Розділ 2. “Я просто заснула”

Мокра підлога, важко дихати. Все навколо крутилося: ванна, раковина, унітаз та стеля. То у правий бік, то у лівий. Воно ніяк не могло визначитися в якій бік крутитися і від цього ще більше починало нудоти. Різнокольорові хвилі миготіли перед очима, а десь далеко гавкотів пес.

Гавкіт був настільки сильним і відчайдушним, що Кая нарешті прийшов у себе. Він трохи випив чистого джину. Джин. Знову згадав по начальницю яку бридко було бачити і навіть думати про неї. Він розлютився і кинув пляшкою об стіну. Уламки полетіли в різні сторони. Чоловік, похитуючись у різні сторони, не помітив маленькі шматочки скла і порізав собі ногу.

Сьогодні вечір п’ятниці, йому треба гарненько погуляти. Він взяв пляшку якогось алкоголю та полив ним свіжу рану на стопі. Пекло жахливо, але йому зараз не хотілось забивати голову правильністю обробкою поранень. Хотілось напитись і забутись.

Останні дні пройшли самотньо. Архів то і справді сіра та глибока безодня відчаю. Єдиний робітник того архіву якийсь старигань, чого імені Кая так і не дізнався, бо той просто його ігнорує. Здавалося він взагалі глухий і просто не чує колишнього капітана, але коли доходить до телевізора та розважальних програм, то слух цього стариганя ставав неперевершеним. Хоча так здавалося лише Каї.

Години йдуть повільно, гори старих записів та справ над якими колись працювала поліція Монштадта. І всі напрочуд беззмістовні та не варті уваги того, що їх треба заносити до електронної бази відділку. То пропажа кішки, то порушення дорожніх правил руху – сама нудьга.

Кая знову згадав той клятий архів, хоча обіцяв собі не думати про нього. Він зробив ковток прямо із пляшки і зрозумів, що палив свою рану коньяком дешевих марок. Зараз би випити вина із винокурні батька. Ото справжній алкоголь. Ніжний, насичений смак, який гріє твоє горло і за разом душу. Та з часом і те вино втратило свій дивовижний смак. Чому так?

– Точно… Ділюк, – сам собі відповів Кая, не мігши зрозуміти чому сусідський пес ніяк не вгамується.

Якби не Ділюк, то вино б залишилося смачним. Якби не Ділюк, то Кая можливо поїхав би з цього клятого міста. Якби не Ділюк, то Кая б взагалі не став працювати в поліції. Якби не Ділюк та його татко, з Каєю б взагалі цього не трапилося. Якби б не рідний батько Каї, то взагалі нічого б трапилося.

Собака сусідки все гавкав та гавкав. Навіть не думав зробити перерву. Алберіх через стіну чув, як той шкребеться у двері ванної в сусідній квартирі. Пес скулив і здавалося навіть плакав. Кая відставив пляшку геть та швидко вийшов на схондиковий майданчик.

Відчайдушний стукіт у двері та плач нещасного пса дали сильного ляпаса Каї та від цього він відразу став тверезим. Щось трапилося і трапилося не добре. Кая продовжував стукати і стукати в надії, що Ліза відчинить йому та попросить вибачення за нервового пса. Інтуїція говорила, що секунди йдуть на життя.

Кая вибив двері, не витримавши довгого мовчання. Йому просто хотілось вірити, що сліпа сусідка забула пса вдома, а сама пішла веселитися без нього. Та все не йшло так, як йому хотілося. З ванної кімнати витікала вода, а пес усіма силами намагався врятувати господиню.

У ванній лежала майже синя жінка. Кая швидко дістав її із повної ванни води та поклав на піл. Без жодних вагань він почав реанімувати її, сподіваючись що різкий запах алкоголю з його рота допоможе прийти їй до тями. Ліза виглядала ніби тільки що не намагалася втопитися у ванній, а просто заснула.

– Раз, два, три, – казав Кая, натискаючи їй на груді. Вода виходила з рота. То був гарний знак. – Раз, два, три, – повторив він знову і блаженно зітхнув, коли Ліза закашляла. – Раз, два, три!

Нарешті вона викашляла воду і відкрила очі. Ніби від неочікуваного пробудження Ліза зробила повний вдих грудьми і знову закашлялась. Її бляклі зіниці бігали з боку в бік та намагалися упіймати хоч якусь частину світла чи кольору. Та безрезультатно. Навколо була лише пітьма.

Кая обережно схопив її за плечі, але від неочікуваних дотиків Ліза злякалася та спробувала відштовхнути від себе чоловіка. Вона кричала дивні речі та ніби намагалася відмахнутися від когось:

– Забирайтеся геть… Йдіть геть усі ви!

Спокійний і рівний голос залунав у неї у вухах:

– Ліза, це я Кая. Ваш сусід, все добре. Ви в безпеці. Зараз я викликаю швидку…

– Ні, – заперечила швидко жінка та затрусила головою. – То погано ідея… – прошепотіла вона. Нарешті вона прийшла до тями і зуміла втямити, що відбувалось. – Вони подумають, що це була спроба самогубства.

– А це була не спроба самогубства? – розгублено перепитав Кая. – Вибачте, але я вас майже мертвою дістав із холодної води. І чув як ваш пес через це нив. Тому, що це було як не спроба самогубства?

– Я заснула… – винувато пояснила Ліза. – О боже мій… Я ж зараз гола, так?

– Так, – посміхнувся Кая тільки-но, помітивши це.

– Можете подати мені мій халат, – попросила жінка, протягуючи руку. Кая швидко схопив накидку та швидко обгорнув нею мокре тіло Лізи.

Він підняв сусідку на ногу і допоміг їй сісти на диван. Чоловік оглянувся та почав шукати очима кухню, але лише бачив перед собою великі шафи заповнені всілякими книгами. Від художньої до наукової літератури. Кая підійшов ближче до стелажів. Враженим такою кількістю книжок навіть не помітив як пес почав лизати йому руку в знак дяки. Чоловік посміхнувся та погладив тому золоту голову.

Кухня опинилася позаду великого дивану, на якому відпочивала Ліза. Кая налив склянку води та віддав його жінці, відчуваючи біля себе її нервування. Її лице було печальним та вона похнюпилася, зрозумівши що сусід досі не пішов. Чи то сором, чи їй просто була не приємна його увага.

– Напевно, ви очікували, що сліпа сусідка буде тихою мишкою та не буде створювати проблем… – Ліза зробила ковток води. Рідина трохи шарпала горло.

– Я сподівався, що єдиним самовбивцем в цьому домі буду я, – віджартувався чоловік.

– Я не намагалася себе вбити! Я вже вам це пояснювала! – сказала жінка підвищивши голосу. – І в якому сенсу єдиний самовбивця?

Кая поглянув на неї, подивився на вибиті двері, потім на підлогу повної води і ігноруючи останнє питання, сказав:

– А якби вони на моєму місці все прийняли б? Ви сказали, що заснули. А сон буває різним, і вічний до нього теж відноситься. До речі, не один я так думаю. Он ваш пес теж з глузду з’їхав, намагаючись відчинити двері до вашої ванної. Подивіться на його сумні заплакані очі, – Ліза похмурилася. – Вибачте….

– Вибачаю. Але я кажу правду, просто від тоді… Від тоді…

– Від тоді, коли ви стали сліпою. Не соромтеся це сказати, а то маєте жалюгідний вигляд, – відверто сказав Кая. На очах жінки набігли сльози, але вона швидко їх змахнула геть.

– Від тоді, коли я стала сліпою сон став гіршим. До того ж розвелася з чоловіком та він мене вигнав до вас…. Тому це все знаєте все вплинуло на нерви. Зрозуміло заснути було важко. І я попросила у лікаря прописати мені таблетки для сну, – Ліза намагалася знайти коробку з таблетками на вітальному столику, але там було пусто. – Етере, принеси мені, будь ласка, таблетки для сну.

Етер швидко зреагував та в той самий час приніс господині коробку з таблетками в зубах. Він вклав її у руку Лізи, за що вона його нагородила почухуванням за вушком.

– Який розумний пес, – справді вражений Кая сказав.

– Так, він дуже розумний, хоча спочатку гавкав на мене як скажений. Так ось… Таблетки. – Продовжила жінка за них говорити. – Я випила лише одну. Точно одну пілюлю. З дотиком в мене все ж добре… І я не думала, що одна таблетка дасть настільки сильний і швидкий ефект. Може лікар трохи перебільшив мої проблеми із нервами та прописав сильнодіючий препарат.

– Можливо і мені скоро знадобляться такі таблетки, – вихопив із рук сусідки пачку з таблетку і витягнув поглянути на пластинки. Справді не вистачало однієї.

– Їх не можна змішувати з алкоголем, – пояснила Ліза, посміхнувшись.

– Тоді буде і далі пити, а не приймати таблетки які можуть мене вбити, – Кая кинув на стіл коробку та піднявся. – Давайте я вам допоможу…

– Не треба, – заперечила жінка. – Ви і так мені допомогли. Я перед вам так винна.
Чоловік поплескав долонею їй по плечу та ніжно посміхнувся.

– Я вибив вам двері, а ще напевно зламав ребра під час реанімації. Тому я витру підлогу та вставлю ваші двері назад. Тож не заїкайтеся про те що ви мені винні.

Ліза роззявила рота та нічого не змогла сказати. Вона просто прийняла це та мовчки дослухалася до того як її сусід миє їй підлогу та ремонтує двері.

***

Темно. Темно. Так темно і страшно.

Одна. Лише вона одна в цій темряві, маленька і налякана. Де вона? Чому вона тут? І чого тут тільки темрява… І вони.

Ліза витріщала зелені очі. Тут вона чудово все бачила. Свої руки, ноги, живіт і волосся. Тут дивовижним чином повертався зір і всі кольори, але з ними приходили і вони. Білі химерні хмарки з маленькими сірими очима.

Куди б Ліза не пішла завжди опинялись поруч з ними. Якби не кричала і не відбивалася вони завжди хапали її за руки та ноги та кудись волокли. Що їм треба? Чому просто не відчепляться від неї та не дадуть спокою?

Від їх дотиків завжди було холодно. Хотілось обняти себе і скрутитися калачиком на підлозі. Чому їх дотики такі холодні? Завжди шкіра покривається інієм після їх дотиків, хочеться скоріше прокинутися та позбутися їх дотиків.

– Не я вам треба, – вперше за довгий час сказала Ліза.

Вона прокинулася на підлозі. Етер сидів поруч і слухняно подав її палицю. Ліза встала і підняла руки на рівень очей. Нічого. Просто темрява. Вона і справді прокинулася. Жінка важко зітхнула. Лагідно погладила свого пса та пішла на кухню, на якій вже хтось готував їй сніданок.

Жінка насторожилася. Аромат бекону одурманив їй, а звуки розігрітої олії на пательні нагадали їй про Дотторе. Вона цокнула і сіла на диван, намагаючись забути про клятого зрадника. Якби вона могла, то залюбки розірвала всі фото з ним, але вона була незрячою, тому впевнитися, що вона рве самі то фото не мали можливості.

Перед нею поставили тарілку зі сніданком, і судячи з різкого запаху перегару, то був її сусід Кая. Все ж таки Етер на нього не гавкав, тому Ліза мала була зрозуміти, що то він. Кая мовчав та тихо наливав сік сусідці, що дуже її бентежило. Схоже він справді хвилювався, щоб нова сусідка не наклала на себе руки, хоча цього вона ніколи не робила.

– Кая, мені втішне ваше піклування про мене. Але це вже занадто. Мені важко пристосуватися буде до нових умов, якщо ви не даватимете мені можливість попіклуватися про себе самою, – розсерджено пояснила Ліза, сама беручи на дотик вилку.

– Я розумію. Та все ж дозвольте цей день повитирати вам соплі. Все ж таки ви мені обламали мій щотижневий запій.

Ліза ледве не подавилася.

– Я обламала?

– Так… Могли не пити ті таблетки або ж просто не купатися. Від вас не смердить, тому не бачу нічого такого пропустити один день душу.

– Це у вас такі компліменти? – повернула голову жінка на його голос, щоб він чітко бачив як вона роздратована.

– Ну ви приємно пахнете… Як для тієї, хто ледве не помер.

– Ви теж… Як для алкоголіка-нарциса.

Алберіх розсміявся та піймав себе на думці, що давно так не веселився. А може і веселився просто не пам’ятав і не розумів цього так гарно як зараз.

– Тож… Хто такий Дотторе? – раптово спитав Кая. Він відразу ж пояснив, побачив збентеження на обличчі Лізи. – Коли я вам ніс сніданок, ви сиділи на дивані та казали його ім’я. З не дуже приємним виразом.

– Це мій колишній чоловік, – вона рефлекторно доторкнулась до пальця, на якому колись була каблучка.

– Це пов’язано зі зором?

– Так. Він сказав, що йому не потрібна дружина-інвалід і це буде заважити його науковій діяльності. І кинув мене, вирішивши що соціальної пенсії та те що мені залишила мама буде достатньо для сліпого життя.

– Козел, – констатував Кая.

– Абсолютний, – підхопила Ліза.

Наступила тиша. Довга та лагідна. Вони сиділи разом на дивані та гладили золоту шерсть пса. Кая відмітив, що він став набагато спокійнішими, ніж з першого дня знайомства. Все якось перемінилося з того понеділка. Стали таким дурним і незвичним, що чоловіку було по-справжньому страшно. Зараз він повинен був лежати десь п’яним у калюжі із власної сечі, а натомість мирно проводив час зі сліпою сусідкою.

В голову Лізи спала дивна ідея. А чом би їм не почитати разом. Вона посміхнулася та мило пояснила, що у Каї дуже гарний голос. Алберіх трохи поламався, але все ж взяв першу трапившись книжку і розгорнув. Книжка називалася «Історія п’янчуги». Іронічна посмішка з’явилася на смуглявому обличчі чоловіка. Він вирішив почати з самого початку.

Час плинув і Кая вже майже дочитував коротеньку історію про веселого алкоголіка, як він сам. Ліза уважно слухала його та із задоволенням посміхалась, коли Кая ламав власний низький тембр, щоб прочитати пискливим голоском репліки маленького ельфа. День пройшов швидко.

– Вже йдете? – спитала Ліза, почувши як Кая встав з дивану.

– Так… У вас до речі гарні слух та інтуїція. Точно не пропадете.

– Дякую. – Коротко відповіла жінка. – Ви ж пити не збираєтеся?

Кая зам’явся та все ж відповів спокійним голосом:

– Не те відчуття. Якщо і пити, то по-крупному. А так… Напевно пропущу ці вихідні. – Він взяв ящик з інструментами від чого ті загуркотіли.

– Кая, зачекайте! – крикнула Ліза, зупинивши чоловіка прямо біля виходу. – У мене дивне прохання до вас. Але не могли б ви описати себе?

Він мовчав. Не знав і що відповісти на таке прохання. Описати себе. Це було важкою задачею для нього та він спробував.

– Високий зріст. Смуглява шкіра. В школі мене називали циганом, а після одного інциденту прозвали піратом, – його голос став все ближче.

– Піратом? – здивовано перепитала жінка.

– Так, я ношу пов’язку на правому оці, бо воно трохи моторошне. Зі шрамом, – він взяв бляклу руку сусідки і поклав собі на щоку. – У мене щетина. Не брився вже тиждень. Волосся синє та довге, риси обличчя різкуваті трохи. Ніс з горбинкою, але трохи кривуватий. Травма під час бійки.

– Так ви ще тим були забіякою, – посміхнулась Ліза та помацала його вилиці, щелепу, губи та ніс. – Дивовижно яка в мене слабо розвинута фантазія. Ви так детально себе описали, але я можу уявити тільки дурнувату кульку з очком та пов’язкою на іншому оці.

– Ото точний мій портрет. Один мій знайомий художник оцінив би ваше судження, – Кая відпустив долоню Лізи та втомлено спитав: – Тепер я можу йти?

– Йдіть.

– На добраніч, Ліза.

– На добраніч, Кая.

Двері зачинились. Ліза почула як Етер підійшов до неї ближче і почав лизати руки. Схоже час було лягати спати. Вона встала з дивану та розвернулась туди, де була ванна кімната. Можливо сьогодні варто пропустити душ, – подумала жінка.

Вона попленталася до ліжка. Підняла з підлоги ковдру та лягла, обнімаючи її. Етер приніс таблетки. Гладке упаковування трохи заспокоювало її розум. Ліза вагалася. Пити чи не пити. Згадавши перед собою жахливий кошмар, вона дістала пластинку з пігулками. Вони всі були пусті.

Кая кинув собі до рота одну пігулку заспокійливого та запив водою. Цієї ночі він спав як вбитий.