Спроба

Ніхто не помітив, як Аякс втратив двох своїх надважливих пішаків – Альбедо та Сяо. Ніхто не помітив, як услід за ними пішла Амбер. З кожним днем Аякс дедалі більше відштовхував від себе своїм постійним психозом та манією величі. Фактично Альбедо завжди був на стороні Каї, але ніколи про це не заявляв та не демонстрував цього. Натомість він постійно доповнював свиту Аякса, створюючи враження підтримки. Альбедо знав, що Кая першим не бʼє, тим паче йому самому точно не прилетить. І Аякс його не чіпав, адже вважав своїм союзником. Насправді більша частина оточення Тартальї не підтримувала його ідей, але їм доводилось обирати його сторону, щоб не мати зайвих проблем. Щоправда, така стратегія не завжди працювала, особливо серед сиріт. 

Сяо пішов тою ж дорогою що й Альбедо, але в нього не було ніякого захисту від Каї, на відміну від блондина. Як виявилось, захист і не знадобився, адже усі свої претензії Альберіх адресував особисто Аяксу, а не усьому його табору. 

Повністю змінюючи сторону, Альбедо і Сяо не відчули на собі праведного гніву Тартальї: він міг скалитись, гарчати, свердлити очима, але серйозних проблем не створював. Обидвоє нарешті остаточно поставили власну людяність на перше місце, обидвоє пожертвували комфортним місцем заради когось. 

Амбер зовсім не личила роль німої спостерігачки. Вона бачила ці стражденні столи в їдальні щодня, щодня бачила, як Кая мляво парирував усі удари Аякса, як Джин сумувала за Лізою, яка досі була на лікарняному, як Ділюк усе органічніше виглядав у цій компанії і як Венті поступово зближався з Сяо. Щойно поміркований Альбедо із Цукрозою наважився змінити оточення, Амбер чкурнула услід за ними, попередньо влаштувавши Евлі гучний скандал. Звісно, спочатку вона вмовляла подругу змінити своє рішення, адже “Усе можна змінити, Кая точно пробачить!”. Та Евла відмовилась, адже точно знала, як Амбер буде краще. Її страх за подругу переріс в типове “Я краще знаю!”. Лоуренц швидко пошкодувала про свої слова, але Амбер вже її не слухала. 

Евла з самого дитинства мала проблеми в спілкуванні з однолітками. Її дитинство дещо нагадувало дитинство Каї, з чим Альберіх загалом був згоден. Кардинальна їхня різниця проглядається в ставленні до батьків: Кая зі сподіванням рахує дні до смерті батька, а Евла цілком дослухалась до своїх батьків, навіть поза їхнім наглядом, з власної волі жила за їхніми інструкціями. Кая самотужки навчився основ комунікації, а Евла навіть не намагалась, адже люди в її житті існували виключно заради вигоди. Лишень з Амбер вона чомусь порушила свій принцип. Від спілкування з нею Евла ніякої вигоди мати не могла, але вона продовжувала заради нових, приємних почуттів. Поступово все більше людей почали вірити у позитивні зміни Евли, але віра інших людей їй не допомогла. Вона не зрадила свого прізвиська, яке отримала через ігнорування невигідних людей, яких було дуже навіть багато. Амбер було шкода подругу, але вона вже намагалась її змінити понад рік, тепер вона абсолютно безсила і прагнула більш здорового спілкування, яке стане для неї відпочинком. 

Амбер мала рацію, адже її радо прийняли назад в компанію. Хіба що лише Каю била параноя, яку він стійко тримав в собі допоки та не стихла зовсім. Адже усе налагоджувалось, навіщо лякати друзів дурними підозрами, які викликані ілюзією втрати контролю над ситуацією? 

Аякс і далі намагався псувати всім життя, але нічого нового чи особливого придумати не міг. 

З настанням лютого Сяо зник зі школи з нагоди Свята Морських Ліхтарів. Венті заледве випускав телефон із рук, адже з Сяо в нього виявилось куди більше спільних тем, ніж очікувалось. Ненавидіти одне одного в них виходило дуже легко, але примиритись і пробачити виявилось набагато приємніше, хай і трохи складніше. Насправді вони чудово знали один одного, адже дуже часто працювали разом. Венті знав, що Сяо мав якийсь пунктик на власний зріст, адже він дуже легко дратувався щойно мова заходила про це. Сяо знав, що Венті обожнює яблука, адже той дуже часто зʼявлявся на репетиціях з любим фруктом. Вони знали про музичні смаки один одного, улюблені кольори, улюблені уроки, дні народження і багато чого іншого. Раніше вони планували використовувати цю інформацію у взаємній ненависті, проте чомусь так нею і не скористались. Вони і далі зберігали подібні дрібнички, наче старомодні коханці. А зараз їм нарешті випав шанс використати усі свої архіви на повну. Завдяки цьому їхнє зближення відбувалось непропорційно швидко. Тому, коли Сяо повернувся до школи і Венті усе частіше обирав його компанію, Кая дивився на це німим від здивування поглядом. І не тільки він. 

– Вони вже починають нагадувати закохану пару.

– А хіба вони не є закоханою парою? 

– Венті ще нікому так швидко не відкривався. Тут точно щось нечисто. 

– Так, я теж думаю, що тут справа в коханні. 

– Хіба чемно обговорювати Венті за його спиною? – звернувши на себе стомленні погляди Барбара додала: – Ну… мені теж здається, що Венті просто закохався, але це все одно неправильно. 

– Я думала, що не доживу до цього дня. Нарешті праведна Барбара зламала свій кодекс честі і дозволила собі пліткувати. – Розарія вимовляла це з такою інтонацією, ніби робила промову на всю їдальню. 

– Розо, я не пліткувала!

– Пліткувала, ще й як. 

Навіть Джин дозволила собі посмішку, адже знала, що це лише чергова дитяча гра її сестри і Розарії. Тепер вона вже довіряла дівчині, справді бачила, як її сестрі добре поруч з нею. 

Ліза повернулась в той же день, навіть без жодного попередження. Джин зустріла її вже ввечері, коли нарешті повернулась до кімнати. Ліза сиділа навпочіпки на підлозі та ніби щось шукала. Лиш наблизившись трохи до дівчини, Джин змогла зрозуміти в чому справа: хтось, ймовірно цей “хтось” з рудим волосся, розбив їм вікно. На підлозі, окрім якоїсь брили та шматків скла, був також ледве вцілілий вазон і фоторамка. Розбите скло фоторамки викривлювали юні обличчя Джин та Лізи, що усміхнено обіймались на світлині.

– Лізо, все добре? 

Русявка змела рукою шматки скла та грудочки землі з фотографії. Взяла до рук вона її ніжно, ніби щойно зірвану квітку, ніби дитину. Тоді ж вона звелась на ноги та зазирнула в сіро-блакитні схвильовані очі. Ліза досі вагалась чи говорити задумане, потираючи великим пальцем фотографію. 

– Так, я в нормі. Його розбили до мого приходу. 

Джин нарешті дозволила собі зрадіти сюрпризу та обійняти подругу. І знову від Лізи пахло лікарняною стерильністю, знову її волосся було сплутане, адже розчісуватись з катетером на робочій руці дуже важко. Знову її шкіра була блідою, вуста ледь-ледь тримали живу рожевість, очі з останніх сил намагались здаватись свіжими. Джин вже звикла до такої Лізи, адже була поряд з подругою не лише в моменти її перемоги. Їй подобалась така Ліза не менш за її повсякденну версію. І Джин навіть наміру не мала питати про таке неочікуване повернення, адже чудово знала, як сильно Ліза любить робити подібні сюрпризи. Нарешті білявка вдосталь надихалась рідним запахом і розірвала обійми, оглядаючи місце злочину. Тепер вже вона розривалась в думках, адже взагалі не знала з чого почати прибирати цей безлад. Покликати Варку? Підмести? Пересадити квітку? пошукати нову рамку для фотографії? Попросити у Варки іншу кімнату поки не замінять вікно?

– Джин, ми можемо поговорити? 

– Звісно, я слухаю тебе. 

Але Джин не слухала і не чула. Вона металась по кімнаті, щось замітаючи, щось прибираючи, і навіть не поглянула на Лізу, яка від такого виру просто сіла на своє ліжко, щоб не заважати. А Лізі хотілось уваги Джин, хотілось, щоб вона справді слухала, щоб сіла навпроти та уважно заглядала в її очі, але цього не сталось. Натомість Джин вигулькнула з кімнати і, напевно, пішла за Варкою. Ліза досі дивилась на фотографію у власних руках. Їхній день знайомства був справді чудовим. 

Ліза та Джин познайомились на конкурсі презентацій на тему “Репрезентація історичних подій у мистецтві”. Ліза чудово памʼятала кімнату, в якій учасники готувались до власної презентації, досі памʼятає цей гамір та затхле повітря, ще краще памʼятає, як Джин ходила по колу від хвилювання поки Кая намагався заспокоїти її, паралельно пробігаючи поглядом по тексту своєї презентації. Таке забути неможливо. В той момент Лізі вже не потрібна була перемога в цьому конкурсі, не потрібне було визнання, не обовʼязково було вже виступати та демонструвати свої знання і навички. В голові крутилось лиш одне питання: “Хто ця дівчина?” Мінчі простежила за її виступом і була приємно здивована обʼємом матеріалу, його якістю, ретельними перевірками правдивості та кількістю посилання на першоджерела. Ліза вважала себе заучкою, ботанкою, типовою відмінницею з усіх предметів, але на фоні Джин усі ці титули танули. Чи можливо закохатись в людину лише через те, як вона виступила з презентацією? Здається, Ліза знала відповідь на це питання. Як потім розповідала Джин, вони познайомились саме завдяки Каї. Джин отримала не менше захоплення від виступу Лізи, ніби і хотіла підійти до Лізи, розпитати, похвалити і тому подібне, але надто панікувала і соромилась. “Джин, треба жити одним днем. Я даю тобі слово, що вона також зацікавлена в тобі, ти ж мені віриш?” – спостережливість чи, може, дар передбачення Альберіха іноді навіть лякали Джин, адже він виявився правим. “Я хочу, щоб в тебе був ще хтось, окрім мене і сестри, бо щоразу я не знаю чи доживу до завтра…”, – але цього Кая вже уголос не говорив. Кая і став їхнім особистим фотографом, саме йому дівчата завдячували цією фотографією. Їхня дружба здебільшого трималась лише завдяки чату, який вже бачив усе, але попри відстань саме Джин стала першою, хто провідав Лізу в лікарні, окрім її батьків. Вони не були поруч, були в різних містах, але вони завжди були в телефонах одна одної, завжди були на звʼязку, завжди могли вислухати і ниття, і захоплення, і образу, і будь-яку іншу емоцію. В якийсь момент, абсолютно непомітно для себе, Ліза перестала уявляти своє життя без Джин, а Джин без Лізи. Мінчі знала, що кохає. Спочатку вона закривала цю маленьку іскру пристрасті долонями від вітру, а зараз це полумʼя от-от її спопелить. Вона не сміла випустити його назовні, адже вгатила в самісіньку пастку. “Стосунки? Ні, в мене нема на це часу”, – Ліза вже не памʼятала обставин, за яких Джин це сказала, але ці слова вона сприйняла, як відмову у свою адресу. Джин зовсім не задумалась тоді над змістом своєї репліки і випалила її в компанії для підтримання діалогу, лиш потім вона з обережністю почала дивитись в сторону Лізи, намагаючись відшукати в ній хоч якісь зміни, але марно. Тоді лиш погляд Каї блиснув зі співчуттям до Лізи,  але вона не показала, що їй це співчуття потрібно. 

Мінчі добре вміла ховати свої почуття, іноді їй навіть вдавалось втекти від них, забутись, але вони все одно наздоганяли Лізу, коли та готувалась до сну чи вже намагалась заснути. Вона розуміла Джин насправді, не злилась. Звісно, Ґуннгільдр мала право на власні пріоритети по життю, вона мала цілковите право ставити на перше місце не Лізу, а себе, самореалізацію, навчання, роботу і взагалі будь-що. Мінчі не могла гніватись, не могла ображатись, не могла заперечити. Але їй все одно хотілось, щоб Джин дивилась на неї як на свою дівчину, хотілось її кохання, взаємності, турботи, часу. Так, часу хотілось найбільше. Спочатку Ліза твердо була впевнена, що Джин повинна знайти цей самий час для неї, але вона виросла, поступово вона погодилась навіть на зовсім малі крихти, на хвилини, а потім і на секунди поряд. Врешті-решт… здоровʼя Лізи в будь-який момент може підвести її і покинути зовсім, залишаючи в холодній труні. З кожним разом до неї чіпляються усе гірші та страшніші хвороби. До зустрічі з Джин вона готова була померти в будь-який момент, не було в неї чогось особливого, заради чого вона б до останнього чіплялась за життя. А тепер в її житті є неймовірно ерудована висока, струнка блондинка з блакитно-сірими очима, яка знає собі ціну, завжди допоможе й щось пояснить та стоїть на захисті своєї сімʼї. І хай життя Лізи обірветься в цьому році, але вона таки повинна хоча б спробувати торкнутись до вуст цієї живої мрії. Це єдине її бажання перед смертю, єдина причина чому вона досі жива і хоче продовжувати боротись за власне життя, чому вона нарешті почувається живою. В лікарні вона заледве зносила самотність. Їй хотілось гіперболізувати своє погане самопочуття перед Джин, аби та точно зірвалася з місця та примчалась до неї хоча б на 5 хвилин, але не змогла, адже не придумала, як після такої брехні дивитись в кохані очі. Може так на неї діяла постійна висока температура, що зумовлена була запаленням легенів. Хай так, а вона пообіцяла собі бодай спробувати поділитись своїми почуттями з Джин: хай надалі саме блондинка вирішує, що з ними робити. Ліза надто втомилася стримуватись та думати за обох. Надто вже вона втомилась сміятись із себе, бо завжди вважала ці любовні історії з прихованими почуттями повною дурістю не гідною її. Загалом вона і досі вважає це тупістю, саме тому вона вже не мала сил далі принижуватись у власних очах. Адже і шансів на взаємне кохання взагалі не буде, якщо вона далі буде мовчати. Хіба що Джин першою зізнається у своїх почуттях, але Ліза хотіла б почути це за свого життя, яке може урватись дуже раптово, тому залишалось лише повірити в себе і вимовити ці кляті 3 слова, які не дають їй спокою вже декілька років поспіль. 

Кутаючись в об’ємний кардиган, Ліза більше хотіла отримати тепло душевне. Суто естетично їй подобалось власне тіло, але вона ненавиділа свій організм, своє здоров’я. Вона б і не турбувалася про своє вічно хворе, недолуге тіло, але робила це лише заради Джин, щоб довше залишатися поряд. І поки вона через небажання турбувалася про себе, то помітила кілька малих порізів на пальцях. Більше їй було шкода фотокартки, але, на щастя, кров з глянцевої поверхні дуже легко відтерти без залишків, що вона і поквапилася зробити. Тоді ж пообліплювала свої пальці пластирами, щоб не повторити подібний казус. Потім вона оглянула вазон з квіткою, який, на щастя, майже не постраждав. Обережно зібравши дрібку землі, вона повернула її до вазона та трохи міцніше вкопала рослину. Полила і повернула на підвіконня, яке Джин встигла прибрати.

Невдовзі Джин повернулась разом з Варкою, щоб зафіксувати наслідки порушення правил. Він окинув усе це максимально стомленим поглядом, пообіцяв дівчатам виділити тимчасово кімнату з більш гідними для життя умовами та почати заміну вікна вже сьогодні. Схоже, йому доведеться звернути особливу увагу на відвідуваність учнями уроків та організувати чергування територією гуртожитків або ж взагалі започаткувати відеоспостереження, інакше зовсім скоро доведеться укладати контракт на масове постачання та установку вікон. Щойно Варка пішов, Ліза зрозуміла, що Джин повністю забула про розмову, натомість почала ставити загальні питання та займатися різноманітними справами.

Врешті Ліза не стерпіла.

– Джин, сядь і вислухай мене, будь ласка.

Блондинка раптом згадала прохання Лізи про розмову. Їй стало соромно за власну забудькуватість та ігнорування, тому вона перепросила. Тепер вона вже справді сіла поряд з подругою та з деяким хвилюванням зазирала в зелені очі. 

– Люба, ще відтоді, як ми познайомились, я бажала лиш бути поряд з тобою. Ти неймовірно важлива для мене, ти для мене важливіша, ніж життя чи смерть, ніж будь-що в цьому світі. Я знаю, що ти найбільше зараз переймаєшся за навчання та сестру, але… Я кохаю тебе. Я готова почекати, готова миритись з твоєю зайнятістю, готова…

– Лізо, тихше. 

Мінчі вже було злякалась, що її урвали, але Джин зробила це настільки мʼяко і тендітно, що одразу ж заспокоїла русявку. Ґуннгільдр навіть уявити не могла, що її почуття до Лізи взаємні. Вона відмовлялась вірити. Так довго вона ховала своє кохання, так довго думала чи зізнатись! Їй завжди здавалось, що далі дружнього флірту Ліза не піде ніколи, ось так завжди правильна Джин знову помилилась, ще й як помилилась! До того ж… що вона могла дати Лізі як дівчина? Спільне виконання домашніх завдань? Побачення в бібліотеці, паралельно пишучи реферат? Одне лиш “На добраніч” в якості уваги? Який сенс пропонувати стосунки, якщо фактично не можеш їх підтримувати? В цьому Джин пішла в батька, але містер Ґуннгільдр був егоїстичнішим і до кінця намагався втримати дружину, якій елементарно не вистачало його уваги.

– Лізо, я боюсь повторити помилку батька, розумієш? Я не хочу твоїх страждань.

Жодних відмов. Тепер вже Ліза не вірила власним вухам. Може її надто рано виписали і повернулась висока температура, яка спричинила галюцинації? Чому зараз Джин говорить те, що вона хоче чути?

– Мила, що для тебе крихти часу, то для мене ціле життя. Зараз я страждаю більше.

Теплі та обережні пальці Джин торкнулися підборіддя Лізи, розвертаючи її до себе. Їхні очі світились безмежно яскраво. Вже було начхати на те вікно, на вимушений тимчасовий переїзд, на “Я не хочу тебе травмувати” і на “Ти не травмуєш”. Вони були тут і зараз, відчували лишень доторки. Це те, до чого так прагнула Ліза і про що так мріяла Джин. Більше не було нерозділеного кохання, проблемного кохання чи прихованого кохання – було лишень найкраще, найпрекрасніше, найтепліше, найкомфортніше кохання. Вони ніби народились саме задля цього моменту, жили, зростали, набирались досвіду, обпікались, падали і підводились лишень щоби мати змогу дивитися одна одній в очі зараз, а згодом і поцілувати. Так, цей довгоочікуваний поцілунок точно вартував усіх цих жертв на їхньому шляху, це кохання вартувало усього. Нарешті і вони стали вільними в країні свободи. І хай обидві бояться помилитись, образити одна одну, але вони спробують, обовʼязково спробують заради одна одної. І їм було легко на душі, адже Джин знала, що Ліза підтримає її, а Ліза знала, що Джин підтримає її. Вони не втратили одна одну, вони були, є і вже точно будуть – ось головне. 

– “Любов моя, ти світлий чар!

Ти злото ранніх нагірних хмар!

Твій подив свіжим лугам, полям,

Благословення траві й квіткам…

Дівчатко любе, дівча ясне!

Як зір твій сяє: ти любиш мене!

Як жайворонок — повітря й спів,

Як чиста квітка — росу полів,

Тебе люблю я гарячим чуттям,

Ти радістю, сміхом, новим життям

Підносиш спів мій, хвилюєш кров..

О, будь щаслива, моя любов!”*

Мінчі мріяла зацитувати цей твір за такої нагоди ще коли тільки знайомилась з видатними романтиками Монду. Чи могла вона тоді уявити, що ця мить настане так скоро і виявиться ще приємніше, ніж у фантазіях? Звісно ні. 

Наступного дня Кая одразу запідозрив якісь глобальні зміни: трохи хворобливий, але достоту знайомий блиск самотності та марних сподівань зник з очей Лізи. Мінчі та Альберіх насправді були колегами по нещастю, вони чудово розуміли одне одного навіть без слів. Мінчі знала наперед, що закоханість в Альбедо не закінчиться для Каї нічим хорошим, але вона чудово розуміла чому і наскільки сильно йому потрібне було взаємне кохання. Кая ж знав, що Ліза та Джин колись таки почнуть зустрічатись, він ставив ставку саме на русяву, якій першій забракне сил, щоб далі приховувати свої почуття. Ліза саме через цю спорідненість зробила велику ставку на Ділюка, саме через цю спорідненість вона помічала нову, усе ще трохи полохливу закоханість в погляді Каї, яку навіть він сам не здатен був зчитати. Або ж Кая просто відмовлявся вірити у власні почуття, хто зна?

– Наздоганяй. 

Альберіх був вдячний Лізі, бо вона зробила усе, щоб це єдине слово почув лише він один з усієї їдальні. Його відповіддю послужила гірка усмішка.  

* – вірш Йоганна Вольфганга Ґете “Травнева пісня”.