Світанок

Після усього побаченого в лісі, мені хотілося тікати. Тікати не озираючись. “Куди ніч, туди й сон?” – її слова вертілись у мене в голові. Ніби вони лунали зі всіх сторін. Я біла так швидко, що майже не відчувала своїх ніг. Здоровий глузд покрила гуща туману.

– Морок..

я лагідно тримала череп свого покійного друга, й сподівалася лиш на одне: До світанку, я буду жива.

*

Не можу сказати скільки часу  минуло відтоді як мої ноги несли мене подалі від обряду. Пам’ятаю лиш як мене заполонила несамовита жага розкрити вбивство панянки. Уже світало. Промені сонця пробивалися скрізь гущу дерев, й виблискували діамантами на просторах річки. Саме тут я прокинулася. Сорочка була промокша наскрізь, ніби водяний затягнув мене безтямну у  холодну до кісток воду. Я піднялась на лікті. Сонце, яке ще навіть не зійшло в зеніт, сліпило мої очі. З води помітилась знайома голова. Світле, довге волосся виринуло з води.

– Які гості!

цей голос й локони я мабуть запам’ятаю назавжди.

– і чому це тебе занесло сюди в таку рань?

його очі забігали по мені, оглянули порізи й шрами які я отримала буквально декілька годин тому в біганині. Помітивши мокра сорочку, він промовив до мене:

– купаєшся в моїх володіннях, і навіть попередити не можеш. Могла хоча б покликати, я б залюбки з тобою поплавав, солодка Єремія

його очі знов ковзнули по моїй сорочці. Помітивши це, я піднялась на ноги і почала приводити себе до порядку.

– Попрошу, золотце! Ні одним словом зі мною не обмовилась! Я взагалі-то досі пам’ятаю твою відмову. Не раджу так зазнаватися перед володарем водних простор.

– Юліане, іншим разом обов’язково.

– Ще раз сюди ступиш, я обдеру твоє тільце до кісток.

почувся раптом мелодійний але загрозливий голос Верби.

– о, підстилка водяного! яка шана! неймовірно не рада тебе бачити.

– ти не уявляєш наскільки це взаємно!

– Сестро! Облиш свою ненависть, ти обіцяла мені допомогти розчистити дно. Пливімо!

– мені варто вибиратися з лісу негайно.

– до чого такий поспіх, сонечко?

прозвучав його голос з явним глузуванням.

– не твоє водяне діло.

Я рушила до хатини відомої усім, могутньою Відьми. Мабуть лиш вона одна зможе мені  допомогти. Вона єдиний проблиск надії в цей темний період мого й без того важкого життя.

Розділ 2

Зелене диво

Я ніби відплила. Голова трішки гуділа. Пройшовши кущ на березі, я відчула пекучий погляд водяника на моїй спині. Він ніби проводив мене, хотів піти зі мною, та щось його зупинило і він ринув у воду. Я почула лиш сплеск води, і поринула у свої думки. Я йшла так, ніби вчора перебрала лишнього. Дійшовши до знайомої мені (і єдиної ) хатини, я зупинилась лиш на мить. Сердце дияволськи відгукувалось на мої спроби розповісти усе, хоча б комусь. Вилити душу, отримати бажаний спокій. Це надто важко. Все що я можу зараз це всього лиш запитати відьму:
– Чи існують в лісі істоти які бажають грошей?
Хворе, зблідніле обличчя поглянуло на мене з ліжка.
– з чого раптом таке запитання?
Вона піднялась, та сперлась на тумбу з різними травами і мішечками.
– тебе це налякало?
Ці слова вирвались самі собою. Ніби намагалися покинути мої вуста.
– Мене нічого не лякає.
*-дійсно, саме тому ти подивилась на мене очима повними жаху*
Вона почала щось колотити на тумбі, після чого випила якусь доволі густу й дивно-зелену речовину.
– то, може вже відповіси на моє запитання?
– на моїй пам’яті лише люди. лиш вони завжди прагнуть багатства й грошей, ніколи не задумуючись про щось більш вагоме, важливе..
Магда ніби захлинулась останнім словом, нестерпний кашель пронизив усю хатину.
– Мавки надовго б не залишили людей у лісі, тому прошу тебе, подумай ще.
Магда заплющила очі в роздумах лише на мить.
– Ні, я на знаю таких.
вона промовила ці слова доволі серйозно, але чомусь це мене насторожило.
– Гаразд, дякую
Я покинула хатину.
Що ми маємо: Панянка мертва, Юліан як завжди, А відьма каже що нічого не знає.
– чудово.
Я стояла посеред якоїсь галявини. Чомусь саме в момент безнадії, мою увагу привернув мухомор токсично зеленого кольору.
– оце дива
Не придумавши нічого кращого, я вирвала гриб і побігла назад до Магди.
– Що це вбіса таке!?!
– Вочевидь, мухомор.
На мене нахлинула хвиля обурення.
– Чому він зелений??
– Скоріше за все, ти втрачаєш здоровий глузд.
Я стояла в дверях, з піднятою рукою в якій був зелений, трясця, мухомор!
– Він червоний, Єремія.
здається, мені стало ще гірше. Я вийшла на вулицю, невже тільки я бачу цю нісенітницю?
Невже й по мені справді плачуть скарженці.. (Скарженці* – населений пункт Хмельницької області, вислів про психлікарню)
– Можливо.