Сповіді

Альбедо з середньої школи перестав відвідувати фізкультуру. Це було надто брудно та гидко для нього, надто неможливо. В середній школі йому давали тести, відповіді на які він легко знаходив у вікіпедії. Переважно ці тести були присвячені правилам гри у футбол, баскетбол чи волейбол. В старшій школі йому дозволили обрати якийсь інший урок замість фізкультури, в рідкісних випадках він отримував звільнення від уроку як помічник Каї в якійсь роботі на профілі. Завжди вибір уроків на заміну фізкультури стояв між біологією чи хімією, адже інші предмети не дуже цікавили його. На біології він з нею і познайомився. Зазвичай він приходив до класу одним з перших, він любив сидіти наодинці в класі, що провітрюється. Тоді його кроки також відбились луною, але кабінет не зовсім був порожнім. 

– Стерво, ти ще смієш заперечувати?!

Напевно, він вже бачив десь цих хлопців, але було враження, ніби вони вперше зустрілись. Альбедо не було діла до інших людей, тому не дивно, що він не памʼятав їх. Йому заледве вистачило сил запамʼятати свій клас. Дівчину, яку вони загнали та, ймовірно, довели до панічної атаки, він точно бачив вперше. Чи ні? 

Альбедо повинен був проігнорувати, це не його справа. Це Кая був борцем за справедливість, а не він. Завжди він проходив повз, адже лише таким, як Кая, краще вдається врегульовувати подібні ситуації, вони завжди знають, що робити, що казати, як діяти. Альбедо не знав, він ніколи не розумів, що керує людьми, коли вони вдаються до булінгу, дискримінації, цькування чи чогось подібного. “Знаєш, багато людей живуть за принципом “перемагає сильніший”, але тоді вони забувають, що не є тваринами, що людям не треба нападати першими, щоб довести свою силу. Слабкість для них полягає в будь-якій відмінності жертви від інших: у твоєму випадку – альбінізм, в мене повʼязка, в Аякса… Який дурень полізе цькувати Аякса? Забудь. Фактично, подібні особи більше є тваринами, ніж людьми”, – саме так Кая спробував пояснити логіку нападників. Така аналогія виявилась достатньо влучною і зручною для Альбедо: стаючи свідком булінгу, він одразу починав дивитись на агресора як на вовка, а жертва ставала хворим оленем, який відбився від групи. А якщо Альбедо також відібʼється від групи і спробує захистити жертву? Жертв стане двоє. Він не лідер, як Кая чи Аякс, він не здатен лякати, як ці двоє, не здатен йти проти потоку, як вони. Він частина групи, він ведений, жодної сили він не мав. Ризикувати собою заради малої ймовірності врятувати жертву? Ні. Якби не Кая, якби він сам не ходив за Аяксом, він став би жертвою і ніхто б його не рятував, адже в групі він завжди виділявся кольором шкіри, волосся та своїми дивними звичками. Ризикувати своїм хитким положенням заради інших надто тупо. Зазвичай він намагався вказати на подібні ситуації Каї, що справді міг допомогти, намагався непомітно покликати вчителів або вже після відходу нападників він міг спробувати непомітно допомогти жертві, але не більше. 

І от він знову свідок булінгу. Але від групи він відбився. Одяг на цих хлопцях був доволі простим, вони змахували на сиріт. Він міг би спробувати задавити своїм статусом та грошами, але якщо ні? Якщо не спрацює? Вони однозначно сильніше нього фізично і їх двоє. На допомогу цієї дівчини явно розраховувати не слід. Йому захотілось піти, втекти кудись дуже далеко, де  він зміг би картати себе за свій страх без зайвих свідків та подразників. І лише це змогло додати йому трохи рішучості: він ступив лиш кілька кроків від порогу, отже зможе втекти. Адже зможе, так?

“А що зробив би Кая? Що б він сказав? Навіть якщо він боїться, то ніколи цього не показує. Може в мене також вийде сховати свій страх? Просто треба втримати рівний голос, не блукати очима, не шарудіти руками і стояти твердо. Адже це не важко…”

– Мені покликати вчителя? 

Він був упевнений, що таки показав свій страх, що його голос підвів, що він незвично сіпнувся, видаючи свої справжні почуття. Його зміряли поглядами, Альбедо вже готувався задкувати. 

– Ми вже йдемо. 

І ті двоє просто пішли. Альбедо не вірив у власну перемогу. Може вони зараз раптово повернуться і гепнуть його по голові поки той не очікуватиме? Тепер в класі було чутно лише збите дихання дівчини, що сповзла по стіні, ніби якась пляма. Альбедо схилився до неї навпочіпки. Він знав багато способів для боротьби з нападом паніки, але зараз не згадав нічого кращого, ніж просто допомогти їй відновити дихання. Коли вона нарешті перестала задихатись, він підвівся та допоміг те саме зробити їй. 

Ця дівчина виявилась низько зросту, її руки досі тремтіли, янтарні очі були опущеними або ж швидко бігали, намагаючись сховатись за явно вже старими окулярами. Вона здавалась напівпрозорою, про таких говорять, що вони йдуть за вітром, тануть під дощем та ламаються навпіл від одного тільки погляду. Завдяки своїй поставі вона здавалась ще меншою, адже вона постійно ніби намагалась сховатись чи врятуватись від чогось. Здавалось, якщо зараз Альбедо просто поворухне рукою, то вона тут же закриється і знову запанікує.

“Або вона від народження має схильність до паніки, або її від народження цькували.”

Альбедо було її шкода, справді шкода. Це почуття було настільки сильне, що змусило його стати на захист її тонких плечей, худих рук, трохи сплутаного ніжно-зеленого волосся, що було зібране за допомогою кількох шпильок з цециліями.

Альбедо справді бачив її вперше, адже до цього вона зливалась з іншими, не було для нього сенсу звертати на неї увагу. А Цукроза бачила його вже ледь не в десяте. Вона звертала на нього увагу, адже він не був типовим сином впливових батьків. Саме його ігнорування її особистості привернуло увагу Цукрози до Альбедо. Дівчина чудово розуміла, що є досить легкою мішенню для усіх охочих отримати завжди точне та готове домашнє завдання. Нею користувались усі, хто мав потребу, а потребу мали майже усі. Хтось був більш ввічливим та використовував Цукрозу радше як довідник, звіряв відповіді, а хтось отак притискав її до стіни, отримуючи, окрім відповідей, задоволення від знущань з неї. І лише Альбедо ніколи не звертав на неї уваги, ніколи не шукав її “допомоги”. Завжди він показував один з найвищих результатів з біології та хімії по всій школі без знань Цукрози. Це просто не вкладалось в її голові. Лишень трохи згодом вона змирилась, а тепер і захоплювалась. 

Почуття жалю привʼязали Альбедо до цієї дівчини. Він намагався забути, намагався знову ігнорувати, але не міг, адже щиро переймався за неї. Він почав опікуватись нею, опікуватись її проблемами. З кожним днем все більше людей губили своє бажання зачепити Цукрозу, адже за нею стояв Альбедо, який мав слухняного, але дещо дикого ланцюгового пса, на ім’я Кая. 

Два нещастя знайшли одне одного, знайшли одне в одному спокій та необхідне розуміння. Вони чудово розуміли нелюбов до людей одне одного. Чудово розуміли соціальні страхи, адже вони були спільними. Вони однаково ненавиділи спорт, однаково не могли довго знаходитись на сонці через чутливу шкіру. Цукроза мала неймовірний багаж знань з біології, щодня вона відкривала для Альбедо щось нове. В парубка складалось враження ніби вона щоночі має діалоги з видатними біологами та іншими науковцями. А його мізофобія ну прямо вимагала постійної обізнаності про будь-які живі організми, навіть якщо цих організмів не видно, як бактерій чи вірусів. Альбедо натомість допомагав дівчині оформлювати конспекти схематичними зображеннями, адже вона зовсім не вміла малювати. 

Поступово вони стали впевненішими у своїх словах та діях, Цукроза вже не так жахливо малювала, а Альбедо трохи частіше дозволяв собі обходитись без маски чи рукавичок і не так сильно стирав руки милом. Альбедо знайшов у дівчині дзеркало, яке точно і однозначно казало, що він валідний навіть попри свою мізофобію та альбінізм. В нього не було нікого, окрім Каї, чиїй би думці він довіряв. Але ж і Каї він не міг до кінця довіряти, адже відчував ідеалізацію в його голосі, словах, погляді та діях. А Цукроза відчайдушно намагалась дивитись на нього, як на рівного собі. Альбедо сильно допомагав їй із цим, адже ледь не єдиний в її житті поважав її особисті кордони і допомагав їй їх відстоювати. Цукроза також отримала в обличчі Альбедо дзеркало, яке підтверджувало її валідність навіть попри її підвищену соціальну тривогу. 

Саме коли зміни Альбедо від знайомства з дівчиною почали ставати помітними Кая і почав ревнувати. І він сам не знав кого більше ненавидить: Цукрозу, Альбедо чи себе за подібні думки. 

Альберіх хоч і був дуже запальним, а не міг повністю дозволити собі вилити усю цю ревність на Альбедо. Але з почуттями треба було щось робити, вони не хотіли тихо-мирно сидіти всередині. І Кая знайшов вихід для своєї чорної та неймовірно гидкої ревності, знайшов вихід для усіх своїх почуттів ще в середній школі, цих виходів було навіть декілька, але кожен мав вагомі наслідки, до яких Кая тоді розраховував не дожити. Він топив ці почуття в дешевому алкоголі, травив димом цигарок, що безжалісно дряпали його горло, забувався в ейфорії щойно ковтав пігулки, яких не знайти в аптеках. Він ненавидів бути тверезим, але йому доводилось з останніх сил контролювати себе принаймні перед вчителями. Венті, якого дуже довго не відпускало минуле, також доєднувався до загулів Каї, але лише в алкоголі та цигарках. 

“А ти не боїшся усе втратити? Знаєш, мати 3 залежності одночасно, ще й яких, дуже згубно, особливо у твоєму становищі. Чи дійсно ти контролюєш це? Чи погодяться твої друзі бути поряд з наркоманом, що живе від дози до дози?” – Кая тоді не зрозумів суті цих слів, що почув в кабінеті шкільного психолога. Адже він усе контролював, принаймні він вірив в цю ілюзію. Але коли він вчергове втік з дому, фактично втратив увесь контроль над своїми залежностями, прогуляв тиждень навчання, навіть не знаючи, що воно вже почалось… приблизно тоді він зрозумів сенс цих слів. Його знайшов Дайн, що був навчений ритись по усім вигрібним ямам світу за наказом. На жаль, містер Альберіх таки довідався про непослух сина, тому Кая втратив якщо не все, то дуже багато. Щоби пророцтво психолога справдилось залишилось лише втратити друзів. Повернувшись зі свого загулу до школи, Кая був дуже близько, аби втратити найдорожче у своєму житті. 

“Ти пообіцяв, що я перестану втрачати, але, схоже, лише я памʼятаю про це”, – очі Розарії знову були колючими до нього. Ніби в той день, коли вони тільки познайомились. 

“Я не хочу втрачати і тебе, але ти просто не даєш собі допомогти”, – звичний оптимізм зник з голосу Венті. Під його очами залягли темні плями, що були свідоцтвом багатьох безсонних ночей. 

“Ти… лякаєш мене, Кає”, – заглядаючи в очі Джин, що були повні сліз, Кая заледве стримав свої. 

Тоді ж Альберіху фактично довелось обрати: залишатись і далі безрозсудним гультяєм та загубити усе своє життя чи все-таки зберегти своє життя хоча б заради друзів. Йому важко дались події минулої зими, коли він опинився тільки на екваторі 10 класу, але дивом він таки догріб до 11 класу. 

“Розумієш, Кає… я не маю достатньої кваліфікації, щоб ставити тобі діагноз. Але в тебе є ознаки межового розладу особистості: схильність до саморуйнування, селфгарму, самогубств та залежностей, що шкодять тобі, проблеми в спілкуванні, імпульсивність, різка зміна настрою. Я боявся сказати раніше, адже ти зовсім не виглядав як людина, що здатна пережити таку новину… та й ти раніше не надавав своєї згоди на озвучення цієї інформації…” – протягом усієї роботи з психологом Кая часто чув питання на кшталт: “Чи готовий ти дізнатись про власний діагноз?” І Кая боявся цього. Діагноз означав би, що з ним справді щось не так, що він таки зламаний. А йому хотілось іще трохи побути нормальним, пожити без проблем, які треба лікувати. Але на цей раз він вирішив погодитись, швидко і напролом. Ану ж йому пощастить? Таки дійсно пощастило, адже отримати ймовірність на розлад, який не лікується, а лише іноді вдало коригується – ось воно, везіння. Закінчуючи сеанс, Кая дещо необережно та надто швидко вийшов з кабінету, зачіпаючи когось на своєму шляху. Йому необхідний був кисень, необхідно було змиритись з новою інформацією десь подалі від людей. Реальність нагнала його так швидко, що не дозволила далі втікати. Залишалось лише змиритись та прийняти. І він змирився, прийняв. Зрештою, зараз він краща версія себе, отже зміни на краще можливі і не такі вже важкі. І це був один з його секретів, що, здавалось, назавжди був схований під чорною пов’язкою. Не було сенсу розповідати комусь з друзів, до того ж було надто страшно. Він пообіцяв собі ніколи не показувати нікому своєї зламаності, щоб ніхто і на секунду не сумнівався чи все у нього гаразд. Найбільше у своєму житті він хотів бути собою, здоровим собою, безпечним для інших собою, собою, якого б любили, яким би пишались. І в нього майже вийшло, але все-таки знову занесло в темряву. Тепер знову треба було виправляти свої помилки, знову треба було вибачатись. Депресивні фази він ненавидів, зокрема через обсяг роботи, який накопичувався за цей час. 

Останнім часом він мало спав, дуже мало. Треба ж було якось розгрібати усю свою роботу. Зазвичай на початку весни він вже починав готувати картини на фінальні іспити, але на цей раз в нього не було навіть ідей та полотен, на яких треба було працювати. Прокручуючи запальничку між пальців, він пригадував усі переглянуті фільми та серіали, прочитані книги, прослухану музику, з яких можна було взяти референс. Прохолодний вітер лестив його щоки, приємно пахло річкою, що вирувала прямо під його ногами. Як же він любив весну! 

Кроки в його сторону урвали насолоду природою та мозковий штурм. Кая обернувся та зустрівся з червоними очима, що наближались до нього. Легка посмішка торкнулась його вуст. Підійшовши, Ділюк простягнув йому вже трохи пошарпану цигарку. Від здивування Кая розгубився. 

– Я не очікував, що ти повернеш її мені. 

– Вибач, що не зробив цього раніше. 

Кая отримав ще більше здивування, але цигарку таки забрав та сховав в кишеню свого шкіряного піджака. 

– Я думав, що ти не впустиш такої можливості зменшити обсяги мого куріння хоча б на одну цигарку. 

– Я не займаюсь таким. – Він сів поруч. – Я не можу вплинути на тебе і змусити припинити псувати своє життя. 

– Можеш. 

– Поганий жарт. 

– А це не жарт зовсім. – Кая повернув голову та заглянув в очі Ділюка, що незвично палали. Ця незвичність трохи налякала Каю, адже не усе нове є хорошим. – З самого початку я розраховував, що доведеться рятувати тебе, але, на щастя, я помилився. Ти достатньо вже витягав мене з лайна, щоб я довіряв тобі і прислухався. 

– Твої мрії раніше були максимально безглуздими. 

– Це радше ти не вписуєшся в стереотипний образ сироти… Є дещо, що я хочу тобі розповісти. 

Каї не було важливо, як Ділюк знайшов його, чому зараз сидить поряд. Йому було важливіше, що Ділюк зараз таки сидить поряд і слухає. Значить таки якісь всевишні сили були зацікавлені в тому, щоб Ділюк таки довідався про моменти життя Альберіха, які замовчав Венті і які щойно ностальгічно проганяв сам Кая у своїй голові. Хто він такий, щоб йти проти долі? 

І він розповів. Неспішно, присоромлено, з острахом. Розповів про появу своїх залежностей та їхній пік. Розповів про те, чому фраза Аякса: “Уся школа памʼятає ким ти був”, – не є його хворою вигадкою, про те, як ледве не втратив усе й усіх. Він розповів про свої найгірші дні, найгірші риси, найгірші думки. І це насправді було одним зі найдеструктивніших інструментів Каї. Подібна перевірка близьких націлена на те, щоб дізнатись чи буде приймати тебе людина навіть попри те, що ти робив якесь дуже велике лайно. І здебільшого подібний метод був деструктивним, адже перевіряльники намагались виставити себе справжнім монстром та іноді навіть не терпіли ніяких заперечень і відчайдушно доводили, що вони такі завжди і їх неможливо любити. Але Каї дивом вдалось втримати межу та не гіперболізувати свою жахливість та нікчемність. Він просто хотів поставити Ділюка перед фактом, що це було в його біографії і це може повторитись знову. І якщо вже Раґнвіндр не готовий змиритись із цим, то хай йде зараз, поки ще не пізно.

По закінченню сповіді Каї Ділюк мовчав, довго мовчав. Він вже здогадався, що до його появи в цих стінах Кая мав дуже веселе життя, яке не те щоб приховував, а радше не згадував про нього, щоб не відкривати старі рани і з нього ж брало приклад його оточення. Так, розповідь Каї була жахливою, навіть лякала. Але з іншої сторони Ділюк навіть залишився здивованим, що замовчували так мало. Лиш в одному Ділюк був твердо впевнений і намагався гуртувати усі свої думки саме навколо цього переконання в першу чергу: Кая змінився. Він досі має безліч недоліків, ще більше проблем, але сам Кая це розумів і також мав бажання змінити це. То чи розумно буде ненавидіти сьогоднішнього Каю, який відрефлексував майже усі свої помилки та щиро прагне звільнитись від них, через його минуле? Ні, однозначно ні. Але Ділюк справді не знав, що сказати, яку реакцію краще продемонструвати, щоб не зачепити Каю, але і не збрехати. 

А Каю ця тиша неабияк лякала. Било дежавю. 

– Я гидкий тобі? 

Це питання точно дало зрозуміти, що варто вимкнути мізки, варто видихнути і довіритись течії почуттів, як це зазвичай робив Кая. Сповідь Ділюка була коротшою, але не менш змістовною: 

– До біса, Кає. Я кохаю тебе попри твоє минуле. І я обіцяю – твоє майбутнє буде кращим. 

Ділюк продовжив ініціативу раптового поцілунку, яку започаткував Кая. Як завжди, на диво, мʼякі вуста подарували Каї не просто надії, а цілу впевненість у завтрашньому дні, у такому страшному майбутньому. 

Цигарка стала естафетною паличкою, річка стала мовчазним свідком, який радів за щире кохання двох юних сердець, Ділюк вмить полюбив весну, а Кая нарешті міг хизуватись тепер вже своїм спокоєм. В них грав підлітковий максималізм, але їм було начхати. Вони були тут і зараз, цього було достатньо. 

Їм не треба було знати, що їх чекало в майбутньому.