Старший брат

Протягом усього тижня Венті тягнув Ділюка в компанію, а він й не сперечався. Це вже стало обовʼязком, рутиною. Прокинутись, вмитись, зустрітись з друзями, поснідати з друзями, провести уроки з друзями, пообідати з друзями, знову уроки з друзями, дозвілля з друзями за можливості, вечеря з друзями. Усе з друзями. 

Ділюк звісно не міг повноцінно назвати їх друзями. Знайомі? Однокласники? Люди зі спільними інтересами? Друзі сусіда? Він не знав який термін краще до них застосувати, тому й ідентифікував їх як друзів, якими вони насправді не були. Однак він не уникав їх лише з тої причини, що вони не були такими навʼязливими, як він очікував. Іноді вони дійсно допомагали: Джин з Розарією, до прикладу, сильно допомогли йому з пристосуванням до поточного рівня історії; Ліза допомогла йому пристосуватись до тамтешньої бібліотеки, але зробила це надто радикально; Венті показував різні цікаві місця на території школи та пояснював негласний кодекс поведінки. За словами Венті він сам виконував обовʼязки Каї поки той був надто зайнятим. Ділюк погоджувався з цією версією.

“Напевно обовʼязком Каї було саме пояснення внутрішнього життя в цій школі, адже він його і побудував”. 

– Ти знаєш, що Каю називають королем школи без корони? На минулому святвечорі королем обрали Тарталью, хоча всі знали, що це місце посяде Кая.

– Тоді чому він не отримав корону?

Напевно Раґнвіндру доведеться ще довго пристосовуватись до місцевої логіки, яка буквально відсутня. Кая голова художнього факультативу і ненавидить малювання, Кая повинен був отримати якусь там корону як найкращий учень, але не отримав. Кая, Кая, Кая. Якщо на ньому не будуть працювати елементарні фізичні закони Ділюк вже не здивується. Якщо сам Раґнвіндр змирився і піддався течії, то Альберіх не просто пішов проти неї, а взагалі вийшов з річки й полетів невідомо куди. 

– З особистих причин він не зʼявився і керівництву школи довелось коронувати Тарталью. Але багато хто не погоджується з таким вибором і саме тому Кая король без корони. Хоча він не дуже любить це прізвисько.

Розповідь Венті під час прогулянки вздовж річки з веселого факту перетворилась на якусь промову на поминках. Ділюк не розумів чому інтонація сусіда так сильно змінилась і що в цьому такого. Це був один з єдиних випадків, коли маска безтурботності Венті несвідомо спадала.

Тиждень добіг кінця. На цей раз 8 уроків було в історичного та музичного профілю, а 7 в художнього. Одразу після звільнення від уроків Венті з Розарією і Барбарою взяли на себе неймовірно відповідальну місію. Розарія затримала Ділюка біля історичного кабінету даючи змогу Венті з Барбарою встигнути перехопити його. Коли вже музиканти підоспіли, група повела Ділюка прямо до кімнати Каї. 

– Ти запамʼятовуй дорогу, бо в мене не буде змоги водити тебе кожен раз.

– Як і в мене. 

– Я взагалі на це не підписувалась. 

Коли ж нарешті четвірка опинилась під заповітними дверима, Венті енергійно постукав у двері. Хвилина очікування і попри сумніви Кая все ж відкрив двері. Волосся його було неохайно зібране ззаду, на смаглявій шкірі обличчя яскравими плямами виділялась фарба. За роботою він провів не менш як годину.

– Ви до мене з якоїсь причини чи просто так?

– Памʼять в тебе нестерпна. 

– Як і зовнішній вигляд. – На диво, Розарія не лише доповнила думку Ділюка, а я повністю була згодна з тим, що в Каї жахлива памʼять. 

Та на ці “компліменти” Кая лише усміхнувся та подякував. Іноді він любив навіть необґрунтовану критику, адже це означало, що він хай і не ідеальний, але принаймні справжній. Він надто обожнював бути не ідеалізованим.

– Взагалі-то ти сам просив Ділюка зайти до тебе.

– І не подумав як він знайде твою кімнату. Тому ми вирішили трохи допомогти. 

– Красно дякую. Проходь, якщо вже прийшов. 

Кая поступився своїм місцем, даючи змогу Ділюку зайти в кімнату. Червоноволосий парубок робив кроки через силу. Він вже встиг сотню разів пожалкувати про свою напівзгоду. 

– Мені плювати чим ви там будете займатись, але свою частину проєкту ти повинен зробити. Я вигороджувати тебе перед Варкою не буду. 

– Ти свою частину спочатку зроби. 

– От нахаба. 

– Кає, подивись, щоб він ніде не загубився. 

– Обовʼязково.

Ділюк зайшовши в чужу кімнату, давив відразу. Кая жив один і через це жив доволі неохайно. Всюди були порожні пляшки з-під якихось напоїв, біля мольберта все було в бризках фарби, холсти були необережно складені в стоси. Лише на підвіконні охайно були складені книжки, серед яких Ділюк знайшов ті самі два романи й дитячу казку. Придивившись до папірців на столі, хлопець зрозумів, що це усе дипломи й відзнаки. 

“Як тільки він примудрився так занапастити кімнату за 2 тижні? І невже ці усі відзнаки належать йому? Як треба працювати, щоб за 17 років отримати аж стільки відзнак?”

– Сідай куди хочеш. Що за проєкт, до речі? 

– Спільні риси диктатур Декарабіана і Шьоґуна Райден. 

Ділюк обрав ліжко, яке дивом виявилось застеленим. Тут йому не довелось нічого розгрібати чи прибирати. Діставши із наплічника зошит з історії з конспектами, він знайшов необхідну тему. Кая ж тим часом вже стояв біля мольберта за новим витвором. Повертаючи в руки велику палітру він витягнув з волосся пензель. 

– Одною зі спільних рис є те, що вони обидвоє утворили диктатуру нібито для захисту власних людей. В них насправді були високі ідеали.

– Ти виправдовуєш їх лише через якісь високі ідеали? Їхня проблематика якраз в цих високих ідеалах, які є негуманними.

– Не виправдовую, я згоден з тобою. Просто зазвичай диктаторів сприймають як неосвідчених варварів, але це не відповідає дійсності. Багато людей думає, що освіта рятує від усього поганого і диктаторства в тому числі, але насправді це не так. Диктатура Райден виникла саме тому, що вона знала і відчувала більше звичайних людей і не змогла впоратись із цим. А тепер спробуй розповісти про Декарабіана з цієї ж точки зору, а не просто засудити його дії, тому що те, що він робив заборонене сучасними законами. 

– Тепер я розумію чому ти на художньому. 

– Чому ж?

– Ти надто ексцентричний для історії. 

Поки Кая тамував тихий сміх і пробував повернутись до картини, Ділюк намагався виконати дане йому завдання. Він просто не розумів, як Кая міг так легко дивитись на світових злочинців. Диктатор і в Натлані, і в Фонтейні диктатор! Але для юного митця це не було вагомим аргументом. 

– Дивись, історію загалом вивчають, щоб уникнути помилок минулого. Історія вивчає самі помилки, а я намагаюсь зрозуміти чому люди допускали ці помилки, тому і вважаю, що мій спосіб дещо незвичний, але більш ефективний. Чому Декарабіан допустився своїх помилок? 

– Тому що він мріяв захистити своїх людей, адже в навколишньому світі бачив загрозу.

– Вмієш, коли хочеш. 

Хай яке погане враження Кая справляв на Ділюка, але поступово Раґнвіндр перестав сприймати ці історичні дискусії та розповіді як борг чи обовʼязок. Зрештою, Кая навіть не відходив від тем Шьоґуна та Декарабіана, що дозволило Ділюку витратити менше часу на підготовку до спільного з Розою проєкту. Це було дійсно не так жахливо, як Раґнвіндру здавалось спочатку. 

– Зачекай, я проведу тебе. Бо дійсно ще загубишся десь, а відповідати мені. 

– Я не мала дитина.

– Я і не казав цього. 

Роблячи останній мазок на картині, Кая відклав пензель з палітрою і, витерши руки об якусь стару ганчірку, наздогнав Ділюка, який вже встиг вислизнути з кімнати. 

– Пішли, я покажу тобі короткий шлях.

Історик знову не наважився заперечити й піддався на спонукання Альберіха. Той повів його лісом, поза основними доріжками. Це один з єдиних шляхів, який Венті ще не показав: юнак оминав ліс десятою дорогою. 

– Тільки сам тут не ходи. 

– Вовками налякаєш?

– Якби ж то. Аякса можеш зустріти або когось з його компанії. І залишишся без захисту. 

– Вовк страшніше. 

– Дарма ти його недооцінюєш. Він здатен на жахливі речі, особливо, коли мова заходить про бійки. 

– А в тебе є гарантія, що я не такий же? 

– Є. Аякс геть зі шкіри лізе, щоб мати більший авторитет, а ти й не проти десь в натовпі загубитись. Ви зовсім різні й ти точно не здатен вибити комусь око чи вбити. 

– Отже, це він тобі око вибив?

– Ні, це діло рук іншої… людини. Око він вибив одному з учнів цієї школи. Як бачиш, покарання уникнув. Все, далі ти сам. 

Кая зупинився залишаючись в тіні дерев. Звідси вже було видно кімнату Венті та Ділюка і дорога була доволі безпечною за мірками Альберіха. Та й дійсно вона була короткою. Якби Ділюку довелось обходити цю ділянку лісу, то дорога б тривала вдвічі більше. 

– Тобто тобі одному ходити тут можна?

– Мені можна. На мене Аякс не рипнеться. Та і я готовий до будь-яких його вибриків. 

– Бісить твоя самовпевненість. 

Ці слова звеселили Альберіха. Чого йому тільки коштувала ця самовпевненість! Він досі до кінця не впевнений чи не видно його страху. Але такі слова для нього найбільший комплімент. Отже, він досі залишається ідеальним для усіх. 

Діставшись своєї кімнати, Ділюк доволі швидко зміг закінчити заданий проєкт і інше домашнє завдання. Залишилось лише зробити додаткові. 

– Знайшов собі нового гоміка? 

Кая інтуїтивно обернувся на голос, на жаль, знайомий голос. Зустрівшись з янгольськими, небесними очима він вирішив не зупинятись для розмови. 

– А тобі так цікаво спостерігати за моїм особистим життям?

– Мені – ні. А от твоєму батьку буде цікаво. 

Аякс звик до зневажливого ставлення Каї, тому лише прилаштувався до його повільної ходи. 

– Я нещодавно посів чергове перше місце на якомусь конкурсі. Думаєш він повірить тобі без вагомих доказів? 

Рудий лише знизав плечима на таке питання. Насправді слова Аякса були порожніми. Він і сам розумів, що краще не звертатись до містера Альберіха без вагомих доказів, адже так можна легко втратити його довіру. Старший Альберіх дуже не любив, коли його родину просто так виставляли в поганому світлі. І все ж бажання насолити Каї було сильнішим.

– Отже, знову підеш рюмсати моєму батьку? 

– Та нащо мені це? Я буду мітити на новенького. Ти ж не завжди сидиш в школі, а він може трохи заблукати без тебе. 

Кая вже давно похолов до дотепів Аякса стосовно його орієнтації, похолов до порожніх погроз і до будь-чого на свою адресу. Та Альберіх аж ніяк не міг стерпіти погрози його друзям. 

– Не забувай, що твоя родина в боргу перед моїм батьком і не забувай кому він повірить в першу чергу. 

– Йому цікаві лише твої досягнення, хіба ти це не вивчив? 

Сувора правда викликала у художника сумну посмішку. Принаймні на цей раз Тарталья спекулював правильними фактами.

– Я ж не можу робити великих досягнень, коли мене сталкерять та погрожують. А якщо не буде досягнень – будуть проблеми у мене і Дайна. Тому якщо далі будеш діставати мене, то я попрошу Дайна поговорити з тобою. От йому буде дуже цікаво тебе послухати.  

– Скільки ти ще будеш ховатись за його спиною? 

– Я хороший хлопчик, Аяксе, я не лізу в бійки на відміну від тебе. Для тебе ж краще, щоб я і далі ховався. 

Тарталью щиро харив цей розслаблений настрій Альберіха. Він ніби малій дитині відповідав, навіть трохи поваги не виявив! 

– Тюхтій ти, Альберіху. 

– В мене просто мізки в голові є. Тому засунь всі свої плани собі в дупу і піди кудись загубись. 

– Може мені ще відсмоктати тобі? 

– А ти так хочеш? 

Кая знову відчув солодкий смак перемоги. Він чудово знав, що в молодшого братика зараз палає. Раніше він намагався сприймати його серйозно, та з віком зрозумів чому це дуже погана ідея. 

– Я ще помщусь, вишкребку! 

Якщо Каю Альберіха не прокляли мінімум один раз, значить це дуже нудний день. А сьогодні було прямо свято: тільки набравши повітря в легені, Аякс сипав усіма знайомими йому прокльонами. Ця особливість за рудим була ще з дитинства: коли він чогось не розумів чи не знаходив слів, то просто починав голосно кричати та влаштовувати істерику. Ця звичка трохи еволюціонувала, але не зникла. 

“То він на мене мітить чи на Ділюка? Може він сам не знає?”

Цілком задоволений своєю працею за сьогодні Кая дозволив собі поспати трохи більше кількох годин в поєднанні з кількома банками енергетику. Аби краще заснути він уявляв, як все ж гамселить Аякса демонструючи свій найкращий удар, уявляв, як той буде рюмсати після. 

Така щира посмішка на його вустах була востаннє, коли Ділюк дискутував з ним стосовно історії й розповідав поглиблені теми.