Спробувати знов

Ділюк щиро намагався вибачити та любити Каю як брата. Справжнього брата. Але нічого не виходило. Час швидко вислизав: роки йшли слідом за втраченою надією на примирення. Любити зрадника боляче, адже він може знову зрадити.

Рагнвіндр міг зрозуміти, адже давно проаналізував ситуацію. Однак прийняти було важче. Ця ворожнеча тривала занадто довго, щоб продовжуватися в тому ж вигляді. Але так само вона була поруч нескінченність один для одного, тому припинити ненавидіти було неможливо.

Іноді для того, щоб витіснити якесь почуття, потрібно знайти сильніше. За шкалою відчуттів Ділюка таким почуттям могло бути хіба що кохання.

Кохання буває різним. Те, що існувало до брата, давно згасло. Вони ніколи не були повноцінною сім’єю, але були близькими людьми.

Рідні.

Одне слово, а скільки сенсу. Можна бути рідними не лише через кров. Споріднені душі тягнуться одна до одної, незважаючи на всі негаразди. Тіло може боротися, суперечити, заперечувати цей зв’язок, але ніколи не переможе потяг душі.

Емоції литимуться через край, але їм не здолати бажання залишатися поряд із дорогою людиною. Те, що є основою такого явища, виступає іноді путами для призначених. У деяких випадках їх називають соулмейтами, а в інший раз — в’язнями.

Заручники свого кохання.

Відчувати боляче, але й чудово одночасно. Ділюк втомився боротися з цим болем, але лише він змушував почуватися живим. Він знав, що серце Каї теж розривається. Ця думка одночасно і гріла душу, і руйнувала свідомість Ділюка. Він не бажав страждань для Каї, але жадав для нього покарання.

Він має бути покараний за те, що залишив і зрадив їх. Втім, згодом ситуація прояснилася з різних боків, тож полум’я ненависті стихло. Однак вогонь розчарування спалював нутрощі Ділюка, змушуючи його мріяти про забуття.

Він хотів забути, як це — любити.

Він хотів забути, як це — ненавидіти.

Він хотів бути забутий.

Світ забуття.

Безодня відчаю.

Щодня сповнений бажання зникнути через власне безсилля перед звичайними взаємовідносинами. Братська любов виявилася йому смертю. Вони навіть не були, по суті, прийомними братами, а лише являлися побратимами по зброї.

Кожна мить їх спільного існування приносила лише всеосяжне руйнування тканин творення Всесвіту. Їхні протиріччя піднімали шквал емоцій серед оточуючих: хтось намагався їх зрозуміти, хтось помирити, хтось ненавидів, а хтось втомлено зітхав.

Щовечора — складність, що розбиває мрії про стіну буття. Перебуваючи в соціумі, мимоволі розумієш, що суспільство ганьбить конфлікт, навіть не знаючи його суті. Але знаючи суть, можуть бажати примирення, навіть не розуміючи витоків.

Іноді має настати переломний момент, щоб повернути бажання боротися за своє майбутнє.

Можливо, ця година наздожене раптово, несучи вас далеко в лавині почуттів. І там, біля урвища, ви згадаєте, як виборювали своє життя. Ділюк — Особистість, тому має право на свої міркування та роздуми. Лише йому обирати, що робити зі своїми взаєминами. Ніхто не має влади над його долею.

Рагнвіндр має право помилятися, а потім виправляти цю помилку. Але не кожну помилку виправиш, адже вона може стати злочином вашого життя.

Часом доводиться перекривати погані вчинки добрими. Перекроїти саме буття неможливо, але зашити його рани слід, якщо хочеться врятувати свою свідомість.

***

Десь там, серед снігових гір Драконячого хребта, приховувалась істина, на яку нікому не посягнути, якщо не кинути виклик самому собі.

Ділюк частенько приходив на галявину, щоб посидіти на камінчику та подивитися на вершини гір. Їхні піки нагадували йому, що він сам перебуває на вістрі голки. Один крок — і ти загинув. Впав у прірву, з якої неможливо вибратися. Власні муки поглинуть швидше, ніж природна смерть. Тоді життя стане пеклом. Існувати — це не жити.

Дрібний літній дощ перетворився на справжню зливу, змиваючи з гірських вершин пил, якщо, звичайно, так можна сказати. Промокло волосся Ділюка неприємно прилипало до обличчя, але сил чи бажання щось робити із ним абсолютно не було.

Кая підсів поряд, особливо не турбуючись, що камінь промок. Його голос був м’яким та оксамитовим: він хвилював свідомість своїм підлещуванням. Хоча вся награність із нього зникла. Він питав якісь повсякденні речі про працю та погоду. Ті самі типові розмови аристократичних особистостей.

Ділюк мовчав, спостерігаючи, як краплі розтинають повітря з неймовірною завзятістю та швидкістю. Злива сьогодні була особливо сильною. Хотілося захлинутися в цій пишності негоди.

— Ділюку, давай спробуємо знову? Будь ласка? — голос Каї слабо тремтів, але це не заважало чути всю впевненість в його словах.

Рагнвіндр ніби вийшов з трансу, подивившись уважно на брата, що підсів поруч. Спробувати знову? Здається, вони справді намагалися. Але нічого гідного із цього не вийшло.

— На іншу любов, іншу любов сльози всі вже пролито… — тихо прошепотів Ділюк, подивившись скляним поглядом на брата.

Альберіх до болю стиснув своє коліно, відчуваючи, що надто ненавидить, щоби любити. Але ненавидить він саме себе, тому вважає, що не заслуговує такого піднесеного почуття. Він зрадник, егоїст та картонна фігурка. Що залишилося від нього?

Де він сам? Лише його любов до Ділюка завжди була справжньою. Лише вона. Він хоче відчути себе живим, тому тягнеться до сонця, яке обов’язково обпалить його. І все ж таки… Він також бажає принести умиротворення і самому братові, щоб той нарешті зміг хоча б трохи розслабитися.

Його напружена постать завжди зникала у темряві ночі. Плечі, немов камінь, і серце, немов тліюче вугілля. Кая хотів розпалити в ньому знову полум’я життя. Кохання дарує біль, але й заспокоєння теж.

Ділюк так старанно намагався здаватися байдужим, що забув головну істину — він хотів по-справжньому позбутися почуттів заради своєї безпеки, а не для того, щоб інші бачили його таким. Образ — це не дія і не відчуття, а лише зовнішній вигляд.

— Ти правий. В нас не вийшло стати братами. Твої сльози всі пролито на це іншу любов… Але… Прошу, Ділюку, давай спробуємо, — Кая проковтнув, потягнувшись долонями до лиця брата.

Кая навіть зняв рукавички, щоб відчути тепло щік Рагніндра. Однак крижані краплі перетворили їх на щось неживе. Хоча… чи вони? Чи винні вони в цьому холоді? Біль завдали не вони, а Кая. Так що не йому звинувачувати дощ, який лише приносить коротку мить спокою та прохолоди.

— Удвох би прогулятись нам, без людей та холодно так тут і я не знаю де… — Ділюк пригорнувся до руки брата, прикриваючи очі.

Великі краплі дощу повільно стікали з його довгих вій, проходячи свій нехитрий шлях за такими рідними вигинами обличчя. Кая нахилився ближче, шумно видихаючи в губи Рагнвіндра. Брат ніколи не був таким. Таким. Він не був ніжним із ним. Зараз він був безпорадним і втраченим. Ділюк здався. Кая міг би порадіти його ніжності та відсутності грубості, але це брехня.

Все це брехня. Це страшно. Кая частенько спеціально злив брата, щоб побачити бодай якусь реакцію. Він хотів отримати емоції саме у свій бік. Така відстороненість говорила лише про те, що це кінець гри. Ділюк залишив будь-яку надію. Він не бачив майбутнього у цієї наївної витівки покохати знову.

Кохання братів було провалом. Але… Ох, може, таки вийде, якщо вони спробують знову? Але просто кохати один одного. По-іншому. Інше Кохання. Воно також справжнє, але між іншими людьми. Кая може прожити навіть без пристрасті, якщо Ділюк не захоче. Але поряд. В обіймах коханої людини.

Ділюк здався. Страшно. Це страшно.

Кая знає цей погляд. Його брат просто змирився з неминучим, ставши зламаною лялькою, з якою можна робити будь-що. Ні. Ні, так не має бути. Альберіха такий розклад не влаштовував. Він не наважиться примушувати.

— І я захлинаюсь і знов, і знов, — промовив Кая поряд з вухом Ділюка, ніби прошелестів осінній ліс.

Рагнвіндр розгублено посміхнувся, приречено глянувши на небо:

— Слова перемагають, тільки я програю.

Великі краплі дощу падали на обличчя, не шкодуючи його ні на мить. Своєрідний масаж або відмінний засіб тортур, якщо так продовжити і звести бранця з розуму.

Кая просто згріб Ділюка в оберемок, обіймаючи мало не до хрускоту кісток. Він хотів привести брата до тями, тому довелося переходити до таких радикальних методів.

— Де любов? Про це думаю знов… я б написав тобі пісню, були б наші слова та тільки втратив голос — все на інші сердця… — Кая почав покривати поцілунками волосся брата, вдихаючи вологий аромат гірських трав.

Рагнвіндр здригнувся, відчуваючи, що губиться. Але, потопаючи в цьому розпачі, він чув, що хтось шепотів йому про майбутнє. Кая шкодував, що намагався знайти когось іншого.

Завжди привітний і з усіма добрий для того, щоб підтримувати оптимальні відносини. Робочий етикет, щоб отримати інформацію в разі чого.

Це все брехня.

Хибні стосунки.

Йому ніхто не потрібен був із цих людей, але він витрачав так багато сил на їх спокушання чи спаювання. Він шкодував, що витрачав час на когось ще в такому ключі. Тим часом хіба не буває других шансів? Іноді краще вчасно усвідомити та ризикнути, ніж шкодувати себе та боятися спробувати. Найстрашніший ризик — не ризикувати зовсім.

Часом дія краща, ніж бездіяльність.

Однак навіть така дія має бути продуманою. Ось тільки сьогодні Кая увірвався на галявину, наче ураган, несучи з собою всі сумніви Ділюка і здуваючи купу думок про минуле.

Ділюк уже потягнувся за цим сміттям, але Кая перекрив доступ своїми обіймами. Він не пустить брата, який зібрався знову в гонитву за жалем.

— Ми можемо спробувати. Дякую, що протверезив мене. Я не п’ю алкоголь, але я був п’яний болем. Я хочу п’яніти любов’ю з тобою, але не загубитися в ній. Нам потрібно залишатися собою та усвідомлювати ризики. Розумієш? — Ділюк слабо відсторонився, поки Кая його остаточно не придушив.

Альберіх здивовано глянув на брата, не чекаючи, що той так швидко прийде до тями і погодиться. Напевно, йому потрібен був поштовх, який підбадьорить його. Зараз вони вже інші, але й ті самі, як би парадоксально це не звучало.

— Це ж чудове рішення, правда? Братська любов не вийшла, але з цією повинно щось вийде. Інакше… — почав Кая, але його перебив Ділюк, продовжуючи найлогічнішою фразою: — …Нас би так не тягнуло один до одного, правда?

Кая багатозначно подивився на губи брата, котрий і не брат зовсім. Ділюк кивнув, розуміючи з одного погляду бажання майбутнього… коханця? Хлопця? Неважливо, ким вони будуть один одному: важливі лише їхні почуття. Це кохання інше. На минуле пролито багато сліз. Але, може, цього разу буде інакше?

Вони вірили в це, зміцнюючи цю надію ніжним поцілунком. Весь одяг промок від дощу, змушуючи тремтіти від прохолоди снігового лісу поряд. Обійми гріли. Ділюк дбайливо з’єднав пальці, продовжуючи насолоджуватися поцілунком. Десь серед білих вершин скель вив вітер, нагадуючи про віднесене минуле.

Нехай воно плаче на самоті так само, як Ділюк плакав через нього. Ніхто ніколи не дізнається, як сльози котилися на дерев’яну підлогу винокурні в порожній кімнаті нового власника. Така спадщина ніколи йому не була потрібна. У подарунок до неї йшло зламане життя.

Кохання лікує. Інше кохання. Нехай на це не буде пролито сліз.