Справжнє випробування

Коли Солона, здавалось, спокійно вмостилася на своїй лежанці та вже бачила десятий сон, її почали наполегливо та досить грубо трясти, вимагаючи негайного підйому. Спочатку дівчина злякалася, бо уявила найгірше. Але потім зрозуміла, що рота їй не заткнули кляпом, а поруч із двома храмовниками спокійно стоять впокорена і адепт церкви. Тоді вона жахнулася по-справжньому. Її збиралися вести на Муки. Учні мало що знали про цей ритуал, старші чарівники тримали його у величезному секреті. Всіх, хто проходив випробування, переселяли в інші кімнати і наказували мовчати, а кому не вдалося пройти, ті безслідно зникали . Саме це сталося з Алімом.

Живіт скручувало вузлом від страху, а руки нервово тряслися. Дівчині здавалось ніби її ось-ось знудить. Амелл, кілька разів глибоко вдихнувши, опустила ноги на підлогу. Босі ступні одразу наче обпалило холодом. Впокорена, потягуючи їй свіжу мантію, допомогла одягатися. Потім сестра милосердя тихим, співучим голосом прочитала молитви, як останні побажання удачі.

Деякі учні, що прокинулися, потай спостерігали за діями церковників, як за цікавою виставою, зі страхом, упереміш із збудженням. Чужі Муки то завжди розвага. Вранці про цю подію будуть пліткувати всі кому тільки не лінь.

Щойно послушниця закінчила свою промову, Солону, охоплену страхом, повели на верхні поверхи. Звичні стіни вперше зустрічали таким холодом. Вона боялась навіть очі підвести, тому на всьому шляху дивилась лише під ноги.

Здавалось що жах охопить її повністю, скує й дівча потоне в цьому наче в багнюці, але Амелл пообіцяла собі бути хороброю. Багато хто успішно завершує Муки, тільки ось після обряду щось ледь відчутно змінювалось у магах: в їх погляді, у їх манерах, у тому як вони тримались з іншими. Такі переміни лякали, раптом вона завтра не впізнає себе, якщо все пройде добре.

Дівчина отямилась від трансу тільки біля дверей, які ведуть до зали Мук. Солона чекала поки їх відчинять, щоб зробити крок на зустріч долі. За проходом Амелл зустріла кругла зала, по периметру якої із стін виростали декоративні кам’яні арки, а крізь величезні вікна проникало місячне сяйво. Там було холодно й порожньо, ні меблів, ні будь-яких прикрас, тільки в самому центрі на високій підставці стояла проста чаша, наповнена рідиною, що віддавала легким блакитним світлом, зо грало легким блакитним метінням – Ліріум.

Кожен крок, кожен скрип лат наглядачів гучною луною розлітався по кімнаті. У в центрі зали на неї чекали перший чарівник Ірвінг і командор храмовників Грегор. Обидва урочисто вдягнені свої найкращі шати: Ірвінг у мантію з темно-зеленого оксамиту з пурпурною накидкою, а Грегор  у парадні обладунки, начищені до блиску. Перший дивився на ученицю з хвилюванням та гордістю, а другий з якимось роздратуванням і зневагою. Окрім голів кола у залі знаходилося ще кілька лицарів церкви, серед них і Каллен. Вигляд він мав трохи блідій. Варто Солоні зустрітися з ним поглядом, як той одразу відводив очі вниз.

Юна чарівниця підійшла до чаші з ліріумом, і сер Грегор почав вести свою урочисту промову, про те, що магія має служити, а магічний дар це прокляття. Ці слова Амелл чула на кожній проповіді, тому промова храмовника злилися в один безладний потік, як  тільки Солона побачила купіль.

Ліріум, у чаші, так і манив своїм легким мерехтінням, він ніби ледь відчутно тремтів, і якщо прислухатися, то можна почути легенький дзвін. Дихання перехоплювало від збудження та хвилювання.

Ірвінг, насамкінець, хотів їй щось сказати, але храмовник зупинив його. У цей момент дівчина наче прийшла до тями:

— А що, якщо я не впораюсь? — з дитячою наївністю спитала вона.

Солоні хотілося, щоб Ірвінг підбадьорливо поклав руку на плечу і сказав, що все це не обов’язково, що вона і так маг, і дівчині не треба нічого доводити. Але всі маги кола проходять Муки, хочуть вони цього, чи ні.

– Якщо ти не впораєшся, то станеш одержимою, – відповів Грегор, беручи чашу і простягаючи її учениці, – У такому разі храмовники будуть змушені діяти.

Солона взяла посудину в руки. Вона здавалася їй такою легкою і неймовірно важкою. Рідина трохи сколихнулася, і дзвін посилився.

«Досить трястись від страху наче цуценя, ось твоя доля, то прийми ж її! Тут і зараз!” — враз пролунали в її голові власні суворі думки. Відкинувши всі сумніви Солона, випила з чаші великими ковтками до самого дна.

Напій виявився без смаку та запаху, пару миттєвостей нічого не відбувалося. А потім вона відчула деякі зміни: дивне почуття легкості та ейфорії наповнювало дівчину зсередини і розтікалося неймовірним теплом по всьому тілу, у той час коли голова почала крутитися і важчати. Вона відчувала, як крізь неї сочиться енергія, заповнюючи простір навколо. Немов легкий гул заливав кімнату, витісняючи інші звуки. З усіх боків іскрилося білим світлом.

 

***

 

Поступившись своїм інстинктам, дівчина заплющила очі, а коли відкрила віки, то світ навколо змінився. Солона спробувала озирнутися, але все було настільки дивно, не звично й неправильно, що голова йшла кругом. Намагаючись, упоратися з нудотою, чарівниця присіла і спробувала обмацати руками ґрунт, сподіваючись так знайти орієнтир. Все навколо рябило і пливло. Дівчині знадобився якийсь час, щоб пристосуватися до нового сприйняття світу. Оточення змінювалося, повільно перетікаючи з однієї форми в іншу, але варто було зачепитися поглядом за щось, як рух припинявся і ніби самий час застигав. Так Тінь вітала тих, що приходять.

У сні вона часто бувала в Тіні, але тоді все сприймалося природньо та мало свою логіку, який би абсурд навкруги не відбувався. Можливо, через те, що більшість подорожей забували, а можливо тому, що в неусвідомленому сні вона також мінлива як Тінь. Але тепер Солона почувалася статично, ніби вона величезний валун у ріці з бурхливою течією .

Дівчина повільно перевела погляд туди, де мав бути горизонт. Сухий ґрунт, химерні рослини та своєрідні силуети скель виростали з землі, формуючи химерну картину. У «небі» можна було розрізнити величезну кількість летючих островів, найбільший з них мав обрис замку, що парує в небі. Чорне місто – загадкова місцина, розташоване в самому центрі Тіні, подібно до сонця або місяця. До нього ніколи не дістатися, але його завжди видно з будь-якої точки на цій землі, єдиний постійний абсолют у мінливому вимірі.

Солона глибоко зітхнула і спробувала зосередитись на самій собі. Тільки спокій і відчуженість могли приховати її від тутешніх небажаних жителів. Дурні думки були поганим супутником, і буквально могли завести куди завгодно.

У Тіні часом важко було зрозуміти, де низ, а де верх, це поняття могло змінюватися місцями кілька разів. Знаючи про такі чудасії виміру, дівчина намагалася поступово підніматись на ноги та  дивитись тільки вперед. Щойно в Амелл гайнула думка про те, що десь тут має бути стежка, і та відразу з’явилася перед очима. Навпомацки, обережним кроком, вона вирушила за своїми думками, свідомо вибираючи напрямок. Інтуїція штовхала вперед, і Солона вирішила довіритись їй. Зараз це було чи не єдине у що можна вірити.

Стежка була звивиста, а на дорозі могли зустрічатися найхитріші речі: деяке каміння було твердим тільки на вигляд, а на дотик виявлялися м’якими немов вода, варто було торкнутися, як ті відразу розтікалися, на деревах могли рости квіти, які своїм виглядом нагадували птахів, і як тільки на них глянуть, то вони одразу розправляли крила-пелюстки і відлітали в далечінь. Краса могла змінюватись на моторошні картини й навпаки.

Дива не закінчувались, виключно на зовнішньому вигляді світу, його звучання також було своєрідним… Солона майже нічого чула. Звуки, які все ж таки долинало до її вух, ніби проходили крізь товсту ковдру. Тому гучний писк став для неї несподіванкою. Зліва від себе вона почула жалібне благання про поміч.

Прямуючи на звук, дівчина побачила як Вісп, один із найслабших духів, невелика сяюча сфера, атакує маленьку істоту. А у нещасного все ніяк не виходить відбитися. Молодший дух, літав навколо мишеняти і жалив його невеликими зарядами блискавки. Солона, не зволікаючи на ні на мить, рвучко підскочила до мишеня і щосили гупнула супротивника ногою. Той миттю відлетів на пристойну відстань, крутнувсь у повітрі і зник з дрібним спалахом світла, постачаючи по собі легкий примарний шлейф залишкової магії. Дівчина спочатку дивувалася: дух взяв так просто і втік, можливо справа була в тому, що він відчув, що Амелл значно сильніша за нього. Не всі мешканці Тіні хочуть контактувати з магами.

Як тільки набридливий дух зник, миша встала задні лапки і кумедно принюхалася до Солони. Дівчина хотіла було доторкнутися і погладити смішного звірка, але відсмикнула руку, нагадуючи самій собі, що це Тінь, тут все не те чим здається. Ось і миша, переконавшись, що небезпеки для неї нема, почала змінювати форму. Тепер замість мишеняти перед чародійкою стояв трохи сутулий молодий чоловік, одягнений у звичайну мантію, на зразок тієї, що носили в башті. Світле русяве волосся, що нерівно стирчало на всі боки, зелені очі що уважно за нею стежили, гострий ніс, який по мишачому смикався ніби куштуючи повітря та вишукуючи небезпеку.

Солона відступила на два кроки, згадуючи захисні заклинання, готуючись до атаки. Хлопець примирливо підняв руки вгору, показуючи, що не загрожує.

— Когось кинули вовкам. Свіженького і, звичайно, зовсім не підготовленого, — спокійно і майже лілейна вимовляє він. Хлопець усміхався, якось так поблажливо.

Солона насторожено створила заклинання чарівної стріли, але залишила його в руках, ніби попереджаючи.

— Завжди одне й те саме, — понуро прошепотів Миша, а потім додав: — але я не можу звинувачувати тебе, це все храмовники, вони поводяться з нами погано і з тобою, і зі мною. Я теж був колись на твоєму місці. Дозволь відрекомендуватись: я — Миша. І ласкаво просимо в Тінь.

Миша трохи театрально вклонився, дозволяючи розглянути себе. Він тримав руки на видному місці, показуючи свої добрі наміри та  волю. Дівчина насторожилася, бічним зором вона шукала, куди можна втекти, але продовжувала уважно стежити за новим знайомим. Не помітивши нічого небезпечного чи незвичайного, вона наважилася заговорити:

­— Не думаю, що це справжнє ім’я, — Солона намагалася щоб її голос звучав впевненіше, ніж вона почувала себе насправді. — Але звідки ти тут взявся?

— Я не пам’ятаю ні свого імені, ні минулого, — спокійно відповів співрозмовник. — Занадто давно тут, спогади поступово стираються. Але колись я був чарівником, як і ти. Занадто довго знаходжусь у Тіні, от і храмовники вирішили, що я програв.

— Тобто, вони вбили тебе до того, як ти повернувся? – жахнулася дівчина. – Хіба так можна?

Амелл не хотіла вірити в це. Одна справа, коли маг стає одержимим чудовиськом і втрачає свій людський образ і розум, але інша справа, не дочекавшись його повернення.

— Я не знаю, але очевидно, що повертатися мені нема куди…

— І скільки часу в мене? — чи зможе колишній маг відповісти на її запитання.

— Я не пам’ятаю, як давно то було, багато часу спливло… Та й тече він інакше. Іноді я гублюся, — замислився той.

Миша злегка сіпнувся й завмер прислухаючись. Дівчина придивлялась до співрозмовника. Чи каже він правду? Чи бреше? Вона задумалася: “У Тіні завжди треба бути на сторожі.”

Солона відчувала, що не можна перебувати на одному місці надто довго. Маги привертали до себе багато небажаної уваги з боку демонів, а пересуваючись є шанс не бути пійманим.

Миша знову спробував розв’язати розмову:

— Знаєш, для учнів, таких, як ти, тут підготовлено випробування. Тобі треба битися з демоном і перемогти. Тоді ти зможеш вибратися від сюди… Або це зробить твій суперник. Якщо програєш, то демон захопить тебе.

— Що ж, померти тут може кожен… — потягла Солона, вдивляючись у далечінь, — особливо якщо сидіти на місці. Ти вже пробач, але мені час.

Варто їй зробити крок, як з’явилася нова стежка. І дівчина без тривалих роздумів попрямувала до неї, знову збираючи концентрацію в кулак. Їй треба було шукати вихід, особливо якщо те, що сказав Миша, правда.

— Стривай! – заволав новий знайомець, і кинувся навздогін, – Та стій же ти! Я піду з тобою! Мені самому страшно! А ти яка сильна, тебе віспи бояться…

Солона махнула рукою на нього, головне, щоб під ногами не бігав. Він, можливо, підкаже їй, як діяти далі. Голова дівчини була забита питаннями, а озвучити їх першому зустрічному вона не наважувалася. Одне було точно ясно: часу в неї майже немає.

Її супутник знову прийняв обличчя сірого мишеня. Він пояснював це тим так зручніше ховатися, і людська форма йому дається все складніше, надто вже довго залишався він у цьому вимірі. Почасти Солона розуміла, тінь місце небезпечне, і часом ховатися – діло куди мудріше, ніж кидатися на все підряд і надіятись на те, що тебе не вб’ють.

— А ти знаєш, що в тіні живуть не лише демони, а й інші істоти? — подав голос Миша, через якийсь час. — Вони можуть тобі допомогти, більше розповісти про те, хто полює на тебе… Якщо знайти до них підхід. У мене то шансів немає, а ось ти ще зможеш вибратися… — міркував у слух її супутник, присівши на валун, який з’явився наче за його велінням.

— Справді? І просто так? — з сарказмом запитала дівчина. — Чи все ж таки плату вимагатимуть?

— Хтозна? — знизав плечем помічник. — Не всі беруть плату, в прямому розумінні… Для деяких це щось на зразок розваги, а для деяких їх обов’язок.

Мишеня намагалося встигати за Солоною, але їй час від часу доводилося зупинятися і чекати на нього. Зрештою, вона зупинилася і простягла йому руку:

— Забирайся, адже так зручніше.

Миша вдячно кивнув і заліз по руці на плечі дівчини. Він намагався не чіплятися кігтиками за синю тканину мантії.

—А тепер детальніше. Тобі щось відомо?

— Так є тут один, Дух доблесті, — пропищав він під самим вухом, — Він ніби зобов’язаний допомагати учням. Можу до нього провести.

Пропозиція була дуже привабливою, Солона задумалася: «З одного боку з чого Миші допомагати? Але, з іншого боку, раптом, він і правду учень, і помінявся б ми місцями хіба я не допомагала б побратимам по нещастю?»

Розмірковуючи, дівчина мало не забула про час. Вона постійно поспішала, припускаючи, що час у цьому просторі та її світі може текти по-різному.

— Тоді вказуй дорогу… Подивимося, що буде далі, — погодилася дівчина.

Звивиста стежка то піднімалася, то опускалася, то вкотре повертала в несподіваному напрямку. Вони брели через ліс каміння, високі валуни сіро-зеленого кольору височіли то тут, то там. Якби Солона одна, то неодмінно б загубилася, а миша, раз у раз принюхуючись, говорив щось на зразок: тут на право, нам до тієї арки або он бачиш намет, ось туди.

Її поводир бовтав безперестанку: то про життя в Тіні, про те, як йому тяжко, то нахвалював Солону, за те, що допомогла йому, то про несправедливість храмовників, які ось так просто брали і кидали невинних сюди. Амелл, звичайно, було шкода його, але допомогти вона нічим не могла. Тож мовчала і в такт кивала головою.

На потрібну галявину вони вийшли несподівано швидко. Ось подорожні серед каміння, як раптом перед ними з’явився галявина, варто було на мить відволіктися від дороги.

Спочатку місцина здавалася звичайнісінькою. Трава, кілька величезних каменів, кущі та дерева. Але якщо придивлятися до деталей, все ставало зовсім дивним. У травинок була форма кинджалів та мечів. Дівчині раптом стало цікаво: а чи можна обрізатися? Валуни були схожі на ковадла, одне більше, інше менше. А дерево було схоже на фрактал із палиць. Поляну наповнювали гуркітливі звуки. Чарівниця інстинктивно закрила вуха руками, але порятунку від дзвону молота не було. В одного з каменів стояв дух, який більше був схожий на храмовника в повному комплекті обладунків, ніж на коваля. Поруч з ковадлом було багацько абияк розкиданої зброї. Клинки, палиці, і багато іншого, назви якого дівчина не знала. Воно було всюди, і на стійках, біля робочого місця, встромлене в каміння, на землі. А дух, не відволікаючись, ні на що продовжував працювати молотом.

— А ось і Доблесть, — намагаючись перекричати гуркіт, заволав Миша, — все кує. Я не показуватимуся, він мене боягузом вважає, недолюблює. Але ти можеш знайти підхід.

Потім він шмигнув у кишеню мантії та затихнув. Солона, відкинувши сумніви, зробила крок уперед. Спочатку вона просто спостерігала за роботою Доблесті, їй здавалося, що, щоб створити щось у Тіні, досить просто клацнути пальцями. І щоб духи не побажали, воно з’являлося. А цей екземпляр, певне, отримував задоволення від процесу створення. Тим часом дух уже помітив присутність спостерігача, але не поспішав відриватися, методично постукуючи молотом по металу, зосереджено намагаючись завершити те, що почав.

Дух Доблесті згодом відклав інструмент і повернувся до чарівниці.

— Ще одну смертну кинули у вогонь і змусили в ньому горіти, — прогримів голос з-під шолома, звучний, як дзвін клинка в битві, — Ясно… Ви, маги, вигадали дивний спосіб випробовувати новачків…

Дівчині не сподобався тон, з яким говорив примара, такий зневажливий і трохи гордовитий.

— Чому б замість того, щоб примушувати беззбройних малюків йти на демонів, — продовжив Доблесть, — вам би битиметься один з одним на рівних? Це було б чесно.

— Не можу не погодитись, — Солона почала говорити обережно. Вона хотіла зрозуміти, що являє собою цей дух і як можна отримати допомогу від нього, без наслідків для себе:

— Але й вибору в мене не було особливо.

— Це не твоя провина. Маги, які відправили тебе сюди, винні. Але якщо ти вже тут, то це означає, що на тебе чекає битва. Якщо так, то бажаю удачі.

І Доблесть, як здалося дівчині, втратив до неї інтерес, розвернувся до свого знаряддя і почав розглядати його у пошуках дефектів, вивчаючи найдрібніші деталі.

Солона трохи розгубилася, їй здавалося духи виявляють більшу зацікавленість до гостей у Тіні. Миша казала, що подібні істоти прагнуть допомагати заблукалим. Чарівниця дещо придумала:

— Ти ж дух доблесті, я багато про тебе чула. Ти втілення військової честі.

— Дійсно, це так. У бою моя зброя не знає рівних, — гордо підтвердив дух, відволікаючись від меча.

— То ти сам це все викував? Справді, могутній талант, — підхопила Солона, вказуючи на зброю, яка так недбало лежала під ногами. Вона обережно взяла один з клинків, і робила вигляд що розглядає лезо, пробує баланс, милується грою світла на металі.

— Все, що ти бачиш тут, стало реальністю, бо я сам так побажав, — гордо вимовив дух, спрямовуючи свій погляд на Амелл. Доблесть пишається своєю роботою і йому було приємно почути похвалу.

— Цікаво, а чи можна за допомогою твоєї зброї вбити демона? – Невинним тоном поцікавилася дівчина.

Дух глянув на неї, оцінюючи. Дівчина відчула весь тягар погляду, її ніби опустили на дно озера. Навіть миша в кишені, яка до цього тихо сиділа, трохи затряслася і щільніше притулилася до дівчини. Доблесть повільно промовив:

— Тому, хто готовий боротися потрібна гідна зброя! Я своєю волею втілю його бажання, але не все так просто. Якщо тобі й справді це потрібно, я дам тобі зброю… Але для початку ти мусиш перемогти мене в чесному бою, доведи мені свою доблесть! Покажи чого варта.

Голос духу гудів все голосніше, він ніби намагався залякати її, змусити звернути назад. Але Солона вже знайшла лазівку і тепер збиралася її використати. Духи до жаху чесні та прямолінійні. А ще пишаються тим, ким вони є.

— Схоже, ти й справді хотів би убити мене, не чекаючи, як це зробить демон… — наче дивуючись сказала дівчина. Якби дух міг би змінювати колір від гніву, то вже почервонів би.

– Та як ти смієш звинувачувати мене! Я не якийсь там демон, і межа моїх мрій не душа жалюгідного смертного! Я – Доблесть! Я честь! Я – воїн!

Доблесть почав люто обурюватися, слова дівчини потрапили в ціль. Солона вирішила натиснути ще:

— То доведи це! – звучно сказала вона, а потім тихіше – Допоможи мені перемогти демона!

Дівчина дивилася просто у вічі духу, намагаючись не відводити погляду. Вона сподівалася, що її впертість подіє на співрозмовника і змусить його допомогти. Доблесть мали зачепити слова Солони, й разом з тим показати, де є вихід із ситуації, як його воля може бути виконана. Дівчина нервувала, тому що шанси були не такі вже й великі.

— Яка ж нахабна смертна! — обурився дух, у неї вийшло роздратувати привида. — Але твоя воля подібна волі воїна. Добре, так і бути… Я дам тобі зброю, це буде моя допомога. Ти маєш шанс виграти битву з демоном.

Дух простяг руки до Амелл. У його розкритих долонях з блакитним мерехтінням матеріалізувався палиця з чорного металу, наверші якого нагадувало двох тісно переплетених драконів. Доблесть вручив його чарівниці. Міцно стискаючи в руках зброю, дівчина зазначила, що вона була дуже тепла і напрочуд легка. Солона тихо тріумфувала.

— Спасибі тобі, — прошепотіла чародійка, не намагаючись приховати посмішку. Вона зарахувала собі це, як першу перемогу на сьогодні.

— Борись гідно, і доведи свою доблесть справою. Бажаю успіхів!

Солона тільки-но моргнула, як дух і його галявина зникли. Тепер дівчина стояла посеред лісу, густого, похмурого. Всюди, куди не глянь, лежав сизий туман, здавалося, ніби його ножом можна різати. І лише темні силуети корявих мертвих дерев давали хоч якийсь орієнтир. Моторошна атмосфера гнітила Солону. Руки стали важчати, а ноги наче прилипали до місця. Кожен крок давався насилу, хоча лише кілька хвилин тому дівчина почувала себе цілком бадьорою. А ще турбувала тиша в лісі, ні вітру, ні шелесту, навіть кроки були немов беззвучні.

Тут Мишеня заліз назад на плече і вирішив подати голос:

—  Ти впоралася, і так легко, – тріумфував він. Його голос у дзвінкій тиші здався неприродньо гучним. Солона здригнулася:

— Зі сторони так здалося? Я боялася, що от-от знепритомнію, та тільки в Тіні навряд чи це можливо. Але зараз на часі інше: де ми?

— А? Дай-но гляну… — її супутник поводив носом у повітрі і повідомив, — Судячи з усього, ми у володіннях Ледарства…

– Демон, так? Я читала про них.

Солона напружилася і міцніше притулилася до палиці. Вона була для її розуму немов оберіг.

— Це не той, що женеться за тобою, — Миша ще трохи подерся на місці, — він інший, але не менш небезпечний. Тож будь обережна. Нам найкраще уникати зустрічі з ним.

Амелл втомилася, місцеве липке повітря витягало з неї сили. Вона намагалася зібратися і тримати свою свідомість під контролем, але їй щось заважало. Дівчина змушувала себе зосередитися на подіях, що відбулися, прокручуючи їх у голові. Її вчили, що духи та демони завжди щось просять за свою допомогу, а тут дух доблесті — ось так просто взяв і допоміг. Так, їй довелось хитрувати, але чи все має бути так? Чому Ірвінг ніколи не казав, що з духами можна домовитись? Щось було не те, але поки що дівчина не розуміла, що саме.

— Я хотів би якось допомогти, — Миша ніби прочитав її думки, — може підемо звідси. Це місце погано впливає на мене і на тебе теж… Ти аж зблідла.

– Так, – голос її звучав ліниво, наче вона боролася з сонливістю, – Ніяк не виходить зібратися з думками, ти теж це відчуваєш?

— Це все вплив Ледарства, він десь поруч. Потрібно йти звідси.

Миша вказав лапкою напрямок, і вони побрели далі, пробираючись крізь слизький туман і чахлі кущі, які безперестанку чіплялися за одяг. Солона намагалася не озиратися і слідувати вказаному напрямку. Та скільки б вони не рухалися вперед, до обраного маяку, промінь світла, що вабив їх з протилежного боку, все ніяк не наближалися до цілі ані на крок. Мандрівники йшли ніби по колу.

— Мені здається, чи ми заблукали? — спитав Мишеня у дівчини.

— Все може бути, друже… Але можливо, Ледарство помітив нас і вирішив пограти, — втомлено промовила та, витираючи спітніле чоло. Навкруги було вогко та спекотно. Й дуже хотілось спати.

— І що ж робити?

Дівчина замислилася, вона ще раз пожалкувала, що так мало читала місцевих жителів. У Колі наче навмисне хотіли, щоб маги були мінімально підготовлені до Мук. Чарівниця починала сердитися, зрештою висновок їй здавався гнітючим:

— Як ти думаєш, Мише, хто з них сильніший: Ледарство чи той, хто полює на мене?

— Не знаю… По силі Демон Ледарства може й не поступатися другому… А можливо навіть сильнішим. Ти щось вигадала?

— Думаю, — Солона тяжко позіхнула, відганяючи прискіпливу сонливість, — що коли нам не втекти, то може варто іти у бій? Зрештою зі своїми страхами потрібно зустрінеться віч-на-віч.

Солона була твердо впевнена, що це є вихід. Можливо, вона має битися не з одним конкретним демоном, а з декількома. Підібравши підлогу мантії, вона попрямувала вперед, побажавши, щоб дорога привела її до того, хто грав з ними. Туман почав поступово розступатися, вказуючи напрямок. Мандрівники йшли доки не побачили високий пагорб, який то опускався, то здіймався. Коли серпанок туману остаточно розтанув, стало зрозуміло, що передніми не бугор, а величезний ведмідь. Солона бачила цих звірів тільки в книгах, і там вони не здавались такими величезними. Тварина, ніби мирно спала, але варто було підійти ближче, як той закрутився і підняв голову. Голова ведмедя була величезною, страшною, очі — червоними, запалими і нескінченно втомленими, але при цьому сяяли якимось зловісним світлом.

Монстр ворухнувся і сів на землю. Дихав від так ніби ніяк не міг прокинутися, то позіхав, оголюючи величезні ікла, то потирав очі могутніми лапами. Тяжко вдихнувши, він заговорив, підзиваючи подорожніх ближче:

— Так-так… це на тебе оголошено полювання, а Смертне? — голос був його лінивим, а річ тягучою наче болотна вода. — Мише, ти мені її на закуску притяг?

Супутник Солони перестав ховатися і миттю перетворився на людину. Дівчина похмуро глянула на нього:

— Що це все означає?

Миша незграбно і боязко заламував руки, а очі його розширилися від страху.

– Н-ні! – заїкаючись скрикнув він, – ні, це не так, я не… Ніяких закусок!

Союзник Солони кидав злякані погляди, то на Святість, то на дівчину. Чарівниця інстинктивно відступила на пару кроків від хлопця.

– Ні, то й ні, все одно тебе зловлять, дівчинко. Нікуди ти не втечеш, – зневажливо пирхнув демон, – я втомився від вас, йдіть.

— Іти? Ти сам нас завів сюди і тримаєш у пастці, сам прикидаєшся сплячим. Чи ти думав я не помічу, Ледарство?

Демон вишкірився в посмішці, оголивши незліченні жовті ікла. Солоні стало не по собі. Провокувати таку істоту не хотілося, але було ясно, що так просто вона не відпустить. Дівчина планувала говорити з ним прямо, не ховаючись. Нехай скаже чогось хоче, а потім…

— Ти… Ти розумієш, де ти зараз є, і що з тобою відбувається. Як цікаво… Рідкісний екземпляр, — у голосі демона почулися нотки веселощів, — Кумедний збіг… Тепер мені цікаво як це, бачити світ через твої очі… Шкода відмовлятись від такої страви, як ти… Але боротися з тобою так втомлює…

Миша, підійшовши ближче, спробував тихенько шепнути на вухо Солоні про те, що такий могутній демон може бути корисним у битві. Демон ледарства почув його і зареготав на все горло і знущався:

— У тебе є та маленька штучка. Скористайся своєю зброєю… І бийся гідно!

— Ти міг би навчити її перетворюватися на такого ж як ти! Адже тобі це під силу, — з почуттям промовив Мишеня.

Солона трохи розгубилася, до цього миша тряслася від страху і ховалася, а зараз намагався прийняти рішення, не порадившись із нею.

— Це ні до чого… Смертні надто прив’язані до своєї форми, але ти, малюче, ти перестав бути людиною досить давно… І з тебе вийшов би добротний учень.

Миша позадкував назад, це явно не те, чого він очікував. Він негативно махав головою, відступаючи дивився на всі боки немов загнане звірятко:

— Тоді я стану помітним, і не зможу більше ховатися.

Для Амелл ці слова були надто знайомі, вона теж постійно ховалася, за спиною в Ірвінга, за слухняною поведінкою. Але чи принесло їй це задоволення, чи відчувала він що чинить гідно і чи була вона щаслива хоч момент. Їй завжди хотілося керувати своїм життям самостійно. Мати силу, хіба це не означає бути вільною? Дівчина не була готова до випробувань, її покинули сюди, нічого не пояснивши. А якщо вона тут, то сенсу тремтіти від страху й тихо сидіти їй більше немає.

— Нічого не зміниться, якщо весь час ховатися… — вторила вона своїм думкам, — ми тут, і настав час зустріти свої страхи віч-на-віч.

Мишеня готова була посперечатися з цим, але врешті-решт він похмуро погодився. Чарівниця хотіла вже зітхнути з полегшенням, але тут Ледарство почав чинити опір. Солона перестала взагалі щось розуміти. А демона такий стан речей забавляє. Солона бачила, що його мета — вивести її з себе. Але впертості чарівниці можна позаздрити.

— Умовила, навчу, — після недовгої суперечки демон ледарства звернувся до хлопця, — навчу тебе тільки, якщо твоя подруга виконає моє маленьке завдання… що б такого цікавого вигадати? Знаю, три загадки… Відгадаєш їх усі, будуть твоєму малюкові знання, ні — поглину обох … То як? Згодна?

Демон здивував її, це було підозріло, ба навіть смішно. Але чи варто було погоджуватися? А яких наслідків може призвести відмова? Так чи інакше вихід був лише один…

— Загадуй свої загадки! — рішуче промовила Солона.

Демон зайшовся низьким реготом:

— А це вже цікаво, — пожвавішав Святість, — Що ж, ось моя перша загадка: Я море без води, гори без каменю, береги без піску, міста без цегли… Хто я?

Солоні навіть над відповіддю думати не довелося. Подібну загадку він ще у дитинстві вичитала в одній книзі.

— Мапа, — відповіла дівчина.

Чарівниця про всяк випадок готувалася до нападу, але демон тільки проклав загадувати далі, подальші його питання виявилися ще легшими. Солона навіть думала, що ледарство не дотримається свого слова і нападе, інакше який сенс у такому завданні. Але цього не сталося, Мишеня знайшов можливість змінювати вигляд, а Ледарство, вдосталь награвшись, знову заснув.

Туман знову наплив, та він уже не був таким густим, і Мишеня у ведмежій шкурі повів Солону за собою, подалі від галявини демона. Вони удвох швидко знайшли дорогу. Кам’яна, чорна, немов обгоріла, вона стрімко вела вниз між темних гранітних валунів.

Амелл йшла вперед не розбираючи дороги. Думки роїлися в її голові подібно до зграї діставучих мух. Деякі фрази, ніби випадково сказані демоном, не давали їй спокою. З них можна було зробити висновок: Миша не була тим, ким намагався здаватися. Поки чарівниця вирішила нічого не робити, але веліла собі бути пильною.

Чим далі дівчина йшла стежкою, тим більше злості відчувала, спочатку вона навіть уваги не звернула, але поступово гнів наростав. Злило її буквально все: це місце, вона сама та її довірливість, злилася на Ірвінга, на Грегора і навіть на Йована. Вона розуміла, що необхідно заспокоїтись, причини для агресії, звичайно, є, але зараз спокій єдиний щит між нею та демонами. Для цього довелося слідкувати за диханням. Робити глибокий вдих, повільний видих, і так поки емоції не вщухнуть.

Супутники зупинилися на невеликій випаленій галявині. Її оточували кілька валунів, покритих кіптявою, обвуглене повалене дерево. Запах диму одразу вдарив у ніс, а ще простір ніби тремтів і плавився, потік гарячого повітря вдарив прямо в обличчя. За десять кроків від парочки земля почала розжаряться і стала рідкою. Потім у самому епіцентрі пекла, прямо з ґрунту, виросла постать , схожа згусток розпеченої лави з кігтистими руками.

Варто чарівниці зробити пару кроків у зворотному напрямку, як стіна полум’я виросла за нею і кільцем охопила супутників і демона. Полум’я тріпотіло і палило, дихати ставало все важче.

— Це він, — прохрипів Мишеня, що стояв за лівим плечем у дівчини, він встиг прийняти людську подобу.

Солоні стало погано, її почало легенько трясти, наче в гарячці. Вона обхопила себе руками, намагаючись вгамувати внутрішній гнів, що зростав з кожною миттю.

«Якщо я програю, то храмовники все одно дістануться тебе» — зло подумала дівчина. Стискаючи палицю в руках, чародійка почала концентрувати манну для магічного щита, що укриє її від впливу демона. Тільки коли вона накрила їм себе, дівчині полегшало.

Раптово істота заговорила тріскучим голосом, повільно пливучи поверхнею землі, залишаючи за собою вогняний слід.

— Це та створіння, що ти пропонуєш мені цього разу, а Мишенятку? — тихо промовив демон, голосом більше схожим на шарудіння полум’я, — чергова іграшка, кинута сюди…

— Я тобі нічого не пропоную — Вигукнув Мишеня, перебиваючи співрозмовника, – Мені більше нема для чого тобі допомагати!

— І це після всього, що ми разом пережили, га Мишику? Після стількох трапез?

Щось у голові Солони клацнуло. Усі шматочки мозаїки, що її бентежили, склались в єдину картину. Амелл зрозуміла…

– Я більше не миша! Мені тепер не потрібно ховатись!

Обернувшись ведмедем, Мишеня кинувся на демона, чим здивував чарівницю. Застигши всього на мить, дівчина наважилася. Її сил мало вистачити на досить сильне заклинання. Стихійна магія не коник Солони, але Тінь посилює потенціал магії, а отже, все має спрацювати. Дівчина підбігла ближче до ведмедя, який однією лапою придавлював демона до землі, другий, незважаючи на опіки, намагався подряпати морду вогняному чудовиську.

— Назад! — скомандувала вона союзнику, одночасно кидаючи в противника заклинання заморозки.

Тварина вчасно відскочила, магія не зачепила ведмедя, а ворог застиг, перетворюючись на кригу. Це мало дати дівчині троху часу, аби творити нові чари. Змахнувши палицею Солона, відправила чарівну стрілу  в напрямку голови демона. Потвора розлетілась на шматки. Вогненна стіна миттєво згасла, а ведмідь кинувся терзати залишки демона, виміщаючи на трупі накопичену агресію.

Тим часом у голові дівчини прояснилося, дикі емоції втихомирились, а значить вона впоралася з ворогом. Але розслаблятися було ніколи. Залишилося ще одне діло. Солона глянула на хлопця, він знову змінив вигляд, він з радісною усмішкою кинувся до неї.

— У тебе справді вийшло! —  тріумфував той, —  Я, звісно, мав надію, але не очікував … Що ти зумієш, по-справжньому … Розумієш?

Він тішився немов дитина. А чародійку все якось насторожувало дедалі більше. Занадто легко далася перемога, дуже швидко відбувалося, причому це стосувалося не тільки Демона Гніву, а й Доблесті, і Ледарства… Вона поділилася думками з цього приводу з супутником, на якого тепер дивилася по-іншому. Але той тільки здивувався, а потім так тепло посміхнувся:

—  Ти справжній маг, розумієш? Винятковий! — захоплено хвалив її Миша. — Твій талант, твоя сила волі… Багато й десятої частини такого не мали.

Солона тримала дистанцію, варто йому зробити до неї ще крок, як вона відходила на два. Відповідь супутника не розвіяла її підозри. Він, здається, й сам зрозумів, що слова Гніву її насторожили:

— Я не буду тебе обманювати, у минулому, щоб захиститися я зробив багато поганого… — сумно промовив той. Слова звучали так щиро:

— Я каюсь та соромлюсь за скоєне, але ти дала мені надію… Ти сильніша ніж  здаєшся…

А Солона не вірила жодному слову.

— І тепер ти хочеш щось отримати від мене… — вона не питала, а озвучувала факт.

Він був із нею з самого початку, він приховував свою личину від духу, зате легко заговорив з демонами. Пхав її приймати рішення і вів наче на мотузці.

Хлопець зам’явся, переконливо зображаючи скромність.

— Ти здолала Гнів, а згодом станеш ще сильнішою, і рівних тобі не буде. І для тебе було б такою дрібницею витягти звідси таку мілку істоту, як я. Варто тільки забажати. Я мрію бачити небо, відчути ґрунт під ногами та вдихнути справжнє свіже повітря.

Щось кольнуло в серце дівчини. Воно стукало як божевільне, а липкий страх охопив з ніг до голови. Вперше вона відчула себе справді у небезпеці. Тепер Солона не сумнівалася, істота перед нею, що ховалося під невинною личиною, било по найболючіших місцях і потаємним страхам та секретам, було нічим іншим як…

— Я починаю думати, що інший Демон був моїм випробуванням… — тремтячим голосом промовила вона.

Хлопець намагався здаватися здивованим і навіть скривдженим. Але помітивши, що це не спрацювало, що його розкрили, він посміхнувся. Та тільки посмішка була поганою і обличчя поступово кривилося в гротескну гримасу, а потім розтягувалося і росло, як і сама істота. Шкіра багряніла, руки витягувалися і набували дивної форми.

Істота дивилася на дівчину безліччю своїх маленьких чорних очисьок, насолоджуючись зляканим виглядом жертви. Солона тремтіла немов осиновий лист, міцніше чіпляючись за палицю, як за свій єдиний примарний захист.

— Ти розумніша, ніж здається, — навіть голос у демона, що прикидався другом, спотворився, пискляві ноти поступилися гуркотливим.

— Просте вбивство — справа воїна… Справжні небезпеки Тіні — упередження, надмірна довірливість і… Гордовитість…

Солона глибоко зітхнула:

— Значить, доблесть, ледарство і гнів призводять до гордині… Хахаха… — нервово засміялася нещасна, яка іронія.

Їй просто необхідно було якось подолати страх і приготуватися до ще однієї битви, скільки б їх не було, треба подолати все…

— Тримай свою дотепність при собі, Солона! — сказав демон голосом Командора Грегора.

— Справжнє випробування ніколи не закінчується,  — додав вже голосом Ірвінга.

Солона відчула, як сили покидають її, повіки наливаються свинцем, а свідомість падає у темряву.