Сестри

– Барб, ну зачекай!

Струнка, висока блондинка майже вистрибнувши з машини, поспіхом зачиняючи за собою двері, намагалась наздогнати низеньку дівчинку в блакитній спідниці. Проте Барбара неочікувано для сестри сама ж зупинилась та повернулась до неї обличчям. Тоді ж Джин знову побачила сльози в очах сестри. Барбара намагалась сховати свою надуману слабкість. 

– Що таке?! Джин, я не можу! Просто зрозумій це вже! – підвищений голос молодшої боляче вдарив старшу. 

“Знову в мене не вийшло їх помирити. І знову я з нею посварилась. Я ж усього лише хочу, щоб вона помирилась з батьком! Хіба це так важко?”

– Одразу чутно, що повернулись сестри. Через що гризетесь на цей раз?

Низенька дівчина підвела голову на знайомий голос і тут же кинулась в обійми до його господарки. Джин відчула гіркий присмак ревнощів. 

– Роза, яка я рада тебе бачити!

– Ну так, звісно, зі мою ти поговорити не хочеш.

– Облиш малу, пані серйозність. Думаю, вона вже все тобі сказала.

– Це не твоє діло.

– Облиш мене, Джин. Будь ласка.

Ділюк став свідком цієї картини, читаючи книгу з бібліотеки недалеко від свого нового житла. Зазвичай він байдужий до таких сцен, але зараз не міг відірвати погляду. Цікавості додав його сусід, який стрімголов вибіг до трьох дівчат.

– Ю-ху, лишилось дочекатися Амбер, Евлу та Лізу! – Венті доволі голосно скрикнув привертаючи до себе увагу всіх навколо.

– А Кая де? Він же ненавидить пропускати наші приїзди. – Голос Джин все ще звучав доволі понуро, але все ж пом’якшав. Вона дійсно була рада повернутися до школи, а особливо до друзів. 

– Малює, напевно. А може і речі розбирає.

– Хіба новенький вже приїхав? – нарешті Джин ніби повністю забула про образу та поринула в справи друзів. 

“Знов ці розмови про мене. Хіба я настільки незвичайний чи цікавий, що про мене всі говорять?”

Тільки після цієї думки Ділюку вдалося повернутись до книги. Йому пощастило навіть прочитати цілу сторінку. По ночах тепер особливо не почитаєш і не поспиш, адже новий сусід страждає від жахів. Ділюка дратувало це бурмотіння Венті уві сні, але він розумів, що той не винен в цьому, тому увічливо грав глухого.

– “Вбити Пересмішника” значить.

Ділюк підвів очі й побачив над собою Венті. З такого ракурсу він дійсно здавався вище. Проте бездвідповідально-щасливий вираз обличчя Венті не додавав йому серйозності. 

– Він не дуже балакучий, але це не означає, що він не вихований.

Поряд з Венті, що намагався представити Ділюка, стояли вже “знайомі” хлопцю три дівчини.

– Вам щось треба?

– Який він нудний!.. – “Здається, цю дівчину, що закотила очі звуть Роза?”

– Ми просто хотіли познайомитись. Я – Барбара і буду рада спілкуванню з тобою!

– Я Джин Ґунхільдр, староста історичного профілю і старша сестра Барб. – Тепер вже молодша з блондинок закотила очі. – Це, – Джин вказала на струнку дівчину з багряним волоссям, яка закочувала очі раніше. – Розарія. Буде краще, якщо ми подружимось.

– Я не зацікавлений в друзях.

Венті голосно гигочучи впав на лавку поряд зі своїм сусідом. Та попри веселий настрій хлопця від цього сміху віяло фальшем. 

– А це було не питання. В цій школі вчаться або багатії, або сироти й третього не дано. Звісно, що багатії не дають життя сиротам, адже нас нема кому захистити. Мені не треба неприємностей через те, що ти мій сусід. – Голос Венті вже не звучав так весело і безтурботно. 

– Я не сирота.

Ділюк опустив погляд і відклав книгу. Кулаки його стиснулись, а щелепа напружилась.

– В цій школі знають про гріхи багатих і страждання бідних. Саме тому тебе поселили зі мною, а не з Тартальєю, Альбедо, Сяо чи іншим покидьком. 

Брови Венті майже схрестилися при згадці цих імен. Проте Ділюк теж не здавав позицій і стояв на своєму. 

– Я не сирота, ясно? В мене був батько.

– В нас в усіх були батьки, шмаркачу. Питання в тому чи ще лишились вони в нас. Моїх вбили в мене на очах, Венті одразу віддали в дитбудинок. Що сталося з твоїми я і знати не хочу, але вони точно тебе тут не захистять. Тому думай, шмаркачу.

Лишень на десяток секунд повисла тиша, яка неприємно діяла на Ділюка. Йому не подобалась ця розмова, йому не хотілось згадувати той день. Кулаки свербіли, хтілось вдарити цю кляту дівчину. 

“Але ж якщо я її вдарю це буде не дуже добре, так? Батько завжди вчив вирішувати все мирно…”

Джин привчена до дипломатії та вирішування конфліктів розуміла, що слова Розарії зачепили Ділюка. Іноді вона звісно захоплюється прямотою дівчини, але не в такі моменти. 

– Роза висловилась надто грубо, але вона має рацію. Ти не сирота, ми віримо, але інші не повірять. Тебе нікому тут захистити. Просто подумай над нашими словами.

– Так! Тобі не обов’язково ставати з нами найліпшими друзями. Просто сиди з нами за одним столом в їдальні й тримайся близько до нас.

Дует сестер Ґунхільдр-Пеґ мав неабиякий хист до вмовляння, коли діяв разом. Аналітичне мислення Джин та вміння правильно подати свою думку в поєднанні з харизмою та наполегливістю Барбари переконували будь-кого. 

– Я можу і сам постояти за себе.

Ділюк підвівся і попрямував до свого житла, стискаючи тверду обкладинку у своїх руках. Кутики вуст Джин одразу ж опустились. Барбара теж знову втратила гарний настрій. Сестри розуміли позицію новенького, але разом з тим розуміли, що його доведеться рятувати від когось з товстим гаманцем. 

– Може він дійсно зможе постояти за себе?

– Я тебе прошу, Джин! Я тоді архонт свободи! – сміх Венті знов залунав. Потім він підвівся з лавки рівняючись зі своєю компанією. – І куди ми? Шукати Каю?

– А подзвонити йому ніхто не намагався?

– До речі, так! Йому хтось дзвонив? – не дочекавшись ствердної відповіді Барб зробила широкий крок в напрямок учнівського поселення. – Тоді, наберіть його хтось і скажіть, що ми у Джин. Розберемо поки речі.

– Непогана ідея, мала.

– А чого з мене починаємо?

– Бо в тебе речей втричі більше!

Невдовзі друзі дістались кімнати Джин і Лізи. Венті намагався дописатись Каї, поки дівчата допомагали старості історичного з речами.

– Може він знову десь ховається? Якби малював, то вже відповів би й облаяв мене, а так…

– А може напився? Кая останнім часом часто п’є на самоті.

Коли мова заходить про алкоголь або цигарки, які заборонені в цій школі, усі стишують голос, аби й далі приховувати свої злочини. Ця розмова не стала винятком. 

– І часто ви випивали поки нас не було? – Джин виглядала неймовірно розлюченою. Всі в кімнаті знали, що так воно і є. Проте разом із тим Джин відчувала чистий смуток.

– Ми не алкоголіки які-небудь! – це було сказано з неабияким заперечним окликом, проте Венті все ще дотримувався стишеного тону. – Ми свою норму знаємо.

– Тільки забуваєте її іноді… Я не зможу постійно вас прикривати. І Варка не зможе постійно закривати на вас очі.

Ділюк лежав на своєму ліжку, тримаючи в руках своє фото поряд з батьком. І лишень стук у вхідні двері завадив йому поринути в болісні спогади з минулого щасливого життя. Він миттю сховав фотографію під подушку та, спустивши ноги з ліжка, пройшов до дверей. Усього на секунду парубок засумнівався, згадуючи слова Венті. Втім, він відкрив двері й побачив перед собою Каю.

– Я забув декілька книжок. Можу їх забрати?

Ділюк відійшов вбік даючи змогу Каї пройти та забрати “…ті кляті книжки. І йди вже геть”.

– А ти й справді тихий. – Кая прийняв запрошення та неквапом підійшов до своєї колишньої половини меблів. – Сподіваюсь, Венті не сильно надокучає тобі?

– Ти про що?

– Його жахи. Можна просто спати в навушниках, але краще будити його. Тільки дуже обережно. До речі, де він взагалі?

Ділюк уважно стежив за рухами синьоволосого юнака. Той присів навколішки навпроти тумби й з нижньої шухляди дістав трійку книжок. “Маленький принц”, “Прекрасні й приречені” і “Гордість та упередження”. 

“Дитяча книжка і два романи, “прекрасний” набір.”

Руки Каї були кольорові, ніби брудні. Тільки згодом Ділюк згадав мольберт і холсти. Скоріше за все це фарба чи щось таке. Хоча навіть фарба не позбавляла пальців Каї аристократичної елегантності та плавності. 

– З Розарією, Джин і Барбарою.

На Раґнвіндра здивовано поглянув Кая, ніби той раптом заявив, що мертвий до життя повернувся. Ділюк водночас зловив себе за спогляданням чужої пов’язки на око. Він дійсно не звик до такого. 

“Що він ховає під цією пов’язкою? Невже в нього справді немає ока чи щось таке?” 

– То сестри знову разом. І звідки ви знайомі?

– Венті.

Кая вже збирався покинути тепер чужу кімнату, але раптом зупинився на самому порозі.

– Ти ж не відмовив їм?

– Відмовив.

Ділюк навіть не здивувався звідки Кая знає про їх діалог. Кая створював враження людини, котра завжди в курсі подій. А може це якісь чари харизми подіяли на Ділюка? 

– О, то ти в нас зі сміливих… Я буду поряд, коли хтось візьме тебе за раба. Тоді й скажеш своє остаточне рішення. Бувай.

Ділюк зачинив двері за Альберіхом. Було в ньому щось дивне. Він відштовхував Ділюка своєю поведінкою, але одночасно із тим зберігав якусь інтригу, на котру Ділюк залюбки вівся. Кая йому не подобався, ні. Але Кая був до біса цікавим. Цей його холод в голосі замаскований напускною ввічливістю дійсно перехоплював подих. 

В голові Ділюка виникла думка, що Каї якщо і варто довіряти, то лише наполовину.