Рулетка

—Ну що ж, досить смішків вже, тепер серйозно. Рулетку сюди!

Двоє «помічників» швиденько піднялися, щоб виконати прохання і так само швидко вигулькнули з темного коридору, але вже з невеликим столом із закріпленим пристосуванням для азартної гри. Тримаючи його з обох боків, незграбно поставили його між нами з Клер.

Клер, кинувши швидкий погляд на чорно-червоний барабан з цифровими комбінаціями, відразу скривилася і відвернулася.

—Ціла палітра емоцій на вашому обличчі, міс! – звернувся до дівчини лідер банди, – спогади пов‘язані з нещодавніми подіями в казино? Пробачте, що роз’ятрюємо свіжі рани, – знову іронізує. Він пирснув сміхом  : —Жартую, анітрохи не шкода. —Інші  підтримали цю фразу також сміючись. — Годі, годі..! Правила такі : перед вами барабан справжнісінької рулетки, з однаковою кількістю чорних і червоних секторів. Червоний – це Клер , а чорний- це Марлі Барнет, чи як тебе там?..

—Саме так. – я підняв очі на Клер, і ми обмінялися самовдоволеними іронічними посмішками.

Дивовижно. Можливо ми загинемо  за лічені хвилини, і я більше ніколи не виконаю жодного завдання в кримінальній операції, можливо більше не побачу своїх друзів, наставників і родичів, але чомусь я думаю про те , що більше ніколи не доторкнуся до її руки і не побачу цього блиску очей.

Ми були разом менше двох діб, але цього вистачило, щоб звикнути до її теплого сміху і часом крижаного погляду.

Вона має вижити , навіть якщо це коштуватиме мого нікчемного життя…

—Я кручу барабан , а до ваших довбешок приставляють дула пістолетів. -схоже, йому дуже подобалося розгортання подій. — Якщо випадає червоний, це значить, що діваха залишиться живою, але ,— чоловік інтонаційно виділив це слово, —має власноруч, цими ручками, – він сів навколішки біля її стільця і охопив своїми ручищами її посиніли зап‘ястя, — пристрелити свого вірного дружка! – він підійнявся і голосно , майже істерично засміявся.

На Клер після цих слів вже не було обличчя,але вона гідно трималася.

—Якщо ж фортуна вибирає чорний,—вів далі бандит ,—то , як ви вже здогадалися , адьйос , міс Кьортис! О , іще одне : у вас є рівно хвилина, аби вбити вже колишнього «подільника» . Якщо ви цього не робите, то ми вбиваємо того, хто виявив боягузництво і не зміг поборотися за виживання.

Ну що, зіграємо на життя, малята?

Він дістав із кишені куртки затертий металевий портсигар і запалив одну цигарку. Запальничка яскраво освітила його шрам на лівій щоці. Поки він затягувався ядучим димом, я «прочісував» поглядом залу, в якій ми зараз знаходилися. Дверей немає, вікон, як не дивно, теж. Імпровізований бар біля стіни , а на стіні декілька рушниць.

Йолопи, хто ж так зброю тримає…

Клер теж кинула сумний погляд і на бар, і на мене. Про що вона зараз думає? Хотів би я знати  понад усе.

—Увага! Зараз звдяки одному руху визначиться ваша доля. Один оберт цієї штуки! Моліться! – разом з його словами почувся сміх його почту.

Один доторк його пальця,  і закрутився барабан рулетки і разом з ним стрілка в центрі, що вкаже на колір сектора.Приміщення охопила тривожна тиша очікування. Брязкотіла коричнева стрілка, «пролітаючи» повз червоно-чорні сектори.  Навіть зграя цих бандюків напружено слідкувала за стрілкою на барабані. Сповільнившись , вона зупинилася навпроти чорної семірки.

Всередині все похололо, можливо навіть серце на секунду пригальмувало. «Ні, ні , ні! Це не може так закінчитись.»

—Ось це розв‘язка, панове! – чоловік зі шрамом  повернувся до інших. Кивнув головою одному , і той передав йому металево-сріблястого пістоля.

Чоловік всунув зброю мені в руки.

—Одна хвилина, Барнет.

«Охоронець» біля стільця, де сиділа Клер, грубо затиснувши руками її плечі, підняв її. Життя цієї відчайдушної дівчини висіло зараз на волосині. Вона могла впасти на коліна й просити милості, вона могла задобрити їх, скориставшись своїми дівочими чарами, до яких так ласі ці негідники. Проте вона залишалася непорушною. Її погляд був затуманеним, задумливим.

—Забери свої руки геть від неї, виродок! – сам , трохи здивований своєю реакцією крикнув я.

Головний у відповідь на це засміявся :

—Ага, можеш проявити усю свою мужність, перед тим як вб’єш її.

Той, що стояв за дівчиною, відійшов. Авжеж, він не хотів спіймати лобом пулю.

Я прицілився. Виважена пауза, і знову напружена тиша. Найгостріша і найнестерпніша з усіх,  що були в моєму житті. Це болючіше ніж відчайдушний голосний крик, бо нестерпніше кричав я всередині.

—Дясять секунд, чого чекаєш, коп? -тепер я відчув дотик дула біля своєї скроні. Він перезарядив зброю, що була в нього. — Або стріляєш ти , або стріляю я. Не барися,  вибір очевидний.

Клер не виронила ні слова. Вона опустила голову і замружила очі. Проте, в останню мить , коли мій палець вже був на спусковому гачку, вона здійняла свої зв‘язані руки вгору. Приціл. Вистріл. І важка мотузка впала додолу.

—Я , на відміну від вас , «своїх» не кидаю.

Поки «ватажок» стояв в оціпенінні, я ліктем вибив з його рук пістолета, а потім і його повалив ударом. Мій пістолет залишався при мені. Один постріл в ногу противника ,що стояв біля Кьортис, і він зі стогоном крутиться на підлозі. Ще один постріл, але не смертельний у ватажка, аби він не представляв загрози. Клер, цим часом забирається на бар і тягнеться до рушниці на стіні.

—Ах , ти , погань! – чую я голос позаду. Власник погрожуючого тону вже стрибнув мені на спину, зімкнувши руки на моїй шиї, аби повалити мене.

Бум! Постріл.

—А-а-а-а!- закричав він, і я в цей же момент звільнився від його хватки. —Зараза! – процідив він крізь зуби і з грохотом впав на коліна, морщачись і затуляючи рану нижче тазу. Я підняв очі на дівчину, що стояла на «барній стійці» , де було декілька попільничок і пляшок з алкоголем. Вона впевнено, міцно тримала довгу чорну рушницю з дерев‘яним руків‘ям . Випромінювала силу і відвагу, хоч і була трохи розгубленою, адже тільки що відчула себе тою, яка має контроль над долею і сама була вражена своєю владою і силою.

Я підійшов до стійки і простягнув руки, на що вона миттю зреагувала і без вагань стрибнула мені в обійми. Незвично мала дистанція між нами, я обережно спускаю її на землю, притримуючи її стан. Вона також не поспішає забирати свої руки з моїх плечей. Наше дихання ще досі преривчасте, і я відчуваю як калатає її серце, моє також нестримно тріпочится в грудях.

—Не позбудешся мене так шкидко, – нарешті заговорила вона.

—Безумна…- тихо, не стримуючи смішку відповів я .

—Треба зв‘язати їх, поки вони без свідомості. І повідомити бодай кудись про те, що вони тут.

Я мовчки кивнув , не зводячи з неї очей. Я не міг відірвати свого погляду він довгих темних вій і витончених брів. Густі хвилі розтріпаного волосся сяяли в тусклому освітленні. На лиці було декілька глибоких і не дуже подряпин, і я сам не зчувся, як доторкнувся пальцями до її щоки. Вона в замішанні опустила очі.

—Ти думаєш, так ти загоїш їх? – насміхаючись запитала дівчина.

Я й не знайшов слів, щоб відповісти…

Потім легенько штовхнула :

—Ну ходімо же!

Ми пов‘язали злочинців-втікачів і , тримаючись за руки побігли шукати вихід.

За найближчим рогом стояла телефонна будка. Кьортис, не довго думаючи відразу підбігла і подзвонила.

Повісивши трубку, доповіла мені : «Наряд поліції скоро буде тут. Я впевнена, що і колеги твої прибудуть, тому назвала твоє прізвище. Вони мають знати.»

***

Ми гуляємо сонними вулицями, не маючи визначеного пункту призначення, я жартую і незграбно стискаю її долоні, розігруючи якісь гумористичні «сценки» пов‘язані з останніми подіями, а вона голосно сміється , задираючи голову. Я забуваю про все. Є тільки нічна метушня міста, її живий погляд, щирий сміх, в якому губиться все, і я. Клер ділиться своїми переживаннями і думками. Ми крокуємо повз вітрин крамничок  і пекарень, повз майже пустих перехресть і гомінких компаній, наспівуємо пісень, комічно пританцьовуючи і сміємося до знемоги, часом ловлячи спантеличені або усміхнені погляди перехожих. Здається , так було завжди. Здається, так буде завжди.

Невже я нарешті знайшов споріднену душу? Вона захоплено розповідає про те, яке значення має музика в нашому житті і про те, як вона відводить душу, проводячи години за грою на фортепіано, а я думаю про те, що мені знадобився двадцять один рік життя , аби знайти її..

Я справді відчуваю щось до неї? Чи все це лише ілюзія? Миттєве щастя? А може  байдужий їй я, нас просто зблизили драматичні події? Не буду мучити себе  гіркими сумнівам. Зараз, після всього пережитого,  найкраще було б відволіктися на ненапружену, легку атмосферу.

У відповідь моїм думкам, наче доля піднесла, виник ресторанчик, звідки лилася жива музика, що навіть водї, які проїжджали по шосе з відкритими вікнами могли чути її. Декілька веселих пар розмовляли за столиками на веранді.

Обернувшись самим  корпусом, я запитав:

—Міс, ви будете моєю партнеркою для танцю цього вечора?