«Сяйво білих крил»

Втрата.
Коли тебе покидає найдорожча людина, почуття безвихідності, як незваний гість, посилюється в грудній клітині й давить дивним спазмом. Його не дивує сама подія, дивує лише те як він реагує. Невже він відчуває біль, який не лезо приносить, не мотузка давить, не таблетки від яких голова паморочиться. А біль, який створює він сам.
Між людьми його прозвали «чорним лебедем».
Самотній чорний лебідь.
Пасма його темно-коричневого волосся розкинулися по ніжно-білому простирадлі. В нічому світлі вони здавались чорними, наче прірва. Карі очі вдивлялись у відкрите навстіж вікно. Але погляд був порожнім. Він думав про все й водночас ні про що.
Здавалось, сам граф мав все, що побажає душа. Від найдорожчих прикрас до найпрекрасніших видів з вікна та земель. Великий сірий замок на пагорбі, посилював страх у всіх інших. Всі знали його рід, як впливових, непереконливих та жорстоких людей. Кожен тремтів та тяжко дихав лише ставши ногою на їх землі. Кожна дівчина ночами мріяла бути з ним, стати його дружиною.
Але він думав про руді пасма, які світяться, немов справжнє сонце. Осаму мріяв доторкнутися до блідої шкіри, яка вкрита маленьким ластовинням. Відчути ніжний запах квітів та доторкнутись до білого пір‘я.
Кароокий відчував як його кров повільно фарбувала постелю. На цей раз підготувався, щоб нічого не змогло зруйнувати його спробу піти з цього світу. Він чекав коли спуститься його янгол з неба та пригорне до себе.
Темноволосий бачив не раз прекрасне створіння.
Людина з великими крилами.
Лише погляду голубих, мов ранкове небо очей, вистачило забитися крихкому серцю та затамувати подих від краси довгих, світлих вій.
Він пам‘ятає в дзеркалі цей силует, старається розгледіти поміж квітами, в саду. Дадзай готовий хоч на колінах всім молитись, аби ще раз відчути ніжні руки на своєму обличчі. Руки, які обережно та повільно обводять контур його обличчя. А тепла усмішка дарує тепло краще ніж сонце влітку.
Й, о, диво! Краєм ока він помітив дивне сяйво біля ліжка. Перевівши різко погляд, його дихання збилось, а очі швидко закліпали.
Рудоволосий хлопець, одягнений в білу тканину, яка відкривала вид на ключиці, була недбало зав’язана за допомогою пояса. А ззаду виднілись великі крила, які легенько сіпнулись, коли шатен піднявся та сів на краю ліжка.
Дадзай заворожено з відкритим ротом, наче під чарами оглянув порушника спокою. Навіть не приділивши увагу своїм рукам, на ранах яких текла червона кров.
Але голубоокий не перевів погляд від них, а лише оглянув кожний поріз.

-чому ж ти, людинко, так бажаєш померти?- видохнувши трохи скептично відповів він. Все ж не вперше Чюя бачить марні спроби шатена. Бувало втручався та рятував, що не подобалось цьому дивному хлопцю, який прямо зараз розглядає його так, ніби бачить перед собою статую Бога.

Дадзай сіпнувся й отямився. Раніше це створіння не розмовляло з ним. Лише кидало погляди та цинічно всміхалося йому.

-я лише хочу….- невпевнено почав говорити та замовчав, коли його рука сама потягнулась до тіла співрозмовника.

Хлопець не розумів себе й своїх вчинків, але єдине, що керувало розумом зараз – бажання доторкнутися до цього янгола.
Накахара ступив ближче до ліжка й подав руку хлопцю. Хоч трохи гидливо було йому, він все ж взяв закривавлену руку шатена й допоміг піднятися. Та той на диво залишався стояти на колінах, на шовковистій постелі.
Дадзай був занадто близько від обличчя рудоволосого. Він відчував спокійне дихання та тепло від тіла. Погляд блукав від світлих брів до підборіддя й зупинився на тонкій, рожевій лінії губ.
-Осаму…-ніжним голосом мовив голубоокий та хотів щось ще сказати, але його перервали губи які швидко з обережністю доторкнулись до його ж.
Поцілунок був повільним та трохи байдужим. Це заставило серце шатена трохи стиснутися та боляче стукнути в грудній клітині. Обережно поклавши руки на спину Дадзая, Чюя ніжно облизнув губу хлопця, ніби вибачаючись та відсторонився.

-ти мені відпочити не даєш, надокучливе людисько.- з самовдоволеною посмішкою сказав рудоволосий, але зм’якшився та додав: ще рано..

Він вмить відійшов, залишивши після себе легкий вітерець, через який в Осаму пробігли мурахи під шкірою.
Силует поволі розчинився в повітрі.
Але шатен знав, це не остання їхня зустріч…