Сплячий серед ендівій

– До речі, Дазаю, – Накахара явно намагався виглядати невимушено, коли він через 10 хвилин тиші між ними двома все ж вирішив подати голос. Осаму вже допив свою каву, проте залипнув на газету, котру підібрав із сусіднього столу. Загалом, саме Гін нагадала їм про це, коли прийшла туди прибирати й подати рахунок звідти, проте Чуя вперто відмовлявся приймати це вологе незрозуміло-що з часточками якоїсь страви на собі назад, тож Дазай, бувши щиро втомленим із цих суперечок, просто гидливо поклав газету біля себе. Проте випадкова стаття там в якийсь момент затишшя між взаємними образами все ж безповоротно захопила всю увагу йокогамського детектива, тож він до тепер обережно гортав сторінки, аби не зачіпати вологі місця. Чуя перший час кидав на того знущальні смішинки, проте згодом перестав звертати увагу і залипнув у телефон. – Скільки хочу запитати, але забуваю… Ти останнім часом постійно лікарнями бігаєш, хоча цікаву нам людину застрелили тоді й ми дещо в глухому куті. У тебе є якісь ідеї?

Чуя виглядав незвично зацікавленим, нетерпляче постукуючи нігтем по столу і вдивляючись прямо в Дазая, проте при цьому не випромінюючи ні роздратування, ні підозрілості. Осаму відірвався від газети та здивовано підняв одну брову.

– Так, є, – Дазай погоджується на диво легко, самовпевнено посміхаючись. – Але я не зобов’язаний звітуватися. Прочитаєш все у звітах, коли я закінчу.

– Який же ти, – Чуя приголомшено протягує це, проте на силу стримується і просто зітхає. – Дазає, я не бачу сенсу в цих суперечках, – сказав Накахара з серйозним виглядом і це ще більше дивує Осаму зараз, змушуючи йокогамського детектива підозріло дивитися на колегу. – Ми вже півтора місяця стоїмо на одному і тому ж місці. Я зацікавлений у тому, щоб у всьому розібратися, так само як і ти.

– Справді? – Дазай кидає злу усмішку. – Це говорить той самий Накахара Чуя, який вперто стверджував, що це все нещасний випадок? Як там ваша версія, пане Накахара? Сильно вона допомогла в перший, найважливіший тиждень розслідування?

Дазай додає у цю претензію трохи більше власних емоцій, ніж потрібно, проте чомусь взагалі про це не жалкує. Осаму зараз згадалося чому саме він так незлюбив Накахару – вся річ у тому бісовому першому тижні. Нехай їхнє знайомство і було неймовірно гидким, насправді це все б швидко нівелювалося, якби Чуя і справді хоч чимось допомагав, а не просто вставляв палки в колеса чи то з неприязні, чи то з інших дивних причин. Дазая вже з місяць переслідувала фонова думка, що цей застій спричинений саме пустою тратою часу на намагання вибити з керівництва ордер на обшук інших філіалів та будинку боса Португая, а також банальні результати розтину, бо столичні, зокрема Накахара, проштовхували версію нещасного випадку. Та злість на Чую за втрачені можливості почала, як би Дазай з цього факту не дивувався, повільно відступати, проте зараз столичний детектив цими словами наче здер шкірку із рани, що ледь зажила.

– Ти, як ніхто інший, повинен розуміти, що ця версія на той момент була необхідна, – Чуя насупився, опускаючи очі, аби розірвати цей напружений зоровий контакт. – Увага людей нам заважала. Ми повинні були все зам’яти, аби спокійно працювати.

– Справді? А, як на мене, то ця версія стала цілком серйозно робочою, – Дазай відкинувся на спинку дивана і схрестив руки на грудях. – Чи з якої причини ти тоді заважав нам отримати потрібні ордери та, бляха, бісові результати розтину? – Осаму все ж вчасно зупинився, аби не бовкнути зайвого, проте так само серйозно дивився на Чую. Накахара ж тепер виглядав розгубленим і дещо пригніченим, неначе його зараз заскочили зненацька. – Ти що, справді вірив, що це нещасний випадок? – Дазай приглушив голос, раптово натикаючись на цю думку й одразу ж озвучуючи її з якоюсь легкою підозрою в голосі, наче кидав зараз виклик колезі.

Тепер серйозним виглядав уже Накахара, вдивляючись у Дазая холодним поглядом блакитних очей. Дазай насправді хотів би дізнатися цю інформацію дещо іншим, не таким прямим шляхом, проте упустити цю можливість випустити свою злість у такому відвертому знущанні з его Накахари, просто нагадуючи про той феєричний провал із версією на всю країну, через що з нього ЗМІ неприкрито глузували ще з тиждень, він просто не зміг. Йокогамський детектив просто вдивлявся у колегу так само підозріло, проте всередині нетерпляче вичікуючи шквал виправдовувань і розчарування на лиці, яке він би намагався приховати в будь-якому разі.

– Так, вірив.

Настільки неприкрита та легко вловна брехня змусила Дазая приголомшено заклякнути та легко відкрити рота від подиву. Це явно не та відповідь, якої чекав Осаму. Хвилина напруженої павзи відчувалася вічністю. Накахара з якоюсь начитаємою емоцією дивився у свою чашку кави, нервово то стискаючи кулаки, то розтискаючи. Дазай все ще не знав що сказати, все ще відходячи від того, наскільки сильно Чуя його щойно заскочив зненацька.

– Та перестань ти на мене так дивитись! – Накахара не витримує і вибухає першим, злісно б’ючи кулаками об стіл, що чайні ложки гидко ляснули по чашках. Чуя цього не показував, проте тиша давила на нього чи не більше, ніж на Дазая. – Я визнаю, я ідіот, який налажав. Столичні поліціянти теж можуть помилятися!

Це ті виправдовування, які очікував почути Дазай із самого початку, тож він нарешті приходить у себе й вибухає гучним знущальним сміхом. Хоч Чуя був явно готовий до цього, проте цей злий регіт чомусь дає йому не менш болючого ляпаса, і Осаму про це прекрасно знає, тож продовжує заливатися.

– Ну ти й ідіот, – коротко підсумовує Дазай, коли через якийсь час спалахи сміху все ж припиняються. Осаму все ще трохи приголомшений тим, як Чуя навіть не спробував приховати факт брехні якоюсь більш цікавою відмазкою, проте вирішив просто підіграти й удати, що повірив. Їм однаково ще разом повертатися до прокуратури та краще це робити в тій звичній взаємно-глузливій атмосфері, ніж із такою напругою, наче вони зараз повбивають один одного. Накахара наче погоджується з цим, переводячи тему і намагаючись випитати в Дазая в які ігри той ще грає, аби Чуя міг спробувати перемогти його в там.

 

*****

– Ну що, Акіко, ти мала рацію, – Осаму заскочив на робочий стіл колеги і всівся зручніше, приречено скрикуючи, хоча в цьому не було необхідності, бо в морзі достатньо хороше відлуння. Йосано була ще чимось зайнята, проте підняла голову на Дазая. – Неприязнь Накахари тут ні до чого. Справа була в чомусь іншому, – Осаму почухав потилицю, видихаючи. – Накахара якраз говорив про те, що варто б перестати чіпляти один одного хоча б на роботі. Проте коли я затис його питаннями про перший тиждень розслідування, він не сказав, що робив це просто з ворожнечі, а став вигадувати відмазку. Хоча він навіть не спробував це зробити до пуття і просто погодився зі звинуваченням, що він ідіот!

– Ти в нього що, прямо спитав? – на вдиху відповіла Йосано квадратними від подиву очима, на що той активно замахав руками й став тягнути криву усмішку.

– Звісно ні! За кого ти мене приймаєш? – Дазай захитав головою, нервово сміючись, проте строгий погляд Акіко на ньому змусив зітхнути й здатися. – Він першим почав цю розмову.

– Осаму, ну ти й… – втомлено протягнула Йосано, важко видихаючи та знімаючи рукавиці, аби кинути їх у відро для сміття біля робочого столу. – Тільки не кажи, що втратив свої здібності витягувати з людей потрібну тобі інформацію делікатно. Він же тебе і на відстань гарматного пострілу тепер не підпустить.

– Можливо, – Дазай потер підборіддя, дивлячись кудись у гору. – Але чи це не все, що нам було потрібно? Я підтвердив здогадку, що у них якась власна мотивація в цьому всьому. Що ще такого може видати очільник ворожої групи у грі в дружбу?

– Щось тут не в’яжеться, – Акіко опустила голову і знову поглянула на свої пробірки. – І ти це й сам прекрасно розумієш.

– Так, – Осаму втомлено зітхає і закочує очі. – У цієї групи якась власна окрема мотивація, про яку не знають нагорі, адже якби вони поділяли цілі цих столичних ідіотів, то вже б віддали справу їм, а ще вони щось мають проти мене і бла-бла-бла, – Дазай спочатку демонстративно перелічував це, а потім приречено змахнув руками, опісля потираючи очі й видихаючи. – Але зараз вони просто сидять і спостерігають, бо Достоєвський дуже невчасно увірвався у їхні плани, тож у нас нарешті є простір діяти. То в чому ж проблема?

– Я переживаю за тебе, – Акіко полишає свій робочий стіл і крокує до Дазая, аби заскочити на стіл поруч із ним. – Нагорі знають про твоє минуле і знають, що ти їм відданий. Вони саме тобі довірили справу Португая 4 роки тому, а не комусь іще. І тому ці столичні мене насторожують. До біса це розслідування, я не хочу, щоб ти якось постраждав через них.

– Відколи ти стала моєю мамою? – глузливо посміхнувся Дазай та виглянув з-за плеча на жінку, на що отримав удар у плече. – Ай, – Осаму ледь чутно приснув смішинкою, потираючи місце, в котре гепнула кулаком Йосано. Проте Акіко наче взагалі не жалкувала про це і теж тягнула глузливу посмішку. – Я не такий добрий, як Ацуші. Можливо я образив когось із їхніх родичів у Йокогамі та вони мені просто мстяться.

– Будуй дурні теорії й далі, шмарклю, – пробурмотіла Акіко. – А виклик росіянина ти як поясниш? Ти ніколи в росії не був, щоб там когось образити.

– Він звідкись у курсі про історію з другою партією Рябини й знав, що варто використати її, аби підловити мене, – Осаму опустив погляд униз, на підлогу, і схрестив пальці між собою. – Так ще й зробив це так, аби я не міг офіційно про це заявити, бо тоді навіть Фукудзава мене не врятує від тюрми… Він розумний і все таке, проте яка в нього з цього вигода?

– Він знає брудні подробиці твого минулого, проте не заявив про це. Значить його цілі інші, – задумливо сказала Йосано, на що Дазай посміхнувся і легко схилив голову, аби бачити жінку краще. – Припини на мене дивитися так, наче я сказала якісь очевидні речі. Я ж не «найрозумніша людина Португая» тут, – Акіко наче цитувала когось, стишуючи голос і роблячи його трохи грубішим, проте це виглядало не загрозливо, а комічно. – Як дехто.

Дазай ледь чутно засміявся, штовхаючи жінку в плече.

– Знаєш, Акіко, кожного разу, коли я тобі розповідаю про справи, які веду, і ти робиш собі отакі мозкові штурми, мені так і хотілося спитати чому ти 7 років тому не пішла зі мною до поліцейської академії, – Дазай сказав розслаблено, навіть умиротворено, прикриваючи очі. – Тобі ж подобається брати участь у розгадуванні загадок і підкидати всілякі ідеї щодо цього.

– Справді, – Йосано опустила голову, все ще трохи посміхаючись. – Бути детективом весело напевне, – після павзи в декілька секунд Акіко повільно підняла моторошний погляд фіолетових очей на Осаму. – Проте різати людей ще веселіше.

Дазай тепер вже зареготав, неначе навіжений, хапаючись за живіт, і Акіко не стримує веселої посмішки теж, змирюючись із тим, що спроба налякати колегу була провальною, і легко б’ючи того по плечу.

*****

Піднімаючись сходами на другий поверх і весело про щось розмовляючи з Акіко, Дазай зовсім не очікував, що, відкривши великі дерев’яні вхідні двері, за порожнім останнім часом робочим столом співробітника, що захворів, опиниться Ацуші зі своєю чашкою кави, проте чомусь без булочки, навіть паперового упакування від випічки не було поруч, хоча смітник був зовсім не поруч, аби одразу ж викинути. До того ж Накаджіма не пив більше горнятка в день – лише на сніданок. Ацуші посміхався так само як і зазвичай, захоплено щось обговорюючи з Ранпо, від чого не одразу помітив прихід колег. Проте тут же привітно хіхікнув і привітався, коли побачив здивованого Дазая. Не дивлячись на активну жестикуляцію і різкі хаотичні дії Ацуші все ще здавався до смерті втомленим. Швидше за все, він і справді видужав, проте не до кінця.

– Все, що ти пропустив, у звітах у тебе на столі. Прочитаєш, як матимеш час, – Осаму був радий бачити колегу, він підійшов і скуйовдив біляву верхівку голови, м’яко посміхаючись. – Ти чому собі нічого в буфеті не взяв? Не схоже, що ти їв удома.

– Ви як завжди уважні, пане Дазає, – Ацуші ніяково почухав потилицю і відвів погляд у сторону, помічаючи Ранпо та Йосано, яка щойно підійшла до дивана до першого, і як вони закотили очі й пробурмотіли в один голос щось на кшталт «прям як мамця». – Мені шмат у горло не лізе, я зовсім не голодний, – Накаджима спробував виправдатися, проте по несхвальному хитанню голови Осаму було зрозуміло, що це не спрацювало.

– Не вигадуй, – Дазай невдоволено пробурчав і кинув швидкий погляд на годинник на стіні. – Ходімо, пригощу тебе. Уже обід, а ти ще нічого не їв.

– Пане Даза-а-а… – Ацуші був одразу ж піднятий за лікоть і взятий під руку, очевидно, що вибору йому не лишали. Жалібно глянувши в останній раз на чи то співчуваючих йому колег, чи то глузуючих, Накаджима зник за дверима.

*****

– Яке… Цікаве місце, пане Дазаю.

Перед Ацуші були відкриті двері в невелике, проте доволі красиве кафе з приємною оку підсвіткою. Пройшовши декілька кроків усередину, Накаджима помітив доволі людний зал зліва, схоже, що там їли люди, і кімнату справа, котра кишіла різними ігровими автоматами, де теж було чимало народу. Дазай накинув посмішку і повів колегу до столика біля вікна, махаючи Гін, яка одразу ж просяяла, побачивши знайому фігуру. Дівчина швидко підв’язала свій фартух за спиною і в декілька стрибків дісталася до двох.

– Приємно вас бачити, Дазаю, – Гін радісно хіхікнула, дістаючи з фартуха блокнот і ручку, проте радше для галочки, бо вона вже давно запам’ятала що Осаму постійно замовляє. – Рада, що ви все більше й більше своїх друзів сюди приводите!

– Все більше кого…? – Ацуші здивовано скинув бровою, але Дазай тут же ніяково посміявся і замахав рукою.

– Та довга історія! – Осаму швидко впав на диван і кивнув на протилежний Ацуші. Той був все ще здивованим, проте послухався. – Мені як зазвичай, а йому… Те ж саме, що й мені, тільки без кави, – перевівши погляд на Гін, Дазай після згадки Ацуші знову глянув на хлопця, проте через секунду посміхнувся ширше. – Можеш мені довіряти, Ацуші. Тобі точно сподобається.

Гін теж не очікувала такої реакції від Дазая, тому віддала перевагу варіанту просто промовчати й кивнути, опісля йдучи та зникаючи за дверима кухні. Хвилинна тиша за столиком вселяла надію в Осаму, що Ацуші до цієї теми більше не повернеться, проте по ньому було видно, що він просто не знає, як запитати. Накаджимі було чи то ніяково, чи то боязно, проте все ж до смерті цікаво. Дазай задумливо дивився у вікно, спершись щокою об долоню, удаючи, наче вже сто раз забув про все і згадувати те питання просто дивно.

– Пане Дазаю… У вас з’явилась дівчина?

Дазай чекав від Ацуші будь-якого формулювання цього питання, проте не такого. Детектив перевів приголомшений погляд на Накаджиму, який тут же розгубився і розчервонівся, ховаючи свої очі в долоні й проклинаючи себе за банальну цікавість. Тепер Дазаю чомусь стало неймовірно смішно з такої картини, проте він обрав не присоромлювати хлопця ще більше.

– Але ж ви ні з ким не спілкуєтесь за межами відділку! – Накаджіма спробував виправдатися, роблячи ситуацію ще комічнішою, і Дазай подумки клянеться, що ще ніколи в житті так не стримував свій сміх. – І я не чув, щоб хтось із наших говорив про це місце. От я і подумав, що може у вас з’явилась подруга, з якою ви б відвідували такі місця…

– Ацуші, прошу, зупинись, – Осаму здавалося, що він зараз настільки червоний, що з легкістю може змагатися з верхнім сигналом світлофора. Він тримався з останніх сил, проте на силу сказана ним фраза таки видавила з нього жалібний хрип, через який детектив потім і вибухнув гучним реготом, наче навіжений, навіть не пробуючи контролювати гучність цього пориву. Люди почали обертатися на них, однак Дазая це наврядчи хвилювало. – Та нема в мене дівчини! Як і часу на подібне. Не думай, що мені потрібен хтось, щоб просто прийти у своє улюблене кафе, випити прекрасної кави й насолодитися атмосферою, – Осаму на силу змахнув сльозу з куточка ока, ще посміюючись, проте вже з того, з наскільки розгубленим видом зараз сидів Ацуші.

– Тоді з яким другом ви тут сиділи?

Цілком логічне питання, проте Дазай якось і забув, що воно все ще висіло в повітрі, тож різко замовк. Ацуші благаюче широко розкрив очі, стаючи схожим на якесь кошеня, і дивився на Осаму так, наче якщо детектив не задовольнить його цікавість, то Накаджима помре на місці, награно закрутившись і впавши на землю, хапаючись за серце і висовуючи язик на бік.

– Ну-у, це не зовсім друг, – протягнув Дазай, задумливо повертаючи голову назад, до вікна. – Вона перебільшила. Ми тут просто обідали декілька разів за одним столиком, людей тут багато, місця на всіх не вистачає, тож і сиділи разом. Не підсядеш же до незнайомця? – Осаму стишив голос, наче не хотів цього визнавати, але опісля одразу ж повернув упевненість у свій тон. – Але ми майже не говорили. Просто пили каву і їли.

– Он як, – Ацуші задоволено кивнув, схоже така версія його цілком задовольнила, тому він відволікся на вивчення меню, лишаючи Дазая нарешті в спокої, хоча той і не був проти поговорити.

– «Однак не на такі теми», – подумки все ж згоджується з Осаму і розслаблено трохи з’їжджає вниз по спинці дивана. Дазаю хотілося поговорити з Ацуші, адже він і справді скучив за цим малим дурником, що вічно ставить дурні запитання. Осаму легко посміхнувся під ніс, проте, коли Накаджима підняв на нього очі, одразу ж прибрав і присоромлено відвів погляд у бік. Не могло не радувати те, наскільки Ацуші оживився в цій атмосфері: із в’ялого і сонного він став майже таким же активним і допитливим, яким був і раніше. «Треба частіше його водити з собою гуляти», – Дазай швидко погоджується із цією думкою і дістає з кишені телефон, аби проглянути свої повідомлення. Якраз пан Фукудзава щось надіслав.

Від читання Дазая відволікає раптовий сильний удар по дзвіночку на вході в кафе і звук його падіння на підлогу. Осаму ледь чутно хмикає і тягне посмішку, бо просто не може не уявити лице злющого Рюноске, якого, як і завжди після подібного, відправлять вішати фурін на його законне місце, а той знову повісить його аби-як і збити його знову буде легше легкого. Однак Ацуші не перестає дивитися у прохід за спиною Дазая із відверто квадратними від подиву очима й Осаму із важким зітханням все ж повертається теж.

– Перепрошую, – Накахара ніяково посміхається до Гін, що з розчарованим лицем приймає дзвоник до рук і відповідає: «Та нічого страшного», – і Дазай знову хмикає, проте вже роздратовано. Чуя ж наче не помічає цього і впевнено прямує до вішака, аби закинути на нього своє пальто, а потім повернутися до столика, за яким сиділи два йокогамських детективи. – Добридень, – не дивлячись на м’якість голосу, Накахара навіть не пробує бути ввічливим. – Я присяду?

– Таке наче тебе це хвилюватиме, якщо ми скажемо «Ні», – Чуя сідає поруч із Дазаєм і кладе капелюха прямо на стіл, на що Осаму дратівливо закочує очі та спирається щокою об руку. – Ти б хоч задля годиться спробував собі інше місце знайти.

Накахара обертається до нього і в блакитних очах чітко читається спантеличення. Проте кинутий погляд на людину навпроти за їхнім столиком здається дав Чуї відповіді на всі запитання, тож він чутно хмикнув і відвернувся назад.

– Я знаю, що в цей час вільних місць майже немає, – Накахару явно веселить розгублено бігаючий по столу погляд Ацуші, тож він тягне ще ширшу хитру посмішку, спираючись щокою об руку подібно до Дазая. – До того ж як я можу пропустити можливість зайвий раз тебе подратувати, коли ти тут з напарником обідаєш?

– А як же мої дурні жарти про твій зріст? – Дазай невинно посміхнувся, помічаючи, як нігті Накахари нервово впилися в шкіру щоки.

– Краще перетерплю, – Чуя знову повернувся до Осаму, награно-люб’язно стишуючи голос. – Навіть твоя компанія краща ніж холодна лавка десь надворі.

– А ви ростете, пане Накахара, – Дазай кинув знущальний смішок прямо в лице Накахари й раптово набухша судинка в нього на лобі, коли Чуя на силу спробував не скривити лице і залишитись нейтральним, ледь не змушує його відкрито засміятися.

– Навіть не намагайся, – Чуя шипить крізь зуби, проте все ще мило посміхаючись. – Я прийшов сюди спокійно попити кави, а не злитися на твої ідіотські жарти.

Ацуші хоч і був все ще розгублений, однак ледь стримав порив сміху, тож просто ніяково встав і з обережними кроками, аби не заглушити цю чергову словесну битву, попрямував до барної стійки. Офіціантка старанно натирала келихи, поки за її спиною гуділа кавова машина, тож Накаджима попрямував саме до дівчини, аби замовити собі кави. Ацуші хилило в сон, а попереду був ще цілий день, тому він вирішив на один раз відмовитися від принципу «не більше однієї чашки в день». Підійшовши ближче до дівчини, Накаджима помітив, що вона час від часу підіймала погляд на двох детективів, що, здається, тільки більше розсварилися, і легко посміхалася собі під ніс, хмикаючи після кожного жарту Дазая, неначе вона їх давня подруга.

– Пробачте, вас же Гін звати? – Ацуші обережно заскочив на високий стілець і сперся ліктями об барну стійку, привертаючи увагу офіціантки. – Ви ж про цього друга говорили, чи не так? – Накаджима помічає, як дівчина знову починає посміхатись після цього питання, і повертається в бік детективів. – Я б не сказав, що вони дружать. На роботі так точно.

– Справді? – Гін відверто дивується, підіймаючи брови. – А мені здавалося, що вони давні друзі, які вічно один над одним кепкують, – вона знову посміхається. – За весь час, поки вони тут обідають, я не часто бачила, щоб вони сварилися. Радше просто щось обговорювали та грали в ігри в автоматному залі, ще й відвідувачів нам розлякували криками. Прямо як діти малі якісь, – Гін легко хіхікає, помічаючи абсолютно спантеличене лице Ацуші.

– А на роботі вони ледь вбити один одного не готові, – Накаджима ледь притримує свою щелепу, аби вона не відкрилась після почутого, на що Гін чутно пирхає. – Ні, я серйозно, мені здавалося, що вони ненавидять один одного.

– Вони просто вперті віслюки, які не хочуть визнати, що їм разом весело, – голос дівчини явно теплішає і вона знову дивиться на тих двох. – Мені здається, що вони з цієї ж причини ображають один одного. Однак поглянь на них, чи справді хтось із них злиться на сказане?

Накаджимі все ще дивно усвідомлювати цей факт, проте він і справді більше не бачить такого роздратування ні в очах, ні в діях свого колеги, яким воно було ще декілька тижнів тому. Ацуші хочеться поставити дуже багато питань після обіду про те, що ж такого він міг пропустити, що ці двоє пішли на якусь мирову і подружилися, проте ця ідея поки відкладається, адже хлопець згадує за чим сюди прийшов.

– Чи можу я…?

– Можете допомогти?

Накаджима одразу ніяково замовкає, однак Гін теж спантеличена. Павза в декілька секунд переривається тихим сміхом дівчини, після чого вона все ж продовжує:

– Чи не могли б ви мені допомогти? – офіціантка посміхається, коли розвертається і йде до кавової машини, аби закінчити приготування напоїв. – Потрібно віднести замовлення на ваш столик. А я вам каву коштом закладу, – Гін визирає з-за плеча і вичікувально дивиться на Ацуші. Той трішки підвис, однак опісля енергійно закивав.

– Я якраз хотів замовити, – Ацуші ніяково посміхнувся і почухав потилицю, після чого зістрибнув з місця і прийняв чашки, котрі щойно подала Гін, в руки. – Мені лате і три цукру, будь ласка, – Накаджима акуратними повільними кроками попрямував назад, докидаючи наостанок дівчині: – Я швиденько!

 

*****

Провулок, м’яко кажучи, пахнув неприємно, проте легенький вітерець, що проносився час від часу між вулиць, трохи розсіював цей дивний сморід і знаходитися тут в цілому ставало комфортно настільки, наскільки це взагалі в такому місці можливо. Дазай йшов упевнено, просунувши руку в кишені кавової куртки, що вже не була настільки тепла, як його пальто, проте й не така холодна, щоб можна було по теплому весняному дощу гуляти й почуватися прекрасно. За ним з очевидною напругою в кроках плівся Ацуші, на будь-який шурхіт довкола обертаючись по сторонах. Цей провулок доволі таки моторошне місце – з цим Осаму все ж подумки погодився – ходити тут ввечері, коли немає навіть якогось освітлення ні від вікон, ні від ліхтарів. Останні так взагалі тут були розбиті.

– Пане Дазаю, а можна питання? – Ацуші намагався виглядати впевненіше, проте в нього це явно виходило не дуже. – Нащо ми сюди прийшли? Ще й так пізно, – його голос затремтів, коли він раптово наступив на гілку і зламав її, проте швидко вирівнявся.

– Нам потрібно зустрітися де з ким, – Дазай посміхнувся, не обертаючись. Переляку Ацуші він і на грам не поділяв, детектив навпаки – захоплено оглядав кожен куток цього місця, іноді зупинявся і на якийсь час застигав біля якихось випадкових лавок між вуличками, закритих кіосків із розбитими вітринами, тих же розбитих ліхтарів, проте тільки-но отримував від Накаджими якесь запитання, одразу ж продовжував іти далі. – Все добре, не трусися так.

Відлунням прозвучав здавлений хрип і пронісся усім провулком. Накаджима злякано застиг на місці, вслухаючись і намагаючись вловити ще якісь звуки, аби запобігти небезпеці, проте Осаму спокійно продовжував іти далі, наче нічого й не сталося. Слідом почулися й крики, звуки бійки, хоча навіть не так, швидше відчайдушного і жорстокого побиття. Накаджима одразу ж наздогнав Дазая, ховаючись за його плече зі страхом навіть ніс висунути з-за його спини, однак цікавість його як завжди почала мучити вже за декілька секунд, тому він злегка виглянув. Попереду, у світлі просвіту між будинками, Ацуші побачив три фігури: двоє стояло і махало руками, активно викрикуючи щось, а третій лежав на землі й прикривав руками голову, видаючи хрипи та стогони від кожного нового удару. Накаджима спершу застиг у німому шоку, а опісля одразу ж рипнувся і хотів побігти до постраждалого.

– Пане Дазаю, ми повинні-!

– Ні, – Осаму відповів різко, стишуючи голос і перекривши рукою дорогу Ацуші.

– Але-!

– Ми на бандитській території, – коротко пояснив Осаму, проводячи Накаджиму повз тих трьох і їх підозрілих поглядів, що дивилися на двох людей наче на здобич, однак опісля вони одразу ж повернулися до попереднього зайняття, втрачаючи інтерес до тих, хто пройшов. – Ми тут вразливі, тож раджу впевнено дивитися перед собою і не показувати, що ти наляканий, – Дазай легко повернувся до напарника із запитальним поглядом, помічаючи те, наскільки наляканим поглядом він дивився на детектива. Проте після павзи в декілька секунд хлопець все ж важко видихає і згідно киває, відпускаючи рукав куртки колеги. – Ми на місці.

Поліціянти зробили ще декілька кроків уперед, аби вийти з провулка і перед ними опинився, на перший погляд, жилий будинок, на куті якого був спуск у підвальне приміщення з сяючою вивіскою з малюнком якогось письменника згори й з назвою заклазу знизу – «Lupin». «Судячи з розповідей пана Дазая, це бар», – Накаджима робить цей висновок, роздивляючись написи на яскравому таблі. Людей було не сказати, що багато, всього декілька людей: одні стояли вдалині й обмінювались якимись пакетами, а також пачками грошей, інші ж тихо говорили про щось біля, як Ацуші зробив висновок, їх же мотоциклів, і не дивно – по цих вузьких вуличках легкові автомобілі не могли проскочити, не те, що вантажівки. «Тоді як сюди взагалі возять всю ту випивку?» – спитав себе подумки Ацуші, ледь крутячи головою, аби все роздивитися і не привернути багато уваги. Можливо десь за цим будинком є вихід до широкої вулиці або нормальної дороги, куди б виходив чорний вихід цього закладу – так можна було б спокійно все сюди доставляти. З роздумів Ацуші вирвав лише різки ривок Дазая вперед і легкий оберт до нього.

– Поводься невимушено і спокійно, – почав давати вказівки Осаму зовсім тихо, ледь схилившись до вуха Ацуші. – Говорити буду я, тому будь тихим. І що б не сталося – не панікуй. Зрозуміло?

Накаджима схвильовано видихнув і кивнув, здригаючись від такого серйозного погляду старшого за званням. Ацуші передбачав щось страшне там, всередині, бо ж колега б не став так різко до нього звертатися із вказівками й попереджати про щось. Наче там ховалась якась небезпека, тому Накаджима ледь зміг спуститися сходами – ноги стали неначе ватяні. Сильно зажмурившись перед тим, як відкрити двері в приміщення, Ацуші та подумати не міг, що перед ними… Розкинеться найбільш звичайний у його житті бар. Доволі затишний, до речі, нехай і дещо затертий, місцями проглядалися старі побиті дошки, що символізували про потребу в ремонті, проте все це загалом не могло перебити всю чарівливість цього місця. Місця не дуже багато: впритул до стіни було лиш два маленьких столики з якимись фігурками поруч і серветницею, а над ними були фото… Багато різних фото дуже різних і незвичних на вигляд людей. Ацуші застиг і захоплено розглядав це все, бо… На одній з таких був і сам пан Дазай із кимось разом. Проте не встиг Накаджима краще роздивитися зображення, як Осаму потягнув його за лікоть далі – до барної стійки, що простягнулась ледь не на весь зал, займаючи майже половину всього простору. Всадивши Ацуші на стілець і заскочивши на нього й сам, Дазай звернувся до бармена, що натирав келихи й щось наспівував собі під ніс.

– Доброго вечора, – Осаму легко й привітно посміхнувся. – Нам, будь ласка, 2 Асахі з… 2.5 кубиками льоду.

Дазай змовк на останній цифрі, але, трохи подумавши, все ж сказав. Бармен оглянув їх недовірливим поглядом, на що Осаму зітхнув і скуйовдив своє волосся, після чого став утомлено дивитися на чоловіка. Той поправив свої окуляри, знову придивився і широко розплющив очі від подиву. На лиці бармена проскочила ледь помітна посмішка, проте він швидко став серйозним і почав готувати напої.

– Пане Дазаю, але… У меню нема такого напою, – Накаджима спитав пошепки, покосившись на меню на стіні, але Осаму похитав головою.

– Все є, – Дазай впустив лице в долоню і прикрив очі, чи то засинаючи, чи то мріючи. Ацуші в цілому спантеличувала дивна поведінка колеги, поводив він себе незвично: на підколи Ранпо та Йосано не реагував, до Кунікіди не чіплявся, пана Фукудзаву жартами не діставав, лиш задумливо відмовчувався більшість часу. Лиш зараз Накаджима спробував подумки пов’язати це та місце, де вони зараз знаходилися, однак від питань поки що тактично вирішив відмовитися, боячись навіть повернути голову кудись геть від барної стійки.

Минуло декілька хвилин і перед поліціянтами вже стояло два стакани зі… Звичайним пивом. Просто пиво з льодом. Ацуші здивувався, спантеличено поглянув на колегу, що вже почав куштувати напій, після чого все ж вирішив спробувати й сам. Посмакувавши декілька секунд прохолодне пиво, Накаджима здивувався, що воно настільки смачне. Ацуші ніколи не полюбляв такий вид алкоголю, проте цей чомусь йому сподобався. «Цікаво, що це за пиво таке – Асахі», – Накаджима легко нахилив стакан, хитаючи його зі сторони в сторону, аби заглянути в нього і ледь понюхати, проте різкий стукіт посудини об стіл змусив його ледь не підстрибнути на місці. Це був Осаму.

– Старе, проте чудове, як усмішка імператора, – Дазай посміхнувся, піднімаючи очі на бармена, котрий просто весело спостерігав за цією картиною зі знятими окулярами.

– «Прямо як усмішка імператора», взагалі-то, – тихо поправив його чоловік, тепло усміхаючись і примружуючись так, що старечі зморшки стали обрамляти очі. – Камер тут вже давно немає, а бар порожній. Однак спроба хороша, пане.

– Хто взагалі вигадав ці ідіотські коди? Ніколи не бачив у них сенсу, – Осаму роздратовано зітхнув, проте кинув опісля ніяковий смішок, прикриваючи очі рукою від сорому. – Краще тільки ті бісові Вівці вигадували зі своїми ананасовими соками.

Чоловік на мить перестав усміхатися, кидаючи на Ацуші якийсь дивний підозрілий погляд, чим змусив того аж дихання від страху затримати та втиснутися в стілець, однак легкий кивок від Дазая неначе в чомусь впевнив його, тож фокус уваги знову повернувся на старшого.

– У вас є справи до пана? – чоловік знову став серйозний, беручи до рук келихи й знову починаючи їх натирати.

– Так, – Дазай постукав пальцем по краєчку стакана й опустив погляд. – Треба дещо обговорити.

– Ви хочете повернутися? – з надією у старих, ледь не прозорих, сірих очах сказав бармен, проте Дазай похитав головою.

– Пробачте, але ні, – Осаму зітхнув. – Я свій вибір зробив.

Ацуші здивовано покосився на Дазая, взагалі не тямлячи про що зараз іде мова і чому ці двоє зараз говорять так, неначе Накаджима пропустив добрячий шматок історії, про яку чомусь нічого не було сказано у звітах. Руки молодшого детектива нервово стиснули стакан.

– Розумію, пане, – чоловік погодився і кинув розфокусований погляд на Ацуші. Той напружився навіть сильніше, ніж до цього раніше, і грубо ковтнув, однак спробував триматися впевнено, тож бармен швидко втратив до нього інтерес. – Пан нагорі, кімната номер 3. Пам’ятаєте дорогу?

– Так.

Дазай встав і поглянув на Ацуші, той повторив за ним і, коли Осаму лишив на столі декілька купюр, попрямували до дверей у кутку бару – схоже вона вела до чорного виходу.

– Дякую, пане Хіроцу.

Чоловік якось сумно дивився їм у слід, важко зітхаючи та прибираючи стакани зі стійки. Накаджима все ж вирішив озирнутися по сторонах, хоча Дазай і строго заборонив йому це робити, проте цікавість з’їдала: у самому приміщенні не було взагалі нікого, окрім бармена та їх, але така пуста атмосфера була тут неначе рідна. Порожнім бар виглядав навіть більш повноцінним, привабливим, ніж коли був би переповненим людьми. І ці сотні фото на стінах у красивих рамках… Ацуші захотілося колись тихо за спиною Дазая прийти сюди й просто порозглядати всі ці обличчя і самого колегу. Всі такі… Молоді й щасливі на них. Можливо раніше цей бар був чимось культурним, а не знедоленим притоном для бандитів і наркоманів? Хотілось би в це вірити. Двері відкрилися перед детективами та розкинувся за нею доволі довгий коридор, у кінці якого був поворот направо і сходи нагору.

– Пане Дазаю, – Ацуші звернувся жмакано, опускаючи погляд у підлогу на старі побиті дошки й прикриваючи за собою двері: – це місце… Воно раніше було іншим?

– Це все, що ти б хотів зараз запитати? – Осаму здивовано повернувся до молодшого і підняв одну брову, дивно оглядаючи того.

– У мене вагон питань, але це поки що найпростіший, – Ацуші звів брови й хмикнув, що викликало у Дазая веселу усмішку. – А все інше…

– Все інше потім, – Дазай кивнув і покрокував далі вздовж вузького коридору, тримаючи за рукав Ацуші й тягнучи за собою, аби не відставав.

– Так відповісте на питання?

Дазай не знав що тут взагалі можна сказати. «Ну… А яким він був раніше?», – подумки спитав себе Осаму, все ж дозволяючи злегка вступити на територію спогадів минулого. Бар був більш людний, ніж зараз, але сюди приходила зазвичай еліта злочинного світу, переважно керівники та грошовиті куратори, а не звичайні бандити. Пан Хіроцу був дещо молодшим, але таким же сонячним добряком, який завжди тримав серйозний вигляд і готував у свої кращі роки просто неймовірні напої. «Багато хто був як мінімум… Живий», – хмикнув про себе Осаму, ледь тягнучи усмішку і переступаючи через зламану дошку і переводячи через неї Ацуші.

– Так, але не сильно, – Дазай відповів задумливо. – Бар не був такий занедбаний. Наркоманів тут було менше. І… Будівлі справа точно не було, там раніше була стоянка якась, але її продали, бо бар майже збанкрутився. І бармен трохи постарішав, – кинув смішинку Осаму. – А в цілому не сильно змінився.

– Питань стало ще більше, – приречено зітхнув Ацуші, зупиняючись, коли Дазай різко став посеред коридору. Накаджима оглянув роздоріжжя, яке перед ними опинилось, з-за плеча старшого, однак раптовий крок направо ледь не змусив його впасти. Осаму легко повернувся до молодшого, оглядаючи цю картину, однак після кинутої смішинки все ж продовжив рух. – А мені подобається це місце, якщо чесно. Не беручи до уваги його відвідувачів, – Ацуші тактично стишив голос, знову зводячи брови разом: – і старість приміщенні, тут досить гарно.

– Може колись я знову тебе сюди приведу, – посміхнувся Осаму, звертаючи до залізних сходів і застрибуючи на першу сходинку, а опісля підзиваючи Ацуші за собою. – Хто знає? Можливо одного дня цей бар стане таким, яким був у свої кращі часи.

Сходи були іржавими та моторошно скрипіли під ногами, проте йшов Дазай упевнено, продавлюючи ногою кожну зі сходинок. Поручень теж був не сказати, що надійний, але все ж дивним чином тримався, а Накаджимі зовсім не страшно йому довіритися і схопитися міцніше на випадок чого. Далі потрібно було йти якоюсь подобою балкона, де було декілька дверей, але шум лунав лише від однієї з них. Схоже тут майже нікого немає. Як мінімум на цьому імпровізованому поверсі. Дазай пройшов далі, підхоплюючи Ацуші під лікоть, і підійшов до других дверей у черзі, на яких був іржавий номер 3. Спочатку ставши, як вкопаний, і задумавшись чи варто взагалі стукати, Осаму задумливо дивився на ручку, але ці сумніви швидко відсіялись, адже згадав наскільки ж швидко з тієї кімнати можна дізнатися хто і що до тебе зараз завітає. Скоріш за все, поки вони тут стоять, по той бік вже давно їх чекали. Проте все ж вирішивши проявити якусь відстороненість від цього, зовсім незнайомого для Ацуші, але зовсім рідного для нього, Дазай легко постукав, знаючи, що двері перед ним уже відкриваються.

– Добрий вечір, – мило посміхнулась якась дівчина у короткій, але дуже красивій чорній сукні з тонкими бретельками й великою кількістю блискіток, наче на ній полотно нічного неба, а не одяг. Сама вона була босою, хоча навіть взутим Дазай відчував наскільки ж тут холодно, тому подумки поспівчував її здоров’ю і грошам, що вона такими темпами відвалить за ліки. – Пан Аратані вас чекав, проходьте.

Швидко дівчина побігла назад на білий диван до якогось чоловіка і стрибнула назад йому під бік, поки довкола крутилися інші жінки – очевидно якої професії вони всі. Застали цього пана Аратані у дуже інтимний момент, від чого Ацуші одразу ж ніяково відвів погляд: зараз у чоловіка на колінах сиділа майже повністю оголена блондинка і шепотіла йому на вухо щось, відповідаючи на ласки легкими смішками. Дазай гучно прочистив горло, намагаючись натягнути серйозне лице і не згубитися від всього цього абсурду, котрий зараз перед ними розгорнувся. «Я зовсім не це хотів показати Ацуші», – від комічності ситуації старший детектив ледь чутно хмикнув, запихаючи руки в кишені куртки. «Це ж треба, захотів Ацуші розповісти про всі деталі й наш поточний план, а цей виродок тут із повіями», – Дазай уже дратувався, коли Аратані так і продовжував не звертати на них уваги.

– Я б напевне більше здивувався, якби… Такого тут не було, – Осаму сказав гучно, вже явно не лишаючи простору чоловіку їх ігнорувати, і той нарешті зсаджує із себе дівчину і спирається ліктями об коліна, вмикаючись у розмову.

– Радий тебе бачити, Асмодею, – Аратані криво посміхнувся, виблискуючи своїми золотими зубами й потираючи після цього свої червоні від помади повії губи тильним боком долоні. Чоловік загалом не був миловидним, проте незвичайні татуювання на лиці з різними корейськими ієрогліфами додавали йому якоїсь харизми. Скуйовджене мокре чорне волосся, достатньо довге, аби мати змогу зібрати його у хвіст, проте Аратані чомусь цього не робив, вузькі карі очі й рідка щетина на лиці. – Як тільки дізнався про того росіянина і те, чим його накачали, одразу зрозумів хто до мене прийде. Однак не думав, що… Притягнеш із собою ще когось, – Аратані оглянув Ацуші оцінювальним поглядом з ніг до голови, змушуючи того ледь не почервоніти від ніяковості, однак швидко втратив до нього інтерес.

– Так вийшло, – видихнув Дазай, помічаючи боковим зором два стільці під стінкою і хутко їх підсовуючи до себе та Ацуші, опісля запрошуючи того сісти та падаючи сам. – Відповіси на декілька питань?

– А що ти можеш запропонувати?

Зовсім безсоромне питання і невинні очі Аратані, проте він посміхається настільки глузливо, що Дазай неминуче напружується і зітхає в розумінні, що мав би чекати подібного.

– Захист, як свідка, – Осаму зовсім не бажав вливатися в цю жартівливу атмосферу, все ще сподіваючись закінчити цю розмову швидко і вивести звідси вже зовсім загубленого в просторі Ацуші, що не знав навіть куди йому дивитися зараз, тож просто нервово стискав свої коліна. – Ти будеш під захистом зако…

– Бла-бла-бла, – грубо перебиває Аратані та відкидає вже й голову на спинку дивана. – Слабкі обіцянки в порівнянні з тим, що чекає бандита за співпрацю з поліцією від своєї банди.

– Ну то кажи чого хочеш, – Дазай продовжує зберігати нейтральне лице, однак усередині починає бурлити роздратування і нетерпіння. – Ти ж до цього ведеш, чи не так?

– Ха, – гучно викрикує Аратані. – Та ніхуя мені від тебе, малий, не треба! – спочатку він криво посміхається, а потім заливається реготом, ляскаючи долонею по своїй нозі. – Чуваче, я ж з тебе прикол давлю! А ти щоразу купляєшся так, наче вперше, ха-ха! 7 років пройшло, а ти не змінився.

– З тобою ніколи не зрозуміло коли ти говориш серйозно, а коли жартуєш, – Осаму приречено видихає, стиснувши повіки пальцями. – І ти так просто нам усе розкажеш?

– Та годі тобі, малий, – відмахнувся Аратані, підбираючи з підлоги пачку цигарок і дістаючи одну. – В інший час може б і став, але не зараз, – чоловік швидко дістає з кишені джинс запальничку і підкурює, абсолютно не зважаючи на те, що всі вікна були закриті. – Нема сенсу намагатися зупинити вітряк, якщо його лопаті вже закрутилися. Від того, що я тобі щось розкажу, банді гірше вже не буде.

– Ти про… Що? – Дазай стишив голос, насуплюючись і бігаючи поглядом по лицю Аратані, однак той виглядає абсолютно спокійно.

– Це було очікувано, якщо чесно, – хмикнув чоловік, опісля затягуючись і видихаючи цигарковий дим. – Вся ця бісова контора трималася лиш на старому педіатрі, а єдиний, хто мав достатньо впливу, аби його замінити, вже давним-давно її кинув, – серйозний погляд Аратані зупинився на Дазаєві. – Вовки та інші банди з ідіотськими назвами… Це було лиш питання часу, коли вони почнуть роздирати нас на шмаття, користуючись відсутністю захисту з боку Португая. А директори, як би не раділи, що нарешті відвоювали в Огая владу, все одно б обісрались бодай на тому, щоб зібрати усіх на захист тих же Овець, – чоловік легко засміявся, струхуючи тліючий кінчик цигарки прямо на підлогу. – Лише якщо ти на арену не повернешся, звісно ж.

– Моя відповідь очевидна, – відрізав Осаму, на що Аратані лиш покрутив цигаркою між пальцями, не звертаючи уваги на відвертий шок на лиці притихлого Ацуші.

– І я про те ж, – чоловік знову затягнувся. – От знаєш, все ж дарма тебе поставили на цю справу. Ти б не висовувався зайвий раз. Хтозна які плани там на тебе будують ті придурки в смокінгах…

– Зі мною все буде в порядку, – зітхнув Осаму. – Ближче до справи, – детектив швидко змінив тему і дістав із кишені невеличкий диктофон. – Аратані, ти знаєш де зараз знаходиться Агарес? Або інакшими словами – Такімацу Тенгу. А ще краще – Астарот.

– Мм, щодо Астарота я не певен, я його бачив востаннє після смерті Морі на зборах принца, – Аратані видихнув дим, спостерігаючи, як лице Осаму дивно змінюється на моменті згадок імені Огая, проте Дазай продовжує намагатися виглядати спокійно. – Особисто я з ним не зв’язувався, однак чув, що він став якийсь закритий і задумливий. Ще й зникав постійно з поля зору людей Агареса.

– Він поводився дивно, коротко кажучи, – вдумливо повторив Дазай, повільно киваючи після репліки Аратані. Чоловік на це знову посміхнувся і зробив затяжку.

– Так, і це м’яко кажучи, – Аратані кинув розчаровано, спираючись щокою об руку, яку поставив на поручень дивана. – Де він зараз – хто його знає. На ньому тримається весь обіг товару, тож швидше за все сховався десь так, що про його розташування знає лиш принц.

– А сам Агарес?

– Він у позаміському святилищі, – Аратані нарешті викинув недопалок у попільничку і потягнувся за пляшкою якогось дешевого саке, що стояла за диваном. – Заховати його не заховаєш, але директори додумалися дати йому елітну охорону й добре захищений котедж. Але хочеш мою думку? – чоловік раптово звертається до Дазая, поки відкриває пляшку і потім робить із неї декілька шумних ковтків. Осаму напружено вдивляється йому в лице. – Навіть так його дістануть. Якщо вже не дістали.

Осаму мовчки дивився Аратані прямо в його карі очі, приречено шукаючи там хоч якісь відповіді, які б дали надію. Однак сумна посмішка чоловіка і легке знизування плечима змусили детектива нервово стиснути куртку й опустити погляд. У горлі Дазая неначе застряг величезний комок, який дуже сильно не хотів його покидати, коли вперше в житті Осаму настільки хотілося щось сказати. Проте детектив навіть через 5 хвилин напруженого мовчання так і не зміг видавити з себе жодного слова.

Не знайшовши іншого виходу, Дазай повільно підіймається зі стільця і потім повертає його на місце. Розгублено оглянувши його спершу, Ацуші все ж повторює за ним і стає поруч. Легкий поштовх у плече неначе дає Накаджимі дозвіл нарешті вийти з приміщення, тож він відкриває двері й полегшено робить крок у темряву вулиці. Дазай слідує за ним, намагаючись не обертатися зайвий раз, однак Аратані ледь чутно його кличе.

– Осаму, – Дазай легко тремтить, коли старий друг називає його на справжнє ім’я. – Будь обережніше з тими придурками, – чомусь Осаму одразу зрозумів про кого Аратані говорив із таким занепокоєним видом, тож просто кивнув. – Вони боялись тебе. А зараз, коли ти маєш вплив у поліції, вони остерігаються тебе сильніше, ніж будь-кого. Тож не наривайся там зайвий раз.

Дазай все ж обертається, востаннє кидаючи погляд на чоловіка. Було в очах Аратані щось нечитаємо приречене. Щось сумне і темне в цих карих очах. Осаму і сам зітхнув, оглядаючи швидким поглядом приміщення. Нотка ностальгії все ж змушує легко посміхнутися, однак усвідомлення б’є ще тяжче.

– І цей… Бережи себе, Осаму.

Найсумніше в цьому всьому було те, що Аратані все чудово розумів і, здавалось, уже давно змирився зі своєю долею. Чоловік гірко усміхався і лиш зараз Дазай помічає під диваном пістолет.

– Зустрінемось на тому боці.

Двері закрилися за двома детективами, лишаючи приміщення у гнітючій тиші. Ацуші все ще мовчав, злякано дивлячись кудись униз і боячись кинути навіть швидкий погляд на старшого за званням. Однак не вичікуючи більше й секунди, Осаму пішов уперед, швидко спускаючись зі сходів. Опісля Дазай підняв голову на Ацуші й вичікувально став буквально свердлити того поглядом. Накаджима нервово ковтнув, обережно спускаючись і сам і йдучи далі по правий бік від старшого детектива.

Раптом за спиною почувся глухий постріл. За ним – дівочий крик від жаху, а Осаму навіть бровою не повів, не те щоб обернутися. Ацуші злякано схопив напарника за рукав куртки.

– Пане Дазаю…?

– Йди та дивися прямо, – холодно промовив Осаму без єдиної нотки тремтіння в голосі чи жалю.

Ацуші одразу ж з жахом на лиці вирівнявся і став по правий бік від Дазая, стаючи серйозним поруч із випадковими незнайомцями, повз яких вони проходили, настільки, наскільки це взагалі в такій ситуації можливо. Однак коли позаду лишилась остання людина, а двоє вже відійшли на достатню відстань від бару, все ж знову схопив Осаму за куртку, однак вже грубіше.

– Може ви мені поясните хоч щось? – Ацуші намагався не кричати, проте тримати себе в руках ставало все важче й важче. – Хто то був?

– Мій старий друг і колега, – Дазай говорив настільки спокійним голосом, неначе подібне з ним стається щодня, і така награна байдужість вже просто злила Ацуші.

– Ви були злочинцем, – Накаджима вистрибує вперед і виставляє руки, аби зупинити Дазая, і вже навіть не запитує, а просто стверджує. – У Португаї.

– Так, я був злочинцем у Португаї, – Осаму дивиться на Ацуші згори до низу, дратівливо спиняючись. – І більшу частину свого життя працював на Португай і Морі Огая зокрема. На додаток, я був одним із виконавчих директорів Морі та в честь цього дістав підставне ім’я Асмодей, за яким мене в злочинному світі й знають.

Накаджима явно не очікував такої агресивно змістовної відповіді, завмираючи та приголомшено вдивляючись у лице детектива, однак той швидко прошмигує повз Ацуші та йде далі, геть із провулка. Молодший його майже одразу ж наздоганяє і рівняється з ним.

– Ви ж це не серйозно так? – Накаджима у два широкі кроки знову переганяє Дазая і стає перед ним, проте того роздратування в його голосі вже не чути. Лише легкі натяки на істеричний сміх. – Ви ж просто пожартували. Це все розіграш!

– Ні, я не жартую, – Осаму насуплюється, запихаючи руки в кишені куртки та змушуючи очі Ацуші лише сильніше округлитися в жаху. – Все, що ти почув, було чистою правдою.

– Та годі вам, – очі Накаджими повільно спускаються на землю, а рука хапається за лоб. – Ні, ви просто займалися канцелярією. Просто канцелярією, – Ацуші ледь чутно засміявся, відхитуючись назад, але все ж втримуючись на ногах. – Вам же всього 25 років. А судячи зі слів Аратані, працювали ви в Португаї у 18. Як хтось настільки молодий міг бути директором? Не сходиться, нічого не сходиться, – Накаджима говорить останні слова так тихо, що навіть на порожній і безлюдній вулиці його ледь чути, і слабко хитає головою.

– Ходімо до скверу, тобі треба присісти, – Осаму все ще відчував лють і роздратування, проте настільки розгублений і наляканий вид молодшого змусив усі емоції, окрім занепокоєння, одразу ж відступити. Дазай підходить до Ацуші й намагається взяти його за руку, однак молодший одразу ж падає на бордюр, ігноруючи старшого.

– Виходить, що весь цей час я працював пліч-о-пліч зі злочинцем? – Накаджима ставить це питання якійсь невідомій точці, на яку зараз дивиться перед собою і навіть не кліпає, стискаючи пальцями бордюр. – Ми всі працювали… І навіть не помічали?

– Ацуші, я не злочи-

 

– ТОДІ ХТО ВИ ТАКИЙ?

 

Ацуші сказав це тихо. Навіть пошепки. Але в голові Дазая це звучало, як найгучніший крик, який він взагалі у своєму житті чув. Тепер голос Ацуші лунав звідусіль і Осаму не знав у який бік йому обернутися. Ні, це прямо в голові Дазая. Всі думки, всі емоції та сумніви – не важливо, вони затуманені словами Ацуші, які в’їдаються прямо в кістки Осаму. Перед ним більше не сидить той милий усміхнений юнак, про якого Дазай раніше так сильно піклувався. Навіть не зляканий до кісток хлопець, котрий неначе зустрів маньяка в темному провулку. Ці бурштинові очі, широко розкриті й спрямовані прямо на Дазая, вимагали відповідей. Так, Ацуші зараз боїться. Але не настільки сильно, наскільки хоче знати правду – це те, що найбільше смішило Дазая в молодшому за званням. Але водночас… І найбільше вражало. Ацуші – найбільш чесна людина серед усіх, кого Дазай знає. І на кого б хотів рівнятися. Осаму не знає нікого, ким би він захоплювався так сильно, як Накаджимою Ацуші. Дазай вважав себе патологічним брехуном. Що ж, він так думає і зараз. І у цю мить він би міг знову збрехати й змінити тему, лишити Ацуші на самоті приймати нову інформацію, однак… Щось змусило Дазая прямо зараз сісти прямо на холодний асфальт перед Накаджимою. Щось змушує прямо зараз шалено тремтіти його тіло від усвідомлення, що він більше не збреше.

Ацуші хоче правди. Дазай нарешті готовий її сказати.

– Моє справжнє ім’я – Осаму Дазай. Я – поліціянт, – старший детектив зсутулився та підібрав ноги, аби сісти в позу лотоса. Вимовив тихо, дивлячись строго перед собою, аби ні в якому разі не уникати контакту з бурштиновими очима. – Я більше не бандит, не виконавчий директор, не прийомний син, не права рука, – гучність голосу Дазая наростала, поки він перераховував, однак знову спала до рівня ледь чутного шепотіння. – Я – поліціянт. А все інше… Все інше тепер у минулому.

– Як ви опинилися там? – Ацуші все ще дихав збито, бігаючи очима по лицю Дазая. – Чому? Ви… Ви у 18 вже були директором, – Накаджима говорив із підозрою, однак страхітливої віри в цих словах було вже більше. – Виходить ви працювали там дитиною, щоб дослужитися до поста директора?

– Довга історія, – Дазай не думаючи кинув це, однак різкий вдих Ацуші та його широко розкриті очі нагадали Осаму про обіцянку, яку він собі ж щойно дав. Старший детектив зітхнув, все ж опускаючи погляд на свої руки, де з-під куртки виднілися бинти. – Мої батьки були бандитами майже все своє життя. Але коли народився я, то вони вирішили покинути свої банди та почати жити, як… Як звичайні люди, – темні думки почали охоплювати розум Дазая, однак легке струшування головою допомогло не губитися й зосередитися на розповіді. – Однак коли мені було 4, їх знайшли та за зраду своїх банд спочатку катували на моїх очах, а потім убили. А мене… Хотіли продати на чорному ринку на органи, – потік мурах одразу змусив Дазая глибоко вдихнути й видихнути, аби заспокоїтися і продовжити. Ацуші був так само нейтральним. – Але мені… Як би так сказати… «Пощастило», – Осаму криво посміхнувся. – У той день, коли мене мали продати… Один бізнесмен запропонував більш вигідну пропозицію й викупив мене за 300 тисяч єн – як зараз пам’ятаю, – тепер Дазай сумно засміявся. – У нього не було дітей, а я йому сподобався лицем. Був чимось схожий на його дружину. Тож він вирішив, що я прекрасно згоджусь на роль спадкоємця його компанії, – Осаму з кишені дістав пачку з-під цигарок, а звідти – цукерку. – Гадав, що і в благодійника зіграє, давши дитині достойне майбутнє, і проблему спадкоємця вирішить. Однак десь через 10 років дружина все ж народить йому доньку й помре при пологах… Але я так і лишився тим, хто мав очолити компанію після його відставки.

– Почекайте-но, – Ацуші сказав це з невірою, швидко щось обдумуючи й неначе приходячи до шокуючого усвідомлення. – Ви…

– Цим бізнесменом був Морі Огай, – Дазай підіймає пусті карі очі на Ацуші й промовляє холодно, неначе говорить про людину, яку ненавидить найбільше у своєму житті. – І він блядський виродок, смерті якого я хотів чи не найбільше в цілому світі.

Провулком проноситься пронизливий холодний вітер, що, здавалося, продуває навіть кістки, від чого краплина поту, що зараз скотилася по лобу Ацуші, здається крижаною. Накаджима мовчить і дивиться в темряву. Жодного ліхтаря поруч і навіть місяць сховався за хмарами. Проте він все одно бачить, як по лицю пана Дазая повільно скочуються сльози, котрі він чимдуж змахує рукавом куртки.

 

*****

Букет якихось польових квітів, який Дазай зібрав по дорозі сюди, нервово стискався в руках, поки Осаму довго дивився на кам’яну стелу і не міг наважитися нарешті підійти ближче. Довкола не було старого гнилого листя, лише де-не-де маленькі рожеві пелюстки лежали у високій траві – схоже тут все ж прибирали. Дивно. Це місце завжди здавалося Дазаю закинутим.

І все ж Осаму підходить, аби обережно покласти перед стелою квіти. Їх ніжний запах одразу ж змішався з ароматом сакури, що росла поруч. Звідкись вчувалося відлуння цвіркунів у траві й Дазай глибоко вдихає та видихає. Все ж він обходить стелу, аби сісти й спертися об неї спиною. На ній нема імені, нема дати народження чи смерті. Вважай це звичайна каменюка, знайдена будь-де і просто поставлена зверху, аби відмітити, що тут похована людина. І сотні інших людей, над чиїми могилами так само стоять безіменні кам’яні стели. Для суспільства ці люди ніхто. Вони не заслужили навіть на ім’я. Але Дазай міг відрізнити цю могилу від сотень. Ні, тисяч таких самих. Осаму знав кожну тріщинку на цій кам’яній стелі, кожен недолік і те, що вона завжди пахла сирістю й цвітом сакури. Він знав де вона знаходиться серед сотень подібних. І знав того, хто під нею лежить.

– Sekai no, fuchi de ginga ni mimi mo sumasete, – Осаму легко наспівує, зриваючи кришку з віскі, яке він весь цей час тримав у іншій руці. – Soyokaze kurubushi ni hikaru rindō, – Дазай робить великий ковток, опісля підтираючи кутик рота рукавом куртки й відкидаючись головою назад, аби лягти на стелу. – Marumeta. Daichi note no hirani…

 

« О д …а…са…у » було написано на зворотному боці стели білим мілком.

 

– Tsutsuma retara amaku niga… Andīvu to nemutte ima wa, – гіркота віскі змушувала співати вже твердіше, важко ковтаючи повітря. Що правда, чи від віскі це було?… – Sekai mo.

 

Andīvu to nemutte ima wa.

 

Sekai mo.