Фінал

«Клер,

Погані новини. З рекетом, виявляється, не покінчено. Сьогодні нам повідомили, що є підозра закладання вибухівки в громадському місті, цілодобовий мол «Камден». Операція розпочинається об одинадцятій вечора. Мене  також направили з групою розвідки. Я залишаю тобі тисячу зелених, на перший час тобі вистачить. Хоча б на дорогу, бо чомусь відчуваю, що в Лондоні ти не залишишся. Вибач, якщо щось не так. Хай щастить, і може ще коли-небудь здибаємось у цьому ураганному світі.

М.»

Ось значить як. Неодмінно зустрінемося, Метью. Одного я тебе не залишу.

Хелен також не було вдома, не дивно, у кожної законослухняної громадянки є справи у білий день! Робота, на приклад…

Всі працюють, заклопотані в щоденних домашніх і професійних турботах. Мої ровесники безтурботно вештаються по вулицях в перервах між заняттями, а я сиджу у чужому будинку над листом від агента національної служби, з якими ми обоє рятували власні життя будучи за крок до загибелі від пулі.

Парадоксально: живеш вісімнадцять років за звичним тобі «розкладом», здається і опора якась є , і надія. І раптом , один вечір розбиває все. Глорію з Мелом взяли , всі знайомі теж з ними, або ж під пильним  прицілом найвищих національних служб. А мене покинуто напризволяще, як колись.

«Ну що ж ти Клер, ти ж отримала бажану свободу, та чому баришся так?»  Всім байдуже на мене і на мою долю, усім чужа я.

Окрім однієї людини. Несподівана зустріч стала знаковою. Згадуючи його безпосередність  та навіть манеру розмови і жестів, чомусь стає в душі тепло.

Мене не лякає невідомість, якщо в цій невідомості буде місце іскристим блакитним очам,ямочкам, що з‘являються на щоках при будь-якому натяку на сором’язливу посмішку і гострим, дотепним жартам.

Так і минули години в будинку за роздумами  , розгляданням інтер’єру та книг та іншими неважливими дурощами від нудьги, аж поки з сутінками Хелен не повернулася.

Вечоріє. Треба збиратися. Порвана і запилюжена сукня нікуди вже не годиться.

Я заглянула до шафи, що була в кімнаті і витягла звідти сорочку та брюки. Майже ідеально. В цьому костюмі не шкода й загинути.

Тітка Хелен також прочитала записку і зрозуміла все без зайвих пояснень.

—«Камден» знаходиться за чотири милі звідси, візьми його мотоцикл на задньому дворі.

Вона стривожено замовчала.

—З Богом, Кьортис.

Я кивнула їй з вдячністю і вийшла з дому.

На задньому дворі справді стояв транспортний засіб блискавичного вигляду.

Блискучий чорний колір двоколісного і такий же колір шолома до нього. Я надягнула шолом і завела байк.

Під’їхала до торгового центру і загальмувала, впавши в повне потрясіння. Біля головного входу стояла зграя  поліцейський машин і карет швидкої допомоги. Волали їхні сирени. Непритомних або поранених людей виносили на носилках. Постріли, крики, удари. Гострі зламки скла падали з потрощених панорамних вікон.

Я маю проникнути в це пекло. Чекати більше немає чого.

Опинившись всередині будівлі , я стала частиною цього балагану, у вухах дзвеніли розпачливі і панічні крики людей, які хотіли тільки одного – порятунку. Над головою пролітали пулі, люди в формі оперативно евокуювали людей.

Ніхто з відвідувачів розважального центру не міг передбачити такого завершення дня, коли вони збиралися перекусити в кафе  чи накупити якихось дрібниць у крамничках.

Здається,  в натовпі я бачу його. На ньому майже суцільний міцний костюм із захисним жилетом ще й чорна військова маска, що покривала його голову повністю, відкриваючи лише очі та вуста.

—Метью! – забувши про все, я побігла крізь медиків, розбитих вітрин і манекенів.

—Ти…ти що тут робиш?! Клер?! Тут небезпечно. – шокований, він обернувся.

—Я прийшла ось що сказати…

—Ти з глузду з‘їхала?! Немає часу на розмови! Треба забиратись звідси! Ось-ось знайдуть  вибухівку, і все тут може вибухнути чи спалахнути до чорта!

Я зірвала з його голови маску.

—Та нехай так. Перед цим я маю зробити це. Метью, — я подивилася на хлопця з-під лоба, —це не ілюзія і я теж відчуваю цей зв‘язок.

Навшпиньках я дібралася до його обличчя і поцілувала. Всередині вибух, наче гарячою хвилею огорнуло, тисячу імпульсів і голочок пройшлися по всьому тілу. Якусь секунду він стояв спантеличений, але впевнено відповів на поцілунок, торкаючись самими  кінчиками пальців хвиль волосся, що спадали на плечі. Це буря адреналіну, що паморочила голову і давала відчуття ейфорії. Навколо все тане, як марево.Момент перетворюється на вічність, сповільнюючись до неможливості.

З усіх боків  кричать люди, когось поранено, неминуче станеться вибух чи пожежа, падають шматки стелі, руйнується світ навколо, а ми стоїмо непорушно, наче двоє останніх людей на Землі. Двоє невразливих, а може навпаки таких нікчемно смертних людей, проте неймовірно безстрашних, вільних, відчайдушних.

—Метью, чого ви там завмерли, на вихід! – крикнув хтось застережливо позаду.

Людей ставало все менше, проте напруга у приміщенні збільшувалась з кожною секундою.

Останній натовп з наполоханих містян залишав торговий центр.

Опам‘ятавшись, я озирнулася на всі боки і почула якесь пихтіння поблизу.

Серед перекинутих стелажів і шматків скла сиділо дівча років восьми.

—Господи, я знаю її! Це ж донька Еді Кларксона.

—Саме вона, Анна. -Метью спохватився, впізнавши дитину рекетира, що в його компанії ми вперше побачились.

Я підступила до дитини ближче.

Налякана, безпорадна, вона тремтіла, ховаючи сльози.

—Не плач, ми виберемося звідси. Де ті, з ким ти була тут?

Вона підняла свої жваві очі на нас.

—Відколи  схопили тата за мною приглядали двоє якихось…його люди, та я не знаю де вони зараз…-запинаючись, відповіла Анна.

«Паршивці! Кинули ,знаючи про весь можливий фінал подій.  А самі – рятувати свої жалюгідні шкури».

—Ми її тут не залишимо. – неголосно, проте твердо сказала я. Кинула промовистий погляд на Барнета.

Він без слів все зрозумів і підтримав мою рішучість. Закинувши на руки майже непритомну дівчинку , ми поспішили до виходу.

—Лічені секунди! – прокричав він.

З усіх сил ми кинулися до дверей і з нашими першими кроками по асфальтній дорозі пролунав вибух. Та з такою потужністю, що нас наче повітряною хвилею відкинуло на три метри вперед. Потріскалися шибки в дверях і вікнах, із розгортанням полум‘я полетіли за вітром іскри вогню, валив темний дим, ревіла на всю вулицю аварійна сигналізація. Хоч вибухівку не вдалося ліквідувати, всіх відвідувачів встигли  вивести на вулицю. Ми пробігли повз людей, що трохи поодаль стояли і спостерігали , як на їхніх очах розгорався новий та сучасний торговий центр. Рятувальні служби були повністю занурені в цю жахливу екстримальну ституацію, надаючи допомогу потерпілим, спілкуючись з очевидцями.

Суворий голос доповів гірко  у рацію : «Так, сер. Ми вже встановлюємо всі деталі трагедії і шукаємо винуватців».

Ми йшли повз , ігноруючи питання працівників швидкої допомоги та «колег» Метью. Він ніс на руках світловолосу доньку Кларксона. Не хочу навіть уявляти , що було б, якби ми не звернули на неї уваги, притаєну і несміливу , споміж якогось брухту і всієї суєти. Наші долі дуже схожі, проте вона заслуговує шанс мати щасливе дитинство, як і має бути у всіх дітей, спокійне і безтурботне. Більше в неї не буде того, що вже довелося пережити, як і мені, зростаючи в такому непростому і жорстокому оточенні. Про це я особисто дбатиму. А поки Метью опустив її на землю і побіг купити чогось перекусити , ми, не виронивши ані пари з вуст, трималися за руки. Я поглянула на неї і втомлено посміхнулася. Вона, у відповідь теж, і її маленьке щире личко враз прояснішало. А потім, Анна , віддавшись якомусь миттєвому імпульсу, обійняла мене, притуляючись до талії і швидко відсторонилася, зніяковівши.

—Дякую. – прошепотіло дівча.

Я мовчки пригорнула її до себе, витираючи сльози.

Ми відходили все далі і на душі ставало спокійніше.

Віддалялися крики і разом з ними душевні переживання і муки. Перед очима спливали обличчя Мела і Глорії, гроза в ту саму ніч, коли ми вирвалися разом із злощасного азартного закладу, та мить коли Метью прицілюється та влучає в мотузку, що була на моїх руках, троянда, яку він вихопив у когось в «Одноокому Джекові» і його незграбний смішний реверанс, з яким він презентував квітку, аби справити враження чи викликати посмішку…

Ці останні дні були очевидно одними з  найнасиченіших у моєму житті. В них було місце сльозам і сміхові, вразливості і сталевій рішучості, пострілам, якими я вражала чоловіків, що думали , що зможуть розпоряджатися нашими життями, і поїздці на задньому сидінні, будучи повністю зв’язаною і з затуленим ротом з цими ж злочинцями. Приходило тверде почуття залишити це все назавжди і відірватися від цього хаосу.

Невже все позаду? Ці випробування і ганстерські пригоди завершилися?

Якби ці дні були комп‘ютерною грою, ми б точно сказали, що пройшли всі пекельні рівні, і попереду чекає щось нове , сподіваюся,  менш екстримальне та небезпечне.

—Дідько, ми живі! Клер! – він відчинив задні двері автомобіля для Анни, що ласо смакувала вже друге тістечко і виглядала цілком заспокоєною. — Стривай, ти плачеш?

—Це все від почуття полегшення. Та і взагалі, як можна стримати сльози,озираючись на ці події, які з нами відбулися?..

—А ти не озирайся назад. Тільки вперед. Довірся цим безкраїм шляхам, що вестимуть нас, і своїм почуттям! Попереду майбуття. Я, ось, щасливий. – прозвучало якось надто дзвінко, неочікувано і недоречно. — Бо за капризом чи то випадковістю долі ми зустрілися з тобою.

Він справді весь випромінював радість і сміх.  Подивившись на хлопця, я й сама не змогла стримати посмішки.

Так, я саме там де маю бути і з тим, з ким маю бути. З людиною, з якою знайшла душевну близькість і за кого ледь не віддала життя.

Він зробив крок в мій бік і ніжно торкнувся теплими губами мокрих  доріжок на щоках.

Ось за такий мізерний термін життя змінюється повністю. Я не знаю, що буде далі, та я впевнена в людині, з якою йду в цю невідомість. Нам манливо мерехтать нічні дороги і нові світи.
—Вітрюган пробирає до кісток. Їдьмо же! – гукнув  агент, смикаючи ручку дверей авто.
Я, в свою чергу, відчинила двері з іншого боку.
Ну що ж, фортуна посміхається тільки сміливим, а ми – це ті, хто завжди готовий піти у ва-банк.