Розділ IV

Мерці виявились справжніми й дуже навіть живими. Настільки живими, що, коли один з них виник з темряви й кинувся до Солони, Алістер ледве встиг зреагувати. За своє довге й повне усілякого лайна життя він багато що встиг побачити, але з таким зіткнувся вперше. Навіть безголова, потвора продовжила наступати, розмахуючи руками й намагаючись дістатися до шиї й очей. І лише звалившись на підлогу безформною купою кісток, мрець припинив подавати ознаки життя. Інших двох, прибігших на шум – таких же древніх – спалила Моріган.

Алістер зрозумів, що прийняв вірне рішення, не ставши чекати ночі: проти натовпу цих тварюк, на відкритому просторі, серед селян, що не вміють користуватися зброєю – у них не було б жодного шансу. Як жителям Редкліфа взагалі вдалося вистояти, залишалось загадкою, але Алістер підозрював, що той, хто нацькував мерців на селище, просто не хотів, щоб їх усіх перебили за один раз.

– Які темні сили змусили їх повстати з могил? – приголомшено зронила Солона, намагаючись впоратися з тремтінням.

Алістер і сам хотів би дізнатися відповідь на це запитання.

– Сола? – почулось за ґратами однієї з камер, і дівчина, від несподіванки зробивши декілька кроків назад, наступила Алістеру на ногу.

Створіння, що мало нагадувало живу людину, насилу піднялося на ноги й вчепилося понівеченими руками у ґрати. На обличчі його не було жодного живого місця, очі гарячково блищали у темряві. Чародійська мантія, так схожа на ту, яку ще нещодавно носила Солона, була в плямах крові й екскрементів, і мішком висіла на ув’язненому. Він дивися на Солону, наче на привида, ледве утримуючи тіло в стоячому положенні і явно відчуваючи сильний біль.

– Йован? – з недовірою спитала дівчина, вглядаючись у нього, і в’язень кивнув.

– Ви знайомі? – запитав Алістер.

– На жаль, знайомі, – з гіркотою в голосі відповіла вона. – Через нього Дункан був вимушений забрати мене з Кола, бо мене впокорили б. Або стратили. Що ти тут робиш? – перевела вона погляд на чоловіка.

– Це… довга історія, – в’язень спробував посміхнутися, й Алістер побачив, що в нього не вистачає передніх зубів.

– А я нікуди не поспішаю! – парирувала Солона і вказала кінчиком жезла на купу кісток: – Це твоїх рук справа?

– Ні, ти ж мене знаєш, – почав Йован, але дівчина перебила його:

– Я думала, що знаю. Тепер же мені невідомо, на що ти здатен. Я б могла повірити у те, що ти скористався магією крові з розпачу, але твої рухи були надто умілими, надто впевнено ти схопився за ніж. Я тобі більше не вірю.

– Безневинний малефікар, виходить? – хмикнув Алістер. – І як же ти опинився за ґратами?

– Я не сказав, що не винний. Я скоїв багато жахливих речей, але саме у цьому моєї провини немає. Леді Ізольда уже допитала мене, як бачите, – маг кивнув на пальці без нігтів й додав: – Коли все це почалось, я вже сидів тут.

– Можна подумати, тебе це зупинило б, – помітила Солона.

Алістеру раптом стала цікава причина такої неприязні.

– Ти так і не відповів, як тут опинився, – нагадав він.

– Леді Ізольда найняла мене, щоб я навчав її сина. У хлопчика з’явились магічні здібності, і вона не захотіла відсилати його у Коло. А потім… – маг затнувся, але, зібравшись з духом, зізнався: – Я отруїв ерла Еамона.

В тиші, що настала, було чутно, як шурхотять щури по кутках. Алістер подумки вилаявся.

– З власної ініціативи, чи підказав хто? – поцікавилась Моріган, спершись на жезл.

Відповідь не сподобалась нікому.

– Йован, ти кретин! – не стримавшись, вигукнула Солона.

– Тихо, не галасуй, – заспокоїв її Алістер, поглядаючи в темряву коридору: – А то зараз набіжать.

– У мене не було вибору, – спробував виправдатися маг.

– Вибір є завжди, – заперечила дівчина. – Ти міг розповісти ерлессі, хто й навіщо тебе підіслав. Я впевнена, вона не стала б тебе страчувати, якби ти зізнався. Тим більше, що їй потрібен був наставник для сина.

– Якщо б я розповів, вона б вигнала мене.

– А ти тільки про себе завжди й думаєш, – тихо промовила Солона. – Ти навіть не спитав, що сталося з Лілі.

Маг відсахнувся, наче його щось схопило й рвонуло назад. Відкрив рот, збираючись щось сказати, але передумав.

– Ви розумієте, що це означає? – заговорила раптом Леліана, й потрясіння у її голосі привернуло спільну увагу. – Якщо він дійсно отруїв ерла за наказом Лоґейна, той спланував усе завчасно. Він вивів ерла з гри, а потім… – дівчина звела брови до перенісся, розмірковуючи. – Хто розробляв план оборони в Остагарі?

– Не знаю точно, але Лоґейн, як досвідчений полководець, напевно приймав участь, – розуміючи, до чого вона хилить, відповів Алістер.

– Він знав, що ерла та його людей не буде. Потім подбав про те, щоб його солдати були на безпечній позиції під час битви. Виходить, що він з самого початку, ще до битви, планував зрадити короля.

Алістер знову вилаявся, цього разу вголос. Це було дуже схоже на правду, все складалось у єдину непривабливу картину – сотні загиблих, породження темряви, що розповсюджуються по Ферелдену, майже знищений Редкліф. І все тому, що Лоґейну захотілось влади? Чи що?

– І яка нам користь від цієї інформації зараз? – буркотливо помітила Моріган.

– Ніякої, – вимушений був погодитись Алістер. – Що ж, ситуація сама собою не зміниться, ми й так втратили багато часу. Ходімо.

– Я знаю, що не заслуговую на помилування, але, якби ви звільнили мене, я б спробував виправити те, що наробив, – поспішно випалив Йован, наче боявся, що не встигне.

– Ні! – несподівано запротестувала Солона. – Алістер, його не можна випускати.

Навіть якби вона просила про зворотнє, Алістер не став би її слухати, але він не міг її зрозуміти. Вона майже благала його врятувати того, хто вирізав цілу родину, включаючи дітей. Але не хотіла дати шанс людині, яку раніше вважала другом?

– Кажешь, ти хочеш все виправити? – почала вона, і її голос затремтів. – Ти навіть не уявляєш, що мені довелося пережити через тебе. Через що пройти. Я до сих пір розраховуюся за твою помилку. І буду розраховуватися до кінця життя, ймовірно, недовгого.

Алістер не був готовий до того, що вона заплаче. Моріган, зітхнувши, закотила очі, Леліана почала втішати, а він не знав, що робити.

Він не встиг спитати у Дункана, чому той завербував Солону, та його це й не цікавило, як і особистості інших рекрутів. Але зараз було очевидно, що вона не хотіла бути Вартовою. Не хотіла бачити жахи й кров. Не хотіла рятувати світ у компанії суворого чолов’яги. А ентузіазм, який вона розповсюджувала навколо себе, був нічим іншим, як захисною реакцією на величезний і недоброзичливий світ, в який її вирвали з безпечного місця. Світ, який робив усе можливе для того, аби знищити її.

І за це вона не готова була пробачити того, з ким її колись пов’язувала дружба.

Алістер безцеремонно відіпхнув Леліану, і, взявши Солону за плечі, злегка труснув її.

– Я знаю, що тобі важко і страшно, – почав він, дивлячись в її заплакані очі, – знаю, що ти втомилась. І знаю, що ти не була до цього готова. Демони мене заберіть, якщо я сам був готовий. Але зараз ти повинна зібратися й заспокоїтися. Тому що без тебе ми не впораємося. Ти нам потрібна.

Вона шморгнула носом, витерла його рукавом  – зовсім як дитина – і кивнула.

– От і добре, – всміхнувся Алістер. – А тепер підемо й надеремо цим потворам їх кістляві зади.