Розділ 11

Всім привітик) Даруйте довгу відсутність, але цей розділ більший ніж попередні тому насолоджуйтесь!) І ще це останій розділ що відреагований бетою, нової я не знайшла, тому подальші розділи будуть не такі…граматично гарні😁 пробачте за це.

Також хочу попередети, що роблю конретне відхилення від каннону, по ходу прочитання зрозумієте.
Приємного вам читання!)

_______________________________________
Чуя Накахара

Декілька днів ми провели в номері, нічого майже не роблячи, крім того, що спали, їли, кохались. Я не знаю, що цьому виною, але, по правді, мені було плювати, так як мене все влаштовувало. Можливо,
тому що половину з того я сам був ініціатором, я не бачив сенсу дистанцюватись в цьому сенсі від
Осаму або уникати цього. Мене тягнуло до його губ, солодких і м’яких, що завжди відповідали мені так ніжно і палко, що для інших думок не залишалось місця. Його обійми дарували тепло і спокій, про який я навіть і мріяти не міг. В його очах було життя, й безтурботність, й веселість, що робило мене щасливим. Хоч ми були сам на сам, без інших людей (офіціанти й сусіди за стіною не
рахуються), я знову почав відчувати ту легкість, що і декілька років назад, страх відступив. Я бачив
його, живого, усміхненого, й до біса решту. Наш розпорядок змінився, коли Дазай увімкнув телефон, що я вимкну про всяк випадок другого
дня нашого перебування тут.
— Ого.
— Що там таке? — запитав я, підняв погляд на Осаму, що сів за стіл біля розетки, де на зарядці
стояв телефон, що він зараз тримав у руках.
— Маю купу повідомлень й пропущених дзвінків, з агенства, — мені це не сподобалось, але я
повернувся назад на подушку.
— Думаю, вони просто звикли, що ти постійно поруч.
— Судячи з усього, так.
— З чого усього? — перепитав я, думаючи про те, як там справи у Корнікса, сподіваюсь, все гаразд.
— З повідомлень, — я скосив погляд на Дазая, що все ще щось там клацав на телефоні.
— Тобі що, звіти пишуть?
— Ні, Танідзакі створив чат для всіх працівників агентства. Для зручності і швидкості.
— Ніякого особистого простору, — буркнув я у відповідь.
— Для цього є особисті повідомлення, — я нічого на це не сказав.
Через декілька хвилин я почув, як прогиняється ліжко від тяжкості Осаму, що відлип від свого
телефону.
— Ми тут уже кілька днів, — сказав це він, поцілував мене в щоку й ліг поруч, на лівий бік, підбер
голову рукою, праву руку він поклав мені на талію, й почав водити вказівним пальцем, виводячи якісь візерунки.
— І що?
— Крім цього номеру, та готелю, ми ще ніде не були.
— Мгм, — промовив я й повернув голову до Дазая, запитав, — і куди ти хочеш піти сьогодні?
— Ти, часом, не пропустив свій аукціон?
— Ні, аукціон буде через кілька днів, тому ми можемо без проблем прогулятись по музеях, здається,
не далеко від готелю є….
Так ми перервали нашу ізоляцію від світу, хоча це мало що змінило, по факту. Я не хотів втрачити
його з поля свого зору, ще менше я хотів дистанціюватись від нього, тому завжди брав його за руку.
Якщо він цьому й дивувався, то не показував цього.
Ми ходило по музеях, магазинах одяху, і так сходили на винний аукціон, що мені дуже сподобався, і
це, здається, остаточно позбавило Дазая підозр, чого я притягнув його сюди. Хоч він і не питив про
це більше і ніяк не подавав виду, але я добре його знаю. Хоча я й сам винен, я дуже швидко все
влаштував, але я не міг чекати, тут, подалі від Достоєвського, я був більш впевнений, що ми в
безпеці. З цього ж приводу, я ходив з ним у всі музеї, магазини і навіть театр. Не те, щоб театр був
поганим місцем, але мені там не сподобалось, особливо музичні вистави.
Всю виставу я провів, тримаючи Дазая за руку, а голову поклав йому на плече.
І так, вистава мені сподобалась, можливо тому, що в ній був сенс, або ж я справді старався
зрозуміти, що Осаму в цьому подобається. Також ми дивились фільми на телефізорі, що був у
номері. Всю цю ідилію порушив сон.
Я заснув, як завжди, на плечі Осаму, слухаючи його серцебиття.
Я йшов по кладовищу з букетом червоних троянд. Я поклав їх свіжу могилу, постояв у тиші
декілька хвилин, я дістав цигарку й закурив.
— Ти задоволений? Ти так бажав смерті, тепер ти задоволений? Чому мені здається, що ні? — я
зробив затяжку й розсміявся. Й став повторювати: ні, він живий, я знаю, бачив, відчував… я відчув,
як мене трясуть.
— Чуя, прокинься! — я різко сів на ліжку, важко дихаючи, перед очима досі була могила Дазая. —
Тихо, все гаразд, — його руки обняли мене за плечі й я прижався до нього, й, закрив очі, видихнув з
полегшенням, я обплів руками навколо його талії. — Тобі просто кошмар наснився, — я прикрив очі
й сильніше вжався в плече Осаму, ти навіть не уявляєш, який жахливий.
— Так, вибач, що розбудив.
— Нічого, це не страшно, — Дазай ліг назад у ліжко, і я разом з ним. Я знову чув його серцебиття, й
це мене неабияк заспокоювало. — Не хочеш розказати, що тобі снилось?
— Нічого, просто… якесь жахіття з Арахабікі, таке буває, — якщо вірити інтернету, частково, це
правда.
— Мгм, — Дазай поцілував мене в чоло й сильніше прижав до себе, що було дуже доречно, — спи, то
просто дурний сон.
Осаму гладив мене по голові, поки не заснув сам.
Решту ночі я не спав, я розумів, що коли ми повернемось в Йокогаму, я не буду знати все наперед,
як зараз, я не зможу постійно бути поруч з ним. Я можу не встигнути, і те, що я бачив, стане
реальністю, його смерть, похорон.
Я сильніше стис руки, й Дазай пробурмотів щось не виразне, я послабив хватку на його талії. Треба знайти щось, щоб не допустити цього, я підняв погляд на розслаблене обличчя Осаму уві сні. Навіть якщо ти будеш ненавидіти мене, я не дам тобі померти. Я не зможу знову це все пережити, посміхнувся, я й тоді не зміг. Відпустив контроль над здібністю, так само, як і Морі, віддався печалі й скорботі. Жив лише тому, що не міг сам обірвати своє життя. Мені не довелось довго
чекати гарного моменту. Достоєвський підвернувся якраз вчасно, я не послухав тебе, порушив твою волю, сам вступив у бій. Бо не хотів жити без тебе, я не мав сенсу…
— Загальний момент імпульсу фізичної системи може змінюватись лише кратно величині сталої
Планка, — я поглянув на Осаму, з непорозумінням. Що це…?
— Стала Планка — елементарний квант дії, фундаментальна фізична величина, яка відображає
квантову природу Всесвіту, — він спав і говорив крізь сон, судячи з усього. Це вже цікаво, я
посміхнувся. Ммм, що ж, як завжди, нічого зрозумілого, я поклав голову йому на плече. Під його голос я й заснув, ранком прокинувся пізніше, ніж зазвичай, все так же на плечі в Осаму, що залипав в телефоні. Я задав декілька питань по тому, що чув вночі. Й почув теж саме, але мене зацікавила його реакція й те, як він завершив розмову про це.
Того ж дня, ми дійшли до розмови про заповіт. Хоча розмова – то не те слово, ми просто
обмінялись парою фраз. З яких виходить, що Осаму декілька разів міняв заповіт, і оце:

“Після смерті легше щось комусь сказати або зробити, оскільки не будеш знати, чи сподобалось, чи ні.
Не дізнаєшся відмови, або ж просто не будеш про це знати.”

Його заповіт був оголошений через тиждень після похорон. В ньому було згадано мене, Морі,
Акутаґаву з сестрою, Ацуші, Хіроцу й ОДА, як організацію, тому тут був присутній Фукудзава й
Кунікіда.

— Згідно останньої волі, Дазая-Сан бажає, щоб одна чверть з усіх грошей, що знаходиться у його
власності, було перераховано на рахунок ОДА.
— Ось же дурень, і тут не зміг обійтись без жартів, — промовив Доппо роздратовано, я ж
посміхнувся з нього.
— Ти б краще подякував, ти навряд чи десь ще отримаєш стільки грошей по доброті душевній, —
Хіроцу, мав безпристрасний вираз обличчя, але в голосі було чутно неприязнь.
— Було б там, за що дякувати, навряд чи більше двох мої зарплат, — пробурмотів Кунікіда й відвів
погляд до шафи.
— Згідно проведеного аудиту, ви отримаєте десь з п’ятсот мільйонів єн.
— Скільки? П’ятсот мільйонів, ви що жартуєте? Де в нього могли взятись такі гроші? —
роздратування Кунікіди змінилось істерикою.
— Дазая-Сан, ще до роботи в агенстві, непогано заробляв і робив інвестиції, вдалі інвестиції. Грошей
мало витрачав, ось і назбиралось.
— Вибачте, для Кунікіди просто смерть Дазая стала шоком, — промовив президент, кинув на свого
заступника суворий погляд.
— Воно і видно, — пробурмотів я, дивлячись у вікно.
— Що ж, давайте продовжимо, — нотаріус підняв заповіт й почав очима шукати місце, де зупинився.
— Якщо агенство забажає відмовитись від цих грошей, то нехай вони підуть на благодійність, яку
вони вважають за краще. — Я окинув поглядом тигра, Доппо і Фукудзаву боковим зором помітив,
що решта членів ПМ зробили те саме. 
— Я поважаю останню волю Дазая й не буду відмовлятись.
— Чудово, значить тут галочка, — промовив нотаріус. — Гін-кун, тобі я передаю право власності на
дім біля моря, який сам не знаю чому купив. Також акції видавничого дому у Токіо, там менше, ніж половина, але достатньо для того, аби першій бути першій в курсі всіх літературних новин. Крім
цього, акції вісьмох підприємств, і ще сумма грошей у двість мільйонів єн на ваш особистий, і
ще п’ядесят, на резервний рахунок, що має бути відкритими в день моїх похорон, — секретарша, що
стояла біля нотаріуса взяла папку зі столу біля стіни, піднесла й поклала його на стіл перед Гін, що
витирала сльози, Хіроцу погладив її по плечу. — Також вам є особистий лист, від Дазая-Сан, — через
півхвилини тиші, нотаріус продовжив:
—Акутаґава-Кун, отримує так же само двість мільйонів єн, ще плюс п’ядесят на резервний рахунок.
Акції п’яти підприємств і також особистий лист від Дазая-Сан. Крім того, у спільну власність
Акутаґави-Кун і Гін-Кун переходить двоповерховий будинок за містом, площею… — Доппо налив
собі склянку води. Секретарша піднесла Рюноске документи. — Ацуші-Кун, — тигр глянув на
нотаріуса і зблід, і ковтнув слину, — сто мільйонів єн, плюс п’ятесяь на резерв, не спіши
відмовлятися, ти можеш витратити гроші на власний розсуд. — Судячи з вигляду тигра, Дазай все передбачив — Крім тих, що знаходиться в резерві, також тобі оплачений фінансовий помічник. Можешь навіть сам звернутися до Кунікіди, думаю… — сам згаданий блондин від згадки виплюнув всю воду, що мав в роті, просто на мене з Босом, я з допомогою здібності повернув все в його сторону, тигр в останню хвилину ухилився, але Кунікада з Фукудзавою не встигли. Тепер Доппо сидів з мокрим волоссям, окулярами й захляпаному одязі, на презедент лише трохи попало води, що він недбало почав обтрушував.
— Ох, вибачте, я все ще не можу відійти від новини про смерть, перепрошую.
— Нічого, дякую, що не обплювали, — старий навіть усміхнувся. — Що ж, якщо ви не проти, ми
продовжуємо.
Доппо став протирати свої окуляри.
— Думаю, він погодиться надати тобі всю необхідну інформацію в сфері інвестиції. Акції тобі я не
залишаю, ти ще молодий, ти можеш сам їх заробити, капітал і знання я тобі дав. Також моя
квартира за адресою теж переходить тобі… — знову секретарша піднесла й передала в руки Ацуші конверт. Стіл був мокрий, від дій Кунікіди. — Також особистий лист. Хіроцу-Сан, вам я віддаю те, що колись у вас “вкрав”, можу лише поклястись, що зберігав у належних умовах. Картина епохи Відродження невідомого автора, з назвою “Мрія Віландіса” тепер твоя, ще й безкоштовно, думаю,
через це ти забудеш всі мої гріхи перед тобою, якщо ні, то думаю решта всіх картин, серед яких є
колекції від трьох до шести картин одного художника, або ж серії чи епохи, тепер твої, старий, — секретарша поклала перед старим ящером конверт. — Це документи на власність, уже повністю переоформленні на вас.
— Де вони зараз? — нотаріус посміхнувся й промовив:
— В приватній галереї, що також переходить у вашу власність, Хіроцу-Сан. В конверті є ключ і
адреса, але кімнату ти маєш знайти сам. Й так, без своєї здібності. Інакше пошкодиш полотна.
— Дияволький-вундеркінд, — промовив старий злісно й відкинувся на спинку крісла. Морі посміхнувся від цих слів.
— Точно підмічено, Дазай-Сан був дуже здібний, шкода, що помер так рано.  Що ж, далі. Морі-Сан, вам особистий лист і приписка, що з’явилися під час останнього внесення змін до заповіту. “Якби там не було, в де-чому ти нагадував мені батька, навіть більше, ніж я цього хотів. Мені шкода, що вийшло так, як вийшло. Хоч би як ти не думав, але твої висновки були хибні, але я сам в них винен.” — Секретарша передала конверт, що Морі взяв у руки.
— Пробачте, але ви сказали про зміну, раніше приписки не було взагалі?
— Кхе… я не вправі розголошувати такі подробиці, вибачте, Морі-Сан, — проговорив нотаріус боязно.
— Що ж продовжуємо: Накахара-Сан, — я підняв погляд на нотаріуса, той же дивився на документ у себе в руках, я уже думав, він про мене й не згадає, — у вашу власність переходить декілька підприємств, що купив Дазая-Сан, всі вони знаходяться в Європі, також як і решта акцій. Все
нерухоме майно, цінні документи й речі, що знаходяться у моїй власності, також право власності на банківську камеру схову. Також вам є особистий лист й декілька моментів, — секретарша поклала
перед мною папку, трішки товстішу ніж у решти присутніх. 
— Яких моментів? — я не розумію, що це ще таке?
— Господи, Дазай, знову твої фокуси, — я злісно глянув на Доппо, що одягнув свої окуляри й зустрів
мій погляд на диво спокійно.
— Що ти взагалі тут робиш, я не розумію? — промовив я до нього.
— Пробачте, так що там за моменти? Кунікіда просто дуже сильно переживає втрату колективу.
— По ньому щось не видно, — промовив Хіроцу, я ж поглянув на нотаріуса. Тут двері відкрились й
зайшло четверо молодих людей.
— За три дні до своєї смерть, пан Дазай, зробив покупку цієї колекції. — вантажники перевернули те,
що тримали в своїх руках. Я побачив що це, все ножі, й відвів погляд до вікна. — Для завершення
всіх формальностей потрібно підписати документи, оскільки ви, пане Накахара, успадковуєте
більшу частину всього майна, вам потрібно підписати документи, або покупка буде анульована, —
всі неоднозначно оглянули мене поглядом.
— Гаразд, де потрібно розписатись? — секретарша поклала переді мною документи й дала ручку. Я поставив підпис на автоматі.
— Перепрошую, чи правильно я розумію, що по факту: основним спадкоємцем так би мовити, Дазая, є Накахара? — Кунікада говорив, з цікавістю, я віддав ручку.
— Так, все вірно, така воля пана Дазая. — Більше ніхтотнічого не говорив, тому нотаріус взяв слово: — Що ж, наступне: скажіть, будь ласка, скільки часу пройшло з того дня, як Дазай-Сан був
поранений? Не смерть, а…
— Три місяці й три тижні, через два дні мало б бути чотири місяці, — відповів я беземоційно.
— Так, так, це ще актуально, в приписці Дазая-Сан, просить вас пане Накахара згадати вашу поїздку в Європу, — та ніяк знущатись вирішив з мене, ще й з того світу, ну кабздець. — Ту, яка затягнулася через проблеми
з транспортом, — всі з цікавістю на мене поглянули з під тишка. Я ж не міг нічого такого пригадати.
— Й про дорожній бар, що був не доречним, з огляду прибутку серед дороги, але так зручно для нас
в той момент. Пустий бар, світло дня, що заливало бар, власник, що говорив анекдоти.
— Це все? — здається, я зрозумів, що це значило, але толку мені з того?
— Ні, згадай букву А в фільмі, що ми дивились в центрі Азії. Віра в Бога, для такого головного героя
– щось не реальне. Враховуючи його вчинки і життєву філософію. — Що за бісові ребуси, Дазай? —
Ви розумієте, до чого веде Дазая-Сан?
— Так, розумію.
— Мгм, — я глянув на Кунікіду й помітив, як на нього глянув Фукудзава.
— Тут, здається, фраза на іноземній, як я розумію, це можете прочитати, лише ви Накахара-Сан, — нотаріус дав документ секретарші, що піднесла його до мене, вона вказала своїм тоненьким пальчиком, що читати.

Я відвів погляд, що за йобевегедейку ти мені підклав, Осаму? Секретарша, повернулась до свого боса, він взяв документи в руки.
— Що ж, на останнок Кунікіда, раз ти тут все ж таки сидиш, отримай свою моральну компенсацію за роботу зі мною. П’ятнадцять мільйонів єн твої ти вже вибач, але мені компенсація теж потрібна, мене дістали твої лекції.
Секретарша піднесла блондину тонкий конверт.
— Ось же ш…
— Решту грошей, після зняття всіх державних податків, оплати послуг нотаріуса, аудиторську фірму, похорон, я бажаю віддати на благодійність.

Я так і не відкрив той конверт, мені було важко прийняти, що це єдине, що у мене залишилось, лише
лист і його речі, спогади, фото, але не він. Я сильніше прижався до нього, Дазай спав, а мені сон не
йшов. Я все думав над тим, як зберегти його життя.
Отримати квіти від Дазая було одним із найнеочікуваніших подій. І я був зворушений цим, так само,
як ніжним поцілунком вслід за цим. Він мало що говорив про те, що відчував. Я зрозумів це уже
давно, він цілеспрямовано ховав свої почуття. Але іноді я бачив їх, так, як і бачу зараз. Відпустка
йому подобалося, він насолоджувався нею так само, як і я.

***

Під кінець ось як місяця нашого перебування в Токіо, ми обідали в одному кафе-барі, оскільки
вийшли з музею, не подалік. Нам уже принесли замовлення, ми говорили про музей, коли новини з
телевізу що тут працював, зробили голосніше й ми почули:
— …причину вибуху з’ясовують, є постраждали, а також кілька мертвих, що на момент взриву
перебували в підвальних приміщеннях міністерства. — Я повернувся до екрану, й побачив як палає приміщення міністерства Йокогами, пожежники тушать вогонь, стов диму піднімається до неба. На цьому єпізод завершився й перейшли до інших, новин люди за столиками за шепотілися. Я
повернувся до свого обіду.
— Надіюсь, клятий архів згорів в першу чергу. — Проговорив я, й відчув на собі погляд Дазая.
— А що з ним не так?
— Писанина Анго, він весь наш архів на свій манер переписав, і завів на кожного справу. За яку нас
можна посадити, не тільки за грати, але в психлікарню.
— Звідки ти це знаєш?
— Ходив в архів, шукав інформацію на того типа з “Істиною ляльки”, і не помітити такі товсті папки складно. — Ну що майже не збрехав.
— Й до чого психлікарня? — Дазай нарешті приступив до свого замовлення.
— А він всім приписав психічні розлади, майже однакові, звідки він їх тільки взяв? — я хіхкнув з
своїх слів. — Напевно по собі судив, може і діагнози його.
— Дивно це. — пробормотав Дазай, але про що він про Анго, чи про вибух міністерства, я не став
питати. А навпаки відвернув його увагу, на інші. Мені не було вигідно, щоб він копався в цьому, хоч і мій план доволі продуманий, від проникливості Дазая, він точно не вистоїть. Тому я повідомив
йому що хочу решту відпустки, провести в іншому місці і бажано виїхати завтра. На що я отримав,
зацікавлений погляд в переміжку з неочікуваністю й легким шоком.
— Турне так турне так, Чуя?
— Так, а що маєш щось проти?— спитая я наіграно обіжано.
— Та ні, просто дивно з такої твоєю активность.
— Ось так просто, ніяких питань, чи відмовок? — я цього чекав і навіть подумав що буду говорити.
— Ні.
— Чому?
— Ми ж відпочиваємо, і да я згідний що зміна місця це корисно, й цікаво.
— Я думав ти уже скучив за своєю роботою. — мене дуже цікавило ось це питання.
— Та ні, не думати це справді добре.
— Угу, то то ти газети почав читати. — Я хмикнув з цього.
— Так новини і кросворди тут цікаві, до речі ми тут на одну світлину потрапили?
— Що? Яку? — я аж стрепенувся і відставив чашку в бік. Взяв газету що мені протягнув Дазай,
поглянув і справді знайшов світлину де ми були, й швидко пробігся по статті .
— Ну нас тут не згадують, уже добре. — я повернув Дазаю газету.
— Так добре, а то проблеми можуть виникнути. Токіо це не Йокогама, прийдеться багато що
зробити якщо щось трапиться, щоб нас не згадували й не шукали.
— А говорив, що не думаєш.
— Іноді щоб не не забутись як це, сумніваюсь що б ти хотів жити з дурнем. — я відпив чаю,
дивлячись як Осаму переглядає газету, раніше в нього цієї звички не було, як я розумію з’явилась
вона тут, через те що він справді тут нічого не робив, й у нього не було над чим думати. А газати
були свого роду для нього вправою для мозгу.
— Сумніваюсь, що ти колись таким був.
— Можливо, колись і був. — я посміхнувся з цієї фрази.
— Тоді б ти не був собою, Осаму. — я уже відверто посміхався, так як ніяк не міг представити
дурненького Осаму Дазая.
— Я ж кажу, ти б не зміг жити з дурнем. — Або ж ніхто ніколи не зможе замінити мені тебе. Я
попросив рахунок, й ми пішли в місце куди Дазая мене повів. Це була картина галереї, де ми цікаво
провели час.
Вечір провели гулячи по місту, жара йшла на спад, було задушно. Але нам це не завадило, в цьому було своє прекрасне відчуття.

Наступного ранку, ми вирушили в дорогу, місто було в декількох годинах їзди. Дорогою я з Дазаям
говорили, про культуру Європи, й відмінності тих країн де ми були. Також ми робили зупинки
заради знімку мальовничого пейзажу, що як по мені нічого не вартий, але в той же час мені було не куди поспішати й я без проблем зупинявся, на узбіччі виходячи з машини дивився на мальовничий
пейзажу, поля на фоні якого чув безтурботний голос Осаму, й посміхався. Я підійшов до нього заду, й обняв за талію, прижавшись щокою до його плеча. На вулиці було жарко, так же як і в машині,
тому ми було в легких сорочках, що в принципі не давало особливого полегшення.
— Чібі, що на тебе найшло? Сонячний удар? — В голосі Осаму, було чутно посмішку, він поклав руку поверх мої.
— Можливо, на градуснику вже майже тридцять два. — Я почув звук того що камера робить знімок,
проте не звернув особливу увагу на це.
— Може я сяду за руль. — Дазай, опустив телефон.
— Та ні все нормально. — сказав це я почав відпускати Осаму з своїх обіймів, він обернувся й
поклав руки мені на плечі поцілував. Через це замість того щоб відпустити його я сильніше прижав до себе. Прервав поцілунок Дазай, обняв мене, я сховав обличчя в нього на плече, а він поклав підборіддя мені на голову.
— Ти так сильно мене прижимаєш, ніби хоче розчинитись в мені. — я трохи послабив руки й почув
смішок Осаму, він підняв голову, між нами з’явилась дістанція, він поклав ліву руку мені на щоку.
— Якби не моя здібність, ти б мав всі шанси мене розчавити. — він говорив з посмішкою.
— Що ж пощастило тобі, пішли а то ми до вечера не доїдемо. — Перед тим як я відійшов Осаму
поцілував мене ще раз, з більшою ненаситністю, ніж в перший раз.
В третій годині ми була уже в місті, оскільки зупинялись ще декілька раз. Спочатку ми зупинились
на обід, потім поселились в готель. Де провели весь остаток дня, від цієї жари я не мав бажання
робити що небудь, крім сидіти в холодку й пити прохолодний напій. Хоч і у мене в цьому місці, були важливі справи, що не стосувались винного аукціону, що був дуже доречний, це було моє прикриття перед Дазаєм.
Згідно лабораторних записів, і того що я знайшов в інтернеті, в цьому місці колись був свого роду
вівтар Арахабакі в давнину, чи то що. В Рандо там суміш різних термінів, а в інтернеті взагалі
пишуть що колись був храм, в що я мало вірю але біс з ним. Я хотів подивитись на те місце в
пошуках, відповідь що це було сон, чи то видіння.
Й чи є хоч якийсь спосіб, уникнути смерть Осаму. Тому мені лише треба якось піти туди самому, а то
Дазай почне щось підозрювати, думати, складати а мені то не треба. Лише потрібно придумати як?
За весь цей місяць ми не розлучалися на довго, й точно не ходимо кудись поразінь. Так моя ж ідея, що тепер стала моєю проблемою. Мої роздуми прервав дзвінок мобільного, Дазая. Ми були на тересі, нашого номера, на шизлонзі, я лежав у нього на плечі слухаючи його серцебиття, й те як
Дазай читає мені в голос, він тримав свою ліву руку у мене на плечі, а в правій тримав книжку, яку він зараз опустив, й взяв мобільний, і відповів на дзвінок.
— Так.
— Доброго вечора, Дазая-Сан, як відпустка? — почув голос тигра, і його питання я зрозумів, що
дзвонить він явно не через справи в агентстві, що уже цікаво.
— Доброго, чудово, як там робота? Кунікіда все ще злиться? — Осаму почав перебирати має волосся.
— Ні, він чекає вашого повернення щоб завалити роботую, оскільки без вас він чомусь довго
разбирається з справою. — Дазай, посміхнувся з цього, я ж все чекав коли тигр скаже навіщо
телефонує. — Я б хотів у вас запитати… точніше напевно буде… кхе…
— Кажи, уже що там у тебе, що це таке не сутево. — сказав Дазай позбавив Ацуші, цього нямлення,
хоча здається він і так знає про що буде питати тигр. Я підняв голову, й побачив його легку посмішку переконався в цьому, й усміхнувшись, повернув голову в колишня положення, чекаючи
що там скаже тигр.
— Ах, ну так, вірно. Нуу.. кхе… якщо дарують квіти, це ж значить що ти комусь не байдужий так? — я
посміхнувся оскільки згадав слова Акутаґави про прив’язаність.
— Так, вірно, знаки уваги, або вибачення ще може бути. Ти комусь дарувати збираєшся? Чи тобі подарували? — хвилину було тихо на другому кінці, потім втомлена відповідь:
— Мені.
— І чого так важко? — Запитав Дазай, опустив руку мені на плечі, й почав водити якийсь узор.
— Квіти від Акутаґави. — я посміхнувся ще ширше, я таки все правильно зрозумів.
— Мгм, уже придумав що відправиш йому у відповідь?
— Ні, а варто? — я повернув голову сховав обличчя в плечі Осаму, що тигр не почув мого сміху. У
нього такий, тон ніби він про це і не думав, і тепер якби він не має іншого вибору. Діти, вони такі діти.
— Ну якщо, ти вважаєш що можеш відповісти тим самим, то чому ні? — мої плечі здригались від
беззвучного сміху, під рукою Осаму. Господи, навіщо ще ти загадками говориш? Він же не зрозуміє.
— Відповісти тим самим? — я сильніше вжався в плече Дазая. — Теж відправити квіти?
— Я про мету з якою надсилають квіти, якщо він теж тобі не байдужий то…
— Ааааа це… ні,…. не думаю. Може не варто квіти?
— Це уже тобі вирішувати. А взагалі мовою квітів можна сказати багато чого, ось ти які квіти отримав? — Почувся шум.
— Білі троянди й лілі.
— Мгм, цікаве поєднання захоплення й чистоти помислів.
— Що…? — Я уже був готовий вмерти від сміху. — Це ж всего лише квіти.
— Квіти, можуть сказати більше якщо знати їх мову, і свої почуття, Ацуші. Можеш відправити у
відповідь жовті троянди, якщо не поділяєш того ж що Акутаґава.
— Аааай… білий у всіх квітах значить чистоту.
— Ні, амараліс символізує вічну…
— Ясно, а ви звідки це знаєте? — Гарне питання до речі.
— В школі один учитель розповідав, пошукай в інтернеті може знайдеш щось більш ототожнюючи твої думки. — Чого уже не почуття?
— Так, добре, дякую за пораду. Гарного вам відпочинку, всього доброго.
— Взаємно. Чого ти смієшся? — Я підняв голову й почав як Дазай кладе телефон на стіл поруч.
— Смішно з дітей, ще й ти з своїми задками доводиш. — я хіхікнув ще раз від всієї ситуації. — Ти не
думав, що Акутаґава не знає про мову квітів, і просто надіслав ті що йому подобаються? — я
поглянув на Дазая, що посміхався дивлячись на мене.
— Можливо, він і не знає, Гін має знати.
— Це не вона квіти надсилала, як…
— Живуть, вони разом, якщо з’являться квіти вона точно почне шукати їх значення. — Я розсміявся з цього всього, після поцілував Осаму, й сказав.
— Твій розрахунок такий тонки, але точний. Уже вечір, що будемо робити? Вечеря?
— Ні, ми тільки не давно їли.
— Фільм, або подивимось захід сонця.
— Мгм, фільм, думаю тут має бути щось цікаве.
— Гаразд. — Я почав підніматись на ноги.
Ми подивились фільм, після була вечеря, й сон.

Ранком я вів себе як зазвичай, після ми пішли на прогулянку місто, поснідали в кафе, потім гуляли дивились на різні пам’ятники, обід в якомусь кафе, після якого ми на таксі вернулись в готель, а то жара була нестерпна.
Поки Дазай, був в душі, я думав про те як мені дістатись до вівтаря. Нічого в голову, не йшло, пішов
в душ після Дазая, під струменями прохолодної води я здається знайшов спосіб.
Вийшов з душу, я сів на диван й поклав голову на коліна Осаму. Але не встиг, я й слова сказати, як
почувся дзвінок мого телефону, я піднявся на ліктьові, з допомогою здібності прикликак мобільний
в руки, й опустився назад, глянув на дисплей я потягнув телефон Дазаю.
— Говори, ти, здається це більше до тебе чим до мене. — Він поглянув на екран, після перевів
погляд на мене.
— Сказав, той хто надіслав червоні троянди.
— Я знаю свої почуття й мету, але я точно не той що має пояснювати це іншим. — Дазай, взяв у
мене телефон, іншою рукою він скуйдовжив мені волося.
— Так.
— Оууу Дазая-Сан, кхе… як проходить відпустка?
— Прекрасно, як твоя робота?
— Та нормально. — Щось зашелестіло.
— Тоді, чому ти телефонуєш? Я думав може якісь проблеми є.
— А ну так проблеми, але не по роботі. — я почав посміхати, діти, вони такі діти.
— Цікаво які саме раз ти телефонуєш одному з керівників ПМ, що знаходиться у відпусці.
— Ну я просто… ну…
— Просто скажи, що хотів. — Промовляє Осаму з нотками цікавості.
— Ви вірите що квіти відправляють щоб щось ними сказати, а не тому що вони просто вам подобаються. — Я посміхнувся з цього у всі тридцять два.
— Вірю, в обидва варіанти, також як і в той що можуть відправити ті що подобають тобі, аби просто
зробити приємне.
— Гаразд, що можуть означати жовті троянди з білими ліліями.— Дазай грався моїм волоссям, і
почув це посміхнувся.
— Лілі це чистота й невиність, троянди це дружба й веселість, в твоєму випадку кольорів.
— Інші значать інше.
— Так, інші кольори інше значення, пошукай в інтернеті, якщо цікавить.
— Гаразд.
— У відповідь щось відправиш?
— Напевно так.
— Напевно? Веселість, з часом може прийти, чи ти не налаштований серьозно?
— Я? — Від почутого тону, я почав сміятись й сховав обличчя в ребрах Осаму, ой зараз щось буде. —
Ну це не до мене питання, а до того тигра, то він…
— Господи, давай без інтимних подробиць.
— Ааа… гаразд, вибачте. — ох здається, Акутагава, уже не знав що робити, раз надіслав квіти, й так легко почав свою тираду. Тигринятко, чи то профан в стосунках, або він спеціально уваги не звертає. Або Акутагава, теж той ще профан, в стосунках, і вони не можуть зрозуміти одне одного.
— Хтось любить поезію, попробуй в наступний раз квіти із запискою відправити, поему не треба
декілька строк буде дисить.
— Поєзію? — Мене накрила нова хвиля сміху, оскільки Акутагага сказав це так нібе вперше почув.
— Так, знаєш Шекспі, у нього є гарні вірші, тільки не бери уровок з Ромео і Джульєти, це трагічно,
банально, і ним нікого не здивуєш. Особливо якщо враховувати той факт, що його проходять в
школі. Візьми краще щось сучасне, але не сильно вульгарне. Подивися в Гін, може щось є на
полиці, або сходи в книжковий магазин, щоб сестра не діймала візьми їй щось з сучасної прози,
“Провини зірок”, або щось пов’язане з фантастикою, запитай в консультанта. Але для початку глянь що взагалі стоїть у неї на полиці, а то можеш купити те що у неї уже є.
— Ооо, так, гаразд, зрозумів. Дякую, гарного відпочинку.
— Вдалих покупок. — Дазай вибив дзвінок, й поклав телефон на столик.
— Звідки ти знаєш, що читає Гін?
— Бачив книги, що вона читала. — Я влаштувався зручніше на дивані.
— Думаєш Ацуші оцінить, поезію? — я усміхнувся згадав тон власника Розсьому коли він почув про це.
— Судя по тому як він з Кікою, сперечався за поезію в школьній програмі, і його думку стосовно
Шекспіра, так думаю оцінить. — Декілька хвилин панувала тиша, після я чомусь рішився запитати:
— А якби тобі надіслали квіти в тому ж віці що Асуші, зараз що б ти зробив?
— Послав би. — я посміхнувся з цієї відповідь.
— І навіть поезія не змінила б цього?
— Ні, я б ще б добавив кулак в обличчя. — Я розсміявся.
— І що, були ті хто надсилали квіти?
— Я не пам’ятаю точно, ніби ні, хоча я просив секретаршу приймати лише листи, може квіти й були я не знаю, не цікавився.
— А що сам не надсилав?
— Ні, навіщо?
— Як для людини, що порекомендувала це зробити тигру, ти здається не…
— Квіти надсилають якщо хочуть зробити приємне, у мене такого не було ясно? — Дазай,
потягнувся до книжки що лежала на журнальному столі: — Пам’ятаєш, на чому ми зупинились?
— Зачекай. — я поклав руку на його запастя, не даючи йому взяти книгу. — Навіщо, зводити Ацуші і
Акутагаву разом, не тільки на роботі, але й поза нею.
— Я цього не планував це їх, ініціатива, Чібі, я лише відповідав на їх питання.
— Так, але якщо серйозно? — Дазай, окинув мене зацікавленим поглядом. — Якщо в них нічого не
вийде, і це ускладнить їх роботу в парі ще більше, що тоді? Чи ти про це не думав. — Осаму
посміхнувся.
— Вийде чи ні це питання часу, вони довго ще будуть проходити, як там зараз кажуть букетно-цукерковий період, що зблизить їх, настільки аби вони я надіюсь нарешті перестали влаштовувати бійки на рівному місці. І можливо на цьому у них все закінчиться.
— Як перспективно. — промовив я скептично. — Навіщо ти взагалі сводиш їх до роботи разом? —
Судячи по погляду Осаму, він починає дратуватись.
— Про нас і наші здібності, знає чимала кількість ворогів, а про них крім жителів Йокогами ніхто, це
неочікувано, вони сильні, і думаю вони будуть куди більш результативні чим ми.
— Що? Чого це?
— Бо ніхто не блокує сили іншого, Чуя. Вони об’єднують здібності, це більш…
— Гаразд, я зрозумів, але ти не можеш заперечувати той факт що Ацуші, затягує і знатно тормозить
все тим, що виступає проти вбивства. Погодься, якби не це все було б простіше, і вони б мали
більше успіху. — Я водив рукою по зовнішній стороні долоні, лівою руки Осаму.
— Думаю, з часом це зміниться, його виховання просто трішки перешкоджає в цьому плані.
— Мгм. — я перестав водити пальцем по його руці, й запитав, хоч і не вірив що отримаю відповідь, Дазай уже взяв в руки книжку і шукав потрібну сторінку. — А скільки тобі було коли ти вперше вбив? — він завмер на декілька секунд, а потім знову продовжив гортати сторінки.
— В справі що ти переглядав цього не було?
— Я не читав все, просто переглянув, першу, біо декілька інших сторінок.
— Я був з Морі з десяти років, він не говорив мені хто ті люди що він лікує, я сам здогадався. В
дванадцять, він взяв на мене терміновий виїзд, він мав оглянути поранених на місці події, й взяти
тих кого можливо врятувати. Це був самий початок, параної попередника. Ми не встигли, піди, нас застала групіровка противника, вони мали зачистити місце, після стрілянини. Побачив нас, вони напали перші. Знову стрілянина, в якій я участь не брав, потім коли все якби закінчилось, й
тодішній один з керівників Веркай, сказав що все можно виходити, троє з банди що вижили почали
знову стрілянину, першого застрелили того ж керівника, я ще дивувався як він так довго прожив.
Біля мене лежав заряджений пістолет, я бачив де вони знаходяться і вистрілив в них. Ось так і було.
— Звідки ти знав як стріляти?
— Мені батько говорив, водив в тір, там було трохи по іншому, але в цілому, все те саме, магазин,
крючок, приціли. — Я вже не вперше чую щоб він говорив про батька.
— Це точно, оновлюються лише для зручності, і кількість патрон.
— Ага.
— Після цього, ти офіційно став членом мафії?
— Щось таке, я не ходив в офіс, був в лікарні а основному. Але це не заважало звертатись до мене з
дорученнями, в основному слідкувати. Коли попередник перестав покидати офіс, через страх бути вбитим, я відвідав офіс, вперше. Ходив туди з Морі, або за його дорученням.
— Ти не брав участі в інших перестрілках, при попередникові?
— Ні, я не був “достатньо кваліфікований” для цього як говорив Белайр, один з керівників, він помер від рук попередника, старий вважав що він зрадник і можливо був правий. Після цього почались зміни, повишення, пониження, смерть, божевільні накази.
— Коли ти отримав плащ?
— Тоді коли вбив тих трьох, Морі дав мені з його посмішкою і словами: “Не чекав від тебе такого”. — Я посміхнувся з цього, якщо Дазай вбив вперше так же як і при нашій першій зустрічі, то я розумію подив Морі. — Анго, в принципі міг про це і не знати, звіти тоді не вились так як ти знаєш зараз, попереднику вистачало усної доповідь і все. — Я поглянув на Дазая, що повільно переглядав сторінки книжки.
— Анго, не питав хіба?
— Ні, здається турбувався про свою цілісність, або послухав чуток що ходили.
— Мгм, значить він тебе боявся? — Дазай перевів на мене погляд.
— Анго? Можливо, він постійно шараханий ходив.
— Чому ти так просто його відпустив?
— Я просто чекав зручного випадку, тим більше що я розраховував на його допомогу в
майбутньому. — Це мене зацікавило.
— Допомогу в майбутньому?
— Так, в справі з Достоєвським чи ще чимось таким.
— Чому він мав би тобі допомогти?
— Бо вважав що може повернути ті дружні відносини, що у нас були. Легковажно як на мене. — Це
уж точно, що ж ти як завжди мав плани ще й такі далекоглядні. Жаль що я все зруйнував думаю ти
знайдеш щось більш цікаве, або я знайду чим тебе заняти. Я піднявся й чмокнув його в щоку, й взяв
книгу знайшов потрібну сторінку.
— Ось тут ми зупинились вчора. — Після я повернувся в горозонтельне положень.
— А кажеш що нічого не запам’ятовуєш. — Сказав Осаму і скуйдожив моє волосся й почав читати в голос.
Закінчив книжку ми її обговорили, повечеряли й лягли спати.
Я щось проснувся, повернувся в одну сторону другу й не міг знайти Осаму. Я відкри очі й сів на
ліжку, в ванні світло не горить глянув в ліво і побачив що двері на терасі трохи привідкриті. Встав і
пішов туди, Дазай сідів на краю шезлонга з сигаретою в руках що горіла. Бачив його мені стало
легше на душі, я підійшов і поклав руки на його плечі, він різко повернув голову в мою сторону.
— Пробач, я не хотів тебе будити. — сказав він, повернув голову назад і зробив затяжку.
— Не так ти, як твоя відсутність. — промовив я й сів ззаду нього, поклав підборіддя на його оголене
плече. На вулиці було жарко, Дазай був в легких хлопкових піжамних штанах сірого кольору. —
Щось сталось?
— Та ні, ніби…
— Ніби? Хтось дзвонив?
— Ні, просто… якесь передчуття не добре і ще цей сон. — голос звучав якось засмучено і втомлено.
— Тепер ясно чому ти куриш. — Дазай курив досить таки рідко тільки, коли почував себе справді
паршиво і після цього зазвичай… — Надіюсь ти не придумав нового чудового способу як піти з
життя?
— Ні, а що…?
— Радий чути. — прервав я його, й поцілував в шию, після я відкинувся на спинку шизлонгу, і
потягнув Осаму за собою. Він не особливо пручався, й вийшло що мої коліна торкались його боків,
а його голова була у мене на грудь. — Хочешь розказати сон?
— Ні. — знов затяжка, я провів рукою, по його перебінтованій руці до верху.
— Як скажешь. — я не знав що ще сказати, й провів рукою по його ключиці.
— Як думаєш я був би гарни вченим чи науковцем? — Я здивувався з цього питання, а після
посміхнувся.
— Так, чому ні? Ти ж знаєш стільки всього, чому запитав? Хочешь піти з ОДА? — я провів рукою по
його плечі й на лікті опустив руку на його талію й провів її по його пресі.
— Ні, так просто цікаво стало. — я поглянув на Дазая, судячи по його обличчю просто і тут і близько
немає.
— Я чесно, відповів. Залишимось тут чи підем в середину?
— Яка різниця що тут, що там жарко. — в голосі чулось не довольство, він затушив окурок, й поклав голову на моє плече, й я легенько торкнувся губами його щоки.
— Гаразд, тільки не жалійся мені завтра на те що не зміг виспатись через промені сонця з ранку. —
промовив я поклав праву руку йому пеперек грудь прижимаючи його до себе сильніше.
— Гаразд краще підемо в середину. — сказав він уже веселіше чим раніше.
Він почав підніматись з шизлонгу, я дав йому це зробити й пішов за ним в кімнату. Я закрив двері і
ліг назад в ліжко до Дазая що вже лежав в ліжку. Уже позвичці поклав голову йому на плече, а руку на талію.
Ранком, я прокинувся від телефонного дзвінка, відповів на нього, я потерся об плече Дазая.
Звонила Койо, поговорити ні про що, на роботу не треба, свого роду турбота, й це приємно.
Коли Осаму, встав я повернувся на спину, й прикрив очі. Не хотілось вставати, коли він повернувся
я думав завершити дзвінок і провести ще трохи часу в ліжку, але побачив квітку в його руках я
здивувався. Чому ці а не соняшники? Але питати про це не став, а завершив розмову, й прервав його поцілував його.
Він поклав ліву руку мені на обличчя, цей рух мені нагадував про його останні хвилини життя на тому будівництві.
Тому я запитав, звідки у нього ця клята звичка. З цього у нас началась дискусія, що ж я не знав що мені було дивніше. Що найдовші стосунки у нього були з дівчиною, чи що вони були всього одні.
Й те й як він змінив тему, мене не здивувало. Він всього лише уникає розмови про почуття, так же
само як і про те що з ним було до десяти років. За яких обставин він познайомився з Морі. Він
скаже що завгодно, але не це.
Уві сні, він теж говорить про що завгодно, але не про почуття. Фізики, якісь закони, формули, хімія, історія, іноді поезія або перелік різних предметів. Яких навіть немає у нас в кімнаті. Я чув це коли думав, про той бісів сон чи то видіння. Тільки но я закривав очі, я бачив його мертвим на
операційному столі ПМ. Або як трону опускають, в могилу, в такі моменти я сильніше прискався до
нього, щоб переконатись що він живий тут і зараз.
Дивлячись на букет ландишей і жасмину, я згадав розмову Дазая, із Ацуші й Акутаґавою. Й вирішив
дізнатись що то значить:

Ландиші – зачарованісті.

Білий жасмін – ніжну любов.

Ммм… було неочікувано, я ж почервонів трохи, й не вільно посміхнувся. Й ще вирішив подивитись що значить соняшник. Прочитав:

“Відверте признаня в коханні”

Ширше посміхнувся. Осаму, ти… Я
відклав телефон в сторону.
Ми не говоримо вслух про почуття один до одного, бо просто не знаємо як почати. Я боюсь що
спішу з цим, а він не напевно не сприймай це всерйоз. Бо ми не говоримо, й не виражаємо почуття
в голос. Квіти, близькість, тримання за руки, цього мало. Я не знаю, як це взагалі говорити.
— Про що ти думаєш? — я поглянув на Дазая, що сів поруч.
— Сам не знаю. — Він посміхнувся з цього, і я наклонився й поцілував його в щоку. Після просто
поклав голову на його плече. Ми з тобою, такі дурні Осаму.
— Моментами, ти робиш те що я ніяк від тебе не очікую.
— Погано?
— Незвично, таке враження ніби ти знаєш щось що не знаю я. — О, ні, ні, про це я говорити тим паче
не буду, ні з тобою, ні з кимось іншим.
— Тобі просто здається. — Дазай, обняв мене за плечі, й прижав до себе.
Чому всі можуть так просто говорити, про свої почуття? Але не ми, чому?

***

Ми пішли на винний аукціон, тут був досить таки непоганий вибір, але я все чекав на те заради чого
сюди приїхав, й таки купив те що справді хотів в свою колекцію.
Дазая, ще відпустив жарт про це, був уже кінець останній лот, рідке вино, але нажаль я його
коштував якось за кордоном і мені не сподобалось. Тому я не брав участь, почув начальную сумму
я висловив свою думку що воно того не варте коли почувся жіночий голос що почав торг. Я ж
побачив як змінилось лице Дазая після цього і погляд який він кинув на ту жінку. Він ніби напружився, й сильніше жав мою руку, що тримав в своїй руці. Я поглянув на джерело голосу й побачив уже не молоду жінку років сорока блондинку, з чоловіком за шестьдесят.
Торги було довгі, оскільки на вино було багато покупців і сумма все росла і росла, коли вона
досягла вісімсот мільонів, я не витримав і бовкнув.
— І за що такі гроші віддавати? — ні я звісно купляв вино й дорожче, але воно явно того вартувало,
а це ж було поганого смаку. Чи то може тільки мені?
— За ілюзію, радость й багатства. — відповів мені Дазая, так же тихо, але в голосі було чутно злість
й холодність. Давно я від нього такого не чув.
Коли торги нарешті закінчились, я не приховував свого полегшення. Ми чекали коли нам принесуть
мою покупку, щоб піти. Коли до нас підійшла та жінка, від неї несло приторноми ароматом й
куривом, напевно таким же дорогим як і вино, що вона купила.
— Осаму, давно не бачились.— сказала вона з приторною посмішкою, і попробовала обняти його, я ж здивувався і мені в голову полізли різни здогадки хто це така, Дазай уклонився від її обіймів. —
Ти так змінився з нашої останньої зустрічі. — Вона оцінюючи його оглядала, роблячи вигляд що не
помітила останніх дій детектива.
— Пройшло, дванадцять років здивований що ти мене взагалі пам’ятаєш. — голос звучав холодно, і відсторонено.
— Ти пішов в батька, ти дуже на нього схожий. Не думала зустріти тебе тут. — продовжувала вона
говорити щось з посмішкою від якої мені уже було тошно, й безтурботністю в голосі. Я ж здається зрозумів хто це така. Мені принесли мою покупку я розплатився, і підписав документи. До цієї жінки підійшов її спутник. На питання з ким вона розмовляє вона розгубилась, а Дазая лише
посміхнувся і сказав.
— Ким би ми не були це в минуломи, і зараз для мене немає ніякого значення. Пішовши з мого
життя не повертайтесь в нього більше. — сказав Дазай, так же холодно. Мені вручили, пакунок і я
взяв його за руки і потягнув до виходу. Машина була недалеко від входу, ми легко виїхали на
дорогу, за весь час Дазай нічого не говорив, і я рискнув запитати:
— Я вірно розумію, що це твоя…?
— Біологічна матір, вірно.
— Ясно. — Добре що не колишня, що ж тепер я зрозумів звідки у нього твердження про жінок, що
люблять гроші. — В готель чи…
— У нас же по плану парк.
— Ах, точно, я забув. — Ми пішли в один парк, в основному ми мовчали. Було видно що Дазай, про
щось думає. Тому я просто взяв його під руку й дивився на парк, що був по своєму гарний. Ми сіли
на лавку, я дивився на фонтан, Осаму закурив, я простягнув руку.
— Дай мені одну. — мені в руку лягла пачка й зажигалка. Я закурив відкинувшись на спинку лавки.
— Може попробуєш виговоритись? Кажуть допомагає. — Сумнівно правда, але може хоч розмова
якась піде, ато це мовчанка мене нервує.
— Мені немає що про неї говорити.
— Тут гарно, чимось схоже на парк Йокогами, тобі не здається?
— Схоже, тільки у нас планування інше й дерева.
— У нас фонтанів менше. — Дазай поглянув на мою руку, що дось була на згині його ліктя.
— Так, напевно я давно там не був. — він відкинувся на спинку лавки, й подивився на небо, й
промовив:
— Ми давно разом не пили разом.
— Угу.
— Здається дощ буде. — я зробив затяжку й поглянув на небо.
— Було б добре, мені від цієї жари уже тошно, хоч повітря свіжі же буде. — я затушив окурок, й кинув
в урну поруч, поглянув на Осаму, я бачив що він дивиться на мене, з легкою замисленістю в очах.
— Моментами я задаюсь питанням, хто з нас, кого рятує, врешті-решт.
— А…? — Він що знає про мій сон-видіння? — Про що ти говориш?
— Та, так думки вслух, не звертай уваги,— він взяв мою руку в свою, й переплів їх, й повернувся до
розглядування неба.
Я сжав його руку в своїй, й послідував його прикладу, небо почало затягувати хмарами, що були не такі вже приємні на око.
— Ти іноді говориш уві сні, знаєш? — запитав я через декілька хвилин.
— Ні. — Осаму повернув голову в моєму напрямку, в голосі було чутно занепокоєння. — Що саме я
говорив?
— Нічого особливого, ти щось перераховуєш в основному з того що я чув, хімічні елементи,
складові, закони. — я почав кругові рухи великим пальцем по його руці. — Чому так за нервував?
Сумніваюсь, що зізнання в якомусь вбивстві, щось для мене змінить. — Дазай, посміхнувся, й
повернув голову в колишнє положення.
— Так тебе це здивує, але ніхто не дасть гарантії, що тебе не здивує інше. — Він взяв ще одну
сигарету.
— Це вже цікаво, ти мене заінтригував. — я дав йому запальничку й він запалив, після заховав запальничку.
— Можливо колись розкажу. — я скосив на нього погляд.
— Ти колись задумувався над тим скільки всього ми вбили на очах в один одного?
— Ні.
— Десь близько трьох сотень?
— Ти рахував? — Він повернув до мене, що в голосі що на його обличчі було одне: цікавість.
— Ні, це приблизно, може більше або менше. Я взагаль не це мав на увазі.
— А що?
— Після такого уже не можна сильно здивувати. — Дазай вирівнявся на лавці, й похитав головою.
Тут почувся грім, подув вітер, я поглянув на небо й побачив як там проявилась блискав, що
розділили небо надвоє. Й почав капати дрібний дощ.
— Нарешті. — промовив я й закрив очі, я чув як на обличчя падають краплі, дощу, що ставав все сильніше. Я вирівнявся на лавці, відкрив очі, люди бігли хто куди, аби сховатись. Хтось використовував речі, що були під руками, аби прикрити від дощу. Мене це забавляло, я посміхнувся з цього. Я поглянув на Дазая, що невдоволено дивився
на сигарату яка промокла й не могла виконати своє завдання, він зімняв її й кинув в орну. Я
наклонився й торкнувся губами його щоки, відчуваючи при цьому краплі дощу з сумішшю поту що
стікали по його обличчю. Після чого відпустив його руку й піднявся з лавки, сміючись з його
надутого обличчя. Я підійшов до фонтану, й зачерпнув води після чого “кинув” її в Дазая.
— Що ти робиш? — Крикнув він роздратовано, прикрившись рукою.
— Тобі потрібно освіжитись, — сказав я у відповідь, але не ризикував більше “кидати” в нього
водою. Почувся новий розкад грому, й блискавка, я підняв лице до неба, дивлячись як з неба, одна
за одною падають краплини води, прохолодної, прозорої, з незрозумілим смаком. Я сильно
захопився небом, оскільки не замітив як Дазай, встав з лавки, підійшов до мене й поклав руки мені на обличчя, й поцілував. Я закрив очі, й відповів на поцілунок, поклав одну руку йому на талію, на іншу на лопатки, його сорочка була мокра від дощу й прилипла до його тіла. Прервав поцілунок Осаму не відсторонився, він прижався лбом до мого лба, він посміхався.
— Ти моє сонце. — на цей раз поцілунок був більш чуттєвий, і ніжний. Я ж сильніше прижався до
нього, так що відчував як по його плечах й груді стікає дощ, що все ще йшов.
— Чібі, ми все ще в парку. — проговорив Дазай, тихо мені на вухо, прервав поцілунок.
— І що?
— В мене не настільки все погано з манерами, що б заходити дальше поцілунків в громадському
місці. — я посміхнувся з цього й прижався обличчям до його плеча. Що було добрече таким
мокрим, як і все навколо, він завів руки мені за спину й поклав їх мені на талію прижимаючи до
себе.
— Здається це називається почуття такту. — Дощ починав йти на спад.
— Пішли до машини, повернемось в готель, треба переодягнутись хоча б. — Осаму хіхкнув, й
чмокнув мене в скороню.
— Прийдеться гнати машину потім на чистку.
— Ну й фіг з ним. — Я не хотя підняв голову, й побачив усміхнене лице детектива.

***

Через півгодини, ми були в готелі, де посушились, прийняли теплий душ, й переоділись. Й спустились в бар, готелю, Дазай таки все ще хотів напитись. Там ми й були до півночі, все було як в старі добрі часи поки не прийшли дівчата, від який його він відвернувся й щось проговорив в перемішку з лайкою, коли одна підійшла до нас він розсміявся. Я ж дав дівчині декілька купюр, і вона відійшла, і я попросив рахунок у бармина. Оплатив рахунок, я повів Дазая на вихід, оскільки напився він відмінно від мене добре. Ми ледве до йшли до нашого номеру.
— А ми давно так не напивались. — Сказав Дазай коли ми нарешті зайшли в номер.
— Майже п’ять років. — промовив я закриваючи двері в наші апартаменти.
— Угу, точно. Ти здається випив менше мене сьогодні. — я посміхнувся з цих слів, після підійшов до Осаму, що сидів на ліжку і пробував зняти сорочку, я допоміг йому з цим.
— Пам’ятаєш я якось говори, що я п’ю лише для того аби оцінити напій, а не щоб напитись, якщо він
мені подобається я смакую ним, якщо ні я відставляю його в сторону. — Дазай хмикнув з моїх слів.
— Так пам’ятаю було таке, і що в всьому барі не знайшлось нічого щоб прийшло тобі до смаку.
— Знайшлось. — я наклонився і накрив його губи своїми, на губах відчувався смак віскі, що він пив в
барі. Відповідаючи на поцілунок він поклав руку мені на коліно й потягнув до себе, теж саме він
зробив і з іншим, тим самим затягнув мене собі на коліна, він завів руки мені за спину прижимаючи до себе. Прервав поцілунок я завів руки йому за спину, вийшло що він втикнувся мені в плече, оскільки тепер я був вище нього. Він відкинувся назад, тягнучи мене за собою. Я посміхнувся, й скуйдовжив його волосся, й влаштувався поруч.
— Я думав що це пройшло. — промовив Осаму, через декілька хвилин я привідкрив очі щоб
поглянути на нього, знову говорить уві сні, чи ще не спить.
— Що пройшло? — Запитав я тихо, не дуже розуміючи про чи спить він чи ні, може взагалі п’яний
бред.
— Говоріння уві сні, я говорив дитинстві, після того як потрапив до Морі, я ніби перестав, я так
думав.
— А це, — промовив я й потерся щокую об його плече, й прикрив очі. — Мені не заважає, так що не
переймайся цим.
— Вона навіть в блонд пофарбуваласьч — він хіхікнув, в кінці, я відкрив очі, здається від випитого його тягне на розмови. — Тим самим всім наперед кажучи, яка вона дурна, правильно навіщо вводити людей в обману. Хоча вона й так це робить, ніколи не міг зрозуміти як чоловіки їй вірять. Хоча у батька, не було
вибору, у нього були ми. А ось Морі, мене здивував, він теж купився на її обіцянки. — Він знову
хіхікнув.
— Та не можу бути. — Промовив я врешті решт, оскільки я не знаю чи йому це взагалі потрібно.
— Так й було. Він повірив що вона повернеться за мною коли влаштовується на новому місці. Коли я його запитав про це він сказав, що думав про материнські інстинкти. Хоч би спочатку перевірив їх наявність чесне слово. Єдиний інстинкт, який в неї є це бажання мати гроші. Й плювати що для цього потрібно робити, ноги розводити чи роздягатись на пілоні. Господи, уж краще вона таки справді, вмерла на якійсь своїй роботі “допізна за гарні гроші”. Але ж ні, вона така що мало того що не вмерла, так ще завжди поверталась до нас з батьком, побита, закривавлена, й починала
обвинувачувати батька, що все через нього. Бо у нього немає грошей щоб вона могла жити і в
нівчому собі не відмовляти. — декілька хвилин було тихо, але він не спав він про щось думав,
судячи по тому як він сжимав щелепу. — Тепер ясно чому мене шукали ті агенти, вони таки знайшла того хто має на неї гроші. — Я ж задумався, про яких агентів він говорить. І згадав як ще тоді коли Дазай був в Мафії, Бос приймав якихось людей, явно не містерських, він ще тоді після зустрічи з ними відмінив всі зустрічі, вони ще з Дазаєм тоді посперечались, як говорили охоронці. Ось воно через що, значить вона звернулась в інтерпол, гроші відкривають любі гроші. — Я то думав, що вона
вже сконала в якійсь канаві. А вони якось багатого ідіота окручувала. — Що ж тепер ясно, чому у нього таке ставлення до представниці жіночої статі.
Цікаво чи не через це ж, він віддає перевагу своїй стать в ліжку?
— Ти сам ніколи не пробував її знайти?
— Ні, навіщо вона мені? Я згадувати її не можу, не те що ще шукати? Навіщо? Щоб вбити? Та
забагато її честь буде. — декілька хвилин панувала тиша.
— Й тебе не нічого дивує? — я підняв погляд на Дазая, він дивився на мене з очікуванням.
— Що саме?
— Бажання смерть біологічної матері, що виконалу таку велику справу дала мені життя…
— Ні, не дивує, всі жінки родять так що не думаю що це велика справа. — Ну або я просто не
розумію, чому це має бути таким великим значення. Родити, то одне, а виховоння то інше, багато
дитячих будинків переповнені, багато дітей голодують і вмирають на вулиці, чого на це ніхто не
звертає уваги, так як на народження.
— Батько постійно повторяв, що ми маємо бути їй за вдячні. Ніби то ми не чули, як вона обвинувачувала його що це через нього, народились ми, краще б вона зробила аборт. Ніколи не міг
зрозуміти чому ми тримаємо їх разом, якщо вона в більшості знаходиться в сусідній кімнаті або ще далі від нас. — Я не знав що говорити, а йому це явно було не потрібно, більше він нічого не сказав, через десять хвилин я почув сопіння. Й прижався сильніше до нього, й попробував заснути, але не міг перед очима повставав Морі, що після смерть Осаму, перестав бути на себе схожим. Похорони, як його трону опускають в яму, засипають.
Я чув слова співчуття, кожного хто був на похоронах. Хоч тоді не чув нічого, я ліг на спину. Я не
можу знову пережити це все, я не хочу, жити без нього й хвилини.
— Чібі… — я скосив погляд на Дазая, я подумав що він не спить, але він спав. Й повернувся на бік,
поклав руку мені на талію й прижав до себе. Від цього я мимоволі посміхнувся, й поклав руку на його плече, й повернув голову до нього. Й нарешті заснув, спокійним сном.

***

Прокинувся раніше Дазая, на годиннику була друга година дня. Я акуратно вибрався з його рук,
після пішов на терасу, повітря було свіже, й легке. Я хотів уже повернутись, в кімнату, до Осаму
коли, побачив ту саму жінку що вчора підходила до Дазая, вважаючи себе матір’ю. Вона йшла й оглядалась, тільки ще її тут бракувало, я повернувся в кімнату, накину на себе піджак, й тихо
вийшой з номера.
Я вийшов з ліфту й побачив як ця жінка йде до ліфта, що й перегородив її дорогу.
— Вибачте, ми здаєтесь з вами уже бачились. — Проговорив я привертаючи їі увагу, вони окинула мене поглядом свої зелених очей.
— Так, точно ви були з Осаму вчора.— сказала вона оглянув мене, більш оцінюючим поглядом.
— Вірно, не думав вас більше побачити, після слів Осаму про минуле.
— Пробачте, але я б хотіла поговорити з ним, тому… — вона пробувала обійти меня я взяв її за руку, вище ліктя.
— Він, цього не хоче, вихід в протилежній стороні. — її погляд змінився, з лиця зійшла вся
добродушність.
— Не втручайтесь в чужі сімейні стосунки, юначе.
— Вони для мене не чужі, скоріше для вас пані. — сказав я і побачив подив її очах, після вона
дивилася на мене з півхвилини, перші ніж промовити:
— Крім зовнішності батька, в нього ще й смак як і в нього, ось…
— Та що ви кажете? Думаю це пояснює, чому його мати ви. — Вона насупилась від мої слів.
— Я хочу з ним поговорити, я пробуду тут ще три дні, за цим адресом. — Вона дістала з сумки, й
втикнула мені в нагрудну кишеню візитку, після вона не дочекавшись моє відповіді пішла на вихід.
Ну і слава Богу, не хотілось щоби Дазай знову настрій портив на через неї.
Я повернувся в номер, Осаму все ще спав.
Він прокинувся через півгодини, з головним болем і похмільям, я подав йому стакан води з
аспірином. Я ж вирішив скористатися цим, я сказав що віджену машину в чистку, Осаму як я й думав, захотів залишитися в номері. І з радістю, від такої удачі пішов до якби вівтаря чи що там
воно. Перед цим справді таки відігнав машину в чистку, і звідти на таксі поїхав до потрібного мені
місця.
Що ж я побачив лише витесаний камінь, на якому були якісь старі знаки, що я не знав як
трактувати, й зверху знак Арахабакі. Взагалі місце саме по собі було доси таки людне. Але я
відчував, знайому мені силу.
— Що юначе цікавитесь Арахабакі? — я повернув голову на джерело голосу й побачив уже сивого
дідуся, з палкою, що стая біля мене й дивився з цікавістю.
— Та так, трохи.
— Що ж це гарне місце, для знайомсиво з його історією. Кажуть що цей вівтар, був створений ним, ці символи символізують, всі ритуали що тут дозволено проводити й інструкцію до них. Кажуть що можно провести навіть шлюбний ритуал, без участь двох закоханих.
— Хіба, це має відношення до Арахабакі він же… — почав я, й поглянув на старця що посміхався.
— Якщо він Бог, то невже він не може кохати? — Запитав старий з усмішкою. — Ось там зліва бачити
знак схожий на серце, але кінцівки завернуть в середину й йдуть завитушки, це знак шлюбу
потрібно капнути туди крові, для початку.
— Звідки ви знаєте? — я скептично глянув на старця.
— Мій дід мені розповідав, а йому, мій прапрадід, це наша сімейна байка. Якщо послухати то вийде
добряча легенда, на сторінок з п’ятдесят. Мій рід завжди жив тут, й мій прапрадід, вважав нас
хранителями цього вівтаря. Він доглядав за цим місцем, а після смерть дружини взагалі жив тільки цим. Так що не все з його слів правдиве, хоча… Що в світі зараз правдиве, все обман. — Я уважно слухав дідуся, оскільки він може бути правий, задав йому ще декілька питань акуратно, без
уточнення й пішов.
Повернувшись до Осаму, я отримав питання:
— Про що ти говорив Медлен? — Я з непорозумінням глянув на нього. — Моя біологічна мати.
Все то ти знаєш? Здається, вона та причина чому він не говорить те своє життя до десяти. Й вчора
я не звернув уваги, але сьогодні прокрутив всі його вчорашні слова, ще раз. “Ми” хто ми? Він і
батько? З його слів я розумію це так, але з іншої… Може просто від випитого.

***

Коли Дазай пішов на зустріч з цією Медлен, увечері наступного дня, я заліз в інтернет в пошуках
того що говорив старий і таки знайшов легенду, вона без особливих деталей, але так у Арахабакі є шлюбний ритуал, задля якого потрібно кров пари, і згідно написаному це не просто шлюб, а зв’язування одного життя з іншим, тобто що з станется з Дазаєм той станеться зі мною, буквально.
Ось це те що мені треба, вирішив я тільки що прочитав це. Дазай, навіть знати про це не буде, а я не
буду переживати за його смерть, бо сам попру в ту ж хвилину.
Я почав шукати точний ритуал, але звісно нічого достовірного, всюди різна інформація, і тут я
згадав про старця, він має це знати. Але для початку мені потрібна кров Осаму. Над цим я й думав коли він повернувся, одразу видно, що без настрою й злий. Він пішов у ванну, почувся шум води,
після ми провели звичний вечір за переглядом фільму. В той же вечір, я й вирішив своє питання з
кров’ю, оскільки зайшов в ванну я побачив в мусорному відри криваві бинти.
— У тебе що є рана? — запитав я виглянув за дверкй ваною, Дазай сидів на дивані з відкинутою
головою назад.
— Це пусте, просто царапина.
— Ти хоть обробив її від інфекції.
— Так, якби ні ти навряд чи побачив стільки крові.
— Добре. — я закрив двері в ванну, я давно знав що у Осаму, густа кров, через що він по настояню
Морі п’є, спеціальні препарати для розрідження. Знайшов маленьку колбу, я включив воду в
раковині й почав збирати кров з допомогою здібность. Що ж це було не так легко, й вийшло не так
багато, але хоть щось. Як виявилось Дазай, вдарив раз кулаком об стіну, через що й поранився, добре що хоть раз.
Вночі я думав над тим як і коли мені провести ритуал. Треба знову знайти предлог, щоб піти одному
з номеру.
Осаму, знову щось перерахував, якісь хімічні речовини чи то рівняння. Я не особливого звертав на це увагу, поки не почув:
— Озіляй, ти така мила. — Я завмер, й підняв погляд на Дазая, що посміхається уві сні.
А це ще хто? Мила? Й далі знову квантова фізика, що за йобевегедейка? Озіляй, це що та дівчина зі школи? Що це говоріння уві сні значить? Треба, пошукати в інтернеті. Щей “мила” ну…
— Чібі, моє сонечко. — проговорив Дазай уже прервав фізичну лекцію. Він повернувся на лівий бік,
й поклав руку мені на талію, посміхнувся й підтягнув мене до себе. Після чого, втикнувся обличчя в вигин моєї шиї, я посміхнувся й поклав праву руку йому на поперек, а ліву поверх його правої. Він знову
почав говорити, здається це був вірш, бо я заснув після декількох рядків.
Наступного дня, я таки домігся щоб ще раз обробити рану, й зміг взяти ще трохи крові. Слухаючи
причитання Осаму, що я як Морі, через пустяк нервую. Після ми пішли на прогулку, місто походили
біля пам’ятників.
Коли я нарешті припаркував машину і йшов в номер, мене зловили за руку, різку повернувшись я побачив Медлен, вона оглянулась на двері ліфту, й заговорила:
— Я хотіла у вас дещо попросити. — мені це не сподобалось я визволив свою руку з її охвату.
— Пробачте пані, але я не буду…
— Ось тримайте! — прервала вона мене і тикнула в руки якусь папку з документами. — Це
інформація про клініку про яку я говорила вчора Осаму, й також документи з інституту, він має
отримати ту освіту що бажає. Передайте йому ці документи і якщо можете вговорить його зробити операцію, які б стосунки у вас не були я не думаю що вам подобаються ті шрами. Всі розходи я оплачу сама, він може за це не перейматись. — Я з непорозумінням поглянув на неї, а вона ж продовжувала тримати документи пока не потягнулась до моїх рук.
— Я не збираюсь примушувати, Дазая щось роботи. Він сам вправі роботи що бажає. — промовив я
а документи такі взяв, і повернувся що б іди далі. Зайшов в номер я побачив, що він стояв
спершись на дверну раму що вела на терасу, його погляд був направлений кудись вниз.
— І що вона хотіла? — я лише посміхнувся з цього і підійшов до нього, і обняв за талію однією
рукою.
— Знав, що прийде?
— Ні, бачив її автомобіль біля готелю і її що стояла спиною до входу, і прискіпливо розглядали
картину, ховати обличчя не значить сховати себе повність. — я ширше посміхнувся з цього, і
протягнув йому документи що мені дали.
— Просила передати, і сказала що все оплатить вона за це не варто хвилюватись. — Дазай взяв
конверт але відкривати його не спішив. — Доставку в номер, з подвійною порцією…
— Ні, звичайна.
— Добре — сказав я і поцілував Дазая в оголену частини шиї до якої міг дотягнутись, й пішов
телефонувати на рецепшен. Розмовляючи по телефону я бачив як він відкриває, конверт дістав
документи до половини після сховав, достав запальничку і підпалив конверт з документами.
Закінчив розмову, я зняв піджак і пішов до свого суїцидника, що уже вийшов на тересу.
Ми спокійно повечеряли, й залишились на балконі. Дазай щось думав, а мене діймало одне
питання. Й я почав дізнаватись хто така Озіляй, але він або спеціальні мовчить, або я просто
помилився і це не дівчина. Також він знову нервує, від того що говорить уві сні. Ухиляється від
віршів, знову. І я не розумію чому? Що в них може бути такого що він не хоче їх розказати? Але біс, з
ним, я був радий що та Медлен, нарешті забралась звідси. Не буде більше портити, Осаму настрій. А
то знову ходив як в воду опущений. Не люблю, коли він такий.

***

З ранку за сніданком я почув:
— У нас лишилось ще три тижні.
— А….? — Я поглянув на Осаму з непорозумінням.
— Відпустки, залишилось ще три тижні.
— А, так, точно. І що маєш якісь плани?
— Ні, просто нагадую тобі. Може хочеш повернутись або ще кудись поїхати. — Я зробив ковток вина.
— Ні, а що ти маєш…?
— Ні.
— У нас ще є куди, тут піти.
— Так, є.
— У мене після обіду є деякі справи, Койо попросила дещо купити її в одному магазині.
— Оууу, не здивований, гаразд посиджу в номері, а то не мені не дуже подобаються всі ті її наряди.
— Так, я пам’ятаю. — ми провели ранок в місті, а після обіду я поїхав до вівтаря. Дідок теж тут був,
сидів не далеко на лаці. Я підійшов привітався й сів біля нього.
— Що юначе сподобалась атмосфера цього місця?
— Не тільки, можете мені розповісти все що знаєте про той шлюбний ритуал, що ви згадували в нашу минулу зустріч? — той повернувся й окинув меня погляд своїх вицвивших сірих очей.
— Можу, тільки вам воно навіщо? — Я посміхнувся, й перевів погляд на вівтар.
— Хочу бути впевненим, що все що написано в інтернеті правда.
— Правду не шукають просто так.
— Хочу його провести.
— Мгм, цікаво. Якщо вірити, то ви зв’яжити своє життя з тим чию кров разом з своєю пролете на
вівтар, якщо раниться або помре носитель тією крови, ви послідуєте за ним.
— Саме, тому я хочу точно знати що це спрацює. — поглянув на старика, й побачив його
прискіпливий погляд, після він розсміявся.
— Ти або закоханий, або дурний юначе, іншого не може бути. Але гаразд, слухай:… — Послухав уже
знайому мені легенду з інтернету, але з деякими уточненнями й деталями, я зрозумів. Що можу
провести ритуал, хоч зараз.
Тому я так і зробив, під бубніння старика. Мені немає куди, відтягувати, також буду мати
можливість дізнатися чи спрацювало, якщо ні, знайду щось інше.
Пролив свою з Дазаєм кров, на вівтар, й провів рукою по потрібному мені знаку, й мене ніби окутав туман, я не пам’ятаю що точно робив, й говорив. Але коли зміг чітко бачити, то схватився за вівтар так як почувався безсилим, поглянув на свою праву руку, я забув як моргати після підніс її ближче до очей. На безіменному пальці була шлюбна каблучка.
— Ого. — Я скосив погляд на старика, що стояв недалеко, й дивився на мене з шоком і подивом. — Це таки правда?!
— Яка правда? Що це таке?
— Ну… я забув сказати що має з’явитись шлюбна каблучка… тай ти й мав би знати, шлюб все таки.
Тай ти теж змовчав, про те що…
— Що? Та ти…? — я рушив до старика з наміром придушити, але єдине до зміг за сховити за комір
сорочки. — Що ще ти забув?
— Кхе… ніби нічого більше.
— Ніби? — Він кивнув я відпустив його й сперся на на коліна аби не впасти до ніг цього старика. —
Кхе… чуєш?
— Що?
— А ти обраниці про свої шлюбні наміри говорив?
— Що? Кому? — я вирівнявся дивлячись на старика.
— Ну, тому чию кров на вівтар пролив. — Старик відступив від мене й продовжив: — Якщо у тебе
з’явилась шлюбна каблучка, значить і… — я закрив очі і вдарив себе рукою по обличчі.

Дазай, мене вб’є! Подвійне самогубство, здається станеться сьогодні.
_

______________________________________

Пишить як вам? Як думаєте як відреагує Дазай?