Еклери з кавою

Денну спеку різко змінила злива.
Ніхто навіть і подумати не міг, що погода вирішить так несподівано “поглузувати” над людьми, літній одяг яких на данний момент зовсім втратив сенс. Напевно кожен міщанин думками лаяв себе за те, що не захопив із собою парасольку чи не кинув у сумку теплу кофтину. Але робити щось вже не було сенсу, а тому доводилось миритися із пані-погодою і чим найшвидше добігти додому, щоб не промокнути до нитки.
Через лічені хвилини на вулицях міста почався справжній хаос. Люди,ніби скажені,зграями тікали від нестерпного дощу. Лише квартири і хмарочоси стояли непорушно, хмуро споглядаючи на мільйонне стадо цих створінь. Калюжі на мокрому асфальті  брали приклад із них, спостерігаючи за тим “Вавилонським стовпотворінням”, і невпинно  занотовували у своїх дзеркалах  відображення мільйонів людських рис і емоцій. Можливо , їм вже набридло бачити  кожен раз одне і те саме.

Але не сьогодні.

Надто спокійною ходою йшла ти,доки навколо стояв шум і гам. Вдягнута була у чорне пальто, що підперезане тонким пояском, та у строгі класичні штани. Парасольки в тебе не було,  а тому весь образ у буквальному сенсі потік. Не дивлячись під ноги, ступаєш у своїх новеньких чобітках у ті самі дзеркальні калюжі, руйнуючи витвори мистецтва вщент. Не дивишся по боках, тим самим чіпляєш людей, які йдуть тобі на зустріч. У відповідь ти отримуєш лише одні лайливі слова, але продовжуєш іти далі, немов танк, обмежившись одним тихим “вибачте” зі свого боку. Твоя фігура прямувала впевнено, гордовито, чого не скажеш про вираз обличчя. Бліда шкіра,як поганка, синці під очима ,ніби не спиш вже третій тиждень, втомлений і порожній погляд, напрямлений в далечінь. Лише твоє блискуче волосся мало доглянутий вигляд,хоча і було мокре. Здавалося , що ти ось ось маєш впасти на підлогу і знепритомніти, але крокувала , зібравши всю волю в кулак, тримаючись з усіх сил. З першого погляду можна подумати , що ти ,як і інші , шукаєш місце ,щоб вкритися від дощу. Тільки от на погоду тобі глибоко начхати, а несе грішну душу зовсім не туди.

Твоя постать все продовжувала іти. Хмарочоси поступово змінювалися п’яти поверховими будинками, але люду все ще було достатньо.

– От дідько.

Хтось дзвонить на мобільний. Наразі зовсім не хотілося відповідати. Але якщо дзвонить хтось із родичів? Треба взяти слухавку. Нажаль, трапилася  халепа: тонкі руки не можуть відшукати бажане. Ти почала нервово ритися у сумці, не збавляючи ходи.

– Навіщо дзвонити саме зараз…

Із твоїх вуст те і діло ,що вилітали звуки збентеженості і незадоволення. Ти пихтіла, як могла, але все ще не віднайшла бажану річ. Згодом увага перемкнулася лише на пошуки смартфону, а тому ти припинила дивитися пообіч. І ось нарешті мобільний знайдено.

Тільки но ти хотіла дістати його, як у цю ж секунду зіштовхнулася із кимось у лоба.  Слідом почувся характерний звук падіння.

– Ви що, зовсім сліпі? Куди прете, немов танк?!

Перше, що ти почула, перш ніж розплющити очі. Телефон на превеликий подив не полетів вниз, покірно залишаючись у долоні, а ти стояла зовсім непорушно,хоча був великий шанс впасти.

За декілька секунд ти прийшла до тями і швидко віднайшла причину зіткнення прямо перед собою.

На асфальті розпластався чоловік невеликого зросту у коричневому береті і пончо. Пообіч лежав пакет з емблемою кондитерської крамниці, а в руці він міцно тримав окуляри. Чорне волосся трохи розтріпалося від падіння, але все ще мало привабливий вид. Всі ці кілька миттєвостей, що ти його розглядала, чоловік був із прикритими очима. Тебе це дуже здивувало.

– Прошу вибачення..– промовила із жалем у голосі ти і простягнула руку ,щоб допомогти чоловікові підвестися.

Той фиркнув але все ж вхопив долоню. Щоб не сталося, а барахтатися у брудній калюжі не хотілося.

Тільки но вересклива особа встала на ноги, ти вирішила піти геть. Так, звісно, таке робити не дуже коректно по відношенню до постраждалого , ще й коли причиною зіткнення є твоя неуважність. Варто було б запитати про самопочуття і можливо запропонувати відвідати лікарню, але твоє бажання йти у тихе місце брало верх.  І розуміла ти , що твою постать запам’ятають ще надовго через цей вчинок. Але ,нажаль чи на щастя, тобі всеодно, зовсім.

На превеликий жаль, похід продовжився меньше ніж одну секунду. Не встигли ноги ступити і кілька кроків, як тебе міцно вхопили за зап’ястя і потягнули назад.

І тут в голові промайнуло: “Ну все, мадам, приїхали”.У тей момент ти подумала,що  ідея запропонувати допомогу все ж таки мала величезний сенс. Мізки набрякали від однієї думки, що з тобою зараз поквитаються, притому дуже добре. Ти вже тисячу разів пожаліла про це. Ох, ну чому ж тобі кортіло піти туди саме сьогодні? Зараз би не було оцього всього недорозуміння, а твоя душа б сховалася у власній невеличкій квартирі від усього світу. Так, це було б набагато краще. Але ,як то кажуть, втрачати вже було нічого.

Ти різким рухом повернулася до настирливого типу всім тілом , що змусило мокре волосся розтріпатися ще більше.

– Ну що? Що?! Я вже …

– Не слід робити цього.

Ти не встигла договорити, як тебе перебили. Від почутого округлилися очі. До тебе звертався тей самий чоловік, якого ти тільки що збила з ніг. Огледівши його декілька секунд, ти зрозуміла ,що особливих пошкоджень він не отримав. Лише брудний одяг натякав на невдале падіння.

– В сенсі? Не робити що? – ти по-акторськи вигнула бров, ніби здивована.

Насправді ти прекрасно розуміла, про що йде річ, але  не могла збагнути, як якийсь незнайомець за лічені секунди визначив твої наміри.

– Не прикидайтеся , ви чудово знаєте. Я все бачу. – останні слова він вимовив з особливим наголосом, щоб виділити їх з іншої маси.

Твій погляд зачепився на обличчі юнака, а особливо на очах, які до цього були повністю заплющені. Вони були яскраво зеленого кольору , ніби два смарагди. Через те що шкіра мала досить світлий відтінок,дійсно  складалося відчуття, що замість очей красуються справжні коштовні камені. Ти підмітила, що вони можуть відблискувати жовтизною на сонці. Здавалося, ці хитрі очі можуть побачити все, що не дано іншим. А погляд його був серйозним, аналізуючим, який з тріскотом встромлявся прямісінько у твою душу, не відволікаючись ні на яку секунду. Від такого робилося якось ніяково.

Врешті решт ти висмикнула руку з хвату, і  зробила крок назад.

– Послухайте , якщо це якийсь жарт по типу “я все про тебе знаю”,скажу одразу, вийшло невдало. А наразі мені потрібно йти. Всього найкращого. – грубо  поставила крапку у вашій розмові ти і демонстративно повернулася, щоб продовжити путь.

– Не думаю, що ваша покійна матір зраділа б стрибку з даху прямісінько на тей світ. ‐ він все ще стояв на місці не рухаючись.

Ці слова стали останньою краплею. Тільки що тобі вдарили декількома ножами у спину, а на додачу розрізали серце на малесенькі шматки. Ці самі шматочки ось-ось вистрибнуть через горлянку, всередині все ніби пройшло через м’ясорубку, а очі боліли від налившихся сліз. Зупинилася, схопившись за голову,і  ти згадала цей день..

3 тижні тому

  Вже пізній вечір, а ти тільки ідеш додому з роботи. Сьогодні була додаткова лекція у студентів,а тому в університеті довелося затриматися на ” одну годинку”. Але ця “годинка” вилилася у цілих п’ять, так як ти ще після занять розбирала завали із всяких документів. Постійна писанина і сидіння у вигляді букви “зю” неймовірно виснажила, а тому ти йшла, ледве перебираючи ноги. Єдине ,що приносило хоч якусь радість під кінець робочого дня , це періодична згадка про день народження найріднішої людини – мами.
Вона жила зовсім недалеко від твого помешкання, а якщо точніше, у сусідньому під’їзді. А тому ти будь коли могла зайти до неї, випити чашку кави і побазікати на різні теми. Вона вважай була для тебе найліпшим другом і порадником. Весь час ти тільки і думала про наступний день: як зайдеш в до болі знайому квартиру, знайдеш маму ,побачиш її чарівну посмішку і з гордістю вручиш букет запашних ромашок, які вона так полюбляє. Це все ,що потрібно для щастя.
 Ти настільки замріялася, що й не помітила ,як вже стоїш перед дверми свого під’їзду. Дістаєш ключі із сумочки, вставляєш потрібний у щілину і повертаєш до характерного “клац”. Відкриваєш двері, заходиш всередину і тут тебе відволікає телефонний дзвінок. Мобільний під рукою, тому ти одразу взяла слухавку. На екрані висвічувався невідомий номер.

– Доброго вечора, слухаю.

– Доброго. Ви міс Т/Ф?

– Так,це я, а що сталося? – ти напружилася.

У слухавку почулося томне зітхання.

– Вашу матір забрали сьогодні вранці на швидкій. Нажаль ,нам не вдалося її врятувати. Серцевий напад. Вибачте ,що подзвонили тільки зараз, не могли знайти ваші контакти. Прийміть наші щирі співчуття.

На лінії почулися гудки. Ти просто стояла на місці і не вуришилася , намагаючись переварити почуту інформацію. Рука з мобільним все ще залишалася біля вуха, в надії почути, що це якась помилка.

– Цього просто не може бути. Не може…Ні,Ні,Ні… – твій тихий голос поступово переходив у плач.

Обпершись на холодну стіну, ти почала повільно сповзати на підлогу. Від безвиході руки вчепилися у голову і почали рвати на ній волося. Не маючи більше сили, ти почала ридати у все горло, до крові роздираючи шкіру на обличчі. І зовсім не бентежило тебе, що можливо безпорадні крики зараз слухають всі сусіди. Начхати, адже зараз не до цього.

Один телефонний дзвінок розбив тебе повністю, позбавив найціннішого, що було, фактично вирвав серце і легені з грудей заживо. Матуся – це ясна квітка,якої тепер немає, а значить і сенсу продовжувати життя далі теж.

Тіло абсолютно не слухалося. Руки блукали по тілу у пошуках тепла, ноги нервово тряслися,а у горлі застряг ком із виплаканих сліз. Не витримавши,  ти рухнула колінами на сірий брудний асфальт. Штани із сірих вмить перетворилися на темно-коричневі ,краплі бруду у перемішку із водою з калюжі “прикрасили” різними за розміром цятками білу, немов сніг сорочку, що виглядала з під розтібнутого пальто. Лише воно через свій колір виглядало чистенько. На додачу, тепер облік виглядав не тільки мокро, але і брудно. Будь-хто із перехожих певне думав, що ти – пацієнтка,яка втекла з псих-лікарні. Але тобі було байдуже на будь-яку думку оточуючих. Зараз існувала лише ти і твої думки. Як? Як цей незнайомець зміг відгадати намір вчинити самогубство та ще й за такий короткий час. Хто він такий? Цього тобі зрозуміти було не дано. Може чарівник? Людина з майбутнього? А може взагалі уміє читати думки? Дурниці.
Ти нахилила голову вперед. Обличчя сховалося за пишним волоссям, а тому побачити, що робилося за ним було майже неможливо, але почути – цілком. До вух доносилися тихі схлипи. Прикриваючи обличчя долонями, ледве стримуєш новий потік сліз, які нестерпно щиплять ітак заплакані очі. Дідько, і знову це дурне відчуття… так порожньо всередині, ніби там  зовсім нічого немає: ні серця, ні легень, ні інших органів. Порожнеча… Цілковита. Почуття настільки часте, що від нього аж нудить, але нічого зробити не виходить…
Відчуваєш на своєму плечі міцну долоню. Від несподіваного дотику здригаєшся ,але знаходиш сили відкрити очі і подивитися у верх.

– Ходімо до мене додому пити каву або чай.

Яскраві смарагди втупилися у твої червоні очі. Почувши пропозицію, вигнула брові, ніби запитуючи, що чоловік має на увазі. Ти вважала ,що він ще давно пішов геть від тебе, щоб не дивитися на цю трагі-комедію. Але незнайомець тут і нікуди насправді не вирушав. Побачивши здивоване личко, приємний оксамитовий голос продовжив:

– Можливо наша бесіда зможе відговорити вас від такого відчайдушного кроку. Я доречі якраз з кондитерської, купив смачних еклерів. – чоловік з посмішкою показав пакет із солодким, що тримав у руці.

Тут ти взагалі випала з реальності. Збила з ніг, нагрубила, а він ще й почаювати у нього пропонує. На його місці, хто-небудь інший послав би тебе на три веселих букви і допобачення. Дивина і тільки, що скажеш.

– Ну так що? Я чекаю ваш вердикт.

Тільки зараз ти помітила, що незнайомець був весь час  у окулярах. Тільки но він зняв їх, повіки одразу ж зажмурилися, закриваючи собою цвіт смарагдів. Губи вже напружилися , щоб вимовити слова відмови, але деяка зацікавленість у погляді “чарівника” змусила не робити цього. Що ж, гуляти, так гуляти!

– Добре,  я згодна.  – зітхаючи, кинула ти, склавши руки на стегнах. Дощ все ще не припинився, а тому по твоєму обличчю стікали кришталеві краплі, роблячи живою хоча б ззовні.

Обличчя незнайомця  стало ще яснішим за рахунок задоволеної посмішки. Схоже, він дійсно радий, що зміг переконати тебе піти з ним. Чоловік допоміг тобі підвестися, вхопившись за долоню. Його рука була теплою, що створювало приємний контраст з твоєю, крижаною.
Через декілька секунд тей клацнув пальцями, ніби щось згадавши і звернувся до тебе.

– Доречі, забув представитися. Я – Рампо Едогава, найкращий детектив у окрузі! – останні слова прозвучали з вуст тепер уже знайомого  дуже амбітно. – А вас як, мила пані?

Тепер до твоєї голови нарешті дійшло, чому ж ласун так швидко розгадав загадку твого поспіху. Зараз про це згадувати зовсім не хотілося, а тому ти викинула подалі такі думки з голови. Вуста розтягнулися у посмішці і промовили:

– Т/І Т/Ф ,і можна на ти.

– Чудово, Т/І ! Ходімо.

Зап’ясток знову міцно вхопили,як у перший раз, і потягли за собою. Посмішка містера – детектива, так ти тепер його називала, додавала впевненості , що все робиш правильно, а зелені,мов скошена трава, очі, хоча і були закриті повіками, іноді кидали на тебе оцінюючий погляд  через спину.
Чомусь з ним стало так легко, як не було ніколи, відчувала ти на данний момент себе як пташку, яку випустили із золотої клітки. Не хотілося думати, як жити далі, прибігати до відповідальності, просто хотілося як можна довше не відпускати руку цього диво-чоловіка ,яка вималювала єдиний промінець ясного сонечка у бляклій , помотаній життям душі раз і назавжди.
Ви посміхаєтесь один одному, ніби знайомі вже багато років, перекидуєтесь якимись нехитрими фразами, щоб підтримати дух знайомства. І все це робиться під проливним дощем, який ніяк не планує закінчуватися. Здавалося, що навіть така похмура погода не зможе спортити ваш тільки-що встановлений взаємозв’язок.
Ця незвичайна зустріч перевернула життя двох самотніх душ догори дригом. Щоб було, якщо б у неї не задзвонив мобільний? А якщо б Рампо не надумав іти за еклерами до кондитерської? Моторошно уявити. Але вони знайшли одне-одного, все було гідно сплановано долею. Тепер лишається думати, чи зможе детектив-поціновувач солодощів заповнити душевну порожнечу молодої самогубиці, чи зможе він стати для неї власним янголом-охоронцем? А далі буде…