Три зорі Кхаенрі’аху

Небо палало червоними загравами, а нагорі тривала жорстока битва, коли троє людей пробилися крізь чорну завісу диму із палаючого підземного міста. Не так давно величне підземне королівство Кхаенрі’ах – тепер лежало в руїнах. Розбите і пошматоване, воно було прокляте «Тими, хто сидить на небесах» в покарання за непокору порядку, що панував на землях Тейвату тисячоліттями.

Однак, ці троє вцілілих не були простими людьми. Ні, усі вони були безпосередньо наближеними до Одноокого Короля, і так само були зраджені новим регентським урядом, який більше не мав наміру терпіти їхню присутність у залах королівського палацу.

Усі вони були змучені та втомлені, але попри це – продовжували свій шлях уперед. Коли ж вони нарешті покинули землі Кхаенрі’аху, та повернули голови у той бік, де колись був їхній дім, то побачили лише випалену землю та жахливих монстрів, які билися в конвульсіях на землі стікаючи кров’ю, пробиті наскрізь мечами та списами інтервентів з інших королівств.

Усі троє дивилися, і усі троє враз відвели погляд, бо знали, що ті монстри, були ніким іншим, як проклятими жителями Кхаенрі’аху.

Враз один з утікачів глянув на своїх побратимів по нещастю, ніби намагаючись розгледіти їхні обличчя. Та єдине, що він побачив, було: як завжди, холодне лице алхімічки Рейндоттір, яка тримала на руках своє останнє творіння: маленького світловолосого хлопчика, а також оповите смутком обличчя капітана королівської гвардії, Дайнслейфа.

Йому ж, придворному магу, не личило проявляти емоції на людях. Він славився своїм холоднокров’ям, навіть у найстрашніших ситуаціях. Тому й зараз, він мовчки дивився на присутніх, бо чудово розумів, що віднині, їхні шляхи розійдуться назавжди. І якщо так станеться, що доля знову зведе їх разом – того дня вони будуть по різні сторони барикад.

Маг мовчки начарував на обличчі маску, та обгорнувшись плащем, без слів, залишив своїх компаньйонів та взяв курс на північ. У землі, що були оповиті вічними снігами. Наостанок, перед тим як піти, він ще раз глянув на них своїми блакитними, наче море, очима, ніби говорячи: «Бувайте. Сподіваюся, ніколи не зустріти вас знову», – і зник.

Алхімічка ж перевела погляд на маленького хлопчика в своїх руках. Він міцно спав згорнувшись в клубочок, посмоктуючи свого великого пальця. Рейндоттір злегка посміхнулася, та подивилася на останнього члена їхньої невеликої групи, Дайнслейфа.
– Куди ти тепер?! – спитала вона. – Після того, що сталося, тебе не приймуть назад. «Вона»… Не прийме…
– Я знаю, – ствердно кивнув він. – Та я не можу її покинути. Навіть якщо, вона й не прийме мене, я не дам «Безодні» поглинути її душу. Вона… Надто дорога мені.
– Забуть про неї, – похитала головою «Золото». – Вона – не частина цього світу. Вона – одна з тих, хто прийшов до нас з неба. Чужачка, яка не варта твого життя.
– Ні, – відказав Дайнслейф. – Вона варта набагато більше, «Золото». І заради неї, я піду на край землі, спущуся у «Безодню», та вирву Люмін з її чорних лап.

Рейндоттір мовчки похитала головою, та промовила:
– Закоханий дурень… Але це – твоє життя. Прокляття, що опустилося на нас – вічне, тож ти тепер матимеш достатньо часу, щоб як слід обдумати, як розпорядитися ним.
– А як щодо тебе, «Золото»?! – раптом звернувся він. – Які твої плани?!

Рейндоттір відвела погляд додолу, а потім сказала:
– Тепер, я небажана для всіх. На моїх руках кров, якої не змити, і гріх, що його не замолити навіть за все моє життя. Жодне місце не стане мені домом… Тому, я йтиму далі, – вона глянула на золотоволосого хлопчика, – Альбедо – вінець мого творіння. Я зрощу його, навчу усьому що знаю, а тоді – відпущу його у цей світ. Я вірю, що одного дня – він стане найвеличнішим алхіміком у всьому світі, затьмарюючи своїм розумом навіть свою непутящу мати…

Хвильку вони стояли мовчки, аж поки Дайнслейф не порушив тишу:
– Бувай, «Золото», – проказав він, натягуючи на обличчя каптур свого плаща. – І, як сказав би той маг: «Бувайте. Сподіваюся, ніколи не зустріти вас знову».

І він пішов, залишивши Рейндоттір одну зі своїм творінням. «Золото» ще раз глянула в слід обом своїм колишнім побратимам, та глибоко зітхнувши, одягнула маску, щоб приховати своє обличчя від сторонніх очей, та розпочала свою подорож довжиною у п’ять сторічь.

***
Всі хто зустрічав її, вважав, що вона ще одна біженка війни з маленькою дитиною на руках, навіть не здогадуючись, який насправді монстр ховається за тим милим личком. Час був не властен над нею, бо відьми відчували його плин зовсім інакше. Вона не старішала, а навпаки – залишалася тією самою прекрасною жінкою, якою й була завжди.

Однак, її аура, вже не була такою, як колись. Варто було їй показатися комусь на очі, і враз можна було відчути увесь той біль та смуток, який жеврів у ній відтоді, як вона покинула свій дім назавжди. Запах крові, попелу та сліз… Він літав у повітрі, ніби намагаючись заполонити собою ту порожнечу, яка з’явилася у її серці з тих пір.

Альбедо ріс на її очах, стаючи все більш мужнішим з кожним днем. В його очах Рейндоттір була взірцем, вчителем. Тією, хто була для нього ледве не ідеалом. Його таланти були неймовірні, бо вже змалечку хлопчик опанував основи алхімії та почав захоплюватися живописом. «Золото» мала рацію, і в ньому дійсно був потенціал, щоб стати одним із найвеличніших алхіміків усіх часів.

Однак, які б емоції не панували всередині старої алхімічки, до свого творіння вона завжди ставилася холодно та строго, зрощуючи у ньому відповідальність та самостійність. Альбедо мав знати та усвідомлювати, що цей світ жорстокий і єдиний на кого він міг покладатися – це він сам. Бо одного дня, його вчителя не буде поряд, і йому самому доведеться виживати серед цього безмежного та непізнаного до кінця світу.

І от, під час одного зі своїх досліджень древніх руїн, Рейндоттір натрапила на один дивний артефакт, який містив у собі невідому силу. «Серце Наберіуса» – таку він мав назву. В момент, коли «Золото» торкнулася його вперше, вона відчула те, чого не відчувала вже п’ять сотень років. Прокляття, що сковувало її, відступило. Це було справжнє диво, яке ніяк не піддавалося поясненню.

«Золото» усвідомила, що сила, яка тече в цьому артефакті – це відповідь, яку вона так довго шукала. Однак, тепер, коли вона знайшла його, вона стала мішенню як для Селестії, як та, хто втекла від свого покарання, так і для «Безодні», яка не зупиниться ні перед чим, щоб здобути цю річ у свої руки.

П’ять століть вона намагалася тікати, сховатися від сторонніх очей, щоб ніхто не знайшов її, та певно відтепер, вона фактично намалювала мішень на своєму лобі. Та гірше того – на лобі її творіння – Альбедо. Тепер небезпека загрожувала і йому.

Рейндоттір не хотіла, щоб з ним щось сталося, тому у наступну ж ніч, вона потайки зібрала свої речі, написала записку, та поклала її разом із книжкою з алхімії та листом до своєї подруги Аліси поруч зі сплячим Альбедо. Наостанок, перед тим як зникнути назавжди, вона ще раз глянула на нього та проказала ледве ворушачи губами:
– Прощавай, Альбедо.

І зникла серед тихої зоряної ночі.

***
Дайнслейф довго шукав свій шлях, і зрештою він століттями продовжував свою боротьбу з «Безоднею» намагаючись дістатися до тієї, з ким розділив подорож по цьому світу п’ятсот років тому. День за днем, рік за роком, він прорубав свій шлях уперед, одначе, йому так і не вдалося досягнути поставленої мети.

Його пошуки закінчувалися нічим, бо Вона, наче тінь, завжди висковзала з його рук. А прокляття накладене на нього поступово знищувало тіло та душу. В якийсь момент часу, він навіть зневірився. Усе марно, минулого не змінити, а майбутнє для нього – це нескінченна дорога страждань та битв, в кінці якої на нього чекатиме лише одне – смерть.

Смерть в муках за той гріх, який лежав на його нації, і тепер роз’їдав їх зсередини, спустошуючи та штовхаючи до того, щоб самим вкоротити собі віку. Одного такого дня, він стояв на скелі Зорелова та дивився на прибережні хвилі, які безпощадно билися об кам’яне підніжжя.
– Може саме це – вихід?!… – мовив до себе Дайнслейф. – Чи не легше просто покоритися ударам долі?! Покінчити з цим?! Померти… Забутися…

Дайнслейф закрив очі та вже хотів зробити крок уперед, коли раптом подих вітру зупинив його від цього кроку. Холодний бриз принесений з заходу відштовхнув його назад, і він побачив перед собою ту, кого він так довго шукав.
– Люмін… – прошепотів він, вдивляючись у її золоті очі та таке саме золоте волосся.

Образ враз зник, а на обличчі Дайнслейфа виступили сльози.
– Жорстоко так поводитися з чужоземцем, Барбатосе, – просичав він. – Не думай, що це щось змінює. Але… Дякую, що нагадав мені про те, яка є моя мета. Час перестати жаліти себе, і йти далі. Я врятую її… Чого б мені це не коштувало, і скільки б часу не зайняло. Я виконаю свій обов’язок та захищу її.

Він відступив назад, та попрямував далі. Дайнслейф не знав, що принесе йому доля, однак вірив, що колись він знову зустріне ту єдину, заради якої був готовий перейти найбурхливіші ріки та здолати найстрашніших монстрів «Безодні». Цей день настане, і саме тоді – він нарешті буде щасливим.

***
Перетнувши снігові пустки та поривчасті вітри, маг нарешті опинився у володіннях Кріо Архонта. Навколо вили хурделиці, а мороз, що стояв на дворі пробирав аж до кісток. Але він не зважав на це. Він рухався далі, бо знав, що там, за білими стінами, він зустріне ту, хто може допомогти йому у втіленні його плану помсти як «Небесному Порядку», так і зрадникам, які зріклися його мудрості.

Він довго блукав серед зимового лісу, поки не натрапив на одну галявину, посеред якої сиділа жінка, вбрана у вишукану синю сукню з хутряним коміром та срібну тіару, оздоблену дорогоцінним камінням. Вона стояла на колінах та гірко-гірко плакала, притискаючи долоні до очей. Та варто було незнайомцю наблизитися ближче, як та одразу підвелася на ноги, і її очі запалали холодним полум’ям.
– Не бійтеся мене, ясна пані, – мовив ввічливо маг. – Я прибув сюди як посланець доброї волі.
– Ви – один з них, – сказала жінка, і в її руці враз з’явився крижаний меч. – Через Вас, моя країна лежить у руїнах… З чого мені Вам вірити?!
– Бо я не бажаю Вам зла, – маг схилився у глибокому реверансі, після чого підійшов ближче.

Жінка тим часом не поспішала атакувати, радше їй стало цікаво, що за один стоїть нині перед нею.
– Нам немає через що битися, – продовжив маг. – Та війна давно минула, і того, що сталося не змінити. І якщо Ви готові вислухати мене, я б хотів вам повідати те, через що мій народ був проклятий та знищений. Правду про цей світ…

І він розповів усе. Жінка мовчки слухала не перебиваючи, бо бачила, що той чоловік у масці говорив щиру правду. А коли він закінчив, то сказав наступне:
– …Тепер Ви знаєте усе. Якщо не вірите мені, то спорядіть експедицію до Кхаенрі’аху. Там, у безмежних бібліотеках, ви знайдете підтвердження кожного сказаного мною слова.
– Я Вам вірю, – кивнула жінка. – Хоча б через те, що сама була свідком тих жахливих подій та бачила катастрофу на власні очі, – жінка змахнула рукою і меч, який вона тримала зник. – Та думаю, Ви розповіли мені все це не просто так.
– Ви праві, Ваша Величносте, – кивнув маг. – Я знаю, що в глибині душі Ви бажаєте відплати так само, як і я. Тож, чи не були б Ви проти, якщо я запропоную Вам об’єднати наші зусилля. Разом, ми зможемо повалити цей несправедливий порядок та принести мир у Тейват. Розкрити його таємниці та дати цьому світу краще майбутнє.

Кріо Архонт стояла непорушно, обдумуючи сказане незнайомцем.
– Я згодна, – відповіла холодно Цариця та глянула на мага. – Але, ви не сказали свого імені.
– Моє ім’я згоріло разом із моєю батьківщиною, пані, – відповів чоловік у масці. – Тепер, я служу Вам. І, моє нове ім’я – П’єро.