Сон

Навколо могили панувала тиша.

Всі люди мовчки стояли біля неї, схиливши голови. Дехто ніжно усміхався, хтось постійно шмигав носом, ховаючи сльози. Інші спокійно дивились на вже мертву родичку.

В сім’ї Аддамсів смерть не вважали чимось жахливим, чимось страшним. Вони сприймали це, як належне. Як те чого неможливо уникнути.

Над відкритою труною літали птахи, схилили свої гілки дерева, нависали темні хмари.  Звичайна традиційна осінь.

– Похорон моїх мрій. – подумала Венздей, лежачи із закритими очима.

Вона знала, що насправді жива. Що це лише якесь видіння, чи сон.

Найбільше вона схилялася до останнього варіанту, бо пам’ятала, як лягала спати під радісний вереск Еніт. Треба було ж отак пищати від якогось поцілунку в серіалі.

Чорна оббивка була м’якою, тому Венздей могла насолоджуватися комфортом, спокоєм і тишею. Хоча, ні не могла.

Уві сні – ти не розумієш, що ти спиш. А це означає, що хтось покликав її. Комусь потрібно таємно, без зайвих вух і очей,  зустрітися з Венздей Аддамс. Але кому? І навіщо?

Дівчина відкрита очі. Треба хоч глянути, як її одягли. Бо, якщо не сподобається у заповіті треба буде крім форми труни, ще й одяг дописати.

На ній була довга чорна сукня з рукавами. На талії вишитий бісером пояс. На шиї намисто, якого Венздей не пам’ятала. Розпущене волосся лежало на плечах.

Неверморка задоволено кивнула. На секунду прикрила очі, а коли відкрила побачила…його.

Він сидів скраєчку труни,  тримаючи в руках червону чашку чаю. Крізь нього Венздей  бачила злегка засмучених родичів. Його обличчя було не старим, і не молодим. Приблизно років тридцять. Волосся, скоріш за все світле, ховалося під шляпою. Прозорий піджак, туфлі і штани.

– Хто Ви? – одразу спитала Венздей, не лякаючись.

– Яка банальність. – засмученим тоном прокоментував чоловік, зморшуючи ніс. – Ти б ще заверищала, як мале дитя.

– Хто Ви такий? І навіщо Ви тут? – повторилась Венздей.

– Метью Кайнез. – нарешті відповів чоловік, аристократично попиваючи чай.

– Ви відповіли не на всі мої запитання. – кинула Венздей, піднімаючи підборіддя.

Аддамс чудово розуміла, що треба чекати. Вона буде вичікувати відповідь на кожне запитання, бо силою вона нічого не зможе. Головне, аби йому не вдалося запудрити її мізки. Хоча, якщо ти збираєшся обдурити Аддамса- краще одразу повіситися.

– Тепер зрозумів. У вас це сімейне: нетерплячість та неповага до старших. – сказав Метью.

Мозок Венздей пронизала блискавична здогадка.

– Вас прислала Гуді Аддамс? – це звучала більше, як ствердження, а не питання.

– Все правильно. Моторошна особа. – кивнув він.

Обернувся, оглядаючи місцевість. Люди не бачили, те що родичка ожила і тепер сиділа, не помічали дивного привида. Вони і далі стояли, схиливши голови.

– Це твій кошмар? – поцікавився, мружачи очі.

– Ні. Улюблений сон.

Було видно Метью ледве стримався, аби не сказати, ще щось образливе.

– Навіщо вона Вас прислала? Щось трапилось? – гаряче спитала Венздей.

Вона відчула, знайоме відчуття. Те саме, коли ти розумієш, скоро щось трапиться. Коли знаєш, або все скоро стане на свої місця, або набере нові оберти, і заплутає в своїй павутинні тебе, ще більше.

А ще легкий тріумф. Задоволення. Цікавість.

– Ти не спитаєш, чому вона прислала саме мене? – удавано образливо відповів Метью.

– Це питання на другому місці.

– Ну, а відповів я на нього першим. – злорадно усміхнувся Кайнез. – Коли твоя дорогоцінна Гуді, зрозуміла, що більше тобі не допоможе, то почала шукати того хто це може. І я на свою бідну голову погодився допомогти бідненькій малій дівчинці. Я ж то подумав, що вона на тому світі просто не може знайти родичів. А виявилось вона шукає зустрічі з живими.

– Що вона просила Вас передати?

Метью зробив задумливе обличчя. Уважно глянув на співрозмовницю.

– Остерігайся рудих. – нарешті вимовив він.

– Остерігайся рудих. – повторила дівчина. – Гуді мала на увазі Лорел Гейтс?

– І її теж, здається. Але зараз Гуді казала в тебе є ще одна проблема. Прибери її, або вона стане в двічі більшою.

– І все? Більше нічого?

Чоловік покрутив чашку в руках. Нахмурив чоло.

– Ще називала назву, якоїсь книги. Та повинна допомогти, тобі справлятися, чи хоч трохи навчитися, контролювати видіння. – знову тиша.

– Ваша пам’яті гірша від пам’ять зомбі. – винесла вердикт Венздей.

– Мені три століття! – обурено вскрикнув Метью.

– Мене не хвилює наскільки ви немічний. – промовила Венздей, розуміючи, що попадає саме в ціль.

– Якщо й на далі будеш проявляти таку обурливу зневагу до мене, я тобі нічого не скажу.

– Шантаж? – ліва брова злегка вигинається. – Вам буде ж гірше.

Метью замислився. Роздратовано зітхнув. Розумів, це маленьке дитя Гуді в гніві страшне. Навіть, коли вона спокійна її темні, очі лякають всіх.

Куточки губ Венздей злегка на, якийсь міліметр піднялись вгору, створюючи подобу злорадній усмішці.

– Цю книгу написав ваш родич. – мовив Метью. – Вона знаходиться в родинній бібліотеці, її прочитали тільки найстаріші із вашої родини.

– В роду Аддамсів було багато письменників. Цієї інформації замало, бо Ви не хочете розповідати мені всю. – промовила Венздей, жалкуючи, що цей чоловік вже мертвий.

– Ця книга в основному про життя і смерть, релігії. Але там є один розділ. Він про видіння. Здається тринадцятий з кінця.

– Ви хоч знаєте, якого книга кольору?

Сімейну бібліотеку Аддамс любила. Тиша, павутина, скелет, якогось йолопа. Але перечитувати кожну книгу в ній – це занадто.

– Темно – червона з фіолетовими завитками.

– Ви ще щось знаєте? – поцікавилась Венздей.

– Ні. Але, якби знав, то й не сказав. – знизив плечима Кайнез. – Тебе вже викликають у реальність.

І помахавши рукою, зник.

Венздей оглянулась. І справді, навколо неї літав червоний туман і неприємний запах. Схожий на парфуми Еніт.

Венздей відкинулась на оббивку. Заплющали очі.

Її закрутило в шаленому вирі. Від запаху почало трохи нудити. По тілу почали звиватися тонкі червоні гілки.

З під заплющених очей Венздей відчула неймовірне світло. І тільки тоді, Венздей зрозуміла, що якщо він пам’ятав її колір, то чому не зміг запам’ятати назву?

– А ти шукаєш легких шляхів? – згадала вона слова Гуді.

А світло все яскравішало, поки не заполонило собою все. Прохід у реальність зі сну працював.

Від автора:

Швидкому виходу розділів можна дякувати вимкненню світла.

Писання мені допомагає, заспокоює.

Я точно не знаю в яке русло поверне історія далі, але чесно спробую нічого не зіпсувати.