2

Він снить сніг — брудно-білий, вологий та важкий — і кров. Вона цівками стікає від плеча до ліктя, гаряча і лоскотна, і витерти її чомусь не виходить, тільки відчувати і — очікувати. Трохи пізніше він виявляє, що може чути — хриплі видихи десь згори і звірячий вий, добряче политий кров’ю. Він рухається по колу, від спини до обличчя в знову до спини, і пахне так, як зазвичай пахнуть зрі мокрі собаки.

Дуже злі собаки, розуміє він, коли один із них стрибає на нього — роззявлена пащека з гострими уламками ікол. З якоїсь причини це видовище не викликає у нього страху — тільки спокійну впевненість та азарт передчуття. От зараз —

Перевертень, здивовано скиглячи, відлітає убік — напевно, кудись у сніжну завалу, яку звідси чомусь не видно.

Кров струменіє по його плечу.

Гаряча і лоскотна.

***

Перше, що Ділюк дізнається про це місце — тут жахливо холодно. Він випростовує руку, щоб захистити очі від сонячного світла, але майже одразу здригається в ховає її назад під ковдру. Повітря — зимове, гостре — дряпає голий бік та плече, відчутно і дуже неприємно, особливо, коли клаптики сну ще літають у повітрі. Знайомитися з ним ближче немає жодного бажання, тому Ділюк розплющує очі.

Зимове небо, чисте-чисте, звисає з металевих перекладин, які складають собою купол, і розтікається по склу. Оточене нерівним морозним візерунком, воно виглядає як яйце, з якого щось нещодавно народилося. Дивовижно і трохи страшно. Або, тихенько підказує йому пам’ять, як обсерваторія. Ділюк мимоволі прослідковує цей спогад, витягає його повільно, намистина за намистиною: жорсткі коліна батька, хиткий віз, непривітний дорожній пил, майже кругла масивна будівля, набита людьми, але, незважаючи на це, дуже тиха. Здається, саме це тоді здивувало його найбільше — не зорі, далекі і ледве помітні, а тиша, перед якою всі чомусь слухняно схиляли голови.

Коли ховали батька, згадує він навіщось, також було дуже тихо, в потім він ще довго ненавидів мовчання. Зате згодом —

Ділюк відвертає обличчя до білої стіни і повільно видихає. В’язка сонна втома тисне на нього разом з ковдрами, і це, насправді, виявляється приємно — просто лежати, рухатись від однієї думки до іншої, і по-справжньому не затримуватись на жодній з них. Він не певен, скільки часу минає у цій лінивій посоні, з якої його висмикує механічний перестук. На білій поверхні дверей (чи були вони тут до цього моменту?) виступають, обертаючись, шестерні, і на мить Ділюк бачить шматочок коридору — такого самого білого, як ця кімната.

— Бачу, ти вже прокинувся, — Кея озирається довкола — швидко, але уважно — і трохи винувато посміхається, — Відверто кажучи, я зовсім не подумав про те, що звичайній людині тут може бути холодно. Почекай трохи, добре? Твій одяг на підлозі, поряд з ліжком.

Ділюк здригається та киває — радше за звичкою, ніж через зацікавленість до сказаного. Поява Кеї відчувається як добрячий струс і нагадує про те, що все ще існує отара питань, які потребують вирішення. Що-буде-далі і чи буде взагалі (добре би — ні). Він обережно підводиться спочатку на лікті, а потім остаточно вирівнює руки і тихо шипитьвід того, як холод торкається голої спини. Передчуття головного болю, слабкості — чого завгодно — змушує його змежити очі, але насправді нічого з цього не відбувається. Зовсім нічого, навіть голова не йде обертом від різкої зміни положення. Це змушує напружитися, але Ділюк просто потискає плечима і схиляється за одягом. Сорочка зі знайомою плямою під воротом, штани з цупкої тканини і — найголовніше — теплий хутровий плащ.

Зрештою, думає він, там, у снігу, це точно була смерть. Ця думка не тільки не викликає у нього відчуття неправильності чи паніки, але й добряче все спрощує — чи є сенс взагалі переживати через відсутність болю, якщо ти вже помирав колись, хоч і ненадовго?

Останній ґудзик зісковзує на своє місце, і Ділюк обережно підіймається та підходить ближче до Кеї. Підошви його чобіт дивно риплять під час кожного кроку — зовсім як сніг дуже холодними ночами. І — можливо, звісно, йому просто здається — ніби у відповідь на цю думку підлога під його ногами трохи теплішає.

Тільки на секунду, і це, насправді, можна пояснити близькістю каміну, в якому завдяки Кеї потроху потріскує багаття, але Ділюк все одно здригається і подумки дякує. Не комусь конкретному, а просто так, тому що ввічливість ніколи не буває зайвою, особливо коли мова йде про не-людське.

Поряд з каміном — нехай навіть він ще ледве-ледве тліє — виявляється майже добре. Сонний лінь, нав’язливий та липучий, задоволено важчає, тисне на повіки, і Ділюк сідає на дубовий стілець та вкладає підборіддя на спинку.

— Я радий, що ти живий. — Кея швидко обертається до нього та посміхається. — Це було непросто, якщо чесно. Але зараз все добре, і. Не знаю, це дивна ситуація, можливо, у тебе є питання?

Це означає: казки не брешуть, і від негайної смерті його врятувало тільки те, що Пан Зима виявився його давнім знайомим. Ділюк сонно киває і фактично за шиворіт витягає себе назад до реальності та змушує зосередитись. Зимовий танок знову виникає у його пам’яті — і дзвоники музики, і повільні рухи, і сімнадцять постатей, відокремлених багаттєвим пеклом. Він не має жодної гадки, чи була їх зустріч випадковою, але смерть в обмін на диво, насправді, є досить вигідною ціною.

— Дякую, Пане. Коли і як я можу піти з ваших володінь?

Кея обертається — дуже рвучко — і його брови здивовано підіймаються.

— Це зараз серйозно? — кресало скрипить під його пальцями, пошарпане і абсолютно тут недоречне. — Оце — і все? Я маю на увазі — ти упізнав мене і навіть називав на ім’я. Моє ім’я.

В останніх словах стає відчутною мерехтлива гостра образа, і Ділюк торкає поглядом носаки своїх чобіт, чомусь відчуваючи себе винним. Хоча, насправді, тут немає нічого соромного — звичайні люди не повинні отак просто торкатися з чудесним, навіть якщо воно колись і було частиною їх минулого.

(навіть якщо це минуле на запах як яблука та дитинство, безхмарне і липке, коли їх ще було троє — три опори, найстійкіша фігура у світі, шестирука, багатоока, весела.)

Єдина проблема полягає в тому, що він не має жодної гадки, як пояснити Кеї тонкощі людських правил — усе, що спадає на думку, виглядає в кращому разі як лицемірна напівправда. Тому Ділюк обирає мовчання, яке, можливо, працює краще, ніж будь-які слова, тому що Кея також опускає голову і ховає обличчя за пасмами волосся. Синій-синій-синій. Жодного білого, немає навіть натяку на ту дивовижну, некеровану силу, яка гостро торкала кінчики пальців під час танцю.

— Ти навчив мене лазити по деревах.

— Послухай, — Ділюк підсувається трохи ближче та ігнорує роздратування, яке намагається роздряпати йому груди. — Мені правда шкода. Але люди — такі як я — не дуже пристосовані до таких… Як ти? Я маю на увазі, я навіть не впевнений, що в тобі лишилося хоч щось від того хлопчика, якого я знав в дитинстві. Три місяці. А потім сталося те, що сталося, і ми з батьком намагалися не згадувати про тебе. Я не…

Кея вправно піднімається на рівні ноги і в кілька кроків — довгих, плавних — опиняється біля дверей та відчиняє їх. Це все відбувається у лічені секунди, але Ділюк встигає помітити і підтиснуті губи, і те, якими жорсткими стають лінії плечей та спини.

— Наразі у мене немає на це часу. Ходімо. Почекаєш в іншому місці.

Навіть голос його із в’язкого, як мед, перетікає у холодний та гострий. Ділюк розгублено підводиться та йде за ним, дослухаючись до постійного поскрипування підлоги під ногами.

Образився, що не потрапив до категорії людей? Ділюк пригадує його рухи і тихенько гмикає — можливо, якщо хочеш, щоб тебе приймали за людину, слід хоча б трохи контролювати себе та не забувати про те, що у людського тіла є обмеження. Ніби почувши його думки, Кея прискорює крок і стає ще більш різким та змазаним. Хоча, можливо, він робить це просто для того, щоб Ділюк не мав можливості запам’ятати дороги і втекти. Ця думка приходить йому в голову приблизно після п’ятого повороту, коли стіни з витонченою різьбою — повністю білі — припиняють викликати у нього захоплення. Замість цього він відчуває легку паніку — таке враження, ніби вони просто ходять колами.

Щоб зайняти себе чимось, він розважає себе міркуваннями про це місце: чи зроблено воно з чистого снігу, який просто набуває форми, потрібної Кеї? Чи може Кея відчувати тут все, і як це — бути цілою стихією, чимось, що більше ніж ти у нескінченність. він намагається пригадати усі казки, які коли-небудь чув, і ледь не падає, коли Кея нарешті зупиняється. Зрештою, вирішує він сам для себе, зацікавлено спостерігаючи, як рухається складна система механізмів на стіні, це не дуже схоже на в’язницю. По-перше — тому що в’язниці переважно облаштовують у підвалах, по-друге — поки що це більше схоже на сейф.

І по-третє — ніхто у здоровому глузді не робитиме з в’язниці бібліотеку. Від нескінченних полиць з лусочками книжкових корінців у нього перехоплює подих, і наступний кров він робить майже благоговійно. М’який килим ковтає звук його кроків і — вперше за сьогодні — не скрипить. А ще це єдина кімната, де відчувається тепло, і Ділюк відчуває, як поступово розслабляються м’язи.

— Це Клі. — Кея сухо вказує в сторону великого строкатого крісла, яке ховається в тіні однієї з полиць. — Я буду дуже вдячний, якщо ти недовго побудеш поряд з нею. Сподіваюся, це не занадто тяжко для тебе — скажімо, як плата за врятоване життя?

Краєм ока Ділюк помічає, як середина крісла розгортається — як їжак, який нарешті почуває себе у безпеці — і звідти визирає спочатку червоний капелюшок, а потім дитяче личко. Білява гривка, очі червонуватого відтінку — зовсім не страшного. Він мимоволі припіднімає брову — частково через насмішкуватість кеїного голосу, частково через цю раптову, незрозуміло навіщо дитину — і обертається. Дуже вчасно, щоб встигнути помітити лукаву посмішку та побачити, як зачиняються двері до бібліотеки. І це знову не те, як повинна рухатися нормальна людина з плоті та крові.

Після двох обертів та клацання механізму у нього не лишається жодних сумнівів у тому, що він надійно зачинений. ЦІкаво, скільки часу пройшло з того вечора, коли він пішов за сяйниками, і — найголовніше — чи хвилюється Джин? Думка про неї викликає у Ділюка гостре відчуття провини.

— Ти гарний знайомий братика. — Клі загортає книгу та підводить на нього сяйливі дитячі очі. — Люмін казала, що він врятував тебе, і що це було неймовірно! Тут нечасто бувають чужі люди, і Клі рада з тобою познайомитися!

Вона говорить ще — радісно пересипаючи свій монолог іменами та скачучи від думки до думки — і Ділюк, здається, починає потроху розуміти, чому Кея втік так швидко. Можливо, Пан Зима просто боїться дітей. Це припущення виявляється неймовірно смішним, і Ділюк спочатку тихенько гмикає, а потім зустрічається зі здивованим поглядом Клі і усвідомлює, що голосно регоче. Ніби іржава пружина усередині нього спочатку згинається під вагою усіх цих недоладних безглуздих речей, які мали б відбутися з кимось, хто не він — а потім розкручується і з радісним скрипом нарешті стає на своє місце. Він намагається трохи заспокоїтися та похитати головою, щоб показати Клі, що все добре, але натомість неохайним рухом змахує кілька важких книжок і згинається він нової хвилі сміху.

Ошалена Клі зістрибує зі свого місця та обережно торкається його лоба долонькою. Здивування в її очах поступово поступається місцем смішкуватості, і вона теж сміється — спочатку тихо, а потім дзвінко, і це все виглядає як непоганий початок дружби.

— Пішли. — каже вона і хапає його за руку. — Покажу тобі сад. Взагалі брат, напевне, буде не дуже задоволений, якщо дізнається, що ти був там зі мною, але ти мені подобаєшся. І ми йому не розкажемо.

Він, звичайно, погоджується.

Клі тягне його вперед, у новий лабіринт, тільки тепер — книжковий. Її білява потилиця з плямою капелюшка нагадує ліхтарик, теплий та хрусткий. Головне, щоб не болотяний.

Він слухняно йде за дівчинкою, з цікавістю озираючись. Жодна з книг не здається йому знайомою, ба більше — деякі з них підписані літерами, яких він не в змозі прочитати; деякі не мають назв взагалі. Втім, Клі все одно зупиняється раніше, ніж він встигає про це подумати, і Ділюк нарешті здивовано дивиться вперед, на віно у старій пошарпаній рамі. «Втеча через вікно» звучала б романтично, якби він не знав, що вони знаходяться приблизно на висоті кількох кремезних дерев.

Він трохи нахиляється вперед — щоб краще роздивитися пейзаж та запитати у Клі, що вони робитимуть далі — але дівчинка обертається до нього раніше. Вона притискає до уст вказівний палець та хитає головою, а потім ховає обличчя у долонях та вказує на нього.

«Заплющ очі.»

В грудях у нього згортається вальок — страх упереміш з чимось ще, гіркий та липкий — але Ділюк все одно заплющує очі, а потім повільно прикриває їх зверху долонями.

Спочатку нічого не відбувається — зовсім нічого, і це трохи страшно, тому що з заплющеними очима він відчуває себе безпорадним — а потім Клі нарешті вкладає долоню йому на лікоть та тягне вперед. На четвертому кроці він встигає подумати, що вікно було не далі ніж на відстані витягнутої руки; на п’ятому — хто саме тримає його лікоть, і чи може це бути не Клі; на шостому —

На шостому він розуміє, що йому, взагалі-то, начхати. Якщо вікно лишилося позаду, а ноги у нього досі не зламані і торкаються твердої землі, значить все якщо не чудово, то принаймні нормально. Дитяча долоня зникає з його ліктя, і Клі, судячи з того, як звучить її голос, задоволено посміхається:

— Чудово. Можеш розплющувати. Для дорослого ти впорався надивовиж швидко.

Ділюк зустрічається поглядом з нею, потім — з пістрявою пташкою. Трохи згодом він виявляє, що птахів тут насправді безліч, і всі вони ховаються в кронах дерев. Дуже зелених дерев, просто неймовірних, але зараз Ділюк відчуває, як від зелені в нього паморочиться голова. Трохи заспокоює те, що вікно все ще на місці — приблизно дванадцять метрів від землі. Крізь запилене скло навіть видніється шматочок полиці — решта захована під лозами якоїсь рослини, схожої на виноград. тому можливо, Клі просто завела його до літа.

Він повільно підходить до найближчого дерева — кожен наступний крок легший, ніж попередній — і торкається рудої західки. Зрештою, вирішує він кілька секунд потому, дивуючись власній сміливості, смак такий самий. І взагалі це місце не виглядає ані ворожим, ані очікуючим, як зимова його версія.

Ділюк обертається до Клі, щоб поставити їй одне з півсотні запитань, але перечіпляється через її хитрий вираз обличчя та втомлено піднімає брову.

— Зіграємо? — вона хитро посміхається та пропонує йому долоню, як для рукостискання. — Хто програв, відповідає на питання — будь-які.