Розкажи про кохання

Я сиділа на східцях хатинки відьми. Марена, Станіслав та Магда відпочивали. На вулиці була глибока ніч. Відьма сну також не потребувала, але хвороба робила своє. Тому сиділа я одна, вдивляючись у Ліс. Зараз хотілося поговорити навіть з Юліаном, хоча його русалок я терпіти не можу. Не хочу, щоб мене вже третій раз намагалася втопити Верба. Досить вже.

Через прочинене вікно я почула тяжкий кашель Магди й побігла до неї. Я швидко заварила трави та дала їх випити жінці, не відходячи від неї. Ох, ну коли ж ця хвороба вже пройде. Я хвилююся за неї. Що ж мені з тобою робити? Хвороба змучила вже всіх нас.

—       Легше?

—       Так.

Я сиділа біля неї, поки Магда не випила все. Як же було жаль її. І хвороба не пройде, поки Ліс не поверне свою силу. Марена зі Станіславом не прокинулися. На краще. Відьма випила заварку і я все прибрала.

—       Відпочивай.

Я вкрила її краще і не відходила, поки не впевнилася, що Магда заснула. Навіть хворіючи вона допомагає нам. Це заслуговує на повагу. Я була в боргу перед нею. Та чи лише це змушувало мене так хвилюватися за неї зараз? Не впевнена, зовсім. Причиною цього було щось глибоко в мені. Та не зрозуміти, що саме. Дивне почуття, яке я ніколи не відчувала.

Я знову вийшла на вулицю. Сидіти у чотирьох стінах, коли всі сплять – нестерпно. Може до Мавки піти? Та ні, вона бозна-де. Мабуть, полює на людей. Зараз же ніч, їхній улюблений час сутностей. Легше когось вловити. До Юліана далеко. Я могла б перетворитися на свою звірину подобу, але не хочу. Взагалі не хочу йти кудись. Магді може гірше стати, я хоча б допоможу.

Цікаво, що ж я таке відчуваю до неї? Зовсім незнайоме почуття, яке мені ніколи не описували. Часом не кохання? Але ж про нього мені розказували, як про муки. Хоча, якщо згадати, що питала я вигнанця, то може на муки воно і схоже. А в інших? Я і не цікавилася. Воно ж різне буває. Так? Я читала деякі людські книги й воно описане там як прекрасне відчуття. Але що таке книги? Вигадка.

—       Чому не спиш?

Я обернулась. Марена була закутана у плед і виглядала сонною. Чому вона проснулася? Вона ж після дня з ніг валилася.

—       Я не потребую сну. А ти чого прокинулась?

—       Просто. А Відьма сну потребує?

—       Поки хворіє, то так. Сідай.

Марена сіла біля мене, накинувши мені на плечі плед. Вона знала, що я й так не відчувала холоду, але турбота все ж була приємною. Ох, ці люди. Але все ж добре думати про те, що ти комусь потрібна. Проте я ж забуду її.

—       Невже всім вам не приходять всякі дурні ідеї на сонну голову?

Я здивувалася.

—       Е-е-е, люди дивні..

—       Хто б говорив. Про що думаєш?

—       Розкажи про кохання.

Марена здивувалася. Та і я сама. Не очікувала, що скажу це. Ох, що зі мною не так?

—       Пані Холоднокровність у когось закохалася? Що ж, воно різне буває. Приємне і болісне. Так що описати тобі не можу, вибач. Єдине, що можу сказати – ти хвилюєшся за людину, яку кохаєш, весь час думаєш про неї.

Ох, в яблучко. Весело виходить. То… Я справді виходить її кохаю? Але чи вона мене? Може все ще прив’язана до померлої коханої?

—       А якщо… Я закохалася в жінку?

Марена здивувалася ще сильніше. А, ну так. Це ж у них не нормально.

—       У нас, у людей таких не приймають. Але, я колись також дівчину кохала. Серцю не накажеш. Стоп, ти що…

—       Йди спати.

Дівчина вирішила мене послухати та зайшла назад у хатину. Я поклала голову на коліна, думаючи про своє. Я нечисть, хіба у мене є серце? Та схоже, що є. Та чи вона мене кохає? У неї стільки проблем, їй не до мене. І можливо вона кохає ту дівчину, яка давно вже померла.

В такій позі я просиділа декілька годин. Здавалося, що заснула. На це було схоже, хоча зовсім було не так. Я прислухалася до Лісу. Чула навіть крики людини, але допомагати не хотіла. Поки я жителька Лісу, то заважати добувати їжу іншим не буду. Хоча і мені потрібно було поїсти. Ох, ну починається. Швидше б стати людиною. Просто мати людські потреби та все інше. Не вбивати проти власної волі, не мати цієї звірячої подоби. Але… Я не хочу забувати Магду. Зовсім не хочу. Вона така близька мені.

Я зрозуміла, що вже ранок по співу пташок, але однаково не вставала. Мене ніхто не чіпав. Може ще сплять? З «сну» мене вивела чиясь рука, що ніжно доторкнулася до мого плеча. Я обернулась і побачила Магду. У другій руці була чашка, з якої йшов пар. Трави. Виглядала вона набагато здоровішою, ніж у нашу першу зустріч. Хоч ми всі розуміли, що вона все ще хвора. Але яка ж Відьма гарна навіть зараз. Очей не відірвати.

—       Вибач, я тебе налякала.

—       Все добре, не хвилюйся.

Магда сіла біля мене, п’ючи заварені трави. Ми деякий час мовчали, поки Відьма не поклала голову на моє плече. Я здивувалася. Вона була такою розслабленою і схоже, що насолоджувалася цим моментом. Та я також. Але їй це було більш знайомо. Магді відомі людські почуття. З нас усіх вона найбільше схожа на людину.

—       Сили не відновилися?

—       Відновилися. Біля тебе добре просто.

Я обняла її, доторкнувшись до м’якого, чорного волосся. Вона вирішила зараз не одягнути хустинку. Виглядала так ще гарніше.

—       Коли йдете?

—       Скоро.

—       Якби не хвороба..

Знову…

—       Досить. Відпочивай тут, поки не вилікуєшся повністю.

Я доторкнулася носом її волосся та вдихнула приємний запах трав, який віяв від неї завжди.

—       ЧОМУ ТУТ ТАК БАГАТО ТРАВ?

Крики Марени, яка ще й чхала в хатинці вічно, було добре чутно. Ми не звертали на це уваги. Звикли вже.

—       Здається, вона погано переносить запах деяких трав.

—       Ага. Рідкісних, бо в Лісі вона так часто не чхає.

Ми обидві засміялися.