«Таємниця лісу»

Втрачене серце.
Його самотнє серце боляче стукало в грудній клітині. Дивно, що воно досі подає сигнал життя. Далекий шлях від міста, дався йому тяжко. Як би природа не була до нього прихильною. Вітки дерев поважно розступали в сторони свої довгі заплутані руки, відкриваючи вид на пагорби. Пташки співаючи, кружляли та захищали від злих духів темного лісу. А хижаки насторожено дивились за дорогою, аби людська нога не стала на їхню землю.
Його розбите серце це не врятує.
Він підійшов до, на перший погляд, не помітного озера та сів на великий камінь біля кремезного дуба.
Руді пасма легко погойдувалися від теплого вітру. Ніжно перебираючи рукою довге волосся рослини, він милувався легкими хвилями води. Лілія щебетала поряд про свою красу та красу місцевості, та навіть цей монолог не зміг перебити тяжкі спогади.
Голубоокий знав, що люди – хитрі створіння. Не чекай від всіх доброти та поваги, щоб отримати право на перебування між ними, треба мати статус.
Але який може бути статус у міфічного створіння?
Як би він не старався приховати правду, який би одяг не одягав, щоб закрити спину. Його розпізнали серед натовпу, вказали та принизили. Досі тіло сіпається від гучних звуків, а на руках ще не зажили синці від тяжких кайданів. Коли йому призначили смертну кару – спалення на вогнищі, він розглядав людей. Їх погляди були холодними, злими, жорстокими. Стільки гніву та огиди в очах інших, за своє життя він не бачив. Та й людей цей місяць також вперше бачив. Переховуватися в зарослях набридло, як і це життя.
Чюя годинами думав про те, чому люди ставлять несправедливі закони, чому ті хто сидять зверху, посилюють у чистих серцях ненависть до інших створінь. Він міг добитися всього, палкий вогник не згас в його очах. Хлопець готовий був боротися за своє життя та за таких як він, але в той самий момент, коли його прив‘язали до стовпа, серед натовпу він вгледів маленьку дитину. Її очі були сповнені страху, ніби вона побачила того самого нічного, страшного духа, яким лякають всіх дітей аби вони скоріше лягали в ліжко. В ту секунду щось зламалось в середині, ніби йому сказали страшну правду з якою повинен змиритися.
Спокійна атмосфера зникла, як тільки він почув кроки та тяжке дихання.
Швидко сховавшись за деревом він помітив як до води підходить високий шатен. Вигляд мав він чесно нікудишній. На голові заплутане волосся, ніби пташки утворили гніздо. Деякі пасма волосся прилипли до чола. Одягнений в білу сорочку з краваткою та підтягнутими рукавами до ліктів. Жакет темно зеленого кольору з дивовижними візерунками, які мов картина природи, трохи поблискували на сонці, був заправлений в темно коричневі штани.
Одежа прекрасно підкреслювала його тіло та гармонійно поєднувалась з природою навколо.
Шатен опустився на коліна, не звертаючи увагу на вже замурзані штани й вмився водою зі ставка. Опісля не відриваючи погляду від свого силуету у воді, він промовив щось собі під ніс.
Накахара нахилився трохи вперед, щоб почути, але маленький камінчик, якого він зачепив, покотився в низ та гучно впав у водойму від чого сіпнулись обоє.
Кароокий поглянув безцеремонно у вічі Чюї.
Рудоволосого здивувало, те що в них він нічого не побачив. Хлопець вже думав, до іншого дійде розуміння ситуації та шатен чкурне додому.
Але той продовжував дивитися прямо в очі, не відриваючи цього дивного погляду він поклав руки на коліна та трохи в сторону повернув голову.
Це роздратувало. Цей дивний хлопець увірвався сюди та порушив спокій, так ще й зараз так пронизливо дивиться.
Легка посмішка на губах кароокого з’явилась, коли він помітив роздратування у створіння навпроти.
– чого тобі? – злісно буркнув та перервав погляд, щоб поправити свій брудний одяг.
– Не думав, що міфи правдиві – задумливо протягнув та піднявся.
Помітивши рух, Накахара відразу насторожився та крепко стиснув кору дерева.
«І чому ця людинка не злякалась мене?»
– мене звати Осаму, Осаму Дадзай. – виділивши тоном останнє слово він ступив на крок ближче до каміння.
В думках рудоволосого промайнув спогад. У місті, коли він відвідав базар, жінки щось бурхливо обговорювали й вимовляли постійно «принц Дадзай» та «коронація».
Від розмов старої бабусі, яка дозволила пожити у неї, хлопець дізнався багато про місто та свято яке мало от-от відбутися. Склавши в голові все до купи, він зрозумів найголовніше, що знаходиться на чужій території. Паніка розгорілась в животі, в думках почав проявлятися план втечі, аж тут він почув смішок.
– я не збираюсь комусь казати про ваше місце знаходження, якщо Вас це хвилює. – а він добре знав, що хвилює. Гучні новини швидко розростаються.
Брова легенько піднялась вверх. І це йому каже людина? Чюї вистачило з головою побути поряд з людьми, він відразу зрозумів, що межа існує та існує навіть не через закони. Стараючись не показувати свій страх, коли Дадзай підійшов ще ближче, поклав руки на камінь, а на них голову трохи нахиливши в бік. Очі Накахари звузилися, він не розумів, що від нього хочуть, а ще гірше це знав подальші дії Осаму.
– я назвав тобі своє ім’я..- проказав шатен.
«Коли це вже ми встигли перейти на ти?!»
– ..а ти мені своє ні. Якось не ввічливо. – драматично та з сумним виразом обличчя сказав кароокий.
– пф…чого б це мені казати, щось тобі? – виділивши останнє слово, скептично сказав рудоволосий.
– ммм. Можеш і не казати, я й так знаю.- весело та з посмішкою переможця сказав Дадзай.
Чюя сіпнувся. Значить і цей бісовий Дадзай знає про все. Вперше, він відчув себе загнаним у лісі, наче маленьке кошеня. В місці де він знає все, де поважають його всі мешканці.
Зараз відкрито, хлопця розглядали, як прикрасу.
– Знаєш? То чого ти тут досі? – різко сказав голубоокий, навіть від себе не очікуючи такого тону. – навіть не побіжиш жалітися й викликати бісових жандармів? – він був злий на людей та їх відношення. Не зробивши нічого поганого, нявкун* мало не помер.
І тепер його розшукує міська поліція.
В думках все змішалось в одну купу. Ненависть, злість, біль. Він легко міг зараз використати свої чари та вбити хлопця навпроти. Але щось зупиняло його…
Дадзай терпеливо чекав, коли вся злість Накахари вийде на зовні.
Чюя рукою взявся за гілку дерева та нахилився до обличчя шатена, яке в мить засяяло від радості.
«Ідіот чи прикидається?»
Хмикнувши хлопець різко відсторонився та пригнув вгору, гілки дерева його спіймали та підняли на висоту, звідки було видно велику частину лісу.
– чув у тебе коронація скоро, мої не добрі вітання! – демонстративно вклонився та зник з виду Чюя.
Очі Дадзая розширились, він шоковано стояв так пару хвилин. А потім голосно розсміявся. Знову не вдалось померти.
«Цікаве все ж створіння.»

*Нявкун – міфологічне створіння, походить від нявка (або ж мавка), але чоловічого роду.