Тонкощі варіння найогиднішої кави на світі

1

 

Це… жахливий смак. Може, щось у цьому є… сире, землисте і унікально просте. Щось дуже дивне. Щось, що не дуже в’яжеться між собою…

Щось таке…

 

Вона натужно проковтнула гірку рідину і ледь торкнулася губ серветкою. 

 

Це найгірша кава в моєму житті. Як я могла допустити до себе щось настільки гидке?

 

Упс, я що, сказала це вголос?

 

Міко випросталась на крихітному диванчику і плавно поставила паперову склянку на столик. Краєм ока завбачливо зиркнула на людей довкола — здебільшого чоловіків у ношених костюмах і непрасованих сорочках, які діловито щось обговорювали між собою чи телефоном. Вона повільно опустилася на спинку дерматинового, місцями облупленого диванчика і ледь помітно усміхнулася, тамуючи бажання скривитися чи побігти сполоснути рот після цього… цікавого смаку. Дуже мило тут. І дуже погано. Вона підсунула книжки й нотатники поближче і знічев’я погладила потертий краєчок підручника з видавничої справи, тим часом ковтаючи слину як можна частіше.

 

Коло стійки баристи почувся невиразний гул. Якийсь чоловік у сірому ношеному костюмі і розхристаною краваткою скаржився баристі. За ним майже ідентичний чоловік у ношеному костюмі почав бухтіти щось про те, аби той не затримував чергу, а бариста готувала каву пошвидше. 

 

Ця бариста. Може, вона перший день на роботі. Вона дуже оригінально готує каву. І подає також. Вона має непересічну від’ємну майстерність. 

 

Міко знову випросталась, охоплена раптовим роздратуванням. Ця бариста сплутала замовлення і зробила лайно. Тримайся, Міко. Дивись…

 

Міко знову ледь помітно усміхнулася і підперла підборіддя рукою, не зводячи погляду з товкучки біля стійки. Чоловіки бухтіли далі, один театрально розмахував крихітною склянкою з пролитим американо, розплюхуючи його й далі, інший роздратовано бубонів під руку баристі, яка відчайдушно намагалася збити у склянці молоко. Щось зашипіло, і гаряча рідина шваркнула навсібіч, заляпуючи і невдаху, і чоловіка, що бубонів — тепер він вже зірвався на крик. 

 

Міко знову усміхнулася й вільною рукою покрутила недопиту склянку на столі. Підсунула її до самого краєчку — зараз би лапкою “тиць” — і спричинилося б ще більше цікавого руху довкола… Але вона лише тихо гмикнула й повернулася до споглядання фантастично, драматично, неймовірно захопливого видовища. 

Бариста лажала, на неї кричали. 

Її всрату футболку з ДжоДжо зіпсували бризки гидкого кислого молока.

Так їй і треба, чи не так?

Чоловік з американо і розлючений тип, що, мабуть, бідося, хотів собі лате чи капучино — кидали останні роздратовані фрази й на ходу витиралися серветками. Через кілька митей у кав’ярні вляглася тиша — забралися навіть діловиті офісні планктони за сусідніми столиками. 

 

Ця бариста. Вона витирала ганчіркою стійку і, ніби відчувши на собі погляд, раптово глипнула вгору. Міко ледь стрималася, аби не сіпнутися від несподіванки — натомість за звичкою (вона-бо любила часом потайки повитріщатися на смішних і незграбних незнайомців!) ввічливо і лагідно усміхнулася, відвертаючись до своїх книжок. 

Час, зрештою, вчитися.

…

Цікаво, це лінзи? Ніколи не бачила людей з фіолетовими очима. Анімешники.

Міко дивилася у підручник, але літери і слова ковзали повз. Вона занадто полюбляла роздивлятися незнайомців. До неможливості. 

Вона повільно підвела погляд і, запевнившись, що бариста повернулася до відтирання всього довкола від молока, примружилася. Точно лінзи. І фіолетовий тонік для волосся. Типова бариста-лохушка, що собі науявляла, як це круто, і мріє одного дня працювати у якій-небудь кав’ярні третьої хвилі. Але з такими кривими руками і дурнуватою поведінкою ти й у цій задрипанці не протягнеш довше тижня. Сидітимеш далі вдома і дрочитимеш на своє аніме у батьківському підвалі.

Міко граційно і з насолодою потягнулася, намагаючись скинути рештки роздратування і насолодитися моментом тихої міні-помсти, що відбулася більшістю лише в її голові.

Час повертатися до книжок.

 

2

Міко не пасувала. Вона була чужорідним елементом у цій задрипаній крихітній кав’ярні під офісним центром родом з 90-х, де ніколи не знаходилося місця в ранкові та обідні години. Вона не пасувала цьому місцю, як і соковита зелена муха — її черговій склянці кави.

 

Міко ледве трималася і тримала на вустах ту саму крихітну ввічливу посмішку. Той, хто знає її добре, також знає: якщо бачиш цю посмішку Міко — краще ховайся в жито. Якби лисиці мали міміку, вони б робили таку саму посмішку перед тим, як когось зжерти.

 

Вона граційно піднялася, тихо шурхнувши легкою сукнею, і підійшла до стійки. Та сама бариста. Цікаво, що за тонік дає ефект легкого фіолетового відблиску, майже світіння у густому темному волоссі. Гарно…

Але я тут не для цього.

 

“Перепрошую”, – озвалася Міко.

 

Нуль реакції. Бариста й далі стояла, розвернувшись до дівчини спиною, і зосереджено та навдивовижу повільно переставляла пляшки з сиропами. Схоже, вона сортувала їх за кольорами веселки. Знайшла чим зайнятися у робочий час. 

А окрім дивного кольору волосся, воно в неї ще й до біса довге… Якщо заплетене в товстелезну косу сягає нижче пояса. Вау. Але я тут не для цього.

 

“Вибачте”, – Міко спробувала привернути увагу знову. 

Тиша. Чути лише, як подзвонюють пляшки і…

грає срана музика в навушниках! Вона слухає музику, коли мусить працювати, бляха!

 

Тримай себе в руках, Міко. Вона мусить тепер не просто вибачитися, а випити ці помиї разом із мухою. 

 

Нічого не лишилося, як обійти стійку, наблизитися до баристи як можна ближче і ледь торкнутися плеча. 

 

“Агоов, маестро баристо, я не надто турбую?” – Міко промовила злегка грайливо.

 

Дівчина з фіолетовим волоссям повернула голову. На диво, вона, схоже, навіть не злякалася, ніби тільки цього й чекала. Висунула один навушник і запитально глипнула на Міко. Її очі видавали задавнену втому і химерну важкість, що одразу відчувалася в повітрі. Повіки почервоніли й дещо напухли. Вона дивилася майже холодно і цілком байдуже, готова зустріти нове невдоволення вічно невдоволених.

 

Міко вже набрала повітря, аби вимовити щось саркастично-колюче, дотепні фрази кружляли в голові й утворювали химерні словесні комбінації. Але жодного слова так і не зірвалося. Вона мовчки простягнула баристі склянку, не зводячи погляду з фіолетових очей, які ще ледь поблискували від вологи. 

Бариста так само мовчки забрала каву і глипнула на мертву муху, що кружляла у вершках. Потупивши погляд, одним рухом вилила все у раковину й викинула склянку до сміття, випустивши з руки крихітний навушник. Кинулася під стіл виловлювати його з кошика, ледь не перекинувши все і саму себе на підлогу. Нарешті підвелася з-за стійки й, уникаючи зорового контакту, невпевнено запитала:

 

“Зробити вам заново?”

 

Але за дівчиною в біло-червоній сукні вже дзенькнули двері. 

 

3

 

Вона приходила сюди щотижня, найчастіше вечорами. Ця крихітна задрипана кав’яренька з помиями замість кави мала практично співмірні переваги — тут був безкоштовний вайфай, тут не грала музика і звідси буквально два кроки від гуртожитку. 

І ще…

Та ні, більше нічого, мабуть.

 

Міко не мала зайвих грошей та із заздрістю поглядала на мажорніших дівчат, які годинами й мало не щодня просиджували у фенсі кав’ярнях якоїсь там хвилі, попиваючи рожевий раф чи свіжоспросований аеропрес, жуючи ніжні мочі й чізкейки. Раз на місяць вона й собі дозволяла прогулятися та провітрити голову після інтенсивного зубріння книг про книги, сходити з тими ж дівчатами у фенсі місця, вдягнувши найкраще… На диво, їй вдавалося тримати цю планку і балансувати, не просто не заробляючи ярлика задротки, а ще й користуючись якою-не-якою популярністю. Дивно, але фенсі дівчата, здається, навіть пишалися знайомством із Міко. Вони замовляли ті ж мочі та ту ж каву, що й вона, підглядали за її виборами одягу й мало не заглядали їй до рота, вихоплюючи її фірмові фрази й саркастичні жарти. 

Але фенсі кав’ярні на те й фенсі — у них ходять потеревенити, прошвирнути себе і зняти пару естетичних сторіс про те, як ти красиво й усвідомлено сидиш, читаєш чи працюєш. У той час як справжня робота проходила у крихітній кав’яреньці під офісним центром, де підручники і сукня Міко просочуються запахом дешевої та посередньої на смак кави, яку на своїх змінах мовчазна і дивакувата бариста з темно-фіолетовим волоссям умудряється робити ще гіршою. Міко тікала сюди від гамірливих сусідів та їхніх гучних тусовок, що завжди починалися у найбільш непідходящий час — коли їй треба багато вчитися. А вона вчилася чимало.

 

Спершу Міко намагалася запам’ятати дні, коли фіолетова бариста не працює — аби плата дешевим горнятком напою за кількагодинне сидіння в кав’ярні була не настільки нестерпною. Її підмінювала інша дівчина, куди більш привітна і трохи більш вправна у кавоварінні. Єдиний мінус — вона іноді полюбляла дивитися тіктоки без навушників. 

 

Та згодом Міко піймала себе на думці, що точно пам’ятає, коли фіолетова бариста працює. У ці дні, навіть не збираючись до кав’ярні, вона знову і знову мало не підстрибувала від раптової думки, що звалювалася звідки і змушувала на мить випасти з реальності. Вона відволікалася на парах і у розмовах з подругами, застигала під час сніданку з ложкою в роті й відмахувала цю разом з іншими дивними думками під час хвилинки саморефлексії ввечері. 

 

“Сьогодні у неї зміна”.

 

Часом вона потрапляла на її робочі дні й, лише наближаючись до кав’ярні, точно знала, що побачить її там — зазвичай лише маківку, що визирає з-за прилавка. Бариста шукала кожної нагоди заховатися вниз і сидіти у своїх практично невидимих під густим волоссям навушниках. Іноді, коли в кав’ярні западала особлива тиша, вона виринала звідти й починала переставляти приладдя і кольорові сиропи. Варто віддати їй належне — у неї завжди був ідеальний порядок на робочому місці. Можливо, навіть трохи занадто ідеальний… 

У такі моменти явлення баристи з нори Міко з допитливістю поглядала у бік стійки, лиш для прикриття тримаючи книгу поперед себе. Їй лише дай нагоду позаглядатися на незнайомців, подумки оцінюючи зовнішність, стиль і поведінку. Захопливо і азартно достобіса. Головне — вчасно відвести погляд. 

З цим не було великих проблем, адже фіолетова бариста в принципі рідко дивилася будь-кому в очі. Вона тихо приймала замовлення, без ентузіазму озвучувала вартість і мовчки віддавала здачу або підсувала термінал. Мовчки лажала. Не вибачалася. Говорила стандартні завчені фрази: “Зробити вам заново?”, “Термінал не працює”. До речі, голос у неї такий густий і навіть дещо дуже по-дорослому звучить. І трохи загрозливо.

 

“У вас щось випало”, — промовив голос. 

 

Вона дивилася прямо на Міко. Беземоційно і холодно, ніби тихо засуджувала і навіть трохи супилася. Чи то так лише здалося? 

Міко не розгубилася і пірнула поглядом на підлогу. 

 

“Упс”, – награно промовила вона і тихо засміялася, підбираючи розсипані аркуші з конспектами, що і справді непомітно вислизнули з підручника. “Мабуть, задивилася… На щось цікаве”.

 

Вона лагідно усміхнулася і за мить знову озвалась:

 

“А у вас, схоже, теж щось випало”.

 

Бариста запитально підвела погляд.

 

“Ваші навички у приготуванні кави. Десь коло плінтуса можна пошукати, думаю. Що за день сьогодні, якісь суцільні проблеми з гравітацією!”

 

Вона знову хіхікнула, блиснувши очима.

 

“Не зважайте, я жартую”, – додала Міко, граційно махнувши лапкою. “Яе Міко так валяє дурня”.

 

Бариста скам’яніло свердлила її поглядом. Таких, як вона, тут не має бути. Дівчатка з рожевим волоссям і у платтячках ходять в інші місця. Чи вона спеціально приходить познущатися? 

 

“Ви приходите мене ображати?” — не стрималася, хоч і вийшло занадто тихо як на показну образу.

 

“Та що ви! Боже збав! Боже збав! Я приходжу вчитися, як бачите” — вона тихо згорнула підручника і поклала перед собою, склавши на ній руки. “І, може, іноді позагравати з баристами”. Вона знову ніжно засміялася.

 

Бариста тільки гучно засопіла носом, вхопила телефон і пірнула під стійку, на своє звичне місце для усамітнення. Її ніби ошпарило окропом від сорому і раптової злості. Як вона сміє вибалікувати таке у її кав’ярні? Що значить “позагравати”? “Яе Міко так валяє дурня”. Вона б її саму зараз поваляла в пилюці. Лисиця. І чому я ніколи не можу дати здачі? А вона й справді чимось схожа на лисицю. Нащо її взагалі було чіпати? Але і нащо було витріщатися на мене, як в зоопарку?

 

Дівчина агресивно гортала інстаграмну стрічку, нічого не читаючи і не бачачи. Так само швидко в голові горталися думки. Перед очима пролітали десятки чиїхось фото і графоманських простирадел під ними. Над нею нависла тінь. Бляха, хтось чекає її за стійкою. Мабуть, відвідувачі.

 

Вона підвелася, витягуючи навушники. Це знову вона. Лисиця. Обіперлася ліктями і грайливо виглядає.

 

“Маестро баристо”, – мовила медовим голосом, усміхаючись, вона, коли їхні погляди порівнялися. “Раз я вже ненароком себе представила, то будьмо знайомі, м? Ми так часто бачимося, тож нерозумно буде зовсім-зовсім нічого не знати одна про одну, чи не так?”

 

Маестро бариста зітхнула. Вона здалася.

“Ей. Мене звати”.

 

“Дуже приємно, – відказала Міко. – Що ж, тоді до зустрічі, Ей”. Вона востаннє блиснула бісиками в очах і, підхопивши стосик книжок, хутко шурхнула за двері.

 

“До зустрічі”, – запізніло пробурмотіла Ей, дивлячись їй услід і розфокусовуючись у погляді. Дівчина перейшла дорогу і зникла за важкими дерев’яними дверьми гуртожитку навпроти. 

 

Бариста нарешті поклала телефон і обійшла стійку, аби прибрати на столику Міко. Окрім недопитої склянки кави, там лежала гілочка квітучої сакури і крихітний папірець. 

 

Капучино вже трохи краще! Вражена вашими непересічними стараннями, баристо Ей. 

 

                                Міко,

               ваша постійна клієнтка

 

Ей зітхнула і покрутила в руках гілочку, з якої вже опадали ніжно рожеві пелюстки. Подивилася у вікно. Точно, зараз саме цвітуть сакури. Зараз саме весна.

 

“Тобто, вона вже знала моє ім’я?!”

 

***

 

Ей зібрала крихітний рюкзак, накинула плащ і вийшла на вулицю. Вже стемніло, і першого весняного тепла як не бувало. Вона витягнула з кишені дудку і вдихнула солодкуватий дим. Мимохіть підняла очі на будівлю навпроти — невеликий гуртожиток, не новий, але виглядає більш-менш пристойно. Вона могла тільки мріяти.

 

Вчитися в університеті

бути достойною гордості батьків

мати що розповісти на зустрічі однокласників

займатися престижними справами.

Бути, як сестра.

 

Прохолодний вітер набирав сили, тож Ей закуталась у тонкий плащ і знову набрала повні легені диму. Вибрала трек і широкими кроками рушила вздовж вулиці, у напрямку метро. 

Треба виспатись перед нічною зміною.

 

4

 

Міко хотілося вити. Вона з силою стиснула пальцями подушку і тихо загарчала. Це неможливо. Вона не може дозволити собі завалити цей екзамен, і вона також не може по-людськи підготуватися до нього. А ще її бісили сусіди на блоці, і на них ніколи нічого не діяло. 

“Дуже рада, що у вас є причина і бажання тусити у вечір, блять, вівторка”, – далі гарчала вона і поглядала на порожні ліжка обидвох  своїх сусідок по кімнаті. У цих теж є можливість і привід десь шастати і ходити на блядки, поки вона мусить вчитися.

 

Вона зараз піде хоч на лавку під ліхтарем, аби лише не чути мавпячих криків за тонкими стінами, не відчувати вібрації від постійного гупання, стрибків і біготні в коридорах. Як школярі молодших класів, тільки ще й п’яні.

А знаєш, це вже не така й кепська ідея, Яе Міко. А ще… знову ця раптова думка проноситься електричним імпульсом у голові.

 

“Сьогодні у неї зміна”.

 

“Кав’ярня відчинена вночі”.

 

“Вона працює вночі”.

 

“Вона там”.

 

Міко зібрала підручники і конспекти, перевдягнулася у теплий одяг і вислизнула з гуртожитку в холодний пізній вечір.

 

Дзенькнули двері — луна розійшлася по всьому безлюдному приміщенню. З-під прилавка вигулькнула Ей.

 

“Привіт”, — усміхнулася Міко. “Як цікаво, щоразу доля підкидає нам шанс зустрітися. А мені на додачу ще й нагоду скуштувати каву, про яку ходять легенди… Правда, Ей?”

 

Не чекаючи відповіді, Міко попростувала до улюбленого столика біля вікна, якраз навпроти стійки баристи.

 

“Привіт”, — тихо відповіла Ей і мимохіть стиснула ганчірку на столі. Вона відчула, як всередині щось обірвалося і полетіло глибоко вниз. А потім запекло десь у сонячному сплетінні. Поки Міко розкладала своє причандалля, вона взялася протирати стійку від неіснуючих пилинок і косилася то в її бік, то в бік дверей, ніби чекаючи звідти якого спасіння. 

Нарешті вона підійшла. 

“Так, так, так… Я би хотіла…” — Міко розщіпнула маленького рожевого гаманця і замислено завмерла, дивлячись Ей прямо в очі. “Знаєш, я чула про таке собі кавове творіння, на яке здатні лише найдосвідченіші баристи. Щось, що поєднує міцний і терпкий нектар із ніжними хмарками молока, які самі тануть у роті”.

 

Міко знову сяйнула своєю лисячою посмішкою.

 

“То як, продемонструєте свою майстерність, маестро баристо, начаклуєте таке зілля? Я просто знемагаю знову скуштувати плоди ваших легендарних навичок! Чи то-пак, “легендарних” навичок?”

 

З тією ж усмішкою вона витягнула з гаманця щедру купюру і плавно виклала на стійку. 

 

“Можна без решти. Я у вас сьогодні надовго”, — докинула вона, хутко розвернувшись і шаснувши на улюблений диванчик.

 

Ей так і стояла на місці; коліщатка в голові заскреготіли, думки загуділи одним суцільним роєм. Всі вони оберталися довкола одного питання: “Що?”

 

Насправді, вона готувалася. Вона будувала в голові сценарії. Після останнього валяння дурня від Яе Міко, вона вирішила, що не можна допускати такого. Не можна, аби над тобою знущалися і витирали ноги. Щоб якась нещасна студентка з гуманітарного факультету попускала її прямо на робочому місці. Вона готувалася відповісти і показати, хто тут насправді головний.

 

Але. Жодної думки в голові. І вже пізно. І в неї калатає серце зі швидкістю 300 ударів на секунду.

 

Міко тихо гортала сторінки і, здається, навіть не чекала якогось зворотного зв’язку від Ей. Купюра так і лежала на пластиковій тарілочці для грошей. Ей так і стояла з ганчіркою в руці, роздумуючи, наскільки принизливо буде зрештою спитати в Міко, чого саме вона хоче і назвати конкретну назву напою в меню. Долоні змокли, треба витерти об ганчірку. Трясця, чому вона так хвилюється?

 

Міцна і терпка рідина та ніжні хмарки молока. Отже, кава з молоком. Міцна кава. І ніжне молоко. Збиті вершки? Лате? Капучино? Американо з молоком? Що в біса вона хоче?

 

Минулого разу було капучино! Але навіщо описувати його так? Можливо, треба якось особливо збити молоко? Зварити особливо міцну каву?

 

Ей витягнула з-під кавомашини засмальцьовану й заплямовану коричневим нотатку. 

 

Рецепт капуч.

1. еспресо х1 (свіже!)

 

Зерна завили в машинці. Ей гордо виструнчилась і раз-по-раз кидала нервові погляди на Міко, що цілком занурилася у своє розумне чтиво. Та і не думала слідкувати за її легендарними навичками. Це хоч трохи заспокоювало і бісило водночас.  

Ей засипала пахучий мелений порошок до ріжка і заходилася щосили давити, поволі розсипаючи коричневу пилюку по всьому столу. Час перетворити це на просту, звичайну рідку каву, нічого складного.

Ріжок клацнув і став на місце. А далі машина відмовилася працювати.

 

Срака. Це срака. 

 

Вона пробувала увімкнути й ввімкнути знову. Переживала, що натиснула щось не те. Відчіпляла і прикладала ріжок назад. Все без толку. З машиною щось серйозно не так, і їй варто було раніше звернути на це увагу — ще коли вона ледь помітно барахлила. 

 

А час ішов. Почувши, як Ей дивно довго і компульсивно єлозиться довкола машини, Міко зацікавлено підвела голову.

 

“Щось сталося? У маестро проблеми?”

 

Завалися, завалися, завалися! Тобі вічно треба влізти не у свою справу!

 

“Ні… все гаразд. Іноді трапляється”, — Ей підвела погляд і вимучено посміхнулася. Міко також дивилася на неї, але з щирим захватом, хижо усміхаючись і блискаючи очицями. 

 

Ей поступово переконувалася, що на сьогодні машина все. Як її не тряси, вмикай-вимикай — можливо, вона не знає якого секрету чи, може, очевидних знань, які всі небайдужі до своєї професії баристи засвоюють в баристовій утробі та всотують з першим материнським ковтком кави? Може, про такі випадки пишуть в інструкціях. Може, їй підказала б інша бариста, що тут працює в інші зміни, якби в неї лише був хоч якийсь її контакт.

 

Повернути гроші? Зачинити кав’ярню і піти додому? Це якесь боягузство. І після цього її точно звільнять.

 

Ей подивилася на годинника в телефоні. Лише пів на дванадцяту. Кілька клієнтів ще точно забреде сюди за ніч. Всередині щось стиснулося, шлунок піджався. Як завжди у нічну, тільки ще гірше. І вона з дивною надією глипнула на Міко. У якісь моменти ти просто покладаєшся на незнайомців. Як коли непритомнієш просто посеред вулиці та з мовчазним сподіванням дивишся перехожим в очі. Підхопіть мене, заберіть з вулиці, віднесіть мене кудись вдалечінь.

 

Міко зосереджено щось записувала. Ручка ледь чутно шурхотіла по хрусткому від густих написів паперу. Перегорталася сторінка. 

 

У вухах сильно гупало.

 

Ей відвернулася і втупилася поглядом у підлогу. Думай. Не вийде здаватися. Треба щось придумати, щоб відбути зміну. 

Треба приготувати каву на тій крихітній електроплитці на дві конфорки. Вже скрегочучи зубами, Ей відчула, що починає навісніти.

 

Вогонь запалився з п’ятого разу. Руки тремтіли, вода розхлюпувалась, полум’я шипіло. Турка на вогні. Чекаємо, поки закипить. Ей переривчасто дихала і намагалася не дивитися у бік Міко. Страшно, соромно і дуже-дуже злісно. Вона стиснула в кулаці рушник і з усіх сил прикусила губу. Ти на це заслуговуєш.

 

У кав’ярні блимнуло світло.

 

Міко звела голову і роззирнулася. Все в порядку. Лампочки горять. Тиша. За вікном проїхала машина, розплескуючи на тротуар хвилю дощової води. 

 

Лампочки знову погасли і загорілися назад. Міко запитально глипнула у бік Ей. Та стояла спиною і ніби завмерла над чимось в дальному кутку кав’ярні, не звертаючи жоднісінької уваги на перебої зі світлом. 

 

Ей силкувалася скинути пелену злості, що застилала очі. Це завжди трапляється, коли надто багато речей іде не так. Тоді вона ніби йшла під воду: нічого не чула, не бачила і майже нічого не відчувала, окрім люті. Вона завжди боялася, що одного дня це принесе їй неприємності. Тому треба тренувати контроль. 

 

Контролюй себе. Дихай.

 

Ей глибоко вдихнула і відчинила шафку під плиткою. Дістала баночку з меленою кавою і відкрутила кришку. Сипнула у воду, що вже кипіла. Як її вчили раніше. 

Вода несамовито булькала і, здавалося, хотіла виплигнути з турки. Що і сталося, щойно Ей вкинула до вузенького жерла першу грудку кави. Вода за секунду піднялася і сфонтанувала на плитку, пускаючи бульки і бризки. 

 

Світло знову блимнуло — цього разу ніби на кілька секунд довше, ніж у попередній раз. А потім знову. Міко протерла очі й відірвалася від книжок, знову кинувши погляд у бік Ей. Потім вона протерла очі ще раз і придивилася уважніше. Вона воліла би списати це на недосип, втому чи дивні світлові плями в очах, коли різко вимикається світло. Але вона й справді бачила електричні спалахи прямо там, де стояла Ей. Міко встигла роздивитися, як крихітні блискавки-імпульси пробіглися її тілом, як здибилося її волосся, як вона обернулася і дивилася в порожнечу розфокусованими, незрячими, помутнілими очима. Міко навіть здалося, що й у неї волосся мимохіть стає сторчма, а десь усередині громовицею вібрує страх, подив і — мимоволі — захват. Серце забилося сильніше, у животі щось стислося, як у дитинстві, коли катаєшся на американських гірках. 

А потім Ей плавно опустилася, обм’яклою рукою силкуючись вхопитися за краєчок стола. Долоня зісковзнула, і тіло приземлилося на підлогу.

Міко спереляку підхопилася, і, силкуючись опанувати себе, плавно підійшла до стійки баристи. Обережно перехилилася і зазирнула всередину. 

В наступну мить щось змусило її хутко оббігти стійку і вхопити Ей за руку.

“Ну ж-бо, прокидайся! Ей… ти чуєш мене?”

 

Ей розплющила очі й розфокусовано подивилася на Міко. її обличчя було бліде, рухи повільні, а кінцівки відчувалися, немов розварені спагеті.

 

“Ей… Повторюй за мною…”

 

Та Ей зібрала всі сили в руку, за яку Міко її досі тримала, ніби боячись відпустити, і штовхнула своє тіло вгору. Мовчки підвелася і витягнула з кишені фартуха дудку. 

 

“Ей?”

 

Вона прослизнула повз Міко і вийшла надвір. Вдихнула холодне нічне повітря і зробила глибоку затяжку з дудки. Видих. Простір сповнився солодким запахом курива, що одразу розсіялося геть. Ще кілька затяжок. І ще. Вона засунула руки в кишені і подивилася на небо. Десь вдалині гучно затормозили автівки, можливо, навіть стукнувшись одна об одну. Позаду тихо рипнули двері.

 

“Ей… Все добре?”

 

Не дивлячись, вона відповіла:

 

“Так”.

 

Тиша.

 

“Ей… Мені вже не потрібне капучино”.

 

Тиша.

 

“Ти не проти, якщо я приготую нам каву в турці?”

 

Ей повернулася і поглянула на Міко.

 

“Ти серйозно зараз?”

 

“Так. Цілком”.

 

“Тоді як хочеш”.

 

І знову тиша.

 

“Та ну тебе”, — випалила Міко, сміючись, і вхопила Ей за руку. “Досить смалити свою шмаль, ходімо всередину!”

 

Ей спереляку сіпнулася і знову обернулася до Міко.

 

“Т-ти чого мене хапаєш? Ану—”

 

“Я сказала ходімо… Холодно стояти отак, зрештою”. І Міко потягнула Ей за собою досередини, крізь вузенькі двері кав’ярні. Коли вони нарешті опинилися у приміщенні, Міко по-лисячому усміхнулася до Ей знову.

 

“І все-таки твоя дудка смердить, як освіжувач повітря”, — мовила вона і граційно почимчикувала за стійку баристи. 

 

5

 

Ей лишень стояла поруч. Вона слідкувала за обережними і плавними рухами Міко: як та нагріває воду, ставить на крихітну плитку турку, набирає каву ложечкою і висипає в жерло, як тричі піднімає і опускає над вогнем і, зрештою, відставляє вбік. Ей не запам’ятовувала ані послідовності рухів, ані правильності їхнього виконання. Вона просто дивилася за руками Міко, як заворожена, поїдаючи себе паралельно зсередини за те, яке ж вона ракло, що не змогло зробити такої примітивної послідовності дій самотужки. Дихай, Ей, дихай.

 

“Ось, тримай. Давай сядемо десь, мм?” 

 

Міко тримала перед Ей горнятко зі свіжою кавою, що парувала. Ей так і не помітила, як опинилася перед цим; вона машинально взяла чашку і плавно опустилася на підлогу з безмовним виразом обличчя.

 

“Хочеш прямо тут? Ну гаразд. Ти справді ексцентрична бариста, мушу сказати”,— мовила, усміхаючись, Міко і сіла поруч із Ей прямо на підлозі. Це місце не було геть-зовсім пусте — тут, під стійкою, в куточку, намощене невелике гніздечко з подушок і пледу, на який саме всілася Міко.

 

“Оу, а тут у тебе затишно”, — сказала та, розташовуючись. 

 

Ей зітхнула і потупилася в підлогу, не в силах дивитися на Міко з гідністю. Вона все ще стискала в руках горня з кавою, ладна розчавити його силою власної тривожности.

 

“Ну ж-бо”, — знову озвалася Міко. Здавалося, в неї було занадто багато енергії. “Розказуй. Я тут тобі каву приготувала, взагалі-то”.

 

“Дякую…” — пробубніла Ей. “Справді”.

 

Запала тиша, і Ей спробувала її порушити.

 

“А тобі не треба вчитися?”

 

Господи, як же тупо. 

 

Міко гигикнула і сьорбнула з горнятка. Потім мовила:

“Вже хочеш мене спекатися, мм? Не вийде. Я—”

 

“Ні-ні! Ти що! Я тільки…” — Ей раптово перебила Міко і зашарілася, затнувшись на півслові.

 

“Тільки хотіла щось сказати, аби не виглядати геть ніяково?” — продовжила Міко.

 

“Так. Тобто…”, — Ей зітхнула. “Так. Вибач”.

 

“Не варто”.

 

Ей, дихай рівно. Оце її “не варто”… Якого біса? Дихай, Ей.

 

Ей подивилася на Міко і відчула, ніби це був останній день в її житті. Далі нічого не має сенсу. Зараз вона може все. Зараз можна спробувати все. Ризикнути… Вона може навіть сказати щось таке…

 

“Хіба ти мене не ненавидиш?”

 

Міко глипнула на Ей із щирим подивом. Її очі округлилися, а допитливі зіниці розширилися, мов у лисиці, що готується стрибнути на вже готову здобич. Вона легко засміялася і недбало махнула рукою.

 

“Ей… Ти дуже смішна. В хорошому сенсі, звісно… З чого ти це вирішила раптом?”

 

“Ну, — провадила Ей, ніби не чуючи в тоні Міко ноток насмішки,— ти знущалася з мене. Цього хіба… мало? Це ж роблять люди, коли ненавидять одне одного?”

 

Голос Ей ставав усе тоншим і нарешті почавледь помітно нервово бриніти. Вона дивилася на Міко строго, з останніх сил сверлячи її поглядом, силкуючись виглядати жортско і серйозно. В її тоні не було і ноти сарказму.

 

Міко натомість загиготіла, прикриваючи губи долонею.

 

“Ей… сонце… Я тебе не ненавиджу, якщо для тебе це важливо почути”.

 

Сонце… Ей нервово ковтнула слину і відчула, як новий ковток кави став їй поперек горла. Вона втупилася в підлогу, не знаходячи сил підвести погляд на співрозмовницю.

 

“Мені якраз навпаки ти видаєшся… досить цікавою людиною,— продовжила Міко. — Знаєш, я оце сиділа і постійно дивилася на твоє волосся… До речі, хоч перед нашою наступною зустріччю незабудеш помити?”

 

Вона хитро усміхнулася і сьорбнула кави. “Не зважай, Яе Міко так жартує… Так-от, мені все було цікаво, чим ти фарбуєшся, що в тебе виходить такий колір?”

 

Ей підвела трохи змучений погляд. 

 

“Нічим”.

 

“Ти не фарбуєшся? Але ж…”

 

Ей розв’язала гумку і розпустила косу. Довжелезне (і давненько не мите) волосся спадало до підлоги і далі. По всій велетенській довжині воно було синьо-фіолетовим, а в деяких місцях навіть здавалося, що в деяких місцях воно світиться.

Міко роздивлялася волосся Ей, стишившись і опускаючи погляд на підлогу все нижче і нижче. Вона розглядала його з цікавістю дослідниці й, здавалося, ось-ось почне принюхуватись. Із задоволеним виглядом Міко знову подивилася Ей в очі й лукаво посміхнулася.

 

“Хм… То, може, ще скажеш, що це твоє волосся якось магічно пов’язано з твоїми… електричними здібностями?”

 

Вона ледь трималася, аби не засміятися.

 

“Насправді я не знаю, — як завжди серйозно відповіла Ей. — У мене таке іноді буває”.

 

Міко примружилася і продовжила усміхатися хитро, насмішкувато й по-змовницьки.

 

“Розумію… Електро-магія, так?”

 

Ей зітнула плечима. Вона досі тримала в руках порожнє горня і переминала його, остуджуючи вологі від хвилювання долоні. 

 

“Може, ще кави?” — запропонувала Міко.

 

“Можна, — відповіла Ей і затнулася. — А можна… я приготую?”

 

6

 

Тієї ночі вони допивали водянисту й несмачну каву, попередньо вже вдруге витерши підлогу й плитку від гарячої рідини. Міко багато сміялася, а в Ей дуже швидко билося серце — більш ніж адекватно для здорової врівноваженої людини. 

Вони зустріли ранок на не дуже чистій підлозі крихітної кав’ярні, сидячи на нагромадженні подушок і пледів, що колись намостила для себе Ей. Пару разів вона виходила на все сірішу й світлішу вулицю, аби зробити кілька затяжок. Вона дивилася на небо й на рожевий цвіт, глибоко вдихала повітря і дим, а також дивним нав’язливим чином знову і знову пригадувала колір волосся химерної лисиці, що зараз сидить на не дуже чистій підлозі її кав’ярні. 

Коли Ей повернулася з перекуру вдруге, Міко стояла коло входу зі спакованою сумкою, накинувши на себе пальто. 

 

“Мені вже час. Було дуже приємно, хоч я і провалю сьогодні екзамен. З тебе кава”, — Міко тихо загиготіла і швидко шурхнула крізь двері, що рвучко дзвякнули за нею.

 

Щось підказувало Ей, що завалити екзамен для Міко було дуже нетиповою поведінкою. Вона знову взяла дудку з кишені й затягнулася прямо у приміщенні, обернувшись у вікно на прудку лисицю, що забігала сходами до дверей гуртожитку. І та вперше обернулася також.