Сніжинки в волоссі

Кая відучора підготував пляшку пряного вина, яку дбайливо придбав в Частці Янголів. Оскільки вином, на превеликий жаль Каї, наїстися важко, Альберіху довелось також підготувати трохи закусок. Звісно-звісно, в Альбедо на Драконячому Хребті є їжа, але сухпаї аж ніяк не підходять для святкування дня народження. Юнак вже уявляв погляд Альбедо, коли той дізнається, що до нього не з порожніми руками прийшли. І цей уявний, ефемерний і такий приємний погляд змушував Каю прискоритись. 

Капітану-кавалерії-без-коней вдалось швидко та непомітно покинути Монд. Все ж життя його чомусь навчило. Широким кроком йдучи на гірський масив, з якого сумно вив холодний вітер, Альберіх згадав Джин. Чи знайде вона його лист з вибаченнями за відсутність на святі? Чи не образиться? Ці думки наполегливо гризли Каю, але бажання зустрітися з коханцем було сильніше, тому пруткі та витончені ноги Каї продовжували крокувати прямісінько до серця холоду, прямісінько до Альбедо. Ні вітер, ні сніг, які дужчали з кожним кроком, не могли зупинити парубка. Та іноді Кая все ж відволікався на вітер, слухаючи його сумну елегію. О, як тужливо сьогодні співав вітер! Він виспівував, висвистував точно як барди, що співали тужливих пісень. Це виття північного вітру трохи лякало Каю: нічого хорошого воно означати не могло… В моменти особливої тривоги він відволікався на хрускіт снігу під чоботами чи на сніжинки, які танули на його смаглявій шкірі.

Кая завжди любив сніг. Здавалося, що і сніг любив Каю. Сніжки в нього завжди виходили краще ніж в Ділюка, сніговик теж виходив рівніше та охайніше. Альберіх любив відчуття холоду, любив це відчуття, коли від холоду терпнуть руки й ними неможливо рухати. Любив він і коли мороз подзьобує його щоки своїми холодними довгими пальцями, викликаючи рум’янець. Холод, сніг, мороз… Це все було його стихією ще з дитинства. Напевно, саме тому він отримав кріо око бога. Згадки про дитинство викликали ледь помітну сумну посмішку. Дуже іронічно, що Ділюк який терпіти не міг холод, зараз більшість часу холодніший від цієї клятої гори.

На щастя, табір, що стояв під самими засніженими горами, все ще спав і не помітив, як Кая тихо та одиноко пройшов прямісінько до завжди морозних гір. Десь поодиноко ухкали сичі, десь було чутно бурмотіння гілічурлів, та це все не лякало капітана. Він впевнено пройшов знайомим маршрутом прямо до криївки алхіміка.

Альбедо, на превелику вдачу Альберіха, був за одним зі своїх столів з якимись пробірками. Алхімік не одразу почув хрускіт снігу під чужими чоботами, тому Каї вдалось непомітно обійняти тендітне, майже біле тіло. Альбедо трохи сіпнувся від несподіванки, та швидко зрозумів що ніякої небезпеки ці обійми не несуть.

– Я налякав тебе?

Реакція коханого викликала в Каї напівпрозору посмішку: це було кумедним, але в той самий час було ніяково, що він налякав його.

– Я не чекав тебе так рано, тому це було доволі… Неочікувано.

Розпустивши обійми, Кая поставив кошик на вільний край столу, поки блакитні очі Альбедо спостерігали за його рухами. Та алхімік не втримався на довго, тому коли Кая перевів на нього погляд, той одразу ж м’яко накрив його губи своїми. Вуста Альбедо доволі часто сухі та потріскані в силу його місцеперебування, та Кая вже давно звик до цього: він не нарікав, навіть про себе, лише іноді він спеціально купував зволожувальний бальзам і сам наносив його на кохані вуста. Так сталось і цього разу. Закінчуючи поцілунок Кая дістав з кошика малу склянку і легко змастивши пальці провів по пухких вустах блондина.

– Тепер я вже можу привітати тебе з днем народження?

– Звісно.

Кая вільно всівся на один зі стільців, які знайшов, і чекав поки крейдовий принц знайде серед свого хаотичного порядку конкретну коробку. Який же Альбедо гарний в той момент був! Тоненькі, білі та елегантні пальці парубка, що були сховані в дещо грубу тканину рукавиць, зараз граційно відкладали коробки, книжки та інші речі. Та це не тривало довго, адже Альбедо мав бездоганний порядок на своєму робочому місці, щоправда, для деяких це радше хаос.

– Ось. – Він передав оксамитовий короб в руки Каї, уважно спостерігаючи за його реакцією.

Альберіх же не поспішав відкривати свій подарунок. Погладжуючи обережний бантик пальцями він думав, що може бути всередині. Як головний засновник модних тенденцій в Мондштадті він неодноразово бував в ювелірних крамницях та здогадувався що всередині щось з таких крамниць. Але, що саме?

– Нумо, відкривай вже.

– Ти надто здивував мене.

Щира посмішка радості осяяла лице капітана кавалерії. Альбедо до кінця сумнівався над подарунком, але ця посмішка Каї, який ще навіть не відкрив подарунок, розвіяла всі сумніви. Нарешті легко смикнувши за кінець банту, він відклав стрічку і набрався сміливості відкрити саму коробочку. Всередині його чекала неймовірної краси та блиску прикраса для волосся. Це був його улюблений павич, складений із золота та інкрустований коштовним камінням. Цей подарунок ризикував бути найкращим за все кляте життя Альберіха і не тому, що він від Альбедо. Здавалось, ніби вона була оповита якимось ефемерним світлом. І це примарне блакитне світло ніяк не відпускало очей Каї.

– Ця шпилька інкрустована нічним нефритом, тому ти будеш сяяти ще яскравіше, ніж зазвичай… Як тобі?

Тепер Кая розумів звідки це дивне сяйво і ця прикраса почала подобатись йому ще більше. За всіма канонами зовнішнього вигляду Каї це була ідеальна шпилька: її основа зроблена з золота, яке Альберіх любив і часто носив, тому поєднати буде не складно; також її колір був набагато світліший за його колір волосся, а це означало що вона має м’який контраст, який юнак теж неймовірно любив.

– Це найкраща з усіх моїх прикрас. Дякую.

Вдячний погляд, який був спрямований на Альбедо зігрівав куди краще від вогнища та теплих страв. Алхімік перейняв посмішку свого коханого і, не довго думаючи, обережно підчепив пальцями прикрасу. Трохи обійшовши Каю, Альбедо тендітно пригладив темно-синє м’яке волосся та почепив шпильку на ліву скроню. Тепер зачіска Каї мала прекрасну святкову довершеність та вишуканість.

– Судячи з твого погляду, мені личить.

– Так, тобі неймовірно личить.

Каї не треба було дзеркало. Йому вистачило блиску в очах Альбедо та його щирого захоплення. Бачачи цю чудову суміш замість свого силуету в рідних очах, він був впевнений, що зараз має неперевершений вигляд.

– Ще б пак, це ж твій подарунок! – Кая неочікувано різко підвівся та поцілував алхіміка в чоло. – Я кохаю тебе, Альбедо. 

– А я кохаю тебе, Кає.

Та очі казала куди більше за вуста! Все їхнє кохання зараз бриніло в очах. Ці двоє завжди спілкувались очами, адже іноді зовсім не знаходили потрібних слів для вираження власних почуттів. 

– Знаєш що? Знайди-но мені дві кружки, будь ласка.

І поки Альбедо слухняно та недовго шукав кружки, Кая вийшов прямо в налетівшу хуртовину, зриваючи листя м’яти недалеко від криївки. Саме те, що треба, аби вразити Альбедо.

– Нащо тобі м’ята?

– Зараз дізнаєшся.

Відкоркувавши пляшку вина, Альберіх з точністю та майстерністю експерта розлив пряне вино по кружках, які знайшов Альбедо. Декілька разів зламавши та трохи розчавивши знайдене листя він кинув його до вина та поставив кружки на вогнище, аби трохи підігріти напій. 

– Це щось новеньке. Так ти ще вино не пив.

– Чарльз нещодавно був у відрядженні й привіз цей дивний рецепт. Та це смачно, насправді.

Тільки-но вино трохи підігрілось, Кая зняв кружки, аби вони не були надто гарячими, та віддав одну Альбедо.

– До речі, я захопив кілька закусок і десертів. Все, як ти любиш. І я не брав надто багато, можеш не хвилюватись. 

– Ти постійно такий зайнятий, але все запам’ятовуєш… Як тільки тобі вдається бути таким ідеальним?

– Мені завжди здавалось, що з нас двох ідеальний саме ти. Адже це я пияка, за словами деяких, або ж лицемірний клоун. Про тебе нічого поганого не кажуть. 

– Можливо, я просто надто рідко з’являюсь серед людей, щоб про мене ходили чутки, але… Про видатну людину завжди багато говорять. Злі язики завжди будуть і вони ніколи не вплинуть на всі твої чесноти. 

Слова Альбедо викликали коротку тишу, та вона нікого не лякала. Кая завжди мріяв почути подібні слова. 

– Мені приємно, що ти так вважаєш. 

Повернувши погляд від вина до коханого, Кая побачив, що той млосно потирає руки, аби зігрітись. Все ж зустрівшись з поглядом Альбедо, Кая показово насупився. 

– Мені треба ще кілька днів, аби закінчити одне дослідження і я повернусь в Монд. Не сердься тільки. 

– Колись ти перетворишся на брилу льоду, точнісінько як ті кабани, яких ти мені показував.

– Не думаю, що це можливо, бо я постійно біля джерела тепла. 

Торкаючись щоки Альбедо, Кая очікувано наштовхнувся на м’яку та холодну шкіру. Алхімік же лише сильніше притулився до теплих пальців Альберіха отираючись, як лагідне кошеня.

– Я знаю, як тебе зігріти.

Відставивши кружку, Кая легко потягнув Альбедо в центр його осередку, на що той, звісно ж, піддався. Переконавшись, що місця їм вистачить, Альберіх поклав руку на поперек блондина.

– Я зовсім не вмію, Кає. Ніколи не танцював. 

– Я навчу. Дивись, ліву руку поклади мені на плече, а праву буду тримати я.

Алхімік поквапився виконати вказівки Каї. Сам Альберіх відчував якусь невимовну гордість тому, що зараз передавав знання свого вчителя, Крепуса, і частково Аделінди. 

– Так, молодець. А тепер просто повторюй за мною. 

Кая зробив перший повільний крок, даючи Альбедо зрозуміти його рух та повторити. Далі ще один крок, ще один і ще.

– В тебе добре виходить, я ж казав, що ти ідеальний. 

Крейдовий принц лише посміхнувся на ці слова. Поступово Кая прискорював темп танку, зводячи його до традиційного мондштадського вуличного танку під жваву музику бардів. Щоправда, замість музики у двох закоханих було виття північного вітру, а замість яскравого сонця, яке повинно було оповити танок, вони мали лише перший сніг в цьому році.

В цьому танку Кая бачив лише блискучі кохані очі й він волів би перенести свою роботу на цю кляту гору, аби кожен свій день проводити в такому танці.

Альбедо подобалось, справді. Вперше в житті він танцював вальс та ще й з ким! Кая був прекрасним вчителем і танок вів неперевершено. Звісно, Альбедо не міг порівняти цей досвід з іншим для точної оцінки, але він був впевнений, що Кая один з найкращих танцівників в місті, якщо не у всьому Тейваті.

Ніхто з парубків не знав точно скільки вони кружляли, але їх думки збігались в мінімум 10 хвилин. Ні Альбедо, ні Кая не могли пригадати своїх рухів, але вони були неймовірні. Альбедо в руках справжнього майстра вальсу швидко зміг розкритись в танці, слідуючи всім настановам та покликам Альберіха. Кружляв він неймовірно витончено та пливко. І лише на мить Альбедо дозволив собі відволіктись від танцю:

– Знаєш, ми кружляємо наче сніжинки.

– Прекрасне порівняння, любий.

Зупинились вони врешті прямо під великим лапатим снігом, який хтось наполегливо трусив з неба. Ланіти обох розчервонілись, а з очей так і сипались іскри, ніби бульбашки з любого Каї ігристого вина. Танок був настільки енергійним, що зміг вибити повітря з двох віртуозних рицарів Західного Вітру. Каї вдалось відсапатись трохи раніше. Торкнувшись до червоних щік Альбедо, він посміхнувся.

– Здається, я трохи перестарався.

– Маєш рацію, але… мені сподобалось.

Посмішка Альберіха стала ще ширшою тільки-но алхімік сам посміхнувся.Це дійсно було фантастично. Саме так і треба надалі зустрічати перший сніг!

– Я радий. Тепер ти вмієш танцювати…

Крейдовий принц занурив пальці в синю груду волосся витрушуючи купу снігу.

– Здалеку ти здавався б сивим. Скільки ж снігу в тебе…

– Дякую, що рятуєш мене від такої страшної сивини. В тебе снігу не менше.

Та перш ніж вигребти сніг з прекрасного блонду, Кая зухвало поцілував Альбедо. Від нього пашіло теплом і капітан був щасливий, що виконав свою місію. Він не був впевнений, що це найкращий його день народження, адже спогади з Ділюком теж були важливі для нього, але Кая точно зробить усе, аби віддячити Альбедо та не розчарувати його надалі.

Коли ж сніг нарешті вдалось витрусити з волосся обох юнаків, вони повернулись в криївку. Закусок, як і вина ставало дедалі менше. Парубки зачудовано слухали розповіді один одного. Кая навіть позував для замальовок Альбедо, який вже звично нарікав на надто рухливу натуру. Криївка для них обох стала осередком комфорту та затишку. 

А як Каї важко було повертатись до міста! Він знехтував правилами безпеки та не квапився додому навіть коли перші сутінки опускались на землю. І лише єдина обіцянка змогла заспокоїти душевний конфлікт Альберіха.

– Ми ж станцюємо так ще на Новий Рік?

– Якщо захочеш, Кає. Це дійсно було весело.

Отримавши прощальний, теплий поцілунок зі смаком пряного вина, капітан нарешті зміг змусити себе піти. Підставляти свою голову снігу було щастям. Його гріла отримана обіцянка, змушувала робити крок за кроком в напрямку Монду. Густе, довге синє волосся сяяло не лише від новенького нефритового павичу, а ще й від сніжинок, що м’яко стелились на його маківці.

Сніжило в цьому році дійсно рано.