Сверхнова

На екрані проектора висвічувалися графіки, діаграми, світлини із супутників у різних світлових спектрах, їх діапазонах та обличчя з вебкамери головного ноутбука Національного Аерокосмічного Управління США. Почалося тотальне штрудування даних за останні 50 років з обох боків: Торчвуд та НАСА. Процесори комп’ютерів пихкали до смаженого серпанку, а люди втиснулися в стільці так міцно, що навіть домкрат не здатний їх роз’їднати. Ось вони – останні хвилини перед тим, як вчені переконаються, що незабаром величезної потужності та площі потік гама-частинок спопелить всю планету до тла, влаштує на ній справжнє Пекло. Головні розумники Британії, США і Китаю зібралися на відеоконференції, щоб розгадати кінцеву долю крихкої блакитної кульки, що бовталася на орбіті посередньої зірки, на краю посередньої галактики і в такому посередньому місці – краю всесвіту, але з таким безпосереднім життям, яке так легко наживає собі ворогів, бачить у всіх ворогів і вигоду для себе. Людство егоїстичне, лякливе, жорстоке, але в той же час милосердне, сміливе і щире. Вони створюють зброю, яку потім забороняють, бо їм шкода тих, кого самі вбивають. Вони воюють, вбивають невинних, але завжди намагатимуться робити це з мінімальними муками для вмираючого. Хіба це не парадоксально – бути жорстоким і милосердним до однієї й тієї ж істоти одночасно? Ця раса примітивна, але дуже непередбачувана. Людство може винищувати саме себе, але, коли з’являється небезпека ззовні, то воно стає пліч-о-пліч з ворогами, а вороги з ними, і повстануть навіть проти бога, проти всієї світобудови. Так би сказав Доктор лиходію, який прагне знищити Землю. Але, на жаль, лиходія немає, є лише велика палаюча з плазми кулька в трильйонах кілометрах від Сонця і незрозуміла аномалія, яку навіть Володар Часу не здатний зрозуміти.
– Нічого не розумію. Всього тиждень тому знімки Бетельгейзе були іншими, – сказав один з американських астрономів, уткнувшись у роздрукований стос даних, прогортаючи знову і знову, шукаючи каверзу, якої все не видно.
− Вона не може настільки стиснутись за такий короткий термін. Це абсурд! Виглядає, ніби завтра-післязавтра вибухне! Але потрібно близько 300 років, щоб ми побачили настільки колосальні зміни! − мало не кричав у мікрофон китайський астрофізик.
− У колишніх концепціях вважалося, що, якби вибухнув надгігант Бетельгейзе, що колапсує у наднову, то світло від неї дійшло до нас лише через 700 років. Але з огляду на те, що відбувається зараз, то ми очікуємо на вибухову хвилю після розпаду приблизно через тиждень. Якщо пощастить, полюси колапсу не будуть направлені у бік Сонячної системи, тоді магнітне поле Землі здатне захистити планету. Може, середня температура лише підніметься на пів градуса, – говорив математик Кембриджського університету.
− Інакше, Земля перетвориться на суп-чілі. − Доповнив думку директор НАСА.
Лікар уперше не домінував у розмові. Він практично не слухав балаканину яйцеголових на відеоконференції. Його самого спантеличила ситуація, що відбувалася, і не тільки той факт, що світло від зірки порушує всі закони фізики.
– Доктор, а хіба в нашому світі вибухала зірка? – запитала Джекі, приносячи разом із Джейком чай для друзів та лаборантів.
– Ні, звичайно ні! – Роуз з повною впевненістю відповіла за прибульця, але відразу ж зменшила тон, відчувши сумніви у власних словах, – правда ж, Доктор..?
Метакриза нарешті роздуплився, покинув свій куточок з думками, узяв в руки чашку чаю з молоком і все ще як у трансі почав відповідати:
–  Зірки щодня вибухають і народжуються, але для земних спостерігачів, це рідкісне явище, – він став вдивлятися у власне, ледь помітне, відображення в напої, – переважно колапсують настільки далекі світила, що неозброєним оком навіть процесу не помітиш. Їхнє світло до телескопів досягає за мільярди років. А Бетельгейзе – найближчий до Сонця надгігант, світло якого доходить до нас всього за 642,5 роки. Якщо судити за космічними мірками, то вона у нас на задньому подвір’ї. І вона не повинна зараз вибухати! – ТаймЛорд відкинув чашку на стіл, перелив трохи вмісту, підскочив і почав далі говорити вже на підвищених тонах, ходячи туди-сюди, копошась у власному волоссі. − Я розумію, що це паралельний світ, і існує нескінченна кількість варіацій відмінностей між всесвітами: хтось не народився, хтось не помер, десь життя не зародилося, а десь навпаки воно раптом почало кишати різноманітністю. Але створення зірок та їх переродження – це фундаментальний процес! Він не може бути різним у окремих світах! Бо всесвіт не робить виборів, він просто існує, і є певні речі, які просто не можуть не статися!
– Доктор, заспокойся. Просто дай відповідь на одне запитання. Коли мала вибухнути Бетельгейзе? – Піт зупинив Галліфрейця.
Метакриза подивився на всіх ніби на ідіотів, а може з огидою чи з нерозумінням. Дуже складно описати емоцію, яка повисла на його обличчі – губи щільно зжалися, але при цьому в перевернутій посмішці, одна брова наче зла, а інша роздратовано запитувальна.
– Через 40 005 326 років, – засунув руку в кишеню штанів, схопив свою чашку і сів за комп’ютер, прогортаючи знову і знову знімки з супутників, нервово попиваючи чайок, поки фізики Торчвуд розмовляють із представниками вченого світу інших країн.
Метакриза гортає дві пікчі туди-сюди, клацаючи на клавіатурі то ліву стрілочку, то праву, майже не затримуючись на одній світлині. Один знімок зірки був зроблений тиждень тому, а інший – сьогодні. Він усе відчайдушно намагається знайти щось, що упускають із виду всі, щось, що ховається на виду, прямо перед очима, те, що помічаємо бічним зором, як пляма на рогівці. Це зводило з розуму. Навіть закралася думка, мовляв, на небі встановили величезний фільтр сприйняття, який працює навіть у цифрі. І, очевидно, не типове маскування, адже комп’ютер бачить відмінності, навіть якщо зібрати дані про потьмарення зірки. Комп’ютер бачить щось, що пояснити не може, а людина просто не може знайти те, що знайшла машина, щоби змогти здогадатися самим. Як бути тоді?
Між вченими знову постало питання. Чому ж зміни видно так різко? Навіть якщо зірка реально могла б за тиждень так сильно змінитись. Адже має пройти багато часу, щоб світло від зірки дійшло до супутників.
Пітер, як головна особа Торчвуд, організації, що спеціалізується на позаземних загрозах, а це не обов’язково мають бути срібні блюдечка, що літають, на рівних став обговорювати проблему з Нобелівськими лауреатами:
− Але нічого не може рухатися швидше за світло, не викривляючи простору.
І тут вклинився в розмову лаборант, що так хотів дати п’ятюню Доку, але той його проморозив:
− Як варп-двигуни у Стар Треці! Вони викривляють простір, скорочуючи тим самим шлях від точки А до точки Б, а збоку здається, ніби корабель рухається швидше за світло.
І тут у Доктора інфаркт би схопив, якби у нього було серце 70 річного старигана. Він випадково зіштовхнув чашку з чаєм зі столу, та відразу спіймав її, встаючи з стільця, і кажучи друге за обожненням для нього слово:
− Блискуче!
Роуз повільно перевела погляд із збентежених облич з відеочата на Володаря Часу.
– Що ти маєш на увазі?
А Доктор просто захоплювався власними думками.
− О-о-о-хо-хо-хо-хо-о-ох! Ніщо не може рухатися швидше за світло у вакуумі, навіть саме світло! А це означає, що фотони скорочують шлях! Ми спостерігаємо картинку в реальному часі, а не як завжди, дивлячись на 700 років у минуле! − тикає пальцем у монітор із фоткою зірки.
І тут Джекі не витримує. Мабуть, варто ризикнути запитати, інакше мозок перетворитися на пудинг:
– Нічого не розумію. Хтось зробив дірку у космосі?
Тайм-Лорд схопив її за плечі, труснув і просто в обличчя крикнув, від чого вона аж скривилася.
− Саме так! – І різко відпустив, через що жінка, скривившись, мало не впала. Доктор підійшов до центру аудиторії, навпроти камери, і вигукнув для всіх, у тому числі й для розумників із конференції, – Кротова нора. Хтось відкрив кротову нору!
Чоловіки різних національностей з екрану дивилися у свої монітори на Доктора, як на фільми Джеймса Ганна – на обличчі було написано лише одне запитання: “ЩО ЗА ДИЧИНА ВІДБУВАЄТЬСЯ!?”. Але для тих, хто знає, такі заяви не в новизну, Роуз, наприклад. Вона в повному спокої і навіть пустотливо запитала:
− Як в “Інтерстеларі” чи що? − І засміялася від власного порівняння.
− Ага. Тільки у 20 разів більше!
Поки вчений світ намагається зрозуміти те, що відбувається, потрібні від них питання задає Джекі:
− Але це не пояснює, чому зірка зібралася вибухати на 40 млн років раніше.
Лаборант встиг підхопити думку і відповісти із задумливою гримасою:
− Взагалі-то пояснює.
– І як же?
Доктор махає рукою на камеру, намагаючись привернути увагу застиглих крізь час яйцеголових, водночас відповідаючи на запитання:
– Її колапсує хтось, хто створив кротову нору, – і либиться щасливо.
Яйцеголовий з іншої планети махає в яйцеголовий об’єктив з нашої планети, які досі не можуть зібрати думки в купу. У голові тільки й витає в них: “Нора… дірка в космосі… світло скорочує шлях… кротова нора… кротова… нора… КРОТОВА НОРА!!!”. У цей момент відклинило одного, почавши кричати в мікрофон, роблячи всім вухам боляче, розтормошилися й інші. Почалася грандіозна суперечка. Хтось свято вірив у існування доріжок крізь простір, а хтось відчайдушно сподівався за їхньої відсутності, адже в такому разі довелося б переписати всі існуючі закони фізики, оскільки концепція світобудови виявиться невірною. І звичайно ж, як завжди, є один задоволений собою іншопланетянин – винуватець “свята”. Доктор спробував зупинити балаган, розповівши справжню правду про явище, яке зараз спостерігається у космосі, проте просто так ніхто не збирався вірити незрозуміло кому. На що, звичайно ж, знову докопалися до його особистості. І Доктор пішов ва-банк:
– Я – Володар Часу з планети Галліфрей, сузір’я Кастерборус. Мені 904 роки. Подорожую в часі та просторі, змінив десять облич, врятував трильйони життів та знищив мільярди. Став метакризою самовпевненого, балакучого Галліфрейця та грубої, співчуваючої Землянки на ім’я Донна Ноубл. Мене звуть Доктор, і я людина з мозком того ж Володаря Часу – його знаннями, спогадами, характером, мисленням… особистістю, – під кінець говорив так, ніби нагадував про все своє колишнє компаньйонці, а не розповідав про себе незнаючим особам, – так зійде?
Звичайно ж його всі засміяли, кинувши респект за епічну на ходу вигадану маячню, але зараз не про це. У дівчини з білявим волоссям, блакитними очима та поглядом, ніби машина переїхала кошеня, почали спливати флешбеки. Згадалося, як її переслідував пластик. Ось сміття, живий пластик. Того дня вона вперше познайомилася з Доктором. Треба ж, за стільки років зовсім забулося, що раніше він мав інше обличчя, інший голос, характер, і навіть улюблені фразочки. А потім він різко змінився до невпізнанності, ніби зовсім інша особа стояла. Дуже складно було усвідомити, що це та сама людина, а потім, ніби тільки вона і існувала. За останні кілька годин, проведених разом з Док… метакризою Доктора, колишні переконання рвалися на шматки. Стало здаватися, мовляв ЦЕ справжній її прибулець, але згадуючи іншого, відчуття складалися такі самі, проте теплі почуття тяглися до “копії”, поступово віддаляючись від “оригіналу”. І незрозуміло чому. Чи то розмова з матір’ю, що вічно прокручується, так вплинула (вона буде описана, трохи пізніше, без паніки), чи то час проведення з Тайм-Лордом. Це трохи лякало, оскільки не хотілося забувати того, хто показав світ, того, хто змінив її. Це совість? Роуз чудово розуміє, що “двійник” теж жива людина, він такий самий, як і той, і теж її любить. Але вона не може вибрати когось одного, оскільки другий буде кинутий. І хоч знає, що більше немає можливості перетнутися з “оригіналом”, проте вина зжирає зсередини лише за думку зблизитися з його метакризою. Здавався правильний варіант лише один – не зближуватися ні з ким. Але не врахувала єдину проблему. Кожен з них вважає себе покинутим – початковий Доктор думає, що його білявка з іншим, а цей інший вважає, що його тримають за порожнє місце, помилку всесвіту. І через це теж мучить совість.
– Хей! Ще ніхто не сміявся з мене! – Розчаровано обурився Доктор. Адже давно таких епічних промов не видавав ще за часів круїзного космічного лайнера “Титанік”.
Залишивши роздуми про надумані життєві проблеми, Роуз повернулася до реальності. Наболіле за цілий день питання так і лоскоче язик:
− А що тоді з метеоритом?
Володар Часу чекав будь-яке тупе питання, але явно не це:
– А що з ним?
– Не знаю. Тому й питаю.
Мозок Доктора і так пихкає над розгадкою сущого, а тут ще дістають із нісенітницеюями.
– Що ти так до нього причепилася?
Але Роуз це ні трохи не спантеличило. Наче так і треба.
− Ну, він же з сузір’я О.. О-о-о… ре-е-е… он? Я правильно згадала?
У цей момент у Доктора ніби весь світ перекинувся з ніг на голову. Нарешті знайшлася недостатня частина ланцюжка.
− Ореон! Роуз, ти геній! – не витримавши пориву своїх емоцій, він накинувся на дівчину, обійняв її так, що грудна клітка в легені втиснулася.
Докор схопив свій піджак, викрутку, окуляри і побіг з усіх ніг за двері до коридору. Роуз з рештою переглянулися, і варто було їй зробити крок до виходу, як Доктор, дріфтуючи, повертається назад зі словами:
− Не смійте щось повідомляти владі чи пресі, доки у всьому не розберемося! − Схопив дівчину за руку, як зазвичай прокричав “Allons-y!” і втік з геть, залишаючи інших збентеженими.
***

Роуз веде службовий автомобіль, залишивши сімейний на парковці, в обслуговування Піту. Не вистачало ще розбити сіреньку МАЗЕРАТІ якимось чудовим чином, женучись за передбачуваними “лиходіями”. Паралельно перемикає радіо, і на кожній станції, чи то новини, чи інтерв’ю з Опрою Вінфрі чи музика – скрізь твердили лише про одне – метеорит. З одного боку – навіть добре, адже можна дізнатися про якісь подробиці, а з іншого – напружено, хочеться розслабитися, послухати щось ненав’язливе, а тут…
− “Добрий вечір Британія! З вами Джоді Уітакер з радіостанції “Twilight Sparkle”! Напевно ви вже чули, що сьогодні в центрі Лондона відбулася аварія метеорита. Багато очевидців, які знімали подію на телефони, поділилися побаченим у соціальних мережах. Величезний стовп синього полум’я підпалив дерева в парку. Поліція відчепила два квартали по периметру кратера і… П-почекайте… Мені повідомляють, що приїхали якісь люди в чорному, можливо MI6 або FBR. забрати космічну брилу з собою…” Що говорила ведуча далі – незрозуміло, адже ніхто не слухав. Роуз подала газу, наплювавши на правила дорожнього руху, викручуючи спідометр на максимум. А Тайм-Лорд тим часом дзижчав своєю викруткою у бік окулярів доповненої реальності, яка насправді є звуковим зондом (Дякую Амелії за таку інформацію. Тепер ми всі знаємо). Він витяг лінзу з оправи, дістав паспорт, засунув чорне скельце в обкладинку і ще раз почаклував над ним “чарівною паличкою”.
– Що ти робиш? – Здивовано запитала дівчина.
− Сюрприз для Бондів!