Слова

Тепло вібруючими хвилями збігало усім його тілом довгий час, доки не заспокоїлось. Дадзай сидів у нього між ніг і відновлював подих, й Чюя усвідомив, що більше не має настрою на продовження. Це означало, що на сьогодні все. Вони закінчили.

Ця необхідність бути тверезими після сексу завжди була викликом. Особливо коли вони робили це стільки разів за вечір, що забували, які вони поза ліжком. А поза ним вони, на хвилинку, не дуже презентабельні: все, що вилітає з їхніх ротів, не несе жодного сенсу, а колишньої сміливості немов і не бувало. Вони обидва хутко одягались, аби уникнути незручних ситуацій, але Чюя ніколи не забирав в себе можливість витріщатися на Дадзая. Той відчував це, не наважуючись підвести погляд, і йому кортіло знайти термінову справу, аби якнайшвидше забратися з квартири. Втім Чюя продовжував дивитись на нього.

— Що тобі треба, слимаку? — запитав він байдужим тоном, всередині ж переживаючи пожежу світового масштабу.

— Я думав ти вже ніколи не заговориш.

Чюя запалив цигарку й забув про решту ґудзиків, що ще не застібнув. Він знову сів на ліжко, відкинувшись на його спинку. Усім виглядом показував, що не переймається. Чи то пак, навіть якщо і робить це, перейматися все одно не варто. Дадзай завжди задавався питанням, що ж він мав на увазі. Як це — не перейматися, якщо все настільки жахливо? Якщо владнати речі не здавалось чимось змістовним після стількох років словесного непорозуміння? “Так, я готовий покласти за тебе своє життя,” — думав Дадзай, — “проте чи обов’язково про це оголошувати?”. Чюї не подобалось шукати легших шляхів, і Дадзая це дратувало.

— Я не говорив би, якби ти не намагався змусити мене.

— Я не намагався змусити тебе, — усміхнувся Чюя змовницьки, — А от те, що ти таки заговорив, більше вказує на твою потребу обсудити це. Хто ми, Дадзай?

— Ти вважаєш, в мене є сили визначатись із кожним своїм партнером? Не кажи мені, що ти здався собі особливим, — він вже був однією ногою на виході, але його зацікавила перспектива оцінити реакцію Чюї.

— Дурень, — промурмотів той, червоніючи все дужче.

— Ти був тим, хто запропонував цю розмову.

Було важко почуватись головним у цей момент, особливо при тому, що Чюя справді видавався не зацікавленим у його відмовках, проте Дадзаю не можна було втрачати контроль.

— Отже, ти маєш бути першим, хто розкриє свої карти.

Чюя кивнув головою, розмірковуючи. Він навіть не роздивлявся варіант сперечатися. Він не збирався здаватися, й це вбивало Дадзая.

— Можливо, я хочу бути особливим для тебе, — Чюї здавалось, що техніка залізної прямоти спрацює, тому він не забарився додати: — Я хочу бути з тобою.

— Ти і так зі мною.

Дадзай ламав комедію, і Чюя не вірив йому. Щось на кшталт надії проблищало в чужих очах, що спонукало його боротись до кінця. І нехай його серце пропустило забагато ударів, нехай це наражало його на небезпеку, оголювало його, ніби наелектризований дріт, Чюя промовив це:

— Я люблю тебе.

В повітрі було відчутно зміну атмосфери. Дадзай одразу відсторонився. Він злякався. Його голос відгонив холодом.

— Я не маю що на це сказати, — відрізав Дадзай, розвернувшись до виходу. Він відчував на собі погляд Чюї.

— Тобі не треба, — Чюя зітхнув. Здається, комунікація направду не була призначена для таких, як вони. Що ж, нехай. — Ходи до мене.

— Навіщо?

Дадзай все ще бурив поглядом двері перед собою, але Чюя майже із повною точністю міг уявити, як здійнялися його брови. Коли треба було розійтись, Дадзай завжди ставав настільки незвично тихим, що навіть не намагався виразити частину себе крізь жарти. Якби це була розмова після місії, Дадзай би залюбки кинувся приставати до нього, Чюя це знає. Але це не було розмовою після місії, тож йому доведеться побути терплячим.

— Ходи до мене.

Він трохи з’їхав на простирадлах та розвів ноги, аби звільнити місце. Для нього все ще було загадкою те, на який контакт був готовий Дадзай, але Чюя також не хотів, щоб контакту зовсім не відбулося.

Дадзай сів між ніг Чюї, розвернувшись до нього спиною, проте не спираючись. Його неймовірно напружені м’язи мусили неабияк постаратися, аби розслабитись під натиском чужої руки, що просила довіритись. Щойно він вільно поклав голову на плече Чюї, беззвучно видихнувши, Чюя зробив те, про що мріяв уже якийсь час: обійняв Дадзая другою рукою й зарився носом у відкриту перед ним шию. Дадзаю згадались усі ті рази, коли Чюя саме отак витягав його з поля бою, жахливо пораненого, і на мить він знову став відчайдухою, із яким смерть ходила за ручку. Втім дихання Чюї рівне, а життю Дадзая нічого не загрожує. Вони в безпеці, і раптом Дадзаю захотілося попри пристрасть до своєї роботи послати все до біса й в жодних більше умовах, окрім цих, не відчувати доторків Чюї.

— Про що ти думаєш?

Звісно, Дадзай ніколи не зізнається. Його тихий сміх чути тільки звідси, тож Чюя пригорнув його за талію ще ближче, насолоджуючись цим привілеєм — бути настільки близько й перетворити цю близькість на щось невинне.

Раптом він передумав та розірвав обійми. Не знаючи, як до цього підступити, Чюя ще більше спантеличив Дадзая, але той нічого не сказав: лише чекав. Чюя про себе подякував йому за це, й нарешті прилаштував долоні на плечах Дадзая. Тильною стороною руки він підступив до його потилиці, ніби прохаючи про дозвіл. Іншою рукою він уже значно сміливіше обхопив шию, вкриту шрамами. Дадзай ковтнув.

— Немає про що перейматися, — пальці Чюї намагались дотягтись до гострого підборіддя. — Я не збираюся тебе вбивати.

— Краще б ти збирався, — із невизначеністю у голосі відказав Дадзай. Він поклав обидві долоні на коліна Чюї, аби показати, що не відштовхує, хоч і нервує.

— Так? — Чюя видав самовдоволений протяжний звук, від чого серце Дадзая зайшлося, немов скажене. Чюя, напевне, відчув це: його руки прослизнули під його футболку, туди, до вируючого апокаліпсису, прикритого однією лиш шкірою, нездатною захистити нікого від його наслідків. — Я можу влаштувати це потім, але зараз…

Одна його рука залишилась на грудях Дадзая, а інша повернулась на плече, тепер масажуючи це місце.

— Це нормально? — спитав Чюя, наче Дадзаю справді не можна переживати забагато, інакше його серце не витримає. Наче йому не хотілось кричати про це на весь світ, щойно усвідомивши, що Дадзай зніяковів.

— Це… — Дадзай заплющив очі, всотуючи у себе відчуття. — Задовільно.

Він знайшов у цих рухах щось знайоме, тож хутко ковзнув по стегну Чюї униз. Дадзай схопився за соломину, тому що не бачив кращого виходу. Спершу Чюя не зрозумів його мотивів, дозволяючи йому перейти на внутрішню сторону ніг, аж доки не обірвав його майже суворим ударом.

— Це не сексуальна взаємодія, Дадзай, — пробурмотів він, м’яко нагадуючи.

Чужі руки зникли з його ніг взагалі, що пустило по ньому неприємне відчуття, ніби він все зіпсував, але Чюя справді хотів, щоб Дадзай впустив його у свою душу. Їхні беззмістовні, сповнені скорботи за неможливим зустрічі не могли тривати вічність.

Чюя зітхнув. Це була чиста правда. Він мав діяти. І почав він з того, щоб перехопити зап’ястя Дадзая й зімкнути їхні руки.

Дадзай почувався приреченим. Чюя зламав усі його плани відволіктись, розірвав усі мости, якими можна було втекти. Йому так кортіло скоріш забутись, аби перестати думати про це.

Дадзай нестерпно сильно хотів цілуватись. От тільки він не зміг би переступити цю лінію першим. Він нізащо цього б не зробив, і якщо Чюя поцілує його, Дадзай прирахує це до семи чудес світу, забувши про існування піраміди Хеопсу.

Він за жодних обставин не припустив би, що бажання збуваються так швидко.

Чюя мав бути якомога обережнішим. Він ставив на кон забагато, аби дати собі зробити помилку. Дадзай мав зрозуміти, що його відповідь вирішувала для Чюї усе, тому що у цей поцілунок він вклав кожне невимовлене зізнання, яке тільки міг пригадати за роки їхньої дружби.

Щока Дадзая горіла на тому місці, де щойно опинились губи Чюї. Дадзай ніколи не розвертався до когось із таким запалом лише заради поцілунку, який навіть не обіцяв найменшого продовження.

Його передпліччя стукнулись, коли він незграбно обхопив шию Чюї. Він сильно замружився, досі намагаючись сховатись. Поцілунок не був схожим ні на що з того, що вони коли-небудь практикували. Він означав стільки речей, водночас не будучи нічим важким. Навпаки, Дадзай відчув неабияке полегшення. Це стало його відправною точкою. І звідти він не збирався відпускати Чюю.

— Слова це не моє, — посміхнувся він винувато. Чюя перебирав його волосся й весь час намагався зблизити їхні тіла ще більше. — Сподіваюся, Чюя не заперечує.

Дадзай почав повертатися на свої колії. Це добре.

Він продовжував цілувати Чюю і щоразу піднімався по рівню натиску на ступінь вище. Дадзай почувався собою. І цнотливо цілував Чюю. Хто б міг подумати, що така комбінація можлива?