Серце Вічності

Вічність.

Що воно таке, та вічність?! Для когось це щось примарне та далеке наче сонце чи місяць. Однак для мене – це мета усього мого життя.

Я – Електро Архонт Інадзуми, Нарукамі Огошьо, повелителька блискавки та грому – Райден Еі – і є сама вічність власною персоною. Приборкувачка Великого Громового Птаха, убивця Ватацумі Омікамі а також…

Тінь…

Лише тінь минулого Електро Архонту. Моєї любої сестри. Райден Макото…

Саме вона була першою правителькою Інадзуми до того жахливого катаклізму, що стався п’ятсот років тому. Ми були близнючками, тож ніхто при дворі не знав, хто з нас був справжнім Архонтом. А від так, Макото з головою поринула у справи Інадзуми, поки я відповідала за те, щоб її правління було вічним та безбідним, гарантуючи безпеку островам та палацу Тенсюкаку.
Коли її не стало, обов’язки правителя повністю лягли на мене. Убита горем та сповнена скорботи, я зайняла її місце, пообіцявши досягнути того ідеалу до якого ми так довго йшли. Хоч би там що, та я присягнула перед власним народом, що ми здобудемо вічність, і я виконаю дану обітницю.

Багато разів я чула про те, що навіть богам не під силу протистояти «ерозії», яка нищить нас зсередини. Однак вічність не терпить подібних слабкостей. Я не могла дозволити собі піддатися їй, тож вирішила створити тіло, яке не було б підвладне «ерозії». Ідеальну форму, що не зникне та не зітреться. Ту, що буде зі своїм народом назавжди.

Скориставшись технологіями переможеного народу Кхаенрі’аху, мені таки вдалося досягти успіху, і перший прототип був готовий. Лялька, однак вона була нічим не відмінна від звичайної людини. Хіба тільки, в неї не було серця.
– Кунікудзуші, – стиха мовила я, дивлячись на створіння, що лежало переді мною, наче ембріончик. – Ну що ж, вітаю тебе у цьому тлінному світі.

Моє творіння, тим не менш, було зовсім не схоже на мене. Він був тендітним та вразливим наче новонароджена дитина. Я часто чула, як він плакав уві сні, кликав на допомогу. Емоції. Як лялька взагалі могла відчувати емоції?!

Я не могла дозволити собі використати його для того, щоб він став носієм тієї ноші, яку я йому готувала. Ця стежка була не для нього, і я б просто скалічила його життя, так нічого й не досягнувши в кінці.
– …Знищ його, Еі, – склавши руки на грудях, сказала Кецуне Міко, дивлячись на сплячого Кунікудзуші. – Так буде краще.
– Для кого краще?! – спитала я з холодом у голосі.
– Для всіх, Еі, – відповіла молода Кецуне. – Яким би слабким ти його не вважала, в ньому все ще досить сил для того, щоб стати для нас головним болем у майбутньому. Інадзума ледве змогла оклигати після катастрофи Кхаенрі’аху, ти хочеш щоб твоє творіння також принесло у наш дім біду?!

Я мовчки стояла та дивилася на те, як він спав, огорнутий у шовкову тканину та прозору вуаль, що прикривала його біле, наче блюдце, обличчя. Я бачила як на його вустах то з’являлася посмішка, то як на очах проступали дрібненькі сльозинки.
– Я не зроблю цього, Міко, – відвівши погляд убік, мовила я. – І я не дозволю тобі зробити нічого з ним також.
– Це що, прояв материнської любові?! – іронічно спитала кецуне, і в її тоні було стільки докору, що в ньому можна було втопити усю Інадзуму. – Це звичайна лялька, нехай і виглядає наче людина! Безсердечна, порожня лялька, призначення якої – бути ємністю для Серця Бога! Ти сама мені про це казала! Ємність! Не більше!
– І тим не менше, Міко, – ледве стримуючись відповіла я. – Він жива істота. І моє перше творіння. Проба пера, з якої я винесла необхідний урок.
– Просвіти мене, – Яе Міко приклала вказівного пальця до своєї рожевої щічки, та звисока глянула на мене. – Який саме урок?
– Емоції – вороги вічності. Вони – слабкість, якої я маю позбутися у майбутньому. Я врахувала це у своїх роботах, тож наступний прототип не буде знаходитися під їхнім впливом. Але, я не стану віднімати його життя. Нехай краще він житиме без мене, ніж не знайде від мене любові та тепла, яких він так потребує, – я кивнула на Кунікудзуші, і Міко одразу засміялася.
– Отож ти, просто пустиш все на самотік?! Викинеш його із палацу Теншюкаку, і далі як доля накаже?! Чи це не жорстокіше за швидку смерть?! Ти його творець, і ти відмовляєшся від нього. Він зненавидить тебе, Еі. Проклинатиме усе своє життя…
– Нехай так, – кивнула я. – Та там, він зможе прожити нормальне життя. Пізнає світ, і… Можливо колись він пробачить мені. Можливо він і не стане тим, ким я його створила, але ця доля набагато краще за мою.
– Принаймні, якщо ти вже прийняла рішення, – зітхнула молода Кецуне. – Заблокуй ті сили, якими ти його наділила. Лялька він чи людина, він не має ними користуватися проти інших.
– Зроблено, – відповіла я. – І не хвилюйся, я вже про все потурбувалася. Він відправляється на Сейрай сьогодні ввечері. На правому березі стоять древні руїни. Він залишиться там, і коли доля вирішить, що йому час іти далі – він буде вільний вирішувати свою долю власноруч.
– Це твоє рішення, Еі, і твоє творіння… Роби як знаєш, але якщо раптом щось піде не так – я попереджала тебе.
– Бувай, Міко, – і після цих моїх слів, кецуне, крутнувшись на підборах, враз здиміла із кімнати та зникла за дверима, залишаючи нас із Кунікудзуші наодинці.

Сонце невпинно хилилося за горизонт, сповнюючи стіни палацу лагідним цвітом квітучої сакури. Я знала, що за лічені хвилини цей хлопчик зникне із мого життя, і можливо це буде назавжди. Вічність безжальна до слабких, та думаю, я правильно вчинила. Все ж таки, Міко має рацію – він мій син. Я шкодую, що нам не вдалося пізнати одне одного краще. Але моя місія набагато вища за мої почуття. Навіть до нього.

Я дістала з грудей невелику шахову фігурку, яку я взяла із мертвих рук Макото, коли вона померла. Це було Серце Бога Інадзуми. Серце Вічності. Хрест, що я маю нести все своє життя. Символ моєї влади, і символ зв’язку із Селестією, яка не змогла допомогти Макото, як не змогла допомогти нікому.

Можливо, Цариця має рацію… Який сенс продовжувати і далі служити їм?! Після всього цього?!

Проте, я все ще – правителька Інадзуми. І не дам нічому стати на заваді вічності.
– Ти не маєш нести цю ношу, Кунікудзуші, як і ніхто з нас, – прошепотіла я, роздивляючись блискучу фіолетову фігурку в свої руках. – Тому живи своїм життям. Сподіваюся, ти знайдеш свій шлях, – я сховала фігурку назад, та взяла зі столу невелике золоте перо. – Ось, прийми це як мій прощальний дар. Ти назавжди залишишся в моєму серці. Обіцяю.

Я нахилилася та поцілувала його наостанок. Хлопчик посміхнувся крізь сон, а тоді я покликала досинів. Один із них взяв Кунікудзуші на руки та поніс із палацу на нижній двір, де його вже чекала бричка, що мала відвести його за місто. І звідти він відправиться кораблем до Сейраю.

Я ще довго стояла на балконі, вдивляючись, як кораблик повільно зникає вдалині серед темної зоряної ночі, аж поки він повністю не пропав за горизонтом.
– Прощавай, – ледве ворушачи губами мовила я, і попрямувала назад до палацу.

Вічність…

Вона дає, вона – забирає. Ціна, яку мені довелося заплатити – надто висока для звичайної людини, а для Архонта – іще гірша. Та я маю залишатися непохитною. Не піддаватися на удари долі, і йти вперед з гордо піднятою головою. Бажаю я, щоб і Кунікудзуші зміг коли-небудь стати таким.