Тепер. Нізащо.
від BullbachkaДуже важлива ремарка від авторки перед прочитанням!..
Колись дуже давно, у далекому 2018-му році я відкрила для себе світ фанфікшну та приділяла йому багато власного часу. Наразі я вже давно не знаходжуся у фанхаті Countryhumans – проте що змушує мене це писати?
Одна з найперших моїх робіт була присвячена Україні та росії. Під впливом стереотипів та завдяки світоглядові, що тоді активно поширювався про Україну рос. спільнотою, пам’ятаю, я склала про неї хибне враження та допомагала його поширювати – образ моєї рідної країни, спаплюжений “рускімі рєаліями”, “братніми народами” тощо… Стара робота все ще існує, але не є у відкритому доступі – і це на краще.
Цей фанфік – гарний приклад того, як мусить бути насправді. А як було до того краще не знати. Тому, якщо Ви, любий мій читачу, любите проводити час за цькуванням росні – я постараюся втілити наші мрії тут. І нарешті вибачитися перед уявним образом моєї любої України, яку я так несправедливо образила.
***
Сонячний літній ранок опромінював жвавий спів сидячого на гілці соловейка – дерево груші біля Олениного будинку цвіло нівроку. Яскраве зелене листя звисало додолу, відкриваючи людським очам стиглі жовто-зеленуваті, соковиті плоди.
Сама Оленка в цей час вмивалася напроти дзеркала – в своєму старому маєткові, що належав ще її батькам – Остапові та Ярославі – та був гарно, вишукано прикрашений. Родинне помістя за містом, побудоване в 1918-ому році – у розквіт революції, що тоді її батьки переживали хоча й по своєму скрутні, але щасливі часи разом. Будинок має два поверхи та виглядає доволі скромно, хоча й зі смаком оздоблений. Зведений з цегли – та з дерев’яними, зовсім нещодавно перефарбованими білими віконницями, заміненим склом, громідськими дверима з візерунками – як і решта оздоблення. Олена гарно доглядала за маєтком – як-ніяк, він був близьким до її серця незважаючи на всі негаразди, що їй довелося винести за часів Радянського Союзу – за часів голоду, скрути, відсутності такої милої її душі свободи… І незважаючи на те, як людина, що звалася її так званим “братом” намагалася його собі привласнити та осквернити.
Деякі меблі в будинкові зберіглися ще з батьківських часів. Юна дівчина любила іноді споглядати на них та згадувати минуле. За склом дерев’яного буфету зберігався керамічний сервіз з квітковими візерунками та прозорі скляні чарки – ті самі, які зберігаються “на свята”, але насправді є недоторканими. Попри враження, що маєток застряг у часі – більшість речей тут були оновленими! І підлога, і стіни – утиліти, основні меблі. Однак, помістя зберігало той самий дух старини. Не такий, що визиває відразу своїм виглядом – либонь, треба рухатися далі. Такий, який навіювали хрущовки чи все, що могло стосуватися руських іванів. Навпроти – це був дух чогось давно втраченого, але такого рідного та близького до душі. Оленка обожнювала проводити час за читанням якоїсь книжки на веранді на задньому подвір’ї, чи готувати їжу на кухні; час від часу передивлятися родинний архів – коли вона наштовхнулася на нього вперше та доторкнулася до фотографій – її почуття не можна було описати словами. Радість та ейфорія – здивування та подив, що охоплювали її, опромінювали собою все навколо.
Втім, сьогодні внутрішнє передчуття підказувало їй, що щось не так. Щось або вже пішло не за планом, або мусило піти. Вмившись, вона одягнулася та приготувала сніданок.
У дівчини було помешкання у столиці – у Києві. На ту квартиру вона поверталася у робочих справах та проводила там багато часу, справді. Але родинний маєток був її своєрідним “місцем сили” – часто Олена поверталася думками до батьків та розмірковувала над тим, як би вони вчинили на її місці… Київ був її серцем, а помістя – знаходилося в ньому. Ото ж бо, свій відпочинок вона любила проводити саме там. Тут було так затишно, так тихо. Лише вона, невеликий город, дерево груші та соловейко. І сусіди.
Останні декілька місяців давалися їй дуже важко. З початком повномасштабного вторгнення Олена не знаходила собі місця… Рішення вибратися за місто далося їй теж дуже важко – воно було вимушеним. Вона відчувала, що втрачає сили, що їх вже не вистачає; що ще трохи, і вона не витримає – тому, дівчині треба було терміново дібратися до місця, що надихало її. Що давало їй силу, наснагу. Терпець.
росія шукав би її і тут. Паскуда, покидьок. Вона була така рада, що остаточно здихалася його та його п’яних візитів – проте найгірше тоді лише починалося. Він був такий самий, як і його люди, його влада. Егоїстичний, недалекий та зухвалий. Лицемірний та за сутністю своєю незграбний. Він окропив її землю кров’ю її дітей – щоразу згадуючи про це, в ній прокидалося бажання помсти. Ні – Олена помститься і без того. Але хто поверне нещасних людей до життя?..
Замість дзвінка вона почула голосне торохкотіння у двері. Вона вже знала, хто стоїть за ними – лише одна недо-людина могла не побачити в своєму стані дзвінок біля дверей.
Оленка повільно підвелася та підійшла до вікна, що виходить на вулицю, щоби пересвідчитися. Так – це був іван. Розпухле п’яне обличчя, від якого за кілометр несло перегаром – червоний, як у “дєда мароза” ніс, впалі скляні очі, невдоволена мармиза. Старий піджак з георгіївською(або ж, як називають її у народі – колорадською) та порепаними кишенями. Брудні у багні штани та взуття, краплі котрого коржиками падали на долівку та сходи. Від цього виду обличчя Олени просто перекосило. Їй звело щелепу від огиди.
Відійшовши від вікна, вона одразу взяла скалку на озброєння. Україна не збиралася церемонитися з цим покидьком. Не цього разу. Без жодного компромісу.
– Украіна, я тєбя так давно нє відел! – Певне, в п’яному мандражі той забув, що відбувалося останнім часом. – Как дєла, дарагая?
– росіє! – Дівчина ахнула, нібито від здивування. – Що ти тут взагалі робиш?!
– Пагаді, паслушай мєня.. – Чоловік вже був взявся за її руку, проте Олена спритно висмикнула її і з відразою подивилася на перекошене рило свого недо-сусіда. Вона могла би повести себе лукаво – здатися приязною і атакувати ззаду – проте іван прекрасно знав її відношення до нього. Це не мало сенсу. Втім, росія вигукнув: – Украіна!
– Ні, мерзото – це ти мене послухай. – Брові дівчини насупилися. – Я не толеруватиму твою буху бидлятську мармизу на порозі мого будинку. Забирайся звідси негайно, поки я не набила твою московську пику до тих пір, поки тебе не впізнає власний батько!
Вона зробила кілька впевнених розмашистих кроків вперед, що збили з пантелику росіянина, який звик до реакції стриманішої. Скалка досі залишалася за її спиною – Україна готувалася її дістати. росія ступив кілька кроків назад та перечепився через сходи – впав на вогку від нещодавнього дощу траву, вкриту росою. Погода сьогодні була, що треба. Олена продовжувала йти – повільно дістала руку зі скалкою з-за спини.
– Што ти дєлаєш! – Повзучи назад, він закрив обличчя руками. Втім, згадавши, яким великим цабе він є, іван почав поступово підводитися і відстоювати своє крихке “его”.
– Те, що слід було зробити моїм батькам, дідусям і бабусям, прадідам та прабабам – здихатися тебе!.. – Вона замахнулася, проте щось її стримало – це була міцна рука хоч і бухого, проте сильного росіянина.
– Мєрзавка!.. Амєріка полностью падстроіл тєбя, валютную прашмандовку, пад сєбя… У мєня билі надєжди пєрєубєдіть тєбя! Сдєлать так, чтоби ти наканєцта задумалась і пріняла правільнає рєшєніє… – Його рука стиснулася міцніше. Поки він говорив, запах перегару просочувався всюди та згодом заполонив майже кожен вільний ковток повітря. – У нас вєдь общайа історія, ідеали… Сколька би ти ні хатєла вступіть в ЄС – у тєбя ета нє палучіцца – пачіму? – Патамушто ми с тобой атлічаемся… Ми слішком разниє с німі… Нам там нє мєсто…
– Да як ти смієш… – Очі дівчини округлилися від гніву. рускій іван не зчувся, як вже корчився на землі, тримаючи руки трохи нижче за живіт… Тим часом, Олена не зволікала – наступивши на того, вона перевернула чоловіка на спину, натиснувши сильніше – схилилася над ним зі скалкою. – Мерзото… Єдиний, кому не місце у демократичному суспільстві – це тобі! Я вже давно чекала на той момент, коли побачу тебе і вискажу це в обличчя особисто… Це не виправить тебе та твою паскудну натуру, проте як же допоможе мені… Я ненавиджу тебе, вбивце моїх дітей. Ти горітимеш у пеклі. Ми абсолютно різні хоча б тому, що я не ховаю свого язика в дупу, коли бачу несправедливість – на відміну від тебе. Я бажаю тобі вдавитися власною брехнею. Здохни!
Втім, від нього не можна було очікувати іншого. іван до сих пір вважав її “своєю власністю”, прикриваючи свої бридкі імперіалістичні ідеї тезами та брехнею про братерство, єдинство. Ту ілюзію, яку для нього створив СРСР – та яку росія плекав, як дитячу казку. На нього не слід було витрачати свій дорогоцінний час. На нього особисто – ні. Але можна відповісти за кожне зруйноване життя, діючи на всю російську армію.
іванушка вибрався з під каблука та налякано почав повзти назад. Оленка знову замислилася! Але цього разу добряче його налякала.
– І не повертайся, мразота! – Вслід росії полетіла скалка, що вдарила його по спині, поки той підводився та швидкими семимильними кроками покидав обійстя.
Він знову прийшов до неї, щоби заявляти про власні моралі. Моралі, що суперечили… Самим же собі.
Він щоразу повертався, щоби навернути її в свою здичавілу збочену реальність, повернути в часи бідності та скрути, заборон та мізерності – в часи сліпих намагань вибороти свої права, свою державність – повернути те, що належало по праву… Ці часи залишили свій відбиток, свій слід у свідомості – плідні результати роботи радянського КДБ можна спостерігати навіть зараз… Ні – вона жодним чином не хотіла знову опинитися там. Ці часи снилися їй в кошмарах – здавалися ними.
До сих пір вона ще толерувала його, давала “шанси”, мала певні сумніви – аж до 2014-го.
Не тепер.
Більше нізащо.
І якщо цілий світ боятиметься відстояти власноруч створені ідеали свободи, права, суверенность – це зробить вона.
Певно, це можна використати, як невелику колонку власних роздумів, як авторки! Першочергово цей твір замислювався, як смішна замальовочка того, як Україна б’є росію, з додатком у вигляді жартів про наявність у будинкові(на відміну від помешкання росії) туалету, базових утиліт? Втім, я вдалася до більш глибокого опису… Не можу визначитися, чи це було правильним, чи ні. І чи влаштовує мене результат. Проте сподіваюся, що вам – моїм читачам – все сподобалося.
Гарного дня та мирного неба над головою всім!
0 Коментарів