Сонце після грози

В розкішних кріслах, прикрашених вишивкою, сиділо двоє студентів. Кожен з них займався своїми справами.

Хлопець, чиє волосся виблискувало золотом в денному світлі, схилився над столом поряд й робив помітки на чисельних аркушах, яким було вже замало місця на стільниці. Шатенка в бежевому піджаку тримала на колінах товстий підручник. Її карі очі уважно слідкували за текстом, проте, інколи погляд ковзав по потилиці хорсівця, занадто зосередженого на паперах аби помічати щось інше навколо.

Раптово на руці дівчини завібрував годинник, сповіщаючи, що заплановане побачення закінчилося.

– До зустрічі за обідом. Не затримуйся, у нас сьогодні по плану збори о четвертій. Міра зайде віддати мені  обіцяні тобі папки, – Стефанія згорнула книгу й перехопивши її під пахву, попрямувала до дверей.

Кай попрощався з нею не піднімаючи голови та продовжив шкрябати ручкою в бланках. Почувши, як стихають кроки хорсівки, голова студради  виповз з крісла. Він зробив магічний пас рукою, документи склалися рівною стопкою, полетівши до шухляди. В кабінеті стояла гнітюча тиша. Без жвавого шурхоту сторінок, хлопець відчув як самотність знову хапає його в свої обійми.

Хорсівець підійшов до шафи й відкривши таємну нішу, витягнув звідти графін. Наповнивши склянку, він закрив дверцята та знову попрямував до крісла, потираючи перенісся. В такій позі його застав Влад, що безцеремонно вдерся до кімнати мов вихор.

–  Кай, не смій пити, в тебе здоров’я й так до біса фігове!

Чурівець рвучко вихопив келих з рук брата, який став ще блідшим.

– Вмієш ти вчасно з’явитися, – пробубнів голова студради, засмучено спостерігаючи за зникаючим у вазі зі свіжими квітами вмістом свого стакану.

– Еге ж. Ну, чого на цей раз до пляшки поліз? – чарівник притулився спиною до дверей й скептично зиркнув на свого молодшого.

– Я ревную Стефанію, до Мирослави, – Кай опустив голову на руки, втупившись очима в підлогу.

– Невже.

– Мені здалося, чи я почув осуд в твоєму голосі, – хорсівець стрімко підвів погляд.

– Коли така людина, як Стефанія, навіть не по справжньому, але зустрічається з тобою. Гадаєш, я не буду обурений? Може, їй справді варто припинити підтримувати твій імідж й попіклуватися про власне щастя? – старшокурсник постукав пальцями по дерев’яній панелі позаду себе.

– Владе, не псуй мені настрій. Ми з нею пообіцяли одне одному допомагати. І коли це ви встигли подружитися? – Кай незграбно розкинувся в кріслі.

– Тобі довгу версію чи коротку? В двох словах, нам занадто часто доводилося разом вигадувати, як відмазати твою дупу від зборів в студраді. Вона з тих людей, яких я поважаю і  з цієї причини маю надію не бачити поряд з тобою.

– Та що не так зі мною?

Чурівець жестом вийняв з кишені куртки уявний список й розгорнувши його, почав розводити руки все ширше.

Кай закотив очі, чекаючи поки кепкування брата припиняться.

– Ти неможливий, – вигукнув хорсівець.

– А ти сноб, яких мало і, взагалі, зануда повний, хоча раніше таким не був.

–  Про яке абстрактне «раніше» йде мова? – голова студради нагострив вуха.

– Коли ви зі Стефанією справді зустрічалися. Ти кидав камінчики в її шибки, замість повідомлень і, стоячи по коліно в холодній траві під вікном, міг годинами балакати з нею про все на світі, допоки вона не змушувала тебе йти спати.

– Ну знаєш, – Кай стис губи, – то все забавки. Мені тоді було шістнадцять. Зараз все інакше.

– А по-моєму, ти все такий же не самостійний, – Влад нахабно вишкірився, дивлячись на похнюпленого брата. – Постійно тебе витягувати треба то з-за паркану, то з власної нерішучості. Прямо поговорив би з нею про свої ревнощі. Може, Стефанія лише цього від тебе й чекає.

– Та досить, вона не любить мене, вже давно… Я ціную її час та турботу, ціную вибір й бажання бути з людиною, яка зробить її щасливою, як Мирослава…бо я безнадійний…

– Закінчив скиглити? – Влад махнув чубом й наблизився до брата, одним рухом допоміг йому піднятися на ноги. – Тепер, йди й зроби що-небудь замість того аби сидіти нарікати.

Кай здивовано подивився на брата, проте до поради прислухався. Голова студради вийшов з кімнати не знаючи, що робити далі.

***

Стефанія пила чай в своїй кімнаті. Поруч з нею на ліжку сиділа Мирослава. Лямка її кофти трохи сповзла з плеча й хорсівці кортіло повернути її на місце, але вона все ніяк не наважувалася.

– Ти в мені діру своїм поглядом пропалиш, сонце, – велесівка широко посміхнулася й на рум’яних щоках з’явилися ямочки.

– Вибач, – Стефанія перевела погляд на розписану стелю.

– Що тебе турбує?

Староста Хорсу знала, від пильних очей Міри нічого не приховаєш.

– Він навіть не поглянув на мене сьогодні.

Дівчина зітхнула, забравши чашки на стіл й вляглася на коліна подруги аби попліткувати.

– Інколи, Кай дійсно такий зайнятий, що йому, в прямому сенсі слова, немає коли голови підняти, але в цей раз повів себе як дурень, – Мирослава надула губи.

Стефанія, яка до цього лиш кивала, під кінець фрази вибухнула сміхом. Її ніжний голос розлився кімнатою

– Ні, справді. Як можна не дивитися на ці бездонні очі, мов незвідані глибокі підводні печери, на цей маленький кирпатий ніс схожий на самотню скелю посеред квіткового степу, на це волосся, яке ніжно струмиться по плечам плавними хвилями, –  Мирослава розгладила пасма пальцями, розкладаючи їх аби вони не спутувалися.

Хорсівка зашарілася від почутого.

– Мені пощастило мати таку подругу як ти.

– І мені, – Міра нахилилася, залишивши на лобі чарівниці поцілунок.

– Ой, припини, – Стефанія закрила обличчя долонями. – Кай теж так колись робив.

– Та ну його. Ти ж наче з Владом добре ладнала, от до нього можеш придивитися, – велесівка загиготіла.

– Дурниці, ми з ним друзі. Товариші по брехні про мого хлопця. Ой, я забула, сьогодні ж важливий день!

Стефанія підскочила з ліжка.

– Ввечері остання партія в нашій паті, не можна її пропустити. Та залишити Кая самого на зборах я теж не можу, хоч він й буває дурнем!

На ходу взуваючись, Стефанія пострибала до виходу.

– Мені терміново потрібно до Єсена!

– Добре, кицю, йди, він має бути в бібліотеці.

Хорсівка прикрила двері й подалася коридором геть.

***

Гуртожиток Хорсу мав розкішні подвійні сходи до жіночого й чоловічого крила, що мов рукава ріки поєднувалися в одні головні центральні, які вели до низу. Кай забачив Стефанію ще на них, але до самої академії не подавав голосу, намагався зібратися з думками. Лише проходячи один з численних прольотів, він зважився її гукнути.

– Стефаніє, зажди!

Дівчина завмерла на одну сходинку вище ніж стояв хорсівець.

– Каю, чому ти йдеш за мною весь цей час?

– Я хотів поговорити з тобою.

– Ми можемо відкласти розмову на потім? Я негайно повинна знайти Єсена. Сьогодні ввечері партія в клубі, а у нас збори і я, тобто ми, не зможемо піти.

– Чому ти так нервуєш? – чарівник доторкнувся долонею до пальців Стефанії. Як він і думав, вони були холодні й липкі.

– Мені потрібно йти, – староста нетерпляче постукала нігтями вільної руки об перило. Вона не зважувалася озирнутися аби побачити обличчя Кая.

– Гаразд. Просто хотів сказати, який я вдячний за все, що ти для мене робиш Стеф, і що досі кохаю тебе. Навіть, якщо ти мене вже ні. Тому, хочу аби ти була щаслива з тим, кому належить твоє серце, а це не я…

Тремтячий шепіт хорсівця м’яко долинав до вух дівчини не порушуючи загальну тишу коридору.

– Чому ти це кажеш? – голос чарівниці ставав млявішим з кожним словом. – Чому саме зараз? – Стефанія прикрила рота долонею стримуючи тихе хлипання. Її плечі опустилися та затремтіли.

– Бо ревнощі тебе до Мирослави зводять мене з розуму, – Кай зітхнув похитавши головою. – Я не хочу заважати вам.

– Ти дурень… – хорсівка крутнулася на підборах й впилася очима в обличчя чарівника. – Мирослава моя краща подруга в академії , але хто був поруч зі мною, коли я зламала ногу у восьмому класі й носив квіти до палати щодня? Хто передавав улюблені цукерки, коли батьки забороняли мені їсти солодке через недостатньо гарні оцінки? Нарешті, хто приходив до мене вночі й стоячи по коліно в заростях клумби розважав розмовами, допоки тривога не йшла геть?

– Не розумію, тоді, ти теж досі, – невпевнено почав Кай.

– Так, досі кохаю тебе, – випалила Стефанія дуже тихо. В очах хорсівки блищали виступаючі сльози. – Я віддалилася навмисне, бо боялася, що завжди буду недостатньо гарною для тебе й в академії ти знайдеш когось краще…

Чарівниця опустила голову.

– Гадаю, ця розмова вимагає більш тихого місця, – Кай обійняв хорсівку за плечі та повів у бік саду.

Всередині занедбаного квітника було тихо й тепло. Голова студради допоміг Стефанії сісти на лаву. Дівчина пригорнулася до нього всім тілом вимагаючи обіймів у відповідь.

– Ти робила так з тих пір, як тобі виповнилося дванадцять, – хлопець гмикнув, провівши долонею по маківці чарівниці.

– Я вже тоді знала, що закохаюсь в тебе до нестями,– хорсівка посміхнулася, вдивляючись в зелені очі, що нагадували дзеркальну гладь лісового озера. Вони зачаровували її щоразу, варто було лиш поглянути. – Поцілуєш мене?

– Тільки-но згадаю, як це робиться, – Кай взяв Стефанію за підборіддя й нахилившись ближче почав залишати легкі поцілунки на її чолі, носі, повіках, скулах.

– Знову мене дражниш? – чарівниця зітхнула й потягнулася до губ хлопця, ніжно торкаючись їх.

Багато часу минуло з тих пір, коли вони робили це востаннє. Повіки Стефанії були зімкнуті, але вона відчувала погляд смарагдових очей, які милувалися нею. Захотілося розчинитися в цій теплій миті.

– Каю, моє серце завжди буде лише з тобою, – хорсівка дала волю почуттям й сльози покотилися по щоках.

– А моє з тобою, – хлопець дістав хустинку з кишені, витираючи обличчя своїй дівчині. – Я попри усе буду поряд, поки ти цього хочеш. – Він м’яко поцілував її в лоба та пригорнув до себе.

Стефанія відчула як всередині грудей розростається тепле почуття. Кай, в свою чергу, більше не чув себе скутим обіймами самотності. Вони завжди будуть поряд одне з одним, тепер насправді.