Хай буде весна

Опис: Війна з Чорним ворогом закінчилася і воїни нарешті повертаються додому. І герой цієї історії теж.

Хай буде весна,
Поки ми стоїмо до кінця,
І нас не зламає війна,
Наша віра єднає серця…

(Макс Барських, Хай буде весна)

Ельда увійшов до подвір’я й зачинив за собою хвіртку. Довкола пахло дощем та, трохи, фруктами, що саме достигали на деревах. Ґанок був усього в кількох кроках, та чоловік зупинився й деякий час озирався довкола: чи то у сумнівах, що все до ладу, чи то просто недовірливо. Було на диво тихо. У цей вранішній час ще не цвірінькали птахи, що завжди гніздилися вглибині саду, не гули бджоли. Однак, подумав він, ця тиша на диво затишна.

Поволі, чоловік підійшов до найближчого дерева і торкнувся рукою кори. Він давно тут не був. Дивно… Наче нічого і не змінилось. Він очікував, що може не впізнати знайомі місця, усе таки пройшло чимало часу, хто зна — як багато могло змінитись? Тепер же, він зрозумів, що упізнав би їх, навіть із заплющеними очима — усе довкола було до болю знайомим. У садку виросли нові дерева, стіни дома хтось майстерно розписав, зображаючи химерних тварин та чудні рослини, але що із того, якщо усі почуття говорили, нагадували, що це все рідне, що тут його щастя, що тут його чекають.

Утім, недовіра все ще повністю не полишила його обличчя, коли він врешті-решт, зайшовши на ґанок, відчинив двері та зайшов всередину. Ліворуч, на прикрашеній вигадливою різьбою полиці, стояв глечик, на поверхні якого розкрив крила чудернацький біло-золотий птах, що наче був витканий з чистого світла, та поруч — рожева мушля і декілька кольорових камінців. Йому стало цікаво, хто був тим майстром. Не було жодних сумнівів, що розмальовував той самий, хто пофарбував стіни. Можливо, це малювала кохана? Ельда роззувся, полишив плащ на жердині для одягу і, ведучи рукою по стіні, якомога тихіше пішов далі, до кухні. Зупинившись посередині приміщення й огледівшись, він недовірливо похитав головою. У душі почуття тепла рідної, нехай і так давно не баченої, домівки дивно сплелося із почуттям нереальності усього довкола. Він водночас і вірив, і ні, що все це справжне. Раптом, ельда, хоча до цього він нікуди не поспішав, стрімко злетів сходами на другий поверх і зайшов до спочивальні. Вона має бути тут! Він має побачити її — зараз же.

На ліжку мирно спала прегарна ельдіе. Розпущене волосся вона, як колись, завжди так робила, пригадав він з усмішкою, відкинула назад і чоловік мав змогу милуватися її вродливим лицем та виразом спокою, що так добре гармоніював із довколишнім затишком. Він підійшов ближче. Хотілося б лягти поряд, обійняти та заритися обличчям у її волосся, але для цього варто було спершу викупатися з дороги. Тому він обмежився тим, що обережно торкнувся щоки, а потім кілька разів провів рукою уздовж її плеча. За вікном почулись перші переливи солов’їної пісні, до яких, трохи згодом, доєднались і інші мешканці садка.

Ось, кохана поворушилася і, трохи покрутившись, зрештою відкрила очі. Усмішка сама собою утворилася на обличчі ельда, а в очах з’явилася справжня радість.

— Доброго ранку, серденько моє! — він підхопив дружину на руки й закружляв по кімнаті.

Здивовано зойкнувши, вона замружилася, а вдивившись в обличчя вранішнього гостя, радісно засміялася. Він поставив її на підлогу.

— Соколе мій! Невже це ти? Невже ти повернувся? — дзвінкий і радісний, її голос розбив майже усі сумніви, які могли б не дати повірити, що все це — по справжньому. — Я тільки чула, що ви зрештою розбили темні орди, але і подумати не могла, що ти вже повертаєшся!

— Так! Ми перемогли! — він знов підхопив і закружляв її. — Чи можу я вишукати слова, що описали б моє щастя? Я заледве вірю, що повернувся додому, але ти тут і це розганяє мої сумніви, — він міцно обіймав її, а усмішка усе не сходила з обличчя, та й чи потрібно було її проганяти?

— Ти вдома, — мила радісно дивилась йому у вічі,  — повірити не можу, ти дійсно тут! — Щасливий сміх двох коханих сповнив дім…

Відсміявшись, ельда знову заговорив:

— Дійсно, — він похитав головою, — і я напевне звикну до цього згодом. — і, різко змінивши тему, додав, — Скажи, це ти розмальовувала дім? І глек біля входу, дуже гарний, — він дивився на неї із щирим коханням.

— О! — скрикнула вона, — так, це я. Тобі подобається? — вона з надією подивилася йому у вічі. — Знав би ти, якою мазаниною були перші спроби. Гадаю, вони все ще далекі від ідеалу, і риби чомусь виходять набагато гірше за тварин чи рослини. Я, напевне, ще перемалюю деякі з них, особливо крилатого кота, що біля бузку.

— Жартуєш? Вони чарівні. Як і ти. О! Уявляєш, якщо ти намалюєш їх ще й всередині, то наш дім стане схожим на чарівний ліс.

— Ха, чому б і ні? А ти, витеши ще й скульптури, я і їх тоді розмалюю. — вона міцно обійняла його. — Але чому ти не віриш, що вже вдома

— Складно сказати… Я розумію що війна закінчилася і дуже радію перемозі, але чи то звик, чи ще щось… Тому хоча і не забув дім, повірити що я знов тут не так то й легко, — він тряхнув головою і задумливо обвів поглядом кімнату. Потім знов подивився на кохану і всміхнувся, — але я нікуди тепер звідси не подінусь. Гадаю, не пройде багато часу як я вже не матиму жодних сумнівів

— Так і буде от побачиш, — вона також всміхнулась і міцно обійняла його, — я кохаю тебе

— І я тебе теж кохаю.