Той, хто її знав

– Господарко, до вас прийшли.
Маріан так і не змогла звикнути до присутності Орани в маєтку. Коли вона обіцяла Фенрісові, що надасть їй оплачувану роботу, і уявити не могла, що її так буде обтяжувати товариство ельфійки. Звикнувши до жорстокого ставлення і побоїв, Орана постійно очікувала цього і від нової господарки, кожного разу здригаючись, коли Маріан відхиляла її нав’язливі спроби допомогти їй одягнутися або застелити ліжко. Маріан більше не намагалася довести їй, що тут – в цьому домі – зовсім інші правила, лише сподіваючись, що з часом та сама зрозуміє це.
– Хто на цей раз?
– Це сам Намісник Думар. – В інший час Маріан розвеселило би благоговіння у голосі ельфійки, але зараз вона відчула лише втому, що межувала з роздратованістю.
Зараз, після смерті матері, у маєток так і потягнулись кірквольскі аристократи: на словах – принести співчування і підтримати її, а насправді – задовольнити власну цікавість і розвіяти нудьгу.
Вони були схожі на стерв’ятників. Маріан марно намагалась розгледіти за фальшивими посмішками й співчутливими поглядами хоч краплю людяності і розуміння. Вони намагались витягнути з неї якомога більше подробиць, смакували кожне її слово, приголомшено зойкали і без кінця говорили про те, як їм шкода.
Жодному з них не було відомо, якою насправді була її мама. Вони могли називати її своєю «доброю подругою», могли стверджувати, що знали її. Але це була нічого не значуща для них інформація: те, чим мама жила у Ферелдені, її перший рік у Кіркволлі, коли вони ледве зводили кінці з кінцями, вимушені перебувати в жалюгідній, наповненій блохами розвалюсі, називаній будинком дядька Гамлена, і навіть наявність доньки-відступниці – усе це слугувало приводом для пліток. Навіть після повернення маєтку й статусу вище суспільство Кіркволла не дуже хотіло приймати її в своє коло.
Маріан не розуміла, чому її не можуть просто залишити у спокої. Вона не зобов’язана була бути люб’язною, не зобов’язана була приймати у себе вдома кожного, хто виявить бажання. І тим паче, не зобов’язана була виконувати чергову послугу для Намісника. Те, що він прийшов не просто так, було очевидно. Йому завжди щось було потрібно, наче окрім неї ніхто не міг вирішити його проблеми. І Маріан дивувало те, що ця людина – людина, наділена владою – настільки безпорадна перед обличчям життєвих складностей.
– Господарко? – нагадала про себе Орана, і лякливо відступила на крок, очікуючи на покарання.
– Відведи його у бібліотеку, – веліла Маріан, і ельфійка, зробивши кніксен, поспішила виконати доручення.
Маріан знадобився час, щоб підготуватися до розмови з Намісником. Не на фізичні трансформації – якось впливати на свій зовнішній вигляд вона не збиралась. Але вона знала, що їй знадобиться усе самовладання, щоб залишатися ввічливою і шанобливою, про що б він не заговорив.
Холод, що царював за межами теплої кімнати, огортав з голови до ніг, пронизував до кісток, пробирався до самої душі.
Маєток – величезний, порожній, осиротівший – зайвий раз нагадував про скоєні помилки, про кожен невірнй крок, і про те, що від її родини, колись великої, дружної і щасливої, не залишилось нікого, крім неї. Тепер, коли вона йшла цим шляхом – шляхом, наповненим самотністю – це відчувалось набагато гостріше, ніж раніше.
Перед бібліотекою бажання втекти, закритися від світу, залишитися наодинці з власним болем, стало нестерпно сильним, але вона відкинула його зусиллям волі. Маріан штовхнула двері й рішуче переступила поріг. Намісник стояв біля книжкової шафи і задумливо проводив пальцями по корінцях, беззвучно ворушачи губами. Коли він помітив її, щось дивне вона прочитала в його погляді.
– Прийми мої співчуття, дитино, – таке фамільярне звернення чомусь здалося зараз доречним, і Маріан проковтнула усі заготовлені слова. Він не намагався скоротити відстань між ними й заволодіти її рукою для поцілунку, не тривожив повітря біля її щік, як це робили інші.
Він був зламаний. Як і вона сама.
Маріан жестом запросила його за столик, відкоркувала нову пляшку вина – тут, у бібліотеці, завжди був невеличкий запас – й розлила по келихах. Вона не знала, що говорити, не знала, як реагувати на поведінку Намісника. Вона очікувала від нього зовсім іншого.
– За Ліандру, – коротко вимовив він надломленим голосом.
Маріан мовчки підняла свій келих і зробила маленький ковток., й одразу ж поспішно відставила вино у бік, відчувши нудоту. Останнім часом усе, що мало відношення до їжі й напоїв, мало неприємний смак і запах горілої плоті. Наче її організм таким чином карав її, нагадував про те, що вона не має права насоджуватися життям.
Вони з Намісником мовчали – кожен про своє, і тиша затишно огортала їх, не потривожена порожніми словами. Але все-таки Маріан було цікаво.
– Ви добре знали мою маму?
– Настільки, наскільки вона сама дозволила мені пізнати її, – відповів він, і перш ніж він додав наступну фразу, Маріан вже знала, що він скаже: – Я кохав її.
Це зізнання було схоже не сповідь – таке ж відверте, потаємне і не призначене ні для кого, крім Маріан.
У неї не було жодної причини для того, щоб піддати його слова сумнівам. Це було у його погляді, у тому, як він промовляв ім’я її матері, і в тому, що і як саме він говорив.
– Коли я вперше побачив її, – продовжив Наміснік, відставивши порожній келих і склавши пальці у замок, – вона вірвалась у мій кабінет, немов буря. Вже тоді я знав, що дам їй усе, про що вона мене попросить. Вона була шаноблива, але разом з тим повна рішучості домогтися свого. Я не зміг їй відмовити.
Маріан посміхнулася. Це було так схоже на маму. Вони ніколи не обговорювали, як пройшла аудиєнція. У перший місяць після повернення з Глибинних Доріг Маріан майже не з’являлась вдома. Надто боялась почути слова звинувачення – хльосткі і занадто правдиві. Мама вже обрушувала їх на неї після смерті Бетані – на емоціях, не контролюючи себе. І Маріан очікувала, що після загибелі Карвера буде те саме.
А після… Після їм обом було чим зайнятися, тому подробиці зустрічі мами й Намісника так і залишилися не висказаними.
– Ви зустрічались після того?
– Багато разів. У нас, наділених владою людей, не так багато особистого часу, – губи Намісника склалися у сумну посмішку, і Маріан кивнула, чудово розуміючи його – сама вона не була наділена владою, але дорогоцінних годин, котрі можна було б витратити на себе, було катастрофічно мало, – але я знаходив його для того, щоб побачитися з Ліандрою. Ми прогулювалися садом, говорили про книги, – його погляд ковзнув по полицям, заставленим томами, – про свою молодість, про дітей. Про тебе я дізнався задовго до того, як Арішок назвав твоє ім’я.
– Дайте вгадаю – я була нестерпним дівчиськом, що заслуговувало на шмагання? – злегка подавшись до нього, змовницьки промовила Маріан.
– Саме так, – не став заперечувати Намісник, і вона розсміялась від його награно-суворого тону. – Вона любила вас. Усіх вас.
– Я знаю, – її голос впав до ледве чутного шепоту. – Я вірила у те, що вона ненавидить мене. Але вона любила. І вірила в мене. А я підвела її.
Всі ці роки вона свідомо вибудовувала між собою і мамою невидиму стіну, віддаляюись від неї все далі й далі. А тепер, коли було пізно щось виправляти, коли дорогоцінний час був безповоротно втрачений, вона шкодувала. Про те, чого не встигла сказати і зробити.
– Не звинувачуй себе в тому, що трапилось, – долоня Намісника – тепла й суха – накрила її руку.
Скільки разів вона чула те саме від друзів? І скільки разів сама казала іншим ті самі слова? Занадто часто. Тому розуміла, що це неможливо. Скільки б вона не переконувала себе у тому, що від неї нічого не залежало, почуття провини залишалося з нею. Воно вже встигло стати частиною її.
– Розкажи мені про неї, – попросив Намісник, і це несподіване, але разом з тим таке передбачуване прохання допомогло їй відволіктися.
Маріан вивуджувала з глибин пам’яті різні спогади про своє життя – давно забуті, поховані під товщею часу. Вона розповідала про те, як мама вчила її читати і писати, як розчісувала волосся перед сном, і як заплітала косу вранці, доки вона не виросла й не заявила, що сама спроможна це робити. Про те, як розбороняла Бетані й Карвера, коли ті не могли поділити мабарі. Вона розказувала довго, отримавши нарешті можливість виговоритися. Й зі здивуванням зрозуміла, що болю – того гострого, всепоглинаючого болю – більше немає. Був смуток, легке почуття ностальгії по минулим часам. Але не біль.
Можливо, це було чаклунство, як сказав би Сендал. А можливо, це було пов’язано з тим, що Намісник, так само як і вона сама, любив її маму.
– Дякую за те, що вислухали, – щиро вимовила вона.
Маріан була рада, що він прийшов. Вона знала, що зовсім скоро біль повернеться. Що кожен з них знову згадає про свої обов’язки, і буде нести кожен свій тягар. Але зараз вони обидва були тут, і вона відчувала себе легко і вільно.