний і холодний, але ти провів там надто багато часу, що вже не приділяєш уваги таким дрібницям. А ще згадуєш “його”, людину без якої ти б ніколи не назвав свою оселю затишною. Безтурботного вченого з Харавататту, що ще в студентські роки приніс в твоє життя краплинку світла.

Каве, як він там? Він завжди себе накручує, роздуває з мухи слона, як то зазвичай кажуть. Варто тобі затриматись на роботі більше належного, він вже місця собі не знаходить. Зустрічає на порозі ледве не в сльозах, але виду старанно не подає, свариться, читає нотації. І все одно стискає в обіймах, притискає до грудей, шепоче на вухо зізнання.

Ти задихаєшся. З очей біжать доріжками сльози, рушника знову зривають. Дотторе ставить свої запитання – ти їх вже не чуєш. Твоя свідомість десь далеко, в стінах рідної оселі, поряд з коханою людиною. Катування продовжуються, та тобі вже байдуже. Ти вже змирився. Вони тебе не відпустять. Все одно залишишся тут, серед холодних стін невідомої печери.

Світ втрачає останні барви, і ти з полегшенням розумієш, що кінець близько.

***

Аль-Хайсам так і не повернувся ні в назначений час, ні пізно вночі, як часто ставалося, коли в Академії був завал, не прийшов навіть через день.

Вже третій день тривали пошуки, матри перевернули усе місто догори дриґом – усе безрезультатно. Сумеру велика країна, пустеля ще більша. Знайти когось серед непрохідних тропічних лісів чи в засушливих тунелях пустелі однаково неможливо.

Сьогодні знову приходив Сайно. Він не втішав, не заспокоював, лише пообіцяв зробити все можливе. Пообіцяв, що не здасться, що знайде вченого і поверне під всеохопну опіку його хлопця.

І тим не менш йому страшно. Серце ніби відчуває, що цього разу все скінчиться погано. Нескінченні кошмари не дають поспати й годинку. Йому сниться, що коханого катують, б’ють, змушують робити огидні, страшні речі.

У ванній горить приглушене світло. З заляпаного дзеркала дивиться його худе, біле, як крейда, обличчя, під очима залягли глибокі тіні недоспаних ночей. Він вже не нагадує того сонячного, завжди усміхненого митця. Тепер він все більше нагадує лише тінь себе колишнього.

На білу підлогу з тихим “кап-кап” падають великі червоні краплини. Скривавлене лезо випадає з блідих пальців. Був би Хайсам зараз тут, почалася б чергова сварка. Були б крики, погрози, сльози (вже зі сторони самого Каве), а в кінці він би опинився в рідних обіймах, тепла яких так не вистачало останні дні.

Коли пустими приміщеннями, як грім прокотився настійливий стук у двері. Каве не барився жодної секунди. Плювати на його розтріпаний зовнішній вигляд, чхати на порізані вени. Він мусив його побачити, Хайсам був необхідний, наче довгоочікуваний ковток свіжого повітря, без якого Каве не міг жити.

Але його там не було…

За розчиненими дверима був лише дощ. Густі потоки мірно відбивали сталий ритм, по охайно викладеним плиткою доріжкам стікали рівчачки брудної води. Каве впав на коліна, на очі потрапила картонна коробка, що стояла коло самого порогу. Дивно як вона ще не розмокла під такою зливою.

Зверху каліграфічним почерком красувалися слова “Для Каве”. Почерком таким схожим на той самий, і водночас такою явною підробкою.

Тремтячими руками він забирає пакунок до ванної. Тонке лезо нетерпляче чекає серед багряних крапель. Таких схожих з темною плямою в кутку коробки, що лякає, змушує серце зриватися на шалений ритм і замирати із жахом.

Каве повільно відкриваю коробку, в ту ж мить здається, що серце розірвали на тисячі шматочків. Сплюндрували і відкинули геть. Приглушений долонями крик жаху осів десь серед пилу вітальні, великі солоні краплі змішалися зі свіжою кров’ю на підлозі.

З роззявленої картонної пащеки показалися знайомі до кожного міліметра шкіри руки, одна з яких тримала в затиснутих пальцях відрізаного язика.