Сонячні голови

«Проміні сонця то він. Світло місяця то я. Небо та земля. Вогонь та вода. Два протилежні полюси, що притягується кожен раз, коли подує солоний вітер. Там де він, там і я».

Великі та малі жовті голови гойдалися зі сторони в сторону. Їх чорні очі всі як один були повернуті до великої жовтої зірки на небосхилі. Вітер шелестів міцні крони величного дуба, що опинився у полоні сонячних квітів. Дерево тихо шепотіло ніжну колискову, присипаючи всіх тих, хто вирішив сховатися під його зеленою шапкою від усього навколишнього.

Зім’яте червоне простирадло. Розлите всюди вино вже увібралося у найменші молекули волокон та віддавало своїм спиртним запахом. Кошик для пікніка була повністю випорожнили, а залишки їжі були чемно зібрані у пакет з іншим сміттям. Разом з шелестом листя грало втомлене сопіння.

Солом’яний капелюх крутився на чорнильному пальці. Хрусткий матеріал трохи потемнішав з часом, а червона стрічка вицвіла на пекучому сонці Нового світу. Від капелюха йшов солоний та мандариновий аромат. Так само як і від нього. Витончені руки поклали головний убір на сонливого хлопця та обережно доторкнулися до теплої щоки.

Від нього завжди віяло теплом, морською сіллю та мандаринами під які він пробирався, поки їх навігаторка нічого не бачила. Засмагла шкіра вкрита тисячами веснянками, що були всюди: на лиці, шиї, рум’яних плечах та колінах. Дитина народжена самим сонцям, поціловане і викохане ним. Монкі Д. Луффі обраний бути посланцем та володарем соняшникової зірки.

«Чому б нами не посидіти разом з ним удвох? Ми два капітана найгіршого покоління, так ще в альянсі. Ми повинні підтримувати зв’язок. До того ж в майбутньому це може мені стати у пригоді, коли доведеться вбити його».

«…»

«Мені доведеться вбити його…?»

– М’ясо… – пробурмотів уві сні Луффі.

Просто неможливо була стримати сміху. Тихий-тихий сміх проривався через стиснуті вуста. Ця безтурботність так підкупала своєю щирістю. Сопіти під боком самої смерті й в цей момент лише думати про їжу. Таке тільки міг вчинити Муґівара, який був синонімом до безтурботності та щирості. Був синонімом всього хорошого, що було колись в житті у хірурга смерті.

Стільки води тоді утекло. Стільки крові пролилося. Стільки душ спочило від його холодних та тонких рук, позначені відданості до старої красуні з косою. Серце, яке ніби давно мало всохнути та покритися павутинню помсти та гніву, почали розквітати. Навіть плід слуги смерті починав розростатися під промінням яскравого сонця.

Щось з ним сталося тоді на Сабаоді? Коли почались ці дивні і непритаманні йому метаморфози? Від першої зустрічі поглядів чи то було пізніше, коли тепло та щастя покидало бідолашне тіло Муґівари, що переживав не найкращі свої часи. Крики як ревіння зграї птахів та сльози схожі на вічні потоки водоспадів. Тоді у світі могла погаснути ще одна зірка.

Ло трухнув головою, проганяючи болючі спогади болю та жалю. Не такого Луффі він хоче згадувати на самоті. Луффі то спасіння, а не відчай. Ло – відчай, а не спасіння. Доля завжди зв’язую нитками Мойри тих хто з помислів здорового глузду не повинні бути пов’язані між собою.

Муґівара перевернувся на інший бік та притиснувся до плеча хірурга. Його бурхливе обличчя раптово розслабилося. Легка посмішка та рівний подих легень. Шторм сновидінь закінчився та настав довгоочікуваний штиль. Трафальгар прибрав у кучерявому смоляному волоссі травинку на якій сховалося сонечко.

Червона комашка менше за його ніготь у чорну крапочку зручно вмістилася на зеленій смужці. Ло уважно слідкував як маленький жучок перебирав своїми ніжками то туди, то сюди. Він хотів сховатися від великої та могутньої людини та йому не вдалося цього зробити. Всюди куди він не пішов шлях перегороджував палець.

Трафальгар схопив комашку за черевце та підняв у гору. Злякана та не втративши надії сонечко ворушило крильцями вирватися до свободи. Міцні загрубілі пальці розчавили його та залишки викинули кудись у траву.

Але в серці щось закололо. Заболіло і стало страшенно соромно. Не зрозумівши звідки з сірих глибоких очей линули сльози. Чому гидко та бридко? Ніби слиз та бруд причепилися до його внутрішніх стінок та душили прямісінько зсередини.

– Це просто комашка, – повторював він собі, бурмотячи собі під носа.

«Іноді просто неможливо уникнути чужої смерті. Вона просто є тут і зараз. І повинна бути тут і зараз, бо від цього залежить твоє подальше життя як пірата. Або у тебе є ворог, що переслідує тебе, або його тіло плаває на дні океану. Одне із двох, Ло. Коразон, я ж маю рацію? Бачиш, Ло. Таке життя. А тепер просто уяви що зайченя твій ворог. Гаразд?»

«Гаразд…»

– Ей, Траффі! Траффі! Прокинься! – незвичний занепокоєний голос Луффі змусив Трафальгара розплющити очі. Він відчував як ніс заложило, а щоки були повністю вологими. У роті присмак солоного моря. Дощ почався?

– Що трапилося? – ніби ще у трансі перепитав Ло.

– Ти плакав уві сні. Щось погане наснилося? – хлопець нахилив голову у бік та жалісно надув губи. – Я ніколи не бачив, щоб ти колись плакав.

– Я теж давно цього не бачив, – важко підтвердив чоловік. І натягнув на очі свою пухнасту шапку.

Луффі обережно підняв шапку догори, але той знову натягнув її на очі. Потім знову підняв, а той знову натягнув її. Потім ще раз і ще раз. Сонячний хлопець вже у всю реготав, а Ло намагався сховати емоції якомога подалі та відгородитися від Муґівари.

«Ло, ми твоя родина. А родину ніколи не зраджують. Ти або за нас, або сам по собі. Ніхто тобі не замінить те що ми тобі подарували».

Регіт Луффі стояв на все поле. Він міцно тримався за живіт, бо той заболів від постійного сміху. Ло ж мовчав та дивився у землю. Така чорна слизька пляма, як він не мав права сидіти поруч з яскравою та безмежною зіркою. Краще б він йому нічого пропонував. Краще б залишилися в тій халабуді того гладіатора та продумували інший план дій, а не весь цей фарс з пікніком. Йому припекло у голову от і все.

Шершава шкіра прибрала з куточків очей сльози. Чиста та щира посмішка. Великі темні очі. Кругле та весняне обличчя. Ці всі риси приголомшували, зачаровували та спокушали. Свідомість розкололася на дві частини. Одна кричала:

«Жалюгідний нікчемний хлопчисько. Я тебе виховав. Моя родина тебе створила!»

А інша прошепотіла:

«Я люблю тебе, Ло!»

Посмішка вимазана у червоній помаді та у власній крові предстала перед очима. Ті події, та людина воскресили його та вбили водночас. І от знову все по старому сценарію. А якщо він проклятий. А якщо йому не можна любити та щоб любили його? Руки смерті схопили весняні плечі.

Сльози котилися по щоках і змішувалися зі смаком бутербродів, що вони нещодавно з’їли. Луффі шоковано споглядав на заплющені очі та мокрі вії, що лоскотали шкіру. Ло завжди був для нього закритою та таємничою книгою, яку важку прочитати та зрозуміти. Та зараз він знайшов розшифрування до деяких його сторінок.

Муґівара відповів на поцілунок шаленим натиском на все тіло хірурга смерті. Під чорною сорочкою він відчував заковані у багатьох битвах долоні. Як знаючи кожен міліметр, кожне розташування чорнильних ліній грайливі нігті Луффі шкрябали чутливу шкіру Трафальгара.

Вони впали разом на ковдру та розірвали зв’язок. Луффі дивився зверху вниз на Ло та в очах грала дитяча невинність та нове загадкове почуття, що залишило смуток після закінчення поцілунку. Це було схоже на споживання їжі. Скільки б ти не їв, ти не міг цим просто наїстися. Треба було більше і більше.

Легко зчитавши бажання Луффі, хірург поклав пальці йому на губи та зупинив. Обидва червоні як пелюстки маку та розгублені. Муґівара лизнув кінчики пальців Ло і той швидко смикнув рукою, побоюючись, що ненаситний пірат може з’їсти і його за разом. Хлопець засміявся та впав поруч.

– Я хочу завести кота, – різко повідомив Луффі.

– Кота? Навіщо тобі на кораблі кіт, коли у вас є Танукі-я? – поцікавився Ло, удавши що того поцілунку ніколи не було. Та щоки досі горіли.

– Нііііі, – протягнув хлопець. – Чоппер то інше. Чоппер – мій друг та лікар. А кота я зможу гладити та обнімати. А ще…

Тепла рука лягла на помідорові щоки. Яскрава посмішка прикрасила невинне та кругле обличчя. Очі заблищали незнайомим блиском, а чорне волосся гойдалося на вітру. Здається, Ло відчув як серце почали давати свої плоди.

– А ще він буде нагадувати мені про тебе. Тому, що ти схожий на кота.

– Я схожий на кота? – перепитав ще раз Ло, не віривши почутому.

Кутики сумного рота силоміць натягувалися вгору. Щоки боліли, а зуби скреготіли. Десь з глибини легень виривався давно забутий сміх, який за роки піратства загубився у потоках крові та тіл. Ло реготав від сміху так голосно, що напевно це чули люди за соняшниковим полем.

Луффі з цікавістю споглядав на Трафальгара, що раптово повеселішав. Побачив те світло, що йшло з постійно зажуреного лиця, хлопець не втримався і почав реготати разом з ним, не знаючи над чим сміються. Вони сміялись, довго сміялись, поки вітер не заспокоївся, а животи не заболіли від голоду та емоцій.

Жовті голови проводжали їх до самого горизонту, поки тіні їх не зникли з їх виду. Голови опустилися до низу, зірка сховалася за небосхилом, а на її місці з’явився сріблястий місяць. Кораблі у морі плили далі, прощаючись з золотим полем квітів. Наступна зупинка була Дзоя.