Різки

Кейя заходить в майстерню, вже як до себе додому, яка безпосередність, така безпосередність, яка може належати тільки Кейї, або посередність, посередність, посередник, а посередник чого? Нових дурних страхів та переживань, які не дають спати по ночах? 

 

Тьмяна лампа освітлює кімнату, як перша різдвяна зірка небо, втім грецька міфологія була завжди ближчою за хтивих Ісуса і Понтій Пілата, пілата Калибського моля, вірогідно жарт французького походження. Однак, напевно, а може певно, паритись, чи був Понтій Пілат піратом не актуально, коли зараз інший, самоназваний предок пірата, але не пілата, і навіть не Понтія, втикає на букет з лілій, з лілій, нещадних прекрасних лілій, хоча прекрасними вони вже й не були, просто нещадними. А лілії ті були ще й оздоблені тоненькими гілочками оливи, родичами тої оливи, на олії якої смажиться вечорами спаржа, яку, до речі, Альбедо жував з задоволенням, вочевидь сильним. Таким зайнятим людям, як Альбедо, далеко не було діла, як готувати спаржу, і який пармезан брати, проте було діло іншій персоні, яка в цю ж мить дивилась на ті тоненькі гілочки оливи. Кляті ботуги, кляті гілки, кляті різки. 

 

– Що там твій  бойфренд? – питає Кейя, знімаючи свою шкірянку, що навмання полетіла на чийсь стілець.

 

“Бой-френд” тупо відлунює десь в органному залі, котрий не зрозуміло як і звідки зʼявився в головному мозку, тепер то точно можна спалити книги по фізіології, не грама правди в них нема, а краще спалити й себе з ними, чого ж тягнути. Наукову роботу закінчити, а науковцем не стати, потягнуло ж його в те трикляте мистецтво, чорт би його побрав. Браво маестро, ваш виступ – повне фіаско, згортайте всю цю музичну вакханалію, композитор ви ніякий.

 

– Якщо ти про Ітера, то він заходив сьогодні на перекур, квіти приніс, – він глянув на (більше не)вишуканий букет, в ту ж сторону махнув головою. Тремтячими руками дістав з кишені штанів цигарки і запальничку піщаного кольору з формулою карбонат кальція, її подарувала напарниця в лабораторії, сказала, що не змогла пройти і купила. Запальничка не важлива, а ось цигарки ще як. Травити все в своєму житті нікотином – це саме те, чого його навчив біохімічний факультет. – Я сказав йому, що ти сьогодні прийдеш позувати, він передавав привіт.

 

– О, як мило. 

 

О, о, мило, ло-ло, мило, те що для мотузки, мотузки, яка просилась на горло ще тоді, коли від щасливого кінця відділяло пʼять пропущених дедлайнів, і шість кроків, і перший з цих кроків було знайти те нещасне мило. А ось тобі і мило, і мотузка, вочевидь з оливкової лози. Не вмієш вʼязати з оливкової лози? То спитай в когось більш досвідченого  – правило дорослого життя.

 

Обміну люб’язностями не світило продовжуватися, коли люб’язного того й не було. Що робити? Гарне запитання, три кроки вперед, один, два, три, як “Ча ча ча”. Один – дістати Вог з ментолом, два – дістати запальничку, три – запропонувати. Схема робоча, надійна, скажімо. 

 

– Ну давай, – погоджується Кейя, і запаливши свою цигарку йде до вікна. Інтелігенція вимерла всі кажуть, так ось вона – йде курити до вікна, в і так прокуреному кабінеті. Кляті панські замашки.

 

А той художній кабінет стояв прокуреним вже давно, наприклад Альбедо завжди має покурити, поки невдоволено оглядає свій витвір, в трьох метрах від мольберту, а одногрупники що інші, їм теж би перерватись від кропіткої роботи. Так і почали називати це не “коворкінг спейсом для студентів художньої академії”, а простим, але ніжним словом “курилка”.

 

Що ж там з грецькою міфологією і дисонансами? Все просто –  ніяково було вперше сюди приводити Кейю, щоб той міг перевтілитись з простої людини на Аполлона розписаного квітами, ну як Аполлона, Аполлоном тоді вважав його Альбедо, що по звичці писав людей по першому враженні, затято відштовхуючи багатогранність характеру натури. Клятими були люди, що заставляли бідних студентів займатись такою темною і паршивою роботою, як пізнавати особистості натурщиків, водивши їх до всяких роздягалень. А образ цього темноволосого, не предка Понтія Пілата, Аполлона спотворили оксамитово-терпко-медовий голос, що мав бути негайно запитим жадібними ковтками вина, потім сексуальність, жага, хтивість, все кричало “проси мене, благай, ще раз благай, захлипнись, давай молись”. Це був тотальний провал, він бачив Аполлона, а відчував присутність самого Діоніса. Ось він – винуватець міфічних дисонансів. Ким він ще міг бути? Нарцисом наприклад, а може й ні, та й кому були потрібні ті грецькі міфи в сьомому класі, коли з’явився курс хімії, та я вас благаю!

 

Окрім всього світу, що так яро кляв Альбедо, кляв він і момент коли його рука почала вершити мистецтво. Бути чесними, він на початках притримувався свого першого враження, але бажання піти в марсаловий, витягнути його в фіолетовий, підмішати темно-синій, і закінчити ансамбль океанських хвиль бірюзою, було обʼєктивно сильніше за самого Альбедо. О, як же тоді кровоточила голова, від думок різних характерів. Вже й Понтій Пілат появився, і притягнув Ісуса, щоб Альбедо йому сповідався, і чогось розмовляючого кота з собою взяв, за компанію. Всі разом вони прийшли до висновку, що бідний художник має вискочити на перекур, ЯКНАЙШВИДШЕ, щей наголосили. 

 

Нерви були, та ще й які, коли викладач зробив зауваження, щодо безхарактерної розмазні на холсті. Той бідний мольберт, що на ньому творилося небачене мистецтво, відправився в інший кінець аудиторіума, а за ним ще й палітра.  

 

Якщо без пихатої драматизації, то Альбедо культурно перемістився писати якусь пишну жінку, пʼять пропущених дедлайнів вам не жарти, а академічний семестр закривати якось треба. Шкода, що ці жалюгідні спроби були нічим – піщинкою в пустелі. Боротись з Кейєю було марно, так само марно, як сподіватись сховатись від нього. Тошнило, нудило від чаду сандалових парфумів, він чудово усвідомлював чиї вони, і організм їх палко відштовхував, параноїдально здавалось, що Кейя поглядає на нього, від того кидало в моторошний холод, а то в жар агонії, руки пітніють страшенно, їх панічно витирають об жакет, наче це чимось допоможе, дратувало все, не те що раніше не дратувало, але зараз це помножили на сто, пальці, одягнені в перстні, пульсували, хтось шепотів, “агов, а може вже тоді покричите мені на вухо”, хто посмів взагалі кипʼятити воду, в тому старом ненависному  радянському чайнику, як же Альбедо був схожий зараз на нього – свистів і кипів. Покрутивши в голові всю ситуацію, і недавню пораду, своїх недавніх друзів, Альбедо прийняв рішення – хапнути цигарки і чкурнути в коридор, сидіти там, поки не почнеться обідня перерва.

 

Він викурював тоді свою “я-не-рахую-скільки” по рахунку цигарку, коли його хтось посмів смикнути за плече. “Тільки не це” – встиг подумати Альбедо, коли грозова хмара насунулась, і обрушила на нього густе повітря переповнене тим, добре знайомим, сандаловим ароматом. Кажуть аромати не сняться, але повірте, цей буде переслідувати його по ночах, в самих найстрашніших марах, якщо Альбедо взагалі колись вирішить навідати неземне царство Морфея.

 

– Що з тобою? Ти дуже дурно виглядаєш… Невже я аж так негарно позую? – розлився сміхом цей Діоніс в тілі Аполлона.

 

“Позуєш ти пречудово, та так що я б ніколи тебе не зміг спіймати, тими фарбами”

 

– Я на кофеїні, і ще, вірогідно, трощення моральної особистості від недостатку опіатів в крові, – примружившись буркнув альбедо, він погасив свою цигарку, в цілях було втекти, куди подалі, в три-девʼяте царство, або краще вже нарешті зустрітись з Аїдом, давно хотілось його навідати. Найближчим місцем, правда, був аудиторіум, але на перший час згодиться. Тільки би кудись дітись.

 

– Давай підемо ввечері в бар, не будемо ж ми закінчувати нашу розмову на трагічній долі горе морфініста-художника, що має терпіти мою найприємнішу натуру, ще цілий тиждень. 

 

А бар пізніше перетік в художні сесії з вином, де Альбедо стояв перед мольбертом і намагався передати хоч щось притаманне Кейї. А ще пізніше квартира Альбедо перетворилась в галерею, присвячену його музі, чи муці. Симоненко писав: “Мука твоя – єдина, Очі твої – одні”, але по-перших, хотілось би, мати декілька пар очей, щоб глядіти на світ з іншої перспективи, а по-других, до Альбедо підкрадались сумніви, чи є він тою людиною, чи є він родом “homo-sapiens”, як писало в кілограмових енциклопедіях, бо мук тих в нього було безліч. Веду до того, що не варто згадувати, яку грав Кейя роль в недо-житті недо-існуванні Альбедо, і що це змушувало хлопця тихо горіти в своєму власному пеклі, зітканого зі своїх власних думок.

 

Вернемось зі спогадів. Цю мовчазну паузу би перервати, це ж просто жах, стояти і думати про щось своє. Ні, дякую, для цього існують одинокі вечори, та холодне нічне ліжко. Зараз дуже рідкісна можливість, вибити і затривити свої думки не музикою разом з нікотином, а людиною. Давай Альбедо, ти зможеш, всі в тебе вірять, всі твої переживання, страхи, і навіть розмовляючий кіт. 

 

– Ти закрив сесію? 

 

– Якщо би не закрив, думаєш позував би тут перед тобою ввечері понеділка?

 

Понеділка? Сьогодні понеділок? 

 

Дурню, хватить жити одним вічним днем, що тягнеться ще з минулого четверга, впади від смертельного пострілу і проспись. Твої дії не раціональні, ірраціональні, тіло тремтить, руки тремтять, що ти робиш зі своїм життям, скажи, напиши про це твір, поему, опублікуй, отримай гроші, славу, стань ідолом молодих людей, новим пророком.

 

– О, – протягнув Альбедо, – тебе ж ніхто не знає. – Відрізав він підходячи до Кейї, щоб, буцімто, поправити шовкову накидку якогось бордового кольору, і, буцімто, випадково обпектись дотиком до шиї. Кейя закидає голову назад і розтікається в своїй фірмовій посмішці, він притягує юнака до поцілунка, змазаного, чи то поцілунок?  – Не тут, – сипло вилітає. А може вже краще було тут, ніж взагалі ніде. Втім, чи були ці слова доречними, може Альбедо знов ведеться на перше-друге враження, а за цим всім стоїть приклад цнотливості, чистоти, святий дух. Але спочатку треба було кинути курити, а потім запрошувати всіх святих. Не канає. 

 

– Ой ну й все рівно, те саме, що цілувати попільничку, – виносить свій висновок Кейя.

 

“А краще би виніс мій труп” – думається. Кожний раз, як вперше, ну не сприймає тіло цю гримучу суміш, Ураній і то легше. Новий висновок – Кейя створений з чогось алергічного, а не з сполук Карбона, і знову програш енциклопедій, на Карбон в Альбедо такої реакції не було. До речі, Кейя ж сам курив, то що йому не сподобалось. Клята інтелігенція, не задушили вас ті кати.

 

– Хто би казав. – правильно Альбедо, покажи їм де ті раки зимують.

 

Далебі, Альбедо сам себе не пізнавав, дивувався тому, як швидко закінчив роботу по академічному рисунку з натури. Повернувся в пусту холодну квартиру-галерею, виставка на честь одного в своєму виді, унікальному творінню, що зійшов з Олімпа.

 

Протерти би медалі Альбедо, він, правду кажучи, був неймовірно талановитий, хоча сам так не думав, підбиратись, ще й так підступно, до людей – божественний дар, вміло він писав усіх, заглядаючи у душі, і беручи з них ті фарби, котрі були потрібні. Та й досить добре він розумівся і в тому, до чого був хист, наприклад вищезгадана наукова робота, додуматись тільки, що мистецтво – не перша освіта. Ну та, Альбедо далеко не виглядав, як вчений, хіба що з типу тих, хто сподівався відтворити творіння Віктора Франкенштейна, проте, менше з тим, Альбедо закінчив біохімію на ура, та він цвіт нації, майбутнє біохімії, але геніальний розум десь дав збій, бо пояснити чому він вирішив приректи своє майбутнє на меланхолічні пошуки цілі з оскаженілими очима – не вдалось би жодному філософу. Проте, все ж таки він ще не цілком ошаленів, і використовував свій диплом, для праці в лабораторії, там була його любима подруга – Цукроза, і ще Тімей. Вони обидва були хорошими людьми, вони любили Альбедо, і хотіли йому лише добра. То ж вони йому і привели того хлопчину з фізмату, який виглядав так, ніби він мутив щось нечисте з Приват Банком, але ні, він мав свій блог, в свої 23 обʼїздив півсвіту, Альбедо йому заздрив, Ітер мав і ціль в житті, і ще й добивався її – за межею фантастики, може він десь в своїй Індії пізнав “дзен” і тепер йому Шива шептав на вухо поради? Ну звісно, так і є, це ж вам не розмовляючий кіт з люлькою в зубах. 

 

Вибір. Вибирати – треба, обирати не хочеться, а хочеться плакати, кричати. Так Альбедо ставився до вибору, вбивало те, що не обирати – це теж вибір, іронічно. А світ кричить, шалено кричить – обирай! Біохімія чи мистецтво, сон чи кава, той, хто пасує, чи той, кого любиш. А любив, а тягло, боляче тягло туди до марсалових. Ітер – хороший друг, чи друг с привілеями, платонічний коханець, та який коханець, і ніякий не хлопець, не “бойфренд”. Ця зневага до вибору в перших двох випадках не заважала, Альбедо лишав усе як було, пускав на самоплив, а тут його невизначеність заважала всім, натирала, як незручні чобітки. Але його невизначеність допомогли визначити, одна смс – і вже легше на душі, а може й ні, в результаті швидше вийде розбита вщент душа, яку не склеїш. О велика ведмежа послуга і жалюгідні сибірські ведмеді, які грають на балалайках і розпивають горілку, комічні створіння, куди ви вічно пхаєтесь. 

 

“Should take a break. I can’t deal with all the stuff at once, no need to text me back. There is no later, and there is no future. I’m coming home drunk as hell, but I’m coming home, so  there is no place for your worries, ofc if there were such. I assume that you will be happier with your lovely-lovely boyfriend, and, well, since I ain’t one, i decided that we should end all that, it hurts, hurts, hurts. Aether is a good one, take care of him. Sincerely, me.”

 

Чотири тридцять два, ніч чи ранок, як для кого, а от для Альбедо все ще четвер. Багато усього, як для одного четверга, та що поробиш? Минуле не вернеш, бо майбутнього не буде, а ось теперішнє, теперішнє жахливе, як і англійська філологія, на якій вчився Кейя. “Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій, не залишилось місця для могил!” – писав, улюблений Кейєю, Симоненко, мав він рацію, завжди мав рацію. “Розстріляні ілюзії”, що були раніше такими далекими, стали його теперішнім, і не ясно хто був цей геніальний снайпер, що влучно зняв вуаль з очей Альбедо. 

 

“Що?”

 

Чим може допомогти це “що?”, та нічим, а чи є інші слова, напевно уже ні. З “що” розпочинаються більшість питань, якими можна було би цікавитись “Що сталось?”, “Що ти кажеш?”, “Що зробити, щоб все виправити?”, Кейя чітко виразився, на інші питання Альбедо й так знав відповідь, безглуздо говорити щось, питати щось, безглузде в принципі все. 

Через два дні настав інший четвер, ну якщо розглядати справжній календар, а не біогодинник Альбедо. Чи щось змінилось у житті Альбедо? ВІн просто зліг. Два дні усього пройшло, а здавалось, що декади, місяці, роки, десятиліття, століття. Два дні, і Альбедо, з чогось схожого на людину, перетворився на зомбі. Бліде, не поголене лице, куточки очей сповзли побачитись з мішками, одна емоція, яка передавала тотальну пустоту – пустоту у шлунку, в серці, в душі, в квартирі, хоча там й були розвішані багаточисленні портрети Кейї, що робило йому вигляд фанатика, просто сил не було все знімати, хотілось сховатись від тих зверхніх поглядів, проте це нічого не дасть. Альбедо ніколи не зустрічався з Кейєю, але він проживав тотальний розпад особистості, наче розійшовся з коханням усього свого життя. Деколи він таки злазив з ліжка, щоб вибратись на балкон покурити, тоді він одягав свій МАРСАЛОВИЙ(!) халат, це катастрофа, він усюди і завжди. 

 

Пройшов місяць. Чи стало краще? А могло? Він закинув академію, і лабораторію, вдома лежали кілька закінчившись два тижні тому електронок, в яких і смаку толком не було, суцільна гіркота, як і в його ледве-існуванні. Повідомлення “Що?” так і залишилось висіти непрочитаним, Господь, Ісус, Понтій Пілат, чому ви всі покинули мене? Петлі не було, тому й перших кроків до неї не приходилось робити. Єдиний крок, який він зробив для розплутування цього суцільного армагедону – розлучився з Ітером. Він йому написав, що той хороша людина, і друг, але Альбедо не відчуває до нього нічого, окрім якихось химерних платонічних почуттів, Ітер сказав, що він розуміє, і давно здогадувався, побажав щастя з Кейєю.

 

Вони що, змовились? 

 

Про яке щастя всі говорять, і де його можна знайти? Альбедо розривало на молекули від думки, що він, буквально, не зміг виконати жодного побажання, та й чорт з цим. 

 

На подив усіх портретів, що щиро співчували цьому створінню, яке не може навіть впоратись з банальним існуванням, Альбедо вирішив розірвати цикл, і щось робити з апатичним станом. Хоча хороші ідеї не завжди лізли в голову, в своїх муках, що скидались на страждання Грегора, він думав про таблетки від кашлю з морфієм, мовляв Полякову ж помогло, а чим він гірше? Подекуди заносило, в, як здавалось, маячню, типу поговорити з кимось. Хоча поговорити тоді з кимось було варто. Геніальним планом, не дуже геніальної людини, було записатись на татуювання. Не сприйміть неправильно, набити собі чотирикутну зірку в планах було давно, коли ще динозаври ходили. Ця ідея здавалась хорошою, вдати ніби він не випадав нікуди, не бачив бездну, і не збирав зорі руками. Повернутися до свого ритму життя, а там як піде, може він стане кимось, а може одягне пакет на голову і буде торчати десь під мостом, ніхто не знає.

 

В салон він записався на вечір, бо під сонце виходити було ризковано, бо бачити людей, з його тонкою організацією душі, ще ризикованіше. Тільки вулиця, салон, татуювання, зайти за TV dinner, тобто кулінарією з Сільпо, і все. “Вечерею під телек” Кейя називав усю швидку їжу, яку не треба було готувати, варто розігріти – і ти ситий. А ось поняття “TV dinner” Кейя запозичив після свого академічного року у школі по обміну в США, ніхто й не сумнівався, що цей ідеальний юнак, ще в підлітковому віці був такий, скільки шансів в звичайних людей попасти на Flex? Я вас прошу, ви читали ті вимоги? Господи! Варто згадати, що Кейя не толерував нічого подібного, як морожена чи розігріта їжа, його увагу привертали лише свіжі інгредієнти, або кулінарні шедеври в ресторанах з Мішленівською зіркою. Тепер і Альбедо буде з зіркою, але, на жаль, не Мішленівською, вона йому не світила, як ми вже зрозуміли.

 

Ось він – маленький павільйон, обережно розписаний драконами, кинджалами в серцях і дивовижними квітами. Приміщення було освічене яскравим та теплим світлом, там пахло чимось шкіряно-ванільним, як в салонах дорожчих машин, стояло дві кушетки, над якими вершили свою справу тату-майстри, а над тату-майстрами розташовувались маленькі місяці – круглі сині лампи. В кінці салону була маленька фіранка, за котрою, скоріше за все, кололи пірсинги. 

 

Якась жінка провела Альбедо до однієї з тих лікарських кушеток, якщо прикрити очі, можна уявити, що ти лежиш десь на операційному столі, з якого твоє бездушне тільце везтимуть до моргу. Той бідний лікар, що робив тобі операцію, в приступі розпачу, а ще покаяння, викине свій диплом, працівники моргу жахнуться від гнилості, що всередині тебе кишіла протягом усього життя, підуть втішати того хірурга, скажуть, що це був безнадійний випадок, врятувати не вдалось би. О, дякую тобі, присвятий чоловіче, лице якого забудеться, як тільки Альбедо вийде з тату-салона, що припідняв ту кушетку, тепер хвороблива фантазія уявляє кабінет стоматолога, це вже куди краще, але не менш страшніше. 

 

Тату-майстер почав своє чаклування над шиєю, протер якоюсь рідиною – обеззаразив, заключив Альбедо, після того, як різкий запах спирту вдарив в ніс. Чоловік почав переводити якийсь папірець. Невже Альбедо заплатив 800 гривень за переводку, яку можна було купити за 30 на якомусь, богом забутим, базарі? 

 

З маленького пірсинг-кабінету виходить силует, в звичайній чорній футболці, такій самій, як і в інших працівників, з великою чашкою чогось (пізніше зʼясувалось, що кави), довгі кучері приборкані в низький хвіст. 

 

“Та ну! Не може такого бути!” – Альбедо впізнає в силуеті Кейю. Абсурду досягала ця комедія, поставлена в маловідомому театрі, Альбедо почував себе головним героєм, низько-рангового драматургічного сценарію, одні лише дійові особи все ще зʼявлялись в цій виставі. Втім, ні посередній передбачуваний сценарист, ні Мойри, вершительки долі, яких вже подумки встиг проклясти Альбедо, не були винні в тому, що сталось, лише дурна, дірява голова Альбедо, яка вщент забула, де працював Кейя. 

 

“Курва.”

 

Загалом, в Альбедо в планах не було пересікатись з людьми, не хотілось щоб хтось дивився на це хворобливо-бліде лице, з запавшими скулами і опухшими очима. А тут не те що хтось, а Кейя його бачить, не хотілось би, щоб він дивився, а він таки дивиться. І читає, як книгу, кожну сторінку, достеменно вчитуючись, дізнаючись, про все що Альбедо думав, як жив, як дихав. Так зацікавлено, ніби його маленьки шпіони – портрети в квартирі Альбедо, не розтренділи йому все, ще місяць тому. Господи, він стояв і дивився, стояв в кутку, з схрещеними ногами і руками, і дивився. Думав там щось своє, поки ревниво споглядав, як чужі руки, в чорних латексних рукавичках залишали червоні сліди на шиї, в Альбедо була чутлива шкіра, дуже. Певно рятувало тільки те, що між шкірою і руками був той тонкий чорний латекс. Машинка, в руках задзижчала, на Альбедо обрушився біль каяття, це допомагає, ой як допомагає, допомагає втекти, кудись собі в голову, від того пристального осуджуючого погляду. Альбедо стискав руки в кулаки, відстукував великми пальцями якийсь ритм, похоронний марш напевно, закривав очі – терпів, правда ще треба дізнатись, що саме. Голка притупляє іншу біль, ретельно назбирану тижнями, копійкою до копійки. Татуювання було нехитрим, сеанс пройшов швидко, по суті й години не минуло, як майстер почав підготовку закінчення сеансу, змастив тендітну шию якимось гелем, що, як мені здається, вбило Кейю, бо той кудись пішов, наклеїв поверх зірки тоненьку плівку, і обрушив своє “готово”. 

 

Альбедо збирався вже йти з салону, коли на сцену знову вийшла дійова особа К.

 

– Ну як ти? Виглядало боляче, – той вказав на своїй шиї на місце, де в Альбедо було свіже тату.

 

Дякую за уточнення, а то питання звучало двояко.

 

– В мене низька чутливість.

 

Браво Альбедо! Брехати ти не вмієш, наче той 8-класник, якого зловили за курінням, того 8-класника видає запах диму, а тебе червона шкіра на шиї. 

 

– Зручно напевно, як там твій бойфренд? – Альбедо здалось, що голос Кейї здригнув, коли той казав “бойфренд”. Втім, його більше ошпарило окропом від того, що колись він вже це чув, тоді ще зненавидів американізованість Кейї, і саме слово “бойфренд”. А що там той “бойфренд”, а Альбедо звідки має знати, питати це було настільки абсурдно, ніби перед Кейєю не стояв розбитий, а потім не дуже акуратно склеєний глиняний горщик. 

 

– Заходь до мене. 

 

Зайти, щоб що, швирнути в лице букет з лілій, оздоблений гілками оливи?

 

– Що?

 

Знову це “що”, та він глузував з Альбедо, певно, що глузував, ніяк по-іншому це назвати не можна. Може той хотів почути благання та молитви?

 

Проте, Альбедо нічого не відповів, “око за око, зуб за зуб”, як там кажуть. Вірогідно, а може гідно, тобто вартувало думати зараз про не найкращий вигляд Кейї, такий самий покоцаний вигляд, як в Альбедо, і те що руки того тремтіли, поки він щось казав Альбедо, а не про той клятий “четвер”, і місце де можна купити цигарки. 

 

Хотілось Вог з ментолом, які курив Кейя, вони повертали в якісь химерні дивні спогади, коли замість, кулінарії з Сільпо, Альбедо їв ту дурну спаржу в пармезані, господи, тої спаржи хотілось, ще більше. Альбедо точно не знав, де Кейя навчився готувати, але припускав, що це наслідки буржуазної крові, яка відштовхувала всі ці TV dinners, що смакували американцям, і що саме ця кров, змусила його навчитись готувати з того, що було, принаймні під рукою. 

 

Розпач і ностальгія вдарила ще більше, коли Альбедо зайшов в свою пусту, холодну і темну квартиру, з тою клятою триклятою ментолових Вог, але без Кейї. Жорстокі ви, дочки Нікс, чи як вважав Платон – творіння самої неминучості, безжальні ви, Мойри, познайомити спочатку з тим Аполлоном, а потім зробити все як можна гірше, гірко, так гірко, Альбедо намагався справитись, але Мойри ткали золоту нитку так, що створили пекло на землі, для цієї бідної, убогої, нещасної істоти. 

 

Все прогресивно(в геометричній прогресії) ставало гірше, чим було вчора, якщо смерть раніше походила на щось, з чого той міг пожартувати, посилаючись на свою темну душу й такий самий гумор, то зараз вона благородно пробилася до нього, простягала свої руки, втішала, казала, що стане легше, тільки довірся їй. Свої руки тягнула і Ньйорун, зі скандинавської міфології, божество сліз, Альбедо плакав, щиро плакав, не зрозуміло тільки від чого більше, від жалюгідності, чи від близького скону. Колись і Ірмінсуль втратить свої життєві сили, гілки зсохнуться, а деревина почне гнити, воно занапастить безліч життів, воно згубить, в принципі, все живе. Крізь сльози, і вчення релігій, Альбедо панічно шукав те, чим можна було задушити своє горло, ремінь, батарея, точно! Еврика! Суд.-мед.експертиза нарешті стала в нагоді. Геніальний розум, був тверезий як ніколи, проблема – рішення, з уявного архіву вилітали книги, щось говорили, підказували. Урочиста вакханалія, з палким танго, що витанцьовувала сама Смерть! Ще одна трагічна смерть чергового молодого митця, якого напевно ніхто не згадає. Поховають на безіменній могилі, і тільки вітер того навідуватиме. 

 

Двері відчиняються, невже своєю метушнею Альбедо пробудив сусідів, бездарність, навіть бездарно помирає. Він завмер, в тій куртці яку не зняв коли вернувся, з старими окулярами на носі, що він соромився носити на людях, і з аксесуаром – коричневим шкіряним ремнем на не притаманному йому місці, хоча можливо в домах високої моди хтось так його і носив. Але, на жаль, ми не в модному будинку, де готувався чергова колекція кутюр, тут готувався новий експонат в колекцію жінки з довгою косою.

 

– Господи. 

 

– Вже й Аполлон вирішив погледіти на це все? – невдало віджартовується Альбедо, нервово посміхаючись.

 

– Блять, що? – тихо сипить Кейя, який взагалі-то прийшов вияснити, що сталось з Ітером, і чому Альбедо виглядав так, ніби він в траурі. 

 

– Не йди, будь-ласка, я тебе благаю, я тебе прошу, не кидай мене, будь-ласка, молю! Будь-ласка, давай поговоримо. Я не можу, я не витримую це більше, я не витримую себе більше. Мені страшно. – хрипів Альбедо, через власноруч туго затягнутий ремень. 

 

– Господи. – Кейя тупо втикав на благаючого Альбедо, він дякував всім існуючим богам, що дали час пройти три сходові клітини вчасно, бо як виявилось, лише три сходові клітини відділяли найкрасивішу зірку від її смерті, ще до того, як вона змогла би показати свій облік, осяяти небо. – А я тебе прошу заспокоїтись. Зніми, – він запнувся, – цю штуку, блять, як це, belt, з себе. 

 

Альбедо сидів на табуреті, спершись об стіл руками, закриваючи своє обличчя, час від часу голосно схлипуючи. Кейя дбайливо зняв з нього окуляри, і огорнув того ковдрою. Потрібно було підігріти воду, щоб та королева драми заспокоїлася. Кейя бурмотів щось своє, нерозбірливе, англійською, руки тряслись сильно, то яка паніка, ним зараз опановувала не передати. Випити б чогось міцнішого. Самому б заспокоїться, покурити б, але він кинув курити, і навіть слухняно носив нікотинові патчі, але зараз ніфіга не допомагало.

 

– Дякую. – тихо сказав Альбедо, мружачи очі від світла лампи, і фокусуючи свій погляд, без окуляр. – Я не можу без тебе. – Зрозуміло, що не може, це ніби перекрити кисень, аж на цілий місяць(!), а потім дати вдихнути гірського повітря, та ж голова закрутиться! – Я тебе кохаю.

 

“Сьогодні усе для тебе —

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба —

Гляди ж не проспи!

 

Бо ти на землі — людина,

І хочеш того чи ні —

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.”