смерть.

“Федоре”.
“Що?”.
“Я сильно хочу на небо”.
“Люди не можуть потрапити на небо, Миколо”.
Цей діалог молодий письменник прокручував в своїх думках вже не вперше. Чому кохання всього його життя взагалі задумується про такі речі? Микола дуже веселий та енергічний хлопець. Говорити такі речі не в його дусі. Ось дивні жарти – запросто. Майже кожного дня Достоєвському потрібно слухати анекдот про повішання Колобка.
Від цих думок Федір непомітно посміхнувся: “Якщо подумати, то цей анекдот не такий вже й поганий, своєрідний… такий як Гоголь”.
Юнак для себе вирішив, що обов’язково розповість Миколі про ставлення до його улюбленого анекдоту. Ось лише прийде додому…
-Миколо, я вдома!
А у відповідь тиша. Така не властива Гоголю.
-Миколо…?
Було чути лише, як тече вода у ванній кімнаті. Може кохання його життя приймає душ?
Але двері у ванну кімнату були відчинені…
-Ні, ні, ні, ні… Миколо… Що ж ти накоїв?
У ванній, повної води, лежав власник довгого срібного волосся. Його окривавлена рука звисала з ванни. На підлозі були розводи від крові та холодної води.
“Він вскрив вени”.
Жах пробрав тіло Федора, йому вперше в житті стало настільки страшно, що він не міг пошевелити пальцями, але потрібно було приходити до тями, а якщо ще є шанс врятувати Миколу! Так, потрібно спробувати! Як раптом, погляд зачепився за папір, що плавав на підлозі в калюжі крові та води. Піднявши його, Федор почав читати:
“Привіт, душа моя. Я приготував тобі твої улюблені млинці, вони там, на плиті. Не переживай, плиту я вимкнув. А зараз я хочу на небо, до зірок. Вибач мене, може це дуже нахабно, що я не почекав тебе, але мені дуже кортіло. Не потрібно мене рятувати, я дорослий та сам вирішив, що для мене це важливо. Зараз 19:03 і це мій політ. Прощавай, душа моя”.
На годиннику 20:17, вже немає сенсу рятувати Миколу, адже він вже там, де хотів бути. Федір не залишить Миколу одного, хто ж буде йому дарувати поцілунок в лоб на ніч?
-Зачекай мене трохи, коханий, ми будемо разом дивитись на зорі.
——————————
І вже в тісній ванній кімнаті два тіла.