сметельні подорожі і що вони провокують

Все почалося з того, що Когане зізнався мені в почуттях, а потім, потім ми здається померли.

Типу, буквально.

Яскравий спалах залив мої очі, і я припинив відчувати, припинив своє існування. В той самий момент як людина яку я кохав більше всього в цьому світі, зізналася мені.

Іронічно.

Ось таке жалюгідне життя, з таким же жалюгідним кінцем.
Кіт би точно спростував мою думку зараз, крикнув би щось на кшталт: «– Макклейн, закрийся. Ти сама цілеспрямована, сама яскрава людина яку я знаю. Не смій говорити погано про себе.»
Але цього вже не станеться, так що яка вхера різниця..
Мої думки на щастя, на яке я заслуговував. Я лярво заслуговував, на це трикляте щасливе життя, після всієї тієї хріні що пережив. Натерпівся за свої двадцять років по горло, мене блювати тягнуло від цього всього, я просто хотів спокою.
Мені нахрін не потрібен був цей космос, ця відповідальність, мені потрібен був Когане поруч.
Я не думаю, що то так багато.
Але йобаний всесвіт здається мав іншу думку, зірками на небі написавши послання: – Йди ти в сраку Ленс Макклейн, ти і твоє щастя.
Мені здається я буквально бачив як яскраві зірочки закручувалися в слова, прямо перед тим як нас засліпило цим сраним спалахом.

Аллура відправила нас на якусь підозрілу місію, тільки нас двох.
Палац так сказав, і хто така Лура щоб не підкоритися цьому вонючому шмату заліза, що поплавком гойдався в зоряному небі.
І ми полетіли, чортяча відповідальність.
Кіт майорів попереду, а я весело скакав по уламках якого космічного корабля, що траплялися нам по дорозі, висячі в космічному просторі, мов зачаровані.
Когане все бурчав, що я потраплю в неприємності якщо зроблю ще хоч один стрибок, він особисто мені їх влаштує, можна не сумніватися.
А я все не слухав, лиш сміявся та жартував, бо поруч з Кітом можна дозволити собі таку поведінку, поруч з ним хочеться усміхатися частіше. І Кіт, я був більш ніж впевнений, посміхався разом зі мною в такі моменти.
А потім він зник з мого полю зору, було схоже на дурний жарт з його сторони, тільки от є одне «но» Кіт ніколи не дозволяв собі жартів під час місій.
Що було мабуть правильним.
Я все волав щоб він припинив, і якщо він зараз же не вийде на зв’язок я надеру йому його емо дупу, і знаєте він вийшов.
Зв’язок був жахливий, вічно переривався, а сам Когане хрипів так мовби йому прострелили легені. Навіть знати не хочу в якому стані він був в той момент, занадто болісно. Так болісно, що тягне блювати, теліпає від злоби та моєї безпомічності в той момент.
Я міг щось зробити, не знаю що, не знаю як, але ж точно міг. Міг врятувати нас обох.
Але я провалився.
Когане хрипло засміявся, я буквально чув з якою білю даються йому ті слова, на очі накотилися сльози я просто мовчки слухав, що мені скажуть далі.

– Ти хороший пілот Макклейн, хороша людина. Ти той кого чекає велике майбутнє, так що благаю не втрать його. Це наказ, від мене як від капітана «Вольтрона», як від паладина, і як від людини яка тебе кохає. Вибач мене Ленс.

І його голос меркне в мертвій тиші, а по моїм щокам котяться гарячі сльози.
Я намагаюся докричатися спочатку до нього, б’ю нещасну Ред ногами, обливаючи матюччям, а потім волаю до Аллури, але мені у відповідь все ще слідує тільки та холодна, скляна тиша. А після перед очима все біліє.

Астероїд?

Вистріл з якоїсь інопланетної гармати?

Я не знаю що то було, але то точно був мій кінець, в усіх розуміннях цього слова.
Моє серце розбилося, душа вилетіла з грудей в вже ненависний космос, а ребра розчавило розмазавши останки по пілотному кріслу.

Я знаходився в білому просторі без можливості відчути час чи своє тіло, просто біла кімната(?) в якій мене зачинили без можливості вийти.
Мов клітка для птаха.
Хоча і в того більше волі, він хоча б має здатність слідкувати за чимсь окрім білого простору.

Якщо ви запитаєте, що ж відчуває людина після смерті. Я сміливо відповім – нічого.
Тобі нічим відчувати, в тебе немає серця, немає тіла, просто душа, душа яка схожа на сіре болото.
Тобі не сумно, ти вже змирився з тим що втратив все, втратив себе, свою роботу, всі свої пожитки, а найголовніше втратив людей які були поруч. Людей які тебе любили, ненавиділи, які сміялися та сумували разом з тобою.
Як добре, що привиди, можна себе так назвати? Не вміють плакати, не вміють сумувати, та відчувати.
Бо якби я в той момент міг зробити хоч щось з перечисленого то мабуть весь простір навколо залився темрявою моєї смути.
Знаходиться в стерильному білому було не так вже й погано, я навіть звик, було багато часу для філософських роздумів.
Роздумів на рахунок того, що ж буде далі, і чи буде взагалі.
А потім, потім мене мовби розбудили після довгого, болісного кошмару.
Лице знову залило світлом, теплим, сонячним світлом літнього вечора.

– Кай! Ти чого застиг!? Йдемо! – Дівчина з волоссям кольору темного шоколаду склала долоні в невеличкий рупор, її погляд був направлений на мене.

Я озирнувся по всіх боках, виглядаючи того самого Кая, до якого вона зверталася, але поруч було пусто. Тільки я та вона.
Дівчина махнула мені долонею, підзиваючи ближче.
І я зробив незграбний крок їй на зустріч, нові ноги зовсім не слухались і мені довелося прикласти неабиякі зусилля, щоб в ту ж секунду не впасти з ніг.

– Ой-йой, Кай, все добре? Мабуть добряче тріснувся. – Дівчина в ту ж секунду являється поруч, підтримує мене під лікоть допомагаючи зберегти втрачену рівновагу.

– Мабуть. – Посміюючись кажу я. Десь на задвірках пам’яті в цей момент спливає ім’я дівчини поруч. – Дякую Ембер, на тебе можна покластися, в прямому сенсі цього слова. – Я знов сміюся і вона підловлює мій сміх.

Ембер хапає мою руку притискуючи ближче до себе і тягне за собою, я ледь встигаю перебирати своїми жахливо довгими ногами, серйозно вони завжди такими були?
Дівчина здається зараз лусне від переповнюючих її емоцій, весь шлях вона пересувалася легенько підстрибуючи, від чого імпровізовані вушка на її маківці смішно дригалися.

– Хей-хей, юна скаутка, куди це ти мене тягнеш? – Не стримуючи усмішки питаю я, дівчина нагадувала мені Підж, а ще мою племінницю Надю. Цікаво як вони там, що з ними взагалі.

На лице наповзла смута, яку я так давно не відчував. Мені було гірко за мою сім’ю яка залишилася десь там на землі, яка зараз можливо оплакувала мене. Серце заболіло коли я уявив як плаче моя mamá, стоячи серед моєї кімнати, Марко скоріше за все стискує її плече, пригортає до себе намагаючись стримати сльози. А Рейчел в цей момент давиться схлипами вішаючи чорну стрічку на моє фото.
В горлі згорнувся противний ком слизу, моє обличчя мабуть в цю секунду стало кольору плитки під нашими ногами, таке ж сіре, думати про свою смерть було не страшно. Страшно було думати, що відчуваю живі, яких ти покинув і слова не мовивши.
З роздумів мене вириває хохіт дівчини, що все ще тримала мене за руку не дозволяючи втратити зв’язок з цією реальністю.

– Тобі взагалі пам’ять відшибло я бачу, – дзвенить вона заглядаючи в мої пусті очі, – на свято вітряних квітів звісно ж! – Відповідає вона так мовби це саме собою зрозуміло. Ну як те що небо блакитне, трава зелена, а вода мокра. Щось з цього розряду.

І я бурчу у відповідь тихе – зрозуміло, продовжуючи йти за нею.

В місті і справді стоїть атмосфера свята, на всіх будівлях розвішані яскраві стрічки та квіти, по обидва боки головної доріжки стоять невеличкі столики за якими гарні дівчата пропонують придбати солодощі, квіти в горщиках, а деякі просто роздають вінки з самих різних квітів.
Ембер хапає пару віночків зі столика дякуючи дівчині золотою монеткою, та у відповідь лишень сміється кажучи, що то взагалі то безкоштовно, але Ембер її не чує. Чіпляє корону з квітів собі на голову, а потім трішки підстрибує вдягаючи таку саму і на мою макітру.
Я від цього трохи веселішаю. Вона дійсно дуже схожа на Підж та мою племінницю, на серці від цього теплішає.

– Я збігаю до Ноель, – повідомляє мені Ембер зупиняючись біля якоїсь будівлі, в силуеті якої я признаю таверну, – вона мабуть все ще в Ордо, і якщо я її не витягну вона пропустить все свято. – Пояснює мені вона скидуючи руками. – А ти поки сходи провідай Ділюка, думаю він теж там запрацювався. – Юна скаутка підмигує мені, явно щось знає.

Я махаю їй на прощання, а потім ще декілька секунд спостерігаю як вона на всіх парах несеться в сторону величезної будівлі, що судячи з усього і являє собою те саме Ордо.
Здається нинішній «я» там працюю, в пам’яті спливає шелест паперу під пальцями, гуркіт броні, та коні.
В цій реальності я капітан кавалерії, цікаво є хоч одна реальність де я спокійно висаджую квіти на фермі? Чи щось в цьому дусі? Чи мою дупу завжди тягне до того щоб бути місцевим героєм?
Я змахую головою, мабуть намагаюся викинути всі ці думки, менше думаєш – краще живеш. Треба починати менше думати, та просто жити, хоча б зараз.
Ноги самі ведуть мене в таверну, на табличці охайно виведено «Частка янгола» і я сам того не помічаючи всміхаюся, Кіт би точно сказав, що це звучить занадто приторно, і взагалі будівля не викликає довіри, ми туди не підемо.
Я бережу спогад про його складені під грудьми руки, та невдоволеність голосу.
Бережу всіма силами, але його образ вже не такий чіткий яким міг би бути.
Я починаю забувати.
Від цього серце крається і я туплю погляд вниз відкриваючи двері, що ведуть в таверну. В ніс відразу вдаряє солодкий аромат вина, а атмосфера поруч стає жахливо приємною, мовби я опинився в якомусь чарівному фільмі. Можливо доля правди в цьому й була.

– Альберих? – Бурчить до мене знайомий голос називаючи мене зовсім незнайомим прізвищем, цей голос я взнаю з тисячі, ні, з мільйону.

– Кіт? Кіт!? Господи, я-я, – мій голос стає гучним та плаксивим, я озираюся по сторонам виглядаючи знайомий силует, але поруч нікого немає, – сумував. Ти де? Якщо ти знову жартуєш наді мною, то знай жарти в тебе жахливі! – Я майже зриваюся на крик, а в очах стигнуть сльози. Ось зараз я його побачу і точно надеру йому дупу, а потім міцно обійму і більше ніколи не відпущу, навіть якщо він трісне мене за це. Нічого, потерплю, потреба в його теплі поруч, зараз є для мене життєво необхідною, здається якщо я не притисну його до себе то знову опинюся в тій жахливо білій кімнаті. І це вщент знищить мене, я не можу втрати його ще раз.

– Кіт? – Невдоволена червона маківка показується з-за барної стійки, очі в хлопця – два гранати, а по лиці розсипались зірочки-ластовки, я розглядую його не в силах кліпнути, чи мовити хоч слово. Це зовсім не мій Кіт. – Ти вже встиг налакатися вином з бардом, чи що? – Він відчитує мене так мовби ми у шлюбі з самого вознесіння Христового, і це змушує мене здивовано кліпнути. В цьому світі я щасливий? Та невже.

– Що? Ні. Ми з Ембер тільки прийшли, ось купили вінки, і-і вона, вона побігла до Ноель! А мене відправила до тебе, сказала, ти запрацювався і було б непогано витягну тебе на свято, а то все проґавиш. – Незрозуміло чому починаю виправдовуватися я тицяючи то на вінок, що прикрашав моє волосся, то на Ордо що виднівся з вікна таверни.

– Я не погоджувався йти з тобою. – Закочуючи очі бурчить він, і я впевнююся що в цьому світі в мене все ще жахливі відносини з моїм потенційним коханням. Хлопець викопаний Кіт, не зовнішньо звісно, але характер та атмосфера яку він випромінює. Це точно він. Я впевнений на всі сто.

Я задивлюсь на його зовнішність, смак у нинішнього мене дуже хороший, майже такий самий як в «оригіналу». І в цей самий момент мені стає цікаво як я виглядаю зараз.
Я в цьому тілі вже півгодини точно і досі навіть гадки не маю як виглядаю, все що я бачу так це довгі ноги в, хочу відмітити, жахливо тісних брюках на ремені яких бовтається дивний брелок, та смугляві долоні. В цьому плані нічого не змінилося, але те що половину мого лиця явно закривала якась пов’язка трохи насторожувало мені весь цей час, хотілося дізнатися як я виглядаю просто зараз.

– Люк, – на автоматі видаю я чуже ім’я яке до цього було мені зовсім невідомим, нова пам’ять відновлюється мовби по часточках, це викликає невеличкі проблеми з освоєнням в цьому світі, – в тебе є дзеркало? Хочу подивитися як я виглядаю. – Зачісуючи заважаюче волосся назад питаю я. І навіщо тільки капітану кавалерії такі довгі лохми?

– Виглядаєш як завжди. – Тяжко зітхає хлопець виходячи з-за барної стійки. – Тільки ось вінок з’їхав. – Люк підходить неочікуваної близько поправляючи корону квітів на моїй голові, я лишень тяжко ковтаю. В цього тіла своя власна реакція на кохану людину, якою я не в змозі керувати. До щік підступає кров, і я червонію, мов сором’язливий підліток, спостерігаючи як чужі долоні граються з моїм волоссям.

– Як завжди, це як? – Питаю я не відриваючи погляду від Люка, єдине відкрите око відмовляється дивитися на щось інше.

– Як один з тих віслюків, що Бенет привів в твою конюшню на перетримку. – По-доброму сміється Вогник мені в обличчя, і я здається зараз втрачу глузд. Ця посмішка, точно посмішка Когане, одна з тих самих, рідкісних посмішок, що була призначена лишень для мене. – Йдемо, бо зараз пропустимо все свято не через мене, а через тебе. – Він знову всміхається, і я борюся з бажанням його поцілувати. Це тіло тягне до Люка мов магнітом, а той в свою чергу йде по принципу «батіг-пряник». То підпускає до себе ближе, даруючи моменти подібні до цього, то знову холодіє, відштовхуючи. Не так погано як я вважав спочатку, але й не краще моєї реальності.

– Чи не ти тільки що казав, що не погоджувався йти зі мною? – Щурячи очі випитую я, і хочеться і колиться, так Люк?

– Ну, думкам властиво змінюватися, якщо ви не знали Капітане. – В такій же манері відповідає мені Люк хапаючи з вішака, жахливого вигляду, пальто. Навіть тут не обійшлося без жахливого елементу в образі. Це знову викликає в мене теплу посмішку, дурний маллет та черевики Кіта я точно ніколи не забуду. – Йдемо.

І я з радістю йду за ним, туди куди він тільки побажає.
Люк більшість часу не всміхається, лишень слухає мої розмови ні про що, та час від часу закочує очі.
Я приймаю то як належне.
Ми бродимо по площі розглядаючи сувеніри та солодке, що продають торговці з усіх куточків Тейвату, саме так називалося те місце де я зараз знаходився. Тейват – невеличкий магічний всесвіт з купою таємниць, тут люди могли використовувати магію за допомогою тих самих штук, що я спочатку прийняв за брелок, судячи зі сніжинки на моєму, я володів стихією льоду. Сподіваюсь мені не прийдеться користуватися цим, інакше є дуже велика вірогідність, що весь Тейват засипне снігом.
Ну якщо не весь Тейват то Мондштат, те місто в якому ми знаходимося, точно.
У Люка на поясі звисав таки самий камінець до речі, тільки червоний, дуже очікувано. В комплект до палаючого волосся, Вогник отримав силу вогню, йому пасує.
Я хапаю ще один вінок з прилавку, його заміняє золота монетка, така сама яку залишала Ембер. Квіти в вінку ніжного блакитного кольору, я впізнаю в них світляшки – улюблені квіти Люка, і без роздумів надягаю той на нього. Свято квітів як не як.

– Що, що ти робиш? – Красніючи щоками бурчить Люк, і я хитро всміхаюся тицяючи його ліктем.

– Подарунок? На що ще схоже. – Либлюся я, Люк моїх радощів не розділяє лишень бурчить собі щось під носа.

Я тягаю Вогника по всьому місту, ми куштуємо солодкі яблука в карамелі, занадто солодко для мене, а ось Люку подобається.
Все ловлю себе на думці, що хочу звернутися до нього як до Кіта, але навіть не взираючи на схожості, Люк не він. Зовсім інша людина.
Людина в яку закоханий не Ленс Макклейн, а якийсь незнайомий Кайя Альберих.
Альберих до речі виявляється гарним, хоч і трохи дивним, хлопцем.
Смуглява шкіра, темно-синє волосся та глибокі блакитні очі, ну одне принаймні, що ховається за пов’язкою в людяному місці я вирішаю не дізнаватися, не просто ж так Альберих так старанно його ховає.
Зіниці до речі прикрашені маленькими зірочками, і це дає мені їжу для роздумів, на рахунок мого зв’язку з космосом та зорями навіть в цьому світі.
Люк те й діло кидає на мене погляди, мабуть думає що я не помічаю як він свердлить мене очима. Дуже дарма.
Я знов починаю задумуватися про своє минуле життя і ловлю себе на думці, що Когане завжди дивився на мене так само. Ще з часів нашого спільного навчання в гарнізоні, саме тоді коли я вважав його своїм противником номер один.
Ну і дурним же я тоді був, в цілому нічого так і не змінилося.

– Що думаєш на рахунок того щоб втекти? – Шепочу я Люку в саме вухо відволікаючи від розмови з тільки но прийшовшою Ембер, біля неї ніяково топчеться тендітна білявка, в ній я впізнаю ту саму Ноель, яку скаутка згадувала раніше. Їм потрібен час на самоті, а Люку безумовно потрібен час на самоті з Альберихом.

Люк дивиться на мене як на схибленого, і я веду себе відповідно до його погляду. Хапаю білу долоньку своєю і стрімголов біжу на вихід з міста.

– Вибач Ембер, в нас щойно з’явитися термінові справи! – Волаю я на всю площу гучно сміючись, це привертає до нас з Люком достатньо багато уваги але мене це мало турбує. Я просто відчуваю себе живим поруч з ним, мені хочеться якомога більше часу провести поруч з ним. Хочеться не втрачати дорогоцінні хвилини Альбериха, так само як я колись втратив свої. Очі зов наливаються сльозами, я розумію в мене ніколи не буде таких самих моментів з Кітом, я ніколи не зможу ось так бігти з ним в невідоме тримаючи за руку та гучно сміючись. Він навіть не почує мого – Я кохаю тебе, ніколи не почує.

Я давлюся сльозами завалюючись близь першого дерева на яке ми натрапили, Люк намагається привести дихання в норму, спочатку навіть не помічаючи моїх сліз. Не помічай він їх і далі було б добре, але Люк присідає поруч торкаючи моє плече.

– Кайя? Ти чого? – Голос в нього переляканий, зовсім не розуміє що ж сталося. Я й сам якщо чесно погано розумію, мабуть просто різкий наплив емоцій після того стерильного-білого, де я не міг відчувати взагалі нічого. А тут, тут я знов можу. Можу любити, можу сміятися і головне можу плакати. Те чого мені так не вистачало весь той час який я провів бовтаючись привидом в лякаючому просторі, що зводив з розуму.

– Вибач Вогнику, вибач мене. – Продовжуючи плакати тараторю я, мені так хочеться додати те що я насправді не його Кай, що не можу розділи почуття як би мені того не хотілося, але я мовчу. Не хочу рушити цей простір, не хочу щоб мене вважали навіженим.

– Я вже давно пробачив. – Починає він обережно накриваючи мою долоню своєю, я не розуміючи таращуся на нього, невже моя нова пам’ять все ще щось від мене приховує? – Я пробачив, просто в мене не стало мужності підійти та нормально поговорити з тобою. Так що думаю я теж повинен просити вибачення в тебе, за те як жахливо поводився з тобою, за те як відштовхував. Ти не заслуговував на це Кайя, було б справедливіше якби ти сердився на мене, а не навпаки. Побачиш мене? – Люк повертається дивлячись на моє заплакане обличчя і я мовчки киваю.
– Чудово. – Всміхається мені Люк сильніше стискаючи мою долоню своєю.

– Дурна пов’язка. – Шиплю я нарешті порушуючи ту ніякову тишу, що повисла поміж нами на добрі хвилин три. Пов’язка справді була дурною, в ній було жахливо незручно плакати, вона заважала роздивлятися все навколо і найголовніше заважала Альбериху любуватися Люком. Частинка його розуму, що здається все ще знаходилася в цьому тілі поруч з моєю свідомістю, буквально кричала щоб я зняв цю трикляту пов’язку з його лиця.
– Ам, допомогти? – Пропонує Люк помічаючи як я не можу розв’язати стрічку на своїй потилиці. Я різко киваю соваючись ближче та прикриваючи очі.
– Я вже й не пам’ятаю як ти без неї виглядаєш, – чесно признається Ділюк, і я хочу сказати що насправді теж не пам’ятаю, точніше не знаю як виглядаю, але вчасно прикусую собі язика, – відкривай очі.
Я відчуваю як долоні Люка лягають на мої щоки, а пов’язка падає додолу. І я відкриваю очі, нарешті нормально роздивляючись чуже обличчя. Око все ще не звикло до світла і я моргаю декілька разів поки білі плями перед очима не зникають, а лице Люка не набуває чіткості.

– І як я виглядаю тепер? – Цікавлюся я посилаючись на нашу розмову в таверні.

– Ти виглядаєш як чудовий капітан, як чудова людина. Як той кого я кохаю. Ти виглядаєш чудово Кайя. – Люк притискує мене до себе видихаючи з такою легкістю мовби з його плечей в цей самий момент впала груда каміння.

І я прикриваю очі відповідаючи на його обійми, а після мене знову настає жахливий білий.
Білий від якого холодіють кістки.
Я більше не відчуваю тепла Ділюка поруч, не відчуваю взагалі нічого. Лишень йобана холодна пустота, що мене оточує.
Я волаю в себе не в змозі крикнути в чортячий білий. Хочу роздерти шкіру, та розбити кулаки об стіну. Хочу зробити хоч щось, але я знов сірий привид, котрий не може нічого.

– Ленс, – жахливий білий зникає так само неочікувано як і з’явився, Когане штовхає мене ліктем в ребра, – не бурчи, мені рано на роботу, я хочу виспатися. – Позіхає він перевертаючись на бік.

Я роблю глибокий вдих підстрибуючи на ліжку, відчуття таке що я знаходився без кисню декілька хвилин під товщею води, і ось зараз, винирнувши не можу надихатися.

– Ти чого? – Сонно тягне Кіт все не висуваючи голову з під ковдри.

– Ніколи не фарбуй волосся в червоний. – Стягуючи з нього ковдру і зустрічаючись з невдоволеним заспаним лицем, свого Когане, заплакано лепечу я.