Сонце і пірʼя

– А я казала! Казала! – Роза тішилась ніби мала дитина. 

Венті намагався відкашляти сік, яким вдавився. Паралельно він намагався усвідомити всю ситуацію. Він не міг повірити, що Розарія перемогла його, що вона таки виявилась правою. Визнавати власну помилку також не хотілось. 

– Приємно мати послідовницю. 

Ліза простягла руку Розі, що стояла біля столу, адже вже поснідала. Розарія потисла її з напускною та саркастичною галантністю. 

– Лізо, коли ти встигла заснувати власну ідеологію? 

– Радше теорію. Ще трохи й вони самі її доведуть. Шкода, що я ніякої премії за це не отримаю. 

– А що за теорія? 

– Ні, Ділюче, заради чистоти експерименту я не можу тобі розповісти. 

– Я після уроків поясню, що вона має на увазі. 

Ліза на тихе звертання Каї до Ділюка обурилась:

– Не ламай мій дослід!

– Не можна ставити досліди на людях без їхньої згоди. – Голос Венті звучав жахливо хрипло і слабко, що було не дивно після аж такої симфонії кашлю. 

– Тебе вб’є Аліса. Не знущайся з власного голосу. 

– А я винен, що Кая абсолютно невдало подає інформацію? – ще трохи відкашлявшись, Венті нарешті зміг повернути свій голос до норми. – Не можна такі новини розповідати без підготовки! Хто ж пісню з приспіву починає? Треба якось обережно підводити через вступну частину, а не “Я почав зустрічатись з Ділюком”.

– Вибач мені мою недосвідченість. Обіцяю виправитись, якщо покажеш приклад. 

– Нема питань. Дай мені 2 секунди… – насправді Венті придумував свою розповідь в 10 разів довше. – Я вже розповідав, що Аліса та оркестр таки захотіли на закінчення навчання зіграти щось з вокалом. Оскільки ніхто не міг визначитись віддати вокал мені чи Барбарі, то сьогодні зранку запустили жеребкування. На щастя чи на жаль, мені не доведеться готувати пісню на завершення навчального року, адже ця роль тепер належить Барбарі. 

– Венті, Кая не те мав на увазі. Зовсім не те. 

Хтось давив сміх, хтось вітав Барбару. Венті тріумфував, адже зміг обвести Каю навколо пальця. 

“Іноді бути дурним так зручно. Зручно не розуміти натяків та жартів. Чудова захисна бульбашка”.

Щойно навчальний день закінчився, всі розбрелись. Хтось пішов до своєї кімнати, а хтось був Сяо або Ділюком, але і їм не було на що нарікати. Вони ніби поступово обʼєднались в союз: Ділюк не заважав Сяо проводити час з Венті, а Сяо натомість дарував Ділюку вагому причину втекти зі своєї кімнати до Каї. Між собою вони майже і не спілкувались, але відчували якесь порозуміння, підтримку. 

– В мене є ідея. 

– Купити мені протигаз? 

Ділюк відставив книгу, оглядаючи Каю та Венті, що допомагав тому фарбувати волосся. Але ідеї в Каї завжди яскраві, тому дійсно було цікаво. 

– Ти вже як Ліза. Це ще хороша фарба, вона не так тхне. Ми якось фарбувались іншою влітку і довелось ночувати в порожній кімнаті Джин і Лізи. 

– Золоті спогади!.. А ідея полягає в тому, щоб літом махнутись кімнатами. 

– А в чому проблема зараз це зробити? 

– Варка не переселяє без вагомих причин під час навчального процесу. Тому навіть Тарталья зараз досі живе у своїй кольоровій кімнаті. А хто куди переїде у твоєму плані? 

– Ти вже вибачай, але я хочу повернутись в ці стіни. Аякс точно повинен відселитись і ти підеш до Сяо. 

– Ура! Кольорова кімната буде моєю! Ти ж віддаси мені частину меблів? 

Венті дуже різко розкинув руки догори, з перукарського пензля для фарби злетіла крапля і зупинилась лише на білій стелі. 

– Венті, залиш стелю білою. 

– Звісно, я віддам тобі усе що заляпано фарбою. 

– Ну вибачте!

– І що з цим робити? 

– Я зітру! 

– Венті, ти не дістанеш. Ну правда. Ділюче, зітри, будь ласка. Я колись зафарбую. 

Раґнвіндр слухняно підставив стілець приблизно під цю пляму, схопив вологу серветку та, залізаючи на свій п’єдестал, стер основну частину фарби для волосся, залишаючи синій розчерк.

– Як же довго воно ще буде муляти мені очі. 

– Не драматизуй. Просто нагадай мені, коли воно тобі вкрай набридне. То як вам моя ідея? 

– Як завжди геніально. 

– Мені взагалі пощастило, як жив тут, так і житиму. Якби тільки ти ще згадав, що таке прибирання. 

– Кая взагалі-то охайніше за мене буде. 

– Я знаю. Але я буваю в його кімнаті частіше, ніж ти, тому мені складніше в це повірити. 

– Принаймні в мене буде вагома причина знову навчитись прибирати. 

– Звісно. Я виставлю тебе за двері, якщо заведеш мені тарганів. Венті, а де ножиці? 

Юнак заметушився, але таки знайшов необхідний предмет під рукою та простягнув його Ділюку. 

– Якщо ти якось надумаєш образити Каю, то я нацькую на тебе Розу. Дивись мені. – Венті знову махнув пензлем. 

Ділюк підійшов до дзеркала, що висіло над вмивальником. Ще трохи і він осліпне через власне волосся, що постійно лізло в очі. Спочатку ідея зберегти своє минуле хоча б у волоссі була не такою вже і поганою, але минуле навіть в такій формі стало для нього тягарем, який зараз хотілось нарешті зістригти. 

– Обовʼязково. 

– Ти повинен був злякатись! – і знову Венті махнув пензлем. 

– Ще раз ним махнеш і я його заберу, обіцяю. 

– Лишенько! Все, не говоріть до мене! 

Відриваючи погляд від власних ескізів, Кая спостерігав за повільними рухами Ділюка. Він розчісував, рівняв і зістригав зовсім трохи з чубчика. Кая чудово підмічав, що Ділюк останнім часом тільки те й робить, що прибирає волосся від обличчя. І він все гадав наскільки довго його вистачить, скільки ще він буде так мучитись. 

– Ти ж казав, що не будеш стригтись. 

– Я це казав, коли мені не заважало волосся. Помилився, як бачиш.

Невдовзі Кая вже знову мав насичений темно-синій колір волосся і знову був собою. Венті ж повернув собі свої яскраві блакитні кінчики, а Ділюк принаймні міг усе це побачити через нарешті комфортну довжину чубчика. Одразу ж по завершенню перукарського сеансу Венті дуже любʼязно виставив двох юнаків за двері. Їм нічого не залишалось, окрім як знову піти до кімнати Каї й провести там час до самої вечері або ж, якщо пощастить, до самого відбою. 

– І де ж твоя улюблена приставка “Якщо доживу”?

– Га? 

– Тобі важко плани на тиждень вперед скласти, а тут ти вже забігаєш на кілька місяців вперед. Не схоже на тебе. 

– Це в тебе треба спитати де та приставка поділась. Як ти зʼявився в моєму житті, так її і поменшало. 

На коротку мить на вустах Ділюка майнула легка посмішка. Кая, який принаймні намагався дивитись в майбутнє та планувати його, подобався йому ще більше. А той факт, що ці зміни Альберіха повʼязані із ним, взагалі викликав в Раґнвіндра приємне емоційне збудження. 

– Мені подобається це, Кає… 

– А мене лякає. – Альберіх сховався від реакції на власні слова, заходячи у свою кімнату та зачиняючи вікно. Ділюк пройшов за ним, але закляк за декілька кроків від напруженої спини Альберіха. – Розумієш, це ніби затишшя перед бурею. Чим краще мені зараз, тим гірше буде потім. Раніше мені не було чого втрачати, а тепер я навіть померти боюсь, бо не побачу тебе більше. 

Кая завжди був сміливим. Іноді його сміливість випереджала розум, тому дуже швидко він зрозумів, що треба думати перш ніж щось робити. Окремо дякувати за це слід було його батьку. В середній школі Кая перестав боятись будь-чого і будь-кого, окрім свого батька і болю. Він прийняв свою смерть, адже дуже часто стояв на межі. Він боявся лише болісної смерті саме тому, що вона болісна. Він сотні тисяч разів уявляв та продумував власне самогубство, але усе не було можливості скористатись власними планами. Він почав жити вільно, наскільки йому, звісно, дозволяла вивчена безпорадність. Але в його свободі майже не було опори, були лише тимчасові гілочки, за які він міг потриматись, допоки вони не зламаються, а далі його вітром несло далі. А тепер, коли ця опора нарешті зʼявилась, він боявся її втратити. І цей страх дуже тісно та активно конкурував зі страхом перед батьком. Це так дивно – жити, бо ще не помер, а потім в один день почати боятись смерті, в наслідок якої втратиш найближчу людину. Звісно, йому було важко впоратись із цим, але він з усіх сил намагався. Намагався зі сміливістю дивитись у майбутнє, намагався принаймні словесно не помирати та довіритись, що його майбутнє таки буде краще. 

– Ми вже пережили мінімум дві бурі. Чи є резон боятись інших?

Кая обійняв різко, але ну дуже приємно. Ділюк одразу відчув яскравий, свіжий та давно знайомий запах шампуню Каї. Було до біса приємно перебігати пальцями по ребрах, що ховались під тонкою тканиною заплямованої фарбою сорочки. 

Венті не довелось довго чекати на Сяо, який останнім часом не дозволяв собі запізнюватись. Тепер в нього було ще й вагоме питання, яке хотілось підняти ось тут, приватно, поза шкільною метушнею. Саме це зривало його ледь не на біг. 

– Ти серйозно будеш грати на арфі на завершення року? 

– Сюрприз… Ти ж хотів почути арфу. 

– Але ти казав, що не повернешся до неї.

– Помилився, як бачиш. Вважай, що це буде тобі подарунком на день народження… З запізненням у півтора місяця. 

– Тоді мені треба твоя допомога, щоб не вилетіти зі школи до того часу. 

– Ти мене лякаєш. 

Дістаючи бланк іспиту з рюкзака, Сяо простягнув його Венті. Смарагдові очі миттю розширились, адже в тесті була лише одна правильна відповідь і відповідна оцінка. 

– Як? 

– Не встиг домовитись з Розарією про відповіді. 

– Та це ж найлегша тема з історії за цей рік! 

– Ти вивчав історію Монду ледь не з дитинства, а я зазубрив лише теми необхідні для прохідного балу. Якби це була хоча б всесвітня історія… 

– Добре, не важливо як – треба виправляти. – Венті потягнувся за власними конспектами. – І щоб до Рози більше не звертався, бо колись-таки Барбара накрапає їй на мізки й вона перестане продавати знання, а ти залишишся не з чим. 

Сяо спостерігав за метушінням Венті й бачив в цьому щось рідне. Рідний шурхіт сторінок, які рідні руки гортають дещо швидко та необережно, рідний рух рукою, щоб заправити довге та знову яскраве пасмо волосся за вухо. Він вже це бачив, вже більше сотні разів. Можливо ця картина снилась йому як спасіння поміж нічних жахіть? Може саме ця картина асоціювалась в нього зі словом “кохання” чи “комфорт”?

– Моя подруга, Фанань, добре знала історію усього Тейвату. Вона схожа на тебе зараз. 

Венті зі співчуттям підвів на Сяо свої очі. Разом із тим йому було приємно чути таку таємницю, бути довіреною особою. 

– Вона померла, так? 

– Так… Нас було пʼятеро: Фанань, Мінью, Їнда, Фуше* і я. Ми вчились в одній середній школі, окрім Фанань. Були в одному класі, але зовсім не спілкувались допоки нас не обʼєднав вчитель літератури груповим заняттям… Їнда познайомила нас з Фанань, абсолютно випадково виявилось, що ми всі повʼязані з музикою. Знаєш, ми майже створили власний гурт, але далі неякісних демок ми не встигли зайти… Вони померли в пожежі у ТЦ. Ми повинні були там зустрітись, але я запізнився. А коли нарешті побачив ТЦ… 

– Було вже пізно… Я також запізнився. З самого ранку його ліжко було холодним, а він любив поспати. Я відчував, що здожену його, якщо покваплюсь, але… я побачив лише повішене тіло. Я також запізнився… 

Про завалені іспити з історії вони на деякий час забули. Зараз в пріоритеті було зцілення старих ран. Вони ділились своїм болем та заколисували чужий. Нарешті Венті зрозумів поведінку Сяо: він просто хотів повернутись додому, хотів побути поряд з місцями з щасливих групових спогадів. Але через наполягання батьків і авторитетного вчителя літератури він опинився тут, далеко від рідного міста, від друзів, хай і мертвих. Венті взагалі не міг більше злитись на Сяо після усіх подробиць його минулого. Сяо ж дякував другові Венті за те, що Венті саме той, ким є зараз. Сяо не просто не злився більше на Венті – він був щасливий, що в його житті була подібна особистість, щось хороше, що хоча б в моменті покращило життя Венті. 

– Я боявся знову заграти на арфі й знову почати жити його життя, знову носити його шкуру, а не свою… Але вже не так страшно, адже мені здається, що ти нагадаєш мені ким я є насправді, якщо забуду. 

Ця теза змусила Сяо слабко посміхнутись. Тобто усі ці зміни у Венті через нього? А може заради нього? 

– Звісно, звісно я нагадаю. Просто поклич мене, коли я буду потрібен тобі. 

Кімната наповнилась тихими “Сяо”. Венті ніби неспішно читав молитву, що складалась лише з одного імені. А Сяо до останнього не міг зрозуміти чи Венті дуркує, чи цілком серйозно показує власні почуття. І все-таки це не те, про що б Венті міг ось так жартувати. Не зараз, не з таким блиском в очах. Сяо справді не міг осягнути, що потрібен Венті, що настільки потрібен Венті. До цього він був потрібен лише Фанань, Мінью, Їнді та Фуше. Його не любили однолітки, він не відчував любові від батьків, його існування просто ігнорували. І в якийсь момент Сяо змирився і почав використовувати свою невидимість. Навіть тут, в цій школі, він залишався невидимим і тепер цілком радів цьому. І лише Венті бачив його. Лише Венті переймався за його навчання, намагався допомогти. Лише Венті вступав із ним в сутички. Лише Венті дивився на нього поглядом, від якого палають щоки. Лише Венті називав його імʼя. 

При зустрічі холодного та гарячого повітря утворюється сильний потік вітру і це повітря різної температури нарешті зустрілось, утворюючи в кімнаті справжній смерч з емоцій та почуттів. Обидвоє нарешті змогли повністю відпустити своє минуле, що постійно тягнуло їх донизу. Обидвоє нарешті змогли стати легкими пірʼїнами, яких закружляв весняний потік почуттів. Обоє досягли легкості, яку так любив Венті й до якої так прагнув Сяо. Потік почуттів зблизив два невагомих тіла, змусив Сяо обхопити щоки Венті та задивитись в блискучі очі. Нарешті настала тиша. 

– Я буду поряд завжди. Обіцяю. 

Венті ткнувся чолом в чоло Сяо. Це однозначно був один з найкращих днів в їхніх життях. Лише трохи згодом, надихавшись нарешті почуттями, один одним та радістю, вони змогли повернутись до історії. 

– Знаєш, – Цукроза вже домивала пробірки, що залишились з дослідів на додаткових заняттях, – тепер я точно впевнена, що Кая не кохав тебе. 

Альбедо запитально підняв очі на Цукрозу, змиваючи залишки реагентів з чергової колби. 

– З Ділюком він поводиться зовсім по-іншому, ніж з тобою раніше… І мені здається, що Кая і не дозволить собі так поводитись з Ділюком. 

Цукрозі завжди було важко орієнтуватись у почуттях людей. В цьому була її чергова схожість з Альбедо. Як і він, вона часто не розуміла чому люди говорять концертні слова, чому люди відчувають конкретні почуття, чому люди роблять конкретні дії. Їй завжди було простіше жити за розумом, ніж за емоціями. Цифри вона любила більше за слова. Але саме з Альбедо вона починала розуміти вчинки деяких людей. Саме з Альбедо вона дізналась як це, жити за емоціями. Поряд з блондином почуття вже не були такими складними та страшними.

– Ти маєш рацію. Я давно намагався зрозуміти чи в Каї викривлене поняття кохання, чи він просто відчував до мене ідеалізацію або ж привласнення. Зараз я абсолютно впевнений у другому варіанті.

– Викривлене почуття кохання? Тобто ти вже тоді знав, яким повинно бути кохання? 

– Не знаю, це важко пояснити. Я радше тоді знав, яким кохання точно не повинно бути… Це зараз, здається, я починаю розуміти, що таке кохання… Для мене кохання – це ти. 

Дівчина зашарілась та стисла пробірку. Умить її охопив страх. От і все, час з Альбедо був дуже важливим та приємним для неї, але всьому приходить кінець. Вона вже попрощалась із хлопцем подумки й змирилась, що от-от повернеться до старого беззахисного життя. 

– Я не… я не готова, Альбедо. В-вибач. 

Цукроза опустила очі, їй було надто страшно побачити погляд Альбедо. Юнак пошкодував про свої слова. Разом із тим йому подобалось формулювання дівчини, адже напевно ж є якась ймовірність, що колись дівчина буде готова.

– Я не буду більше піднімати цю тему. Просто забудьмо про це.

Цукроза була здивована подібними словами, але вона однозначно була готова забути про це заради подальшого невимушеного спілкування, теплих розмов з Альбедо, його підтримки та допомоги. Можливо колись в неї вистачить сил та сміливості прибрати частинку “не” зі словосполучення “я не готова”, але поки їй було простіше ховатись за цими двома буквами. І Альбедо не мав ні права, ні бажання засудити подібні дії дівчини, яку б він хотів бачити своєю. 

Сонце торкалось своїми пальцями вікон школи та гуртожитків, оповіщаючи про прийдешнє тепло. А може тепло стелилось не від сонця, а від закоханих поглядів, палких поцілунків, ніжних обіймів та приємних слів?

 

* – адаптовані імена якш з китайської. Я не хотіла використовувати латинізовані імена, тому адаптувала наступним чином: Фанань – Бонан, Фуше – Бозацій, Їнда – Індарія, Мінью – Меногій. Якщо хтось зможе проконсультувати стосовно адаптації імен напряму з китайської – буду дуже вдячна та за бажанням відмічу в роботі.