Таємниці Кіркволла

Ніч опускає на Кіркволл темну, розшиту золотом, ковдру. Оглядає свої володіння незліченною кількістю сяючих очей-зірок, зазирає у кожен закуток, вишукуючи найпотаємніше.

Вона з тихим шелестом проноситься над щоглами пришвартованих суден, затримавшись на коротку мить біля смуглявої жінки з чорним, наче смола, волоссям. Жінка з тугою в очах вдивляється у горизонт, пестить поглядом кораблі, заколисані хвилями. І зітхає, мріючи повернутись у море, туди, де відчуває себе вільною.

Темне Місто зустрічає Ніч смородом нечистот і крові, а ще запахом трав, що доноситься з-за дверей, освітлених ліхтариком, який вказує шлях нужденним і хворим. За тими дверима стомлений, але незламний, чоловік навіть у пізню годину надає допомогу усім, хто цього потребує. Усім, окрім себе.

Вона зазирає у шинок з назвою, що мала б відвертати, але «Повішеник», як і завжди, повен усілякого люду, і багато хто вже підкорився Її безсловесному наказу, схиливши голови й занурившись у дрімоту. Чоловік за стійкою із задоволеною посмішкою рахує прибуток, а гном, що займає кімнату на другому поверсі, з ніжністю полірує арбалет, прислухаючись до шуму, що доноситься з темних, небезпечних вулиць міста.

В одній із халуп ельфінажу Ніч разом з ельфійкою вдивляється у каламутну поверхню дзеркала, намагаючись розгледіти хоч щось вагоме, та врешті-решт їй стає нудно, і вона рушає далі.

У Верхньму Місті гостроверхі дахи намагаються вколоти, прогнати Її. Верхнє Місто не бажає розкривати свої таємниці, але Ніч бачить усе. Бачить ельфа з ліриумними клеймами, що намагається втішитися в обіймах пишногрудої повії. Бачить рудоволосу вартову, що поспішає на крик про допомогу. І бачить, що крик цей доноситься з маєтку, де аристократ карає свою жінку за зраду. Ніч не хоче, щоб вартова ніяковіла перед багатіями, тому наполегливо розвертає її у протилежний бік.

Коли Вона пролітає безшумно повз один з будинків, Її увагу привертає гарна пара: жінка й чоловік, що схожі, наче дві зірки. Вони кохаються пристрасно, несамовито. Стискаючи її у міцних, але ніжних обіймах, він вкриває її голе тіло поцілунками, лоскоче бородою. А вона повторює пальцями лінії його шрамів, що білими смугами зміяться по шкірі; торкається губами ще не загоєної рани на переніссі.

– Знаєш, чому я люблю ніч? – шепоче вона, притискаючись до нього міцніше, і Ніч затамовує подих в очікуванні відповіді.

– Тому що тільки вночі ми можемо бути самими собою, – промовляє він, і голос його гірчить.

Від Її подиху гойдаються важкі штори, але вони цього не помічають. Ніч не розуміє, чому вони, такі закохані, мусять прикидатися вдень. І шкодує, що не може царювати вічно, аби вони могли бути разом. Вона залишається до самого ранку, споглядає, аж поки перші сонячні промені на запрошують її наполегливо поступитися їм місцем. Вона оглядається востаннє на пару, таку нещасну й щасливу водночас. І обіцяє собі, що збереже їню таємницю. Врешті-решт, кожен має право на слабкості. Навіть Вона.