Тут буде спокійно

Монштадт у своєму кліматі цілком міг претендувати на роль кліматичного раю Тайвату. Принаймні так вважали його мешканці. В міру спекотне літо, не особливо холодна зима, не дивлячись на вітри, що дмухали з Драконячого хребта. Дощі йшли рівно тоді, коли земля вимагала вологи, а сонце давало рівно стільки світла, щоб зелень довкола могла собі не відмовляти. Але, зізнатися, цей день видався надто спекотним. Чи так здавалося володарю Кріо?

Кея був на дорозі до Вольфендома, ліниво переставляючи ноги. Місія була не такою терміновою, взявся він за неї лише тому, що в штабі сьогодні надто метушливо. Прибув посланник від Варки, всі як з глузду з’їхали. Ще б пак, нарешті хоч якісь новини. І не те щоб капітан кавалерії не мав до цього відношення, але, зізнатися, не мав не найменшого бажання крутитися в надмірно бурхливій радості. Вистачило лише того, що магістр живий і здоровий. Досить хороших новин, час “працювати”, як подумав Кея. Він уже встиг трохи пошкодувати, що вибрав саме такий спосіб покинути метушливий штаб, що гудів зараз, як вулик, але повертати назад вже немає сенсу, він пройшов більшу частину шляху.

Вирішивши, що й поспішати нікуди, Альберіх помітив дуже вдале дерево, що впало, тут же опинившись поруч і сідаючи. І все б нічого, але почувся тонкий писк, що змусив схопитися, відразу діставаючи меч і оглядаючись, шукаючи джерело звуку. Праворуч немає, зліва чисто, ззаду і спереду те саме. Відчуваючи себе трохи безглуздо, Кея навіть вгору подивився. А потім уже опустив очі до землі. Там, біля самої колоди в траві, лежало щось дивне. Червоне та блискуче, схоже на слайм. Але все ж… Наче й не слайм зовсім. Воно тремтіло, тихо бурчачи. Розгубившись, одноокий легенько торкнувся істоти носком чобота, як раптом воно злетіло, щось пробелькотівши. Від несподіванки Кея відсахнувся, мало не полетівши на траву і з подивом дивлячись на…

– А ти що таке?

Перед ним був абсолютно точно не слайм. Ці милі тваринки не літають. Істота швидше нагадувала фею. Дуже дивну фею. Як їх діти малюють. Кулька з вушками. Тільки у цієї червоної літаючої незрозумілості були ще й якісь завитки біля вух, наче неслухняне волосся. І незадоволений погляд. Вставши, Кея простягнув руку і фея спочатку лякливо відсахнулася, але, зрозумівши, що погано їй не зроблять, знову підлетіла, нахабно вмостившись прямо на долоні. Важенька. І дуже незадоволена, спроба погладити закінчилася грізним бурчанням.

– Хах, ти мені нагадуєш декого. Навіть дивно. Але, на жаль, мені час. Бувай, мала

Опустивши фею на землю, Кея подався далі, але у Світяшки, як уже подумки назвав її кавалерист, явно були свої плани. І ось вона вже летить поруч, щось муркочучи і літаючи то в один бік, то в інший. Сперечатися було безглуздо, так що Альберіх зробив собі позначку показати потім небачене диво Альбедо, а поки що місія.

***

Головний алхімік Ордо Фавоніус був, напрочуд, уже тиждень у місті. І причина була дуже проста – у його лабораторії на Хребті закінчилися дрова, а на видобуток нових потрібен був час. Кея завжди думав, що цьому дивному вченому не близькі такі прості людські речі, як холод і нестача дров, а воно ось як… Але зараз подібне навіть на руку, адже не доведеться перетись на Кудикіну гору. Достатньо було лише дійти до лабораторії та постукати. Не в звичках Кеї так робити, але у випадку з цим місцем він навчився хоча б такої дрібниці. В цілях безпеки. Але двері все ще відчиняв відразу, не чекаючи відповіді

– Хеей, є хто живий?

На щастя, нічого не вибухнуло йому в обличчя і не відрубало кінцівки, а погляд вичепив Альбедо власною персоною. З дуже незадоволенним обличчям. Його явно перервали.

– я просив не вриватися сюди так. Скоро пошлю Джин прохання видати заборону на твою появу…

Тут він осікся, помітивши Світяшку, що так само літала поряд з Кеєю, іноді сідаючи тому на плече для відпочинку. Втім, затримка була не довша за секунду і думку алхімік закінчив.

– У моїй лабораторії.

І навіть так, Альберіх уже помітив, що його нова подруга привернула увагу Крейдяного принца, тож на смаглявому обличчі розквітла ягідна посмішка.

– Що, сподобалася штучка? А я саме через неї і прийшов. Ти випадково не знаєш, що це взагалі таке? Знайшов у лісі біля Вольфендома і вона уплуталася за мною.

Він знову зробив спробу погладити незвичайного вихованця, але Світяшка знову пішла від дотику, злісно булькаючи. Альбедо спостерігав за цим задумливо, ніби аналізував. Кея вважав, що той просто шукає потрібну інформацію у надрах свого геніального мозку. Та й мовчання не тривало довго, блондин заговорив.

– про такі істоти вже давно нічого до ладу не чули. Це феї. Точніше, їхній підвид. На відміну від звичайних фей у тому, що вони не мають саду чи місця, куди вони хотіли б повернутися. І ведуть не їх, а вони. Якщо вірити легендам, то вони приводять до того, що найбільше треба людині. Але це лише легенди, насправді я не дам конкретної інформації, що це таке і звідки. Можу лише достеменно сказати, що воно безпечне.

Судячи з обличчя Альберіха, навіть інформації про сумнівну легенду йому вистачило, щоб спалахнути ідеєю. Якою? Та чорт його знає, але око кольору осіннього неба точно відображало появу на меті.

– Ось воно що … Звучить цікаво. Але, думаю, і справді надто фантастично. Загляну ще до Лізи, може, в її бібліотеці є щось, що проллє більше за світла. Але спасибі за допомогу, твоя інформація теж не буде зайвою.

Надіславши чарівну посмішку алхіміку, Кея зник за дверима. І не до якої бібліотеки не пішов. Він попрямував до виходу з Ордо Фавоніус. Бо якщо вже Кея Альберіх щось надумав – він обов’язково спробує це зробити, як би ідея марно не звучала.

День хилився надвечір. Спека досягла свого піку. Нагріті за день кам’яні дороги так і намагалися засмажити кожного, але Кея цієї спеки вже не помічав. Знайшовши затишну лавочку серед будинків, він улаштувався на ній, пару хвилин дивлячись на Світяшку, що влаштувалася поруч. Але будь-які уявні сигнали фея ігнорувала і, зітхнувши, кавалерист вирішив, що час діяти впевненіше. Хоча, почував він себе страшенно безглуздо. Кашлянувши, він змусив фею невдоволено пискнути, потривожили спокій таки, і знову злетіти. Що ж, зараз буде дивно, так?

– Так… Альбедо сказав, що ти приводиш до того, що найбільше треба людині. Цікаво, чи це працює, якщо я й сам не знаю, що мені треба?

Він коротко хмикнув, почухавши в потилиці. Так, добре, що тут нікого немає. Картина, напевно, на десять із десяти: капітан кавалерії сидить і спілкується з якимсь величезним червоним світляком. Але сама Світяшка, здається, почала слухати промову і це дало надію на те, що продовжити все ж таки є сенс.

– Так от, якщо це вже твоя робота, то не могла б ти… Показати, що мені треба?

Питання змусило фею чомусь зрадіти. Вона зробила сальто і явно приготувалася летіти. Кея підвівся. Йому не спадало на думку, що потреба всього його життя може бути далеко за стінами Монштадта, що може, до неї неможливо дістатися. Його батьківщина… Або його родина… Ні, ці думки навіть не відвідали зараз. Він просто як заворожений ішов за червоним вогником, не помічаючи нічого довкола. Так неспішно і заколисуюче… Нагадало момент з дитинства. Тоді Кейа, злякавшись гостей у маєтку, втік увечері, куди очі дивляться. Зараз він уже й не згадає, що конкретно штовхнуло на такий вчинок, а не, наприклад, хованки в кімнаті чи коханій комірчині. Та й не важливо це. Важливо те, що тоді його знайшов Ділюк. І ось так само миготів попереду, як вогник, несучи ліхтарик. Неспішно. І тримав за руку. Від спогадів на обличчі з’явилася незвична для Кеї посмішка, а серце защеміло. Це було так давно… Наче в казці. Може, й не було? Чи могло таке наснитися? Таких прекрасних моментів у житті не буває.

У думках Альберіх зовсім загубився і прийшов до тями через те, що фея перед ним зупинилася. Хлопець не одразу зрозумів, куди вона його привела, а піднявши голову не витримав, розсміявшись.

– Ну і ну, мала, Доля янголів? Невже потреба всього мого життя – це вино?

Не зважаючи на погляди, він увійшов. І тут же натрапив на невдоволений погляд червоних очей.  Хай тобі впаде, Ділюк за стійкою. Хіба його зміна? Але фея повисла прямо поруч із здивованим виноробом, тож, мабуть, сьогодні Альберіху просто неймовірно потрібно випити.

– Майстер Ділюк, яка зустріч, а де Чарльз? Сподіваюся, з ним усе гаразд? Втім, я знаю вашу нелюбов до спілкування зі мною, тож перейду одразу до справи. Мені як завжди.

Ділюк, що до цього невідривно стежив поглядом за феєю, нарешті ніби прийшов до тями, беручи себе в руки, але в погляді все ще було сум’яття. Напевно, саме тому він навіть не став відповідати, як робив зазвичай, бажаючи зачепити названого брата, а просто спокійно змішав Смерть після полудня, ставлячи її перед Кей. Той бачив, що винороб сьогодні не такий, як завжди, але питати було безглуздо. Рагнвіндр ніколи не розкривав своїх почуттів перед Кеєю. Що там, він навіть на вітання не завжди відповідав.

Але відповідь знайшлася сама собою. Коли Ділюк нахилявся, прибираючи деякі пляшки під стійку, там пролунало сонне муркотіння і на світ вилетіла ще одна фея. Вона була глибокого синього кольору зі зірочкою в дивному начебто окці. Обидва хлопця завмерли, дивлячись на неї. Кея тому, що не очікував побачити другу таку істоту, а Ділюк явно не хотів би такого повороту подій. Але фея не зупинялася на досягнутому ефекті. Явно прокинувшись повністю і побачивши Кею, вона, радісно попискуючи, закружляла навколо. Судячи з обличчя винороба, такого він точно не очікував. А Кейя раптово зрозумів, до чого така реакція.

– Ти теж ходив з нею до Альбедо?

Він сховав посмішку в келиху, роблячи ковток. Сьогодні Кейю з таверни ніхто не виганяв навіть після закриття.