Розділ 2

Їжа тут була також інша. Її смак не був схожим на те, що до цього їв Хва Чен. Проте, вона, насправді, теж була смачною.

Господарка маленького кафе ще досі була дещо зла. Проте, вже не здавалася такою грізною, як раніше. Вона протирала полиці, на яких раніше лежали солодощі за склом. Всю кімнату освітлювали невеликі круглі штуки. На відміну від вуличного освітлення вони мали дещо синюватий відтінок та робили приміщення дуже незвичайним. Вони здавалися Хва Чену дивними, проте, здається, не викликали в господарки ніяких емоцій. Хва Чен також зробив вигляд, що його нічого не дивує. Він намагався поводитися максимально схоже на жінку: не звертав увагу на дивні прилади за вікном, які рухалися по дорозі та не були схожі один на одного, не здригався від різких сигналів, що час від часу лунали ззовні. Та й взагалі ніяк не змінював виразу обличчя.

У цьому місці майже нічого знайомого Хва Чену не було. Прилади, якими користувалися люди, були найдивакуватішими. Сила, яка використовувалася в них, була невідомою Хва Чену. Також, нею, як зрозумів він, вмів користуватися кожен. Жіночка, яка впустила його всередину, уже неодноразово користувалася якимося приладами, коли прибирала за прилавком та готувала йому їжу. Її піч була маленькою, і Хва Чен не помітив під нею вогню. Також дивною здавалася невелика пластина, яку господарка час від часу діставала з кишені та запалювала. Іноді вона навіть не гасила її перед тим, як покласти назад – було видно, як пластина ще деякий час світилася, а потім згасала сама.

Хва Чен допивав смачний зелений чай, коли жінка забрала брудні тарілки з-під десерту, поставила їх на прилавок та сіла навпроти.

Вони втупилися в очі один-одного. Жіночка дивилася спокійно та похмуро, Хва Чен – трохи розважливо. Хоч він і не зовсім розумів куди він потрапив та як, проте не вважав корисним здаватися та робити вигляд малого мокрого цуценяти, яке зовсім нічого не тямить.

– На звичайного косплеера ти не схожий, і навіть не намагайся пудрити мені мізки. Я бачу вам пачками і пачечками під час фестивалів. Тим паче, вдома в мене сидить одна невгамовна любителька японського аніме. Хоч і одяг у тебе дивакуватий… та ти не фанат. І не фольклорист. Хлопче, де твій телефон?

Не зважаючи на те, що половину слів Хва Чен не розумів, інтонації він умів ловити добре. Тож…

– Я зараз не вдома.

– О, а я і знала.

– І, здається, у мене немає змоги повернутися туди найближчим часом. Телефону в мене також немає. І це єдиний одяг, який у мене є.

Жіночка дивилася Хва Чену прямо в очі.

– Це все.

– Ти любиш діалоги.

Господарка встала та пішла назад за прилавок. Здавалося, вона втратила будь-який інтерес до Хва Чена. Вона шурхотіла чимось, відкривала та закривала ящики, щось діставала з них, а дещо клала назад.

Хва Чен спостерігав за нею зі свого місця. Він зовсім не відчував від неї люті чи зла, чи хоча б страху або занепокоєння. Вона була надзвичайно спокійною, можливо трохи задумливою, проте, очевидно, не лихою. І це не насторожувало.

– Ти збираєшься відірвати свої  сідниці від стільця, чи й далі так сидітимеш, поки я надриваю спину? – невдоволено поглянула на нього жінка. – До чого зараз не ввічливі діти. Готові спокійно дивитися як тендітна, втомлена жінка працює. Підійми мені ту коробку, хлопче, та перестав її поближче до дверей. Завтра приїде вантажівка та привезе ящики з полуницею та апельсинами, а в мене ще не готове для них місце! Господе мій милосердний! Обережно, в ящику пляшки, чи ти не чуєш?! А на вигляд такий обережний юнак… Давай-давай, а тепер став сюди… Ну то й що, що ти тільки-но їх звідти забрав? То постав знову!

Лише через півгодини жінка задоволено зітхнула, зробила останній ковток з чашки та встала з-за столу, де сиділа весь час. Хва Чен розігнув спину та поглянув на неї. Остання коробка, яку довелося йому перетягнути, була з якимись пакетами та змінювала своє місце раз п’ятий. Проте, як пригадував Хва Чен, в кінці-кінців вона повернулася на своє початкове місце.

Жіночка приказала жестом Хва Чену йти за нею, та рушила вглиб будинку, до їншої кімнати, де стояла тахта. Господарка витягла з шафи складену постіль та поклала її на тахту.

– Прокидаєшься о п’ятій, не пізніше. Прийде мій працівник, гарний хлопчик, сильний, проте допомога йому не завадить. Занесеш коробки, які вантажівка вранці привезе. Спробуй не допомогти – вилетиш, аж за спиною засвистить. З кафе не зможешь вийти до ранку. Навіть не намагайся, хлопче. Захочеш їсти – йди в кафе, там стоїть холодильник, захочеш пити – йди туди ж. Завтра ти повинен будеш мені все розповісти. Так, до речі, телефон ось. Не аби-який, але в тебе взагалі ніякого немає… Добрих снів.

Жіночка пішла до столу, забрала з нього свою сумку та попрямувала до дверей. Не обертаючись сказала:

– І не дивись на мене так. Я людей сердцем чую… Але це ще не значить, що тобі не треба вставати завтра вранці! Я досі зла на тебе через двері. Ледве стіну мені не виніс… І звідки стільки сили?!

Її бубніння обірвалося разом з тихим клацанням дверей.

Хва Чен роззирнувся та повернувся до кімнати з тахтою. Поворушив білизну – разом з простіню та ковдрою там ще  виявився чудернацький одяг. Дуже схожий на той, що носила жінка. Хва Чен залишив його на дивані та повернувся до приміщення кафе.

А що таке холодильник?

***

Се Лянь прибув на роботу точно вчасно. Він ніколи не дозволяв собі запізнюватися. Тим паче, сьогодні була неділя, другий вихідний день тижня. Лише в п’ятницю Се Лянь дозволяв собі відпочити до ночі, випити пляшку алкоголю після тижня в університеті та післяобідньої робочої зміни. В суботу він відсипався майже до десятої години та готувався до семінарів.

Се Лянь відчинив двері та одразу попрямував до задніх дверей, зустрічати коробки з новими пляшками. В них їх маленьке кафе буде продавати шоколадне, персикове та полуничне молоко.

Двері відкрилися не одразу, здається заїв замок, і Се Лянь подумки записав сказати про це господарці, а то й самому викликати майстра. Коли усміхнений чоловік передав юнаку коробку, Се Лянь раптом побачив як чиїсь руки тягнуться до нього та беруть коробку з іншого боку. Довгі пальці, бліда шкіра.

Се Лянь на секунду задумався чи варто відпускати руки, але все ж послабив хватку та дав незнайомим рукам забрати ношу.

Він повільно підняв погляд.

Дивні, здається, шкіряні черевики – такі асортимент магазину не запропонує. Довгий червоний одяг схожий на ханьфу якогось ексклюзивного крою. На плечах лежить довге чорне волосся.

Очі Се Ляня зустрілися поглядом з незнайомцем.

Глибокі води. Повільно затягують в свої володіння та позбавляють волі.

Се Лянь повільно вдихнув та нарешті зміг відвести погляд. Йому знадобилося кілька секунд, щоб перевести дихання та підняти голову знову. Він хотів запитати незнайомця, але той легко посміхнувся:

– Вхідні двері. Їх краще відчинити.

– А?

В вхідні двері постукали і Се Лянь залишив коробку на незнайомця та пішов зустрічати доставку фруктів.

Господарка попереджала про “хлопца, який попрацює м’язами”, але Се Лянь не думав, що той буде виглядати так дивно. Що це взагалі за одяг? Косплей? На роботі? Проте, якщо згадати півгодинне торохкотіння господарки, то вона щось казала “не від світу цього” та “стиль у нього, м’яко кажучи, старомодний”. Що ж, напевно, незнайомець з’явився перед нею в схожому одязі. Хоча… Се Лянь згадав, як проходив повз відчинену кімнату відпочинку. На тахті лежала обережно складена постільна білизна.

То що, незнайомець ще навіть не переодягався? Чи в нього з собою ціла колекція… ханьфу.

Се Лянь автоматично дружелюбно посміхнувся доставнику та вже звично заперечно похитав головою:

– Вибач, у мене завтра складний день.

– Наступні в-ви… вихідні?…

Се Лянь здивовано відвів погляд від паперів у своїх руках та подивився на доставника. Той вперився поглядом йому за спину. На обличчі застигла якась дивна гримаса. Юнак обернувся.

Позаду вже стояв незнайомець та дружелюбно посміхався. На його одязі можна було розібрати заплутані дивні узори. А прикраси на шиї, голові та руках, здавалося, легенько світилися срібним сяйвом. Серед обставленої зеленими рослинами кімнати він виглядав дивно та максимально чарівно. Ніби він тут зовсім чужий, але попри це чудово вписується в навколишню гармонію. Зайвий пазл, якому несподівано знайшлося місце в загальній картині.

Але на обличчі доставника було написане далеко не захоплення.

– Мені це забирати? – запитав незнайомець, вже нахилившись над трьома коробками.

– До холодильника, – відповів Се Лянь та рішуче попрощався з доставником. – Твоє ім’я?

Незнайомець поглянув на юнака, але з відповіддю не забарився:

– Хва Чен.