Фішль

…Хоч дощу і не було, але небо було начисто затягнуте хмарами, тому єдиним джерелом світла у тронній залі були канделябри на стінах – вогні на люстрах запалювали лише для урочистостей. Стояла майже мертва тиша, і лише постукування шахових фігур об дошку давало приміщенню хоч якесь життя. 

— Шах. 

Зеленоока дівчина з волоссям кольору пшениці атакувала білу туру своїм ферзем, ставлячи ворожого короля у небезпечне становище. 

Опонентка – жінка середніх років, одягнута у просту нічну сорочку – замислено глянула на дошку. Точний колір волосся та очей жінки визначити було важко, так як усе її тіло разом з одягом світилося блідим сірим світлом, та й до того ж, було напівпрозорим. Останні майже сто років вона грала в шахи зі своїми спадкоємицями, але ця дівчина була справді сильною опоненткою. 

Зрештою, жінка зробила свій хід, перегородивши офіцером шлях ферзю. Цього і чекала зеленоока дівчина. Чорна тура, що не рухалась від самого початку гри, перемістилася на протилежний бік дошки. Офіцер, який мав захистити короля від атаки ферзя, заблокував цьому ж королю єдиний шлях до відступу. 

— Вам мат, Ваша Світлосте. — З цими словами дівчина легким рухом руки заправила собі пасмо волосся за вухо. “Світлість” задоволено посміхнулась і кілька разів плеснула в долоні. 

— Просто прекрасно, Ваша Величносте. З кожним днем Ви стаєте все вправнішою, а Ваші ходи усе більш непередбачуваними. 

Дівчині похвала була явно до вподоби. 

— Усе ж я твоя правнучка. 

— Ти ж знаєш, чому ми так часто граємо, Фішль? — раптом змінила тон жінка. Фішль ствердно кивнула. 

— Для мене, як для правительки Іммернахтрайху, це тренування – я повинна передбачати дії противника на кілька ходів наперед, і не лише на полі бою. Ну, а для тебе, — вона примружила очі, — це ще один спосіб не померти від нудьги. 

Прабабця засміялась, елегантно прикривши рот долонею. 

— Смерть мені точно більше не загрожує, люба. 

Раптом десь здалеку пролунали нелюдські крики. Примара гучно видихнула і закотила очі. 

— О-о, Альберт прокинувся. Піду втихомирю його. З Вашого дозволу, Ваша Величносте. — З цими словами вона вклонилась і розчинилась у повітрі. 

Фішль сперлась ліктем на підлокітник трона і почала розставляти фігури на дошці. Було вже доволі пізно, але спати їй зовсім не хотілося, тож вона вирішила випробувати кілька шахових тактик і стратегій. Проте варто було їй розмістити фігури у вихідне положення, як масивні двері тронної зали відчинилися, і увійшов один із вартових. 

— Ваша Величносте! З Вами просять зустрічі! 

“Кому ще захотілося потурбувати мене о такій пізній годині?!” 

— Хто просить?

Вартовий говорив голосно і чітко. 

— Олівер фон Нахтштерн, Ваша Величносте! 

“Фон Нахтштерн? Дивно…” 

— Ведіть. 

Вартовий щось сказав тим, хто стояв за дверима, і до зали зайшов ще один вартовий разом із доволі багато вбраним блондином років 25 на вигляд. Трійця рушила до трону. Олівер фон Нахтштерн ішов трохи попереду, аби бути в полі зору варти. Перед невеликими східцями, що вели до трону вони зупинились, і фон Нахтштерн впав на одне коліно. 

— Прошу пробачення за несподіваний і пізній візит, Ваша Величносте. 

Фішль, здавалося, не звернула уваги на вибачення чоловіка. 

— Підведись, Олівере фон Нахтштерн, сину Фрідріха фон Нахтштерна. Що привело тебе сюди? 

Фон Нахтштерн скорився наказу. 

— Це пов’язано з моєю родиною, Ваша Величносте. Не вважайте за нахабство, — він помітно нервував, — але смію просити у Вас конфіденційної розмови. 

Для Фішль таке прохання було несподіванкою, але вона не подала виду.

— Олівере фон Нахтштерн. — Її голос відбивався від стін, від чого звучав ще сильніше. — Твій батько, а також ще кілька високопосадовців, був визнаний державним злочинцем за передачу таємної інформації корони іншим державам. Він був страчений, як зрадник, разом зі своїми поплічниками, а його родина була позбавлена усіх титулів і земель. Скажи, — вона подалась трохи вперед, — чому я не повинна думати, що ти прийшов, аби убити мене? 

Здавалося, Олівер очікував на таке питання. 

— Немає жодних підстав не вважати мене небезпечним для Вас, Ваша Величносте, мені це відомо. — Він підняв руки. — Але я прийшов до Вас без зброї. Нехай Ваші люди перевірять мене, якщо Ви мені не вірите. 

Фішль зробила жест рукою, і двоє вартових почали ретельно обшукувати колишнього аристократа. 

— Він беззбройний, Ваша Величносте. — Сказав після обшуку один із вартових. 

Королева кивнула. 

— Гаразд, можеш підійти ближче. 

Олівер вклонився і рушив до трону. Вартовим Фішль жестом наказала залишатися на місці. Щойно гість опинився перед троном, королева випростала праву руку, і той доторкнувся до неї губами, ставши на одне коліно. Доволі довге волосся чоловіка приховувало обличчя, тому Фішль не бачила, як з огидою скривився він, щойно прибрав вуста від руки дівчини. 

“Так, лярво, я прийшов до тебе без зброї. Хочу голими руками скрутити тобі голову, паскудо!” 

— Говори. — Голос Фішль був абсолютно спокійним. 

— Хотів Вам сказати, — Олівер раптом підняв обличчя, перекошене гримасою безумства, — що рід Нахтштерн передає Вам привіт! — І, немов кіт, стрибнув на королеву, потягнувши руки до її шиї… 

…Темно-фіолетова блискавка розсікла повітря між обличчями Фішль та Олівера. Перш, ніж останній встиг щось усвідомити, він впав перед троном від поштовху королеви. Вартові направили свої списи на чоловіка. 

За якусь секунду до нього полетіли його долоні, які відрізала “блискавка”. Олівер кілька секунд переводив погляд то на них, то на обрубки своїх рук. 

— Аа! Ааа!! ААААААА!!!!! — Він заверещав, немовби недорізане порося… хоча десь так це і було насправді. З криком він покотився східцями вниз на підлогу, заливаючи все кров’ю. Фішль же просто спостерігала за ним якусь секунду, а тоді перевела погляд туди, де зупинилась “блискавка”. 

Високий, стрункий чоловік з темно-фіолетовим волоссям і такого ж кольору костюмом витирав носовичком закривавлене лезо кинджала. Одним чітким рухом він запхнув його у піхви, а носовичок склав учетверо і помістив у нагрудну кишеню піджака. Чоловік розвернувся і одразу став на одне коліно, приклавши долоню до грудей. 

— Прошу пробачення за те, що зіпсував ваше вишукане вбрання, майн фройляйн. — Приємним, покірним голосом промовив він. 

Фішль лише махнула рукою. 

— Не звинувачуй себе, Оз. Він сам надто близько підійшов. 

— Безмежно вдячний Вашій милості, майн фройляйн. — З цими словами Оз підвівся. Його біле, немов крейда, обличчя різко контрастувало із темними очима, волоссям та одягом. 

Олівер тим часом продовжував качатися по підлозі зали, заливаючи її власною кров’ю, і Фішль це почало дратувати. 

— І чого ви стоїте? Виведіть його і киньте до буцегарні! — Вона штовхнула ногою відрубані руки, які ще щось там дриґалися. — І це заберіть. 

Двоє вартових, які привели Олівера, підняли відрубані кінцівки, а потім схопили їх власника під руки і потягли його геть із зали. 

— КУРВО! Я ОБОВ’ЯЗКОВО ДІСТАНУ ТЕБЕ! А ЯКЩО НЕ Я, ТО МОЇ ДІТИ! БУДЬ ТИ ПРОКЛЯТА, ХВОЙДО! 

Оз тим часом підійшов до королеви. 

— Цей чоловік погрожує Вам та вигукує наклепи на Вашу адресу, майн фройляйн. Дозвольте мені прикінчити його. 

Фішль заспокоїла його. 

— Не потрібно. Я врахую все сказане ним, коли завтра виголошу йому вирок. 

Оз легко вклонився. 

— Як накажете, майн фройляйн. 

Раптом він наблизив обличчя до вуха королеви. 

— У мене до Вас приватна розмова. 

Фішль кивнула. 

— Варто! Залиште нас. 

Двоє вартових, що стояли біля дверей, виструнчились.

— Так, Ваша Величносте! — І залишили залу. Тепер у приміщенні були лише королева та її слуга. 

— Я вражений Вашою витримкою, майн фройляйн. — Заговорив Оз, щойно вартові вийшли. — Жоден м’яз на Вашому прекрасному обличчі не ворухнувся ані коли той покидьок накинувся на Вас, ані коли його долоні впали на Ваше чудове вбрання. 

Фішль лише усміхнулась.

— Я знала, що так буде. Олівер бажав моєї смерті ще з тієї миті, як я виголосила його батькові смертний вирок. Було питанням часу, коли він прийде по мою голову. Щоправда – ха-ха – я не думала, що він буде або настільки відчайдушним, або настільки тупим, щоб кинутися на мене голіруч. І все ж, — вона перевела погляд на Оза, — мій вірний слуга мене знову не розчарував.

— Це моя робота, майн фройляйн. 

Фішль вирішила нагадати, чому вони тут. 

— То що ти мені хотів розповісти?

Оз ніби цього й чекав. 

— Мої пташенята нащебетали, що певні кола у королівстві Айкескоґ підбурюють народ і владу цієї держави висунути Вам претензії щодо територій Смараґдхюґеля. Звісно, прямих заяв ніхто не робить, але ідеї про повернення цих земель до складу Айкескоґа стали там досить широко обговорюваними у вузьких колах. 

Фішль замислилась. 

— Смараґдхюґель… здається, його приєднала ще моя покійна бабуся після кількатижневої облоги столиці Айкескоґа? 

— Саме так, майн фройляйн. — Кивнув Оз. — Минулий конфлікт з цією державою закінчився для нас війною, тому що багатьох моїх пташок вирахували і спіймали, проте зараз ситуація інша. 

Дівчина усміхнулась. 

— Отже, шанси урегулювати все мирно є? 

— Нам ще варто дізнатися, хто саме просуває ці ідеї у маси та у владні кола країни. Якщо ми зможемо їх вирахувати і обережно усунути, то, можливо, і конфлікту ніякого не буде. — заспокоїв свою господарку Оз. 

— Рада це чути, Оз. 

— Наразі це усе, що я хотів Вам сказати, майн фройляйн. 

Фішль повільно кивнула. Раптово вона відчула бажання спати. 

— Гаразд, гадаю, мені вже час. 

— Я проведу Вас, майн фройляйн? 

— Так, краще проведи.

— Як накажете, майн фройляйн. 

Оз різко махнув рукою – і усі свічки, які до цього освітлювали тронну залу, згасли…