Тиша

– Це – твій далекий родич, Аякс. Але наші родини повʼязує дещо більше, ніж кров – він син мого партнера. Тепер він твій брат. 

– Але він мені не рідний…

Дитячий голос урвався дзвінким ляпасом. Щока хлопця наливалась кровʼю, та він не наважувався її розтерти, щоб вгамувати біль, і смиренно тримав руки за спиною, зберігаючи ідеальну поставу. 

– Байдуже! Усі повинні дивитись на вас і знати, що Альберіхи мають друзів. Відтепер ви брати, рідні брати, зрозуміло?

– Так, батьку.

Прокидаючись, Кая перш за все подивився на свої руки. Каблучка на місці. Тоді вже він повернув голову на бік вивчаючи ненависну простору, світлу кімнату. Він “вдома”. Досі. Тоді ж взяв у руки телефон з деяким острахом. Він прокинувся раніше будильника. Звісно, від такого жахіття будь-хто прокинеться. 

Він не дуже поспішав приводити себе до ладу, адже в нього було ще декілька годин в особистому користуванні. Містер Альберіх не любив змінювати своїх планів та неймовірно сильно цінував пунктуальність, тому боятись непередбачуваностей не варто. Було трохи часу придумати спосіб, яким краще задобрити батька. В домі було неймовірно тихо, навіть після того, як Кая вийшов з душу. Тиша завжди його лякала, бо в цьому будинку завжди тихо. 

Виходячи на балкон з телефоном, Кая зустрів на подвірʼї Аякса, що бігав по периметру усієї велетенської ділянки. Аякс все-таки помітив нову чорно-синю пляму на фасаді будинку і поквапився тицьнути в той бік середній палець. Кая віддзеркалив жест, сміючись з цього обміну ранковими привітаннями. 

“У нормальних людей “доброго ранку” чи щось таке. От чого йому не спиться так рано? Зазвичай же під самий обід прокидається, а зараз навіть сонце повністю не зійшло”.

Перевіряючи свої чати, Кая отримав змішані почуття. Йому ніхто не писав. Ніби й добре, бо це означає, що нічого поганого не сталось. Але ж… така пустота не була приємною. Знову він один. Знову один в битві проти безсмертного режиму батька. 

“Яким буде Ділюк коли я повернусь? Він же не зненавидить мене? Буде ігнорувати?”

Розуміючи, що Венті зараз ще спить, Кая відкрив із ним чат та почав вводити повідомлення. 

Кая: Як там та флейта, що ти просив мене забрати? 

Венті: Все чудово, дякую! Обовʼязково заграю тобі щось, коли повернешся. 

Кая: Ти чого не спиш? 

Венті: Барб щось нахимерила зі списками та графіками й поїхала додому. От сиджу і розгрібаю з самого ранку. 

Кая: Вона ж в школі залишалась. 

Венті: Передумала в останній момент. 

Зачувши кроки, що наближались, Кая швидко попрощався з Венті та повернувся у власну кімнату, зачиняючи балкон. Ще зовсім трохи й він зміг побачити бірюзові очі після короткого стуку у двері. Дайн, любий конвоїр.

– Батько хоче тебе бачити. 

Сумно посміхнувшись, Кая пристосувався слідом за своїм конвоїром, що вів його до кабінету, серця цього будинку. Тоді ж Кая і зустрівся з ненависними крижаними очима. Знову ідеально рівна постава, маска холодної приязні на обличчі та руки за спиною. І страх в серці. 

“Не зіпсуй нічого. Не скажи зайвого. Посміхайся не надто яскраво. Будь стриманим, але не байдужим. Покажи себе з найкращої сторони. В тебе є ще одне червоноволосе незакінчене діло, помирати трохи зарано”. 

Крижані очі вивчали якісь папірці, навіть не затримались на заляканому сині. 

– Твоя успішність зросла, це добре… Але цього недостатньо. До мене у твоєму віці вже починали дослухатись. 

– Я докладу усіх зусиль, щоб виправити це. 

Тоді ж лише батько наважився поглянути на свого “непутящого” сина. Брови чоловіка одразу майже схрестились. 

– Ти у дзеркало дивився? Волосся розпатлане, сорочка зімʼята – гидко дивитись. 

Кая здогадувався, що це пусті образи. Він чітко памʼятав, як довго пихтів над своїм ідеальним, рівненьким хвостом та й сорочка на ньому була абсолютно чиста й випрасувана, щойно з вішака. Довелось терпіти та проковтнути. 

– Вибачте, батьку. Такого більше не повториться. 

– Сьогодні з Аяксом поїдеш до картинної галереї, візьмете участь в презентації. 

Кая, м’яко кажучи, не був готовий до цього. Зазвичай його присутність на подібних заходах планується за декілька місяців, а зараз він дізнався про це за декілька годин. Але і такий батьків випад треба було проковтнути. 

“Що він задумав? Тягати мене по максимуму в кінці року допоки я не зламаюсь чи що? Бляха, з Аяксом в галерею! Його туди хіба що на повідці заводити!”

– О котрій годині це буде? 

– Спитаєшся в Дайнслейфа… І завтра в моїй присутності напишеш роботу на одну з виставок. Хочу подивитись на власні очі чого ти досяг. 

Тепер всі думки Каї звучали у вигляді неперевершених нецензурних зворотів. Хотілось втекти якомога далі, не бачити більше цю бридку людину. 

– Можеш іти. 

Сухе “дякую”, легкий кивок головою і Кая покинув одну з катівень. Він рушив на вулицю. Навряд Аяксу відомо куди його сьогодні потягнуть. Там же він зустрівся з Дайном, що палив біля самого входу та спостерігав за рудим. 

– Що за презентація? 

– Вона пройде в галереї твого батька… – Дайн подивився на власний годинник, що стискав його лівий запʼясток. – Почнеться о 16:30, я відвезу вас о 15:30. У вас є 6 годин і 3 хвилини. 

– Аякс вже знає? 

– Я не збираюсь за ним бігати. 

Кая просто свиснув, знав, що молодший поведеться. І знов Альберіх наштовхнувся на середній палець, який хотілось переламати навпіл. Проте від жестового запрошення Дайна Аякс відмовитись не зміг. 

– В нього просто настрій поганий чи ви щось не поділили? 

– В нього завжди настрій поганий… Він моє життя зі мною не поділив.

Полишивши на Дайнслейфа обовʼязок розповісти Аяксу таку важливу новину, Кая повернувся у свою кімнату. Знов проаналізував своє відображення у дзеркалі, спробував виправити якісь невидимі недоліки й спустився до сніданку. 

Презентація пройшла трохи краще, ніж очікував Кая. Його ніхто не бив, ніхто не принижував словесно і вимагали лиш милої посмішки. Ще й дивитись на Аякса, якому вручили роль цяці-хлопчика, було неймовірно приємно. Щоправда, радів Кая недовго. Наступний день можна було чудово схарактеризувати лише одним словом: насилля. 

Одразу після сніданку Кая вже сидів за мольбертом. Він згадував усі свої уроки, усі свої помилки, усі книги за живописом, які тільки бували в його руках. Згадував усіх архонтів, усіх духів, усіх, кому можна було молитись. Але з кожним рухом пензля він знову чув ці мерзенні вигуки: “Не так!” Приблизно раз на три такі вигуки був удар. Каю вибішувала ця лицемірність, вибішувало власне становище. 

“Бʼє куди завгодно, але не по обличчю. Ну звісно, мене ж ще треба вивести на публіку. Публіці не сподобаються синці на моєму обличчі, почнуть ставити питання. Клята погань!”

Лиш третє полотно містер Альберіх не забракував. Й те він зробив скриплячи зубами. Останнім обов’язком Каї на цих канікулах було відвідання батькового банкету на честь закінчення цього року. Знову позувати та усміхатись, але це вже складніше. Та увесь ресурс Каї пішов на цю кляту картину, яку хотілось спалити разом з цим будинком. 

Він саме застібав ґудзики білої, гаптованої золотими нитками сорочки, як почув, що двері до його кімнати хтось відчинив. Дайн стукає, батько майже не заходить, але теж стукає, інша прислуга також стукає. Кая очікувано побачив на порозі Аякса. 

– По-перше, вчись стукати, це базовий етикет, по-друге, якого біса ти приперся? 

– Вирішив Дайну на мене жалітись? 

Аякс пашів гнівом, але хутко зачинив кімнату, щоб цей гнів не вивітрився так легко. 

– Ти про що? 

– Чого він читає мені нотації? Вирішив вчити мене, як правильно з тобою спілкуватись!

– Він просто спитав, чому ти такий привітний вчора зі мною був, а я відповів. Ти ж хотів мого життя, от і маєш пробний період. Звикай.

Завершуючи з ґудзиками, Кая повернувся до Аякса повністю та легенько поплескав брата по плечу. В секунду його рука була стиснута чужою, світлою з ластовинням, рукою. 

– Ми ж брати, Кає, ми повинні вирішувати свої суперечки самі, хіба ні?

– А ти не виставляй наші суперечки на публіку і не буде тобі проблем. – Кая вирвав свою руку з хвату. Аякс ніби знав за що і як хапати, адже натрапив на свіжий синець. – Ще раз так зробиш – другу губу розібʼю. 

– Оскільки ти народився раніше, то й помреш швидше, а я обіцяю, що пришвидшу твою смерть. 

– Ти говориш мені це щодня. Тільки ж скажи в який день помру, щоб я встиг закінчити свої справи, і вбивай мене скільки хочеш… Все сказав? 

– Так. 

– Загубись десь, поки я Дайна не покликав. 

Та Аякс таки дотримався своєї обіцянки. 

Банкет, будинок, який так ненавидів Кая, приймав в собі близько сотні людей. Це означало, що цілій сотні він повинен ввічливо посміхнутись та показати наскільки у нього все добре. Він навряд колись звикне до такого масштабного лицемірства. Це неабияк втомлювало. Вже до середини бенкету хотілось залізти на вершечок сходів та крикнути, що це лише маскарад, цирк, ніхто нікому тут насправді не радий. Та цю божевільну ідею затьмарила інша, грандіозніша, божевільніша ідея. 

– Джин, ти повинна мене прикрити. Будь ласка. 

Ґуннгільдр не могла відмовити. Не могла стримати цей сірий, втомлений погляд на собі. Саме тому вона смиренно зіграла свою роль перед містером Альберіхом та збрехала, повідомляючи, що вони усамітняться в кімнаті Каї для більш комфортного приватного спілкування.

Насправді ж Кая швидко перевдягнувся у більш комфортну для втечі одежу, ще раз перевірив свої ще вчора зібрані речі та відчинив балкон. І усе це під відмовляння дівчини. 

– Давай просто посидимо тут якийсь час! Ну куди ти підеш? Тим паче, як ти зібрався злазити з другого поверху при абсолютній темряві? А якщо впадеш? До школи тебе вже не впустять. Та й що буде після? Що мені сказати твоєму батьку? Як він буде дивитись на мене після цього? 

Білявка панікувала. Завжди спокійна Джин зараз місця собі не знаходила, тому й ходила по всій кімнаті по колу. Блакитна вечірня сукня летіла за нею, створюючи відповідний шум. 

– Мені є куди піти, я злазив так не раз і не впаду, після я сам усе владнаю… Не знаю, скажи батьку, що я хотів якось вразити тебе і попросив почекати, а потім раптово зник. Тільки влаштуй справжню істерику, ніби я насправді зачепив твою гідність. І напишеш мені потім свою версію подій, щоб я не наговорив зайвого.

Наостанок Джин міцно обійняла Каю, ніби їм загрожувала кількарічна розлука. Юнак поквапився обійняти подругу у відповідь. Це – його справжня родина. І він неймовірно сильно пишався своєю родиною. 

– Ти клятий дурень. Пообіцяй за першої можливості повернутись до школи й одразу мені написати! 

– Обіцяю. 

Аякс увесь бенкет не зводив очей зі старшого брата. Через деякий час після відходу Джин з Каєю, рудий не витримав й піднявся до кімнати свого найближчого й найненависнішого родича, з яким його поєднував лише шлюб між їхніми родинами кілька поколінь тому. Знайшовши там Джин на самоті, Тарталья одразу полетів до містера Альберіха, аби прозвітуватись, що Кая кудись втік. Щоправда, Джин, з розмазаним від сліз макіяжем, з абсолютно. істерикою та панікою, повірили більше, ніж йому. Лише після бенкету, в кабінеті містера Альберіха, Аякс отримав від нього першого ляпаса. “Ніхто не посміє створювати наклепи на родину Альберіхів”, – лиш ці слова без упину крутились в порожній рудій голові. 

“Наклепи? Ну добре! Тоді треба штовхнути Каю на самісіньке дно, щоб всі його недоліки було видно неозброєним оком, щоб ці “наклепи” стали правдою!” 

Перша можливість наступила для Каї лише через декілька днів після втечі, вже наступного року. Він буквально зник. Ніхто гадки не мав де він може бути, а спитатись в нього особисто було неможливо через вимкнений телефон. 

– А що тут Дайн забув? – Розарія вказала Венті й Ділюку на знайому машину та її водія. 

– Ну, спитаймо в нього. 

Венті першим підбіг до об’єкта інтересу та першим почав діалог. 

– Ти у справах чи привіт кому передати? 

– Каю пасу, йому привіт треба передати. 

– Його тут немає з самого початку канікул. – Ділюк був певен у своїх словах. На ньому відсутність Каї позначилась більше за інших. 

– А це ще хто? – Дайну зовнішність Ділюка здалась знайомою, та він не хотів вірити у власні здогадки, тому й звернувся до вже знаних Венті й Рози. 

– Це Ділюк, новий друг Каї. 

– Раґнвіндр? 

Отримавши ствердну відповідь на своє питання, Дайн з нечитаним подивом чи співчуттям подивився у червоні очі Ділюка. 

“Ще року немає, як батька поховав, а доля вже його із Каєю звела. Це ж треба мати таку невдачу!”

– Погано ти свого друга знаєш, Ділюче. Кая десь в школі. 

– Та нема його тут! Це вже і я тобі скажу. 

– Він дійсно тут не зʼявлявся. Це абсурд. 

– Він відмітився на пункті пропуску сьогодні зранку. 

Ось тут вже трійця осіла. Дійсно, якщо вже відмітився на шкільному пункті пропуску, то він десь тут. Та й Дайн не стояв би тут просто так, значить не бреше. Венті миттю розвернувся та пішов до кімнати Каї, паралельно намагаючись всоте зателефонувати йому. Роза та Ділюк знічев’я пішли за ним. Бібліотеку вони розгребли ще минулого року, Ділюк встиг навіть на піаніно зіграти, вони також пограли у баскетбол та волейбол ну і багато читали, спали. Але це все остогидло ще першого тижня. Хотілось якихось баталій, драми, видовищ. І вони це отримали. 

Десь після десятого стуку Венті прийняв рішення, що кімната Каї порожня. Він спробував позазирати у вікна, але було надто погано видно. 

– Добре, де ще він може бути? 

– У вашій кімнаті? 

– Вона зачинена цілий день. Він скоріше буде десь біля річки. 

Отак вони й пішли до річки з ліхтариками на телефонах в руках. Вирішили спочатку зайти під міст. Холод від води брав усіх, окрім Ділюка. Поки лише Венті помітив, що Раґнвіндр доволі стійкий до холоду. В цьому він навіть вбачав його схожість із Каєю. 

Каю, що скрутився по-дитячому в грудочку, першим знайшов Венті. Він же першим отримав хвилю непереборного суму. Роза доєдналась до журби Венті щойно змогла роздивитись що лежало на столі. Лише Ділюк відчував відразу й злість. Й не стільки він злився на Каю, скільки на того або тих, через кого ці таблетки тут зʼявились. Навряд якісь медикаменти упаковували б по кілька штук в зіп-пакетик.

Повисла тиша, яку так не любив Кая.