Розділ 1

Цілком звичайний день, як зазвичай в квартирі темно, не дивлячись на ясний день за вікном, цілком звичайний художник та ще і трохи ігроман в RPG ігри, все так же цілими днями сидить один в квартирі за пустим аркушем. Але довелося перервати спроби намалювати замовлення та зібратися до магазину, бо їсти хочеться, а в холодильнику, окрім води, нікого не завалялося перекусити.

­­­-Колись психону та відріжу це чортове волосся! Бісить вже.

Як завжди із психами щодо довжини волосся, хлопець одягся та вийшов на вулицю. Та одразу зайшов назад до під’їзду з бажанням прикрутити яркість сонця на мінімум, але бажання поїсти перевищило біль в очах.

Вийшовши на вулицю юнак вирішив трохи постояти та «акліматизуватися». Тільки но він підняв очі в сторону другого поверху, так одразу побачив на сусідньому балконі знайоме обличчя, яке курило. Та не втримавшись блондин промовив:

– Сяо?

Той кого позвали здивовано подивився на блондина та не встиг нічого спитати, як його позвали з квартири і брюнет із блакитним чубчиком щвидко викинув недопалок геть. Ну як гедь, цей бідний недопалок влучив прямо в волосся блондину та трохи його підпалив. Добре вилаявшись та проклявши все на чому цей світ стоїть, парубок в поганому настрої все таки попрямував до найближчого магазину.

Наступного дня, блондин бродив по парку та почув із-за дерев чийсь голоси. Взагалі він би не звернув на них уваги, але підійшовши ближче побачив вчорашнього брюнета, який зараз сидів на землі, а поряд з ним були якісь юнаки та дівчина, які реготали та голосно лаяли об’єкт своєї ненависті. Блондин зробив крок вперед та відчув тріск під ногами, компанія зрозуміла що хтось може їх побачити і вони швидко чухнули в невідомому напрямку. Хлопець вже спокійно підійшов до брюнета:

-Ти як? Все нормально? – сказав блондин та простягнув руку.

Принижений юнак лише кинув злісний зирк та швидко підвівся. Стряхнув з себе сміття та траву, він без зайвих слів хотів піти, але його зупинили:

– Далеко зібрався? В тебе кров з носа іде, давай присядемо десь. Я тобі допоможу.

Трохи помовчавши брюнет промурмотів собі під носа:

– Мені не потрібна твоя допомога.

– Ти щось сказав, я не почув. – блондин посміхнувся так, ніби вдавав що нічого не почув, доволі моторошно.

Хлопці вмостилилися на ближній лавці.

– До речі, я Альбедо. Не смикайся, бо засуну вату глибше ніж треба.

– Я Сяо…

-Знаю. Адепте Сяо, маловідомий косплеєр. –Альбедо самодовольно посміхнувся .

Сяо декілька секунд мовчав, але на очі потрапила припалене пасмо.

– Все закінчив і старайся не піднімати голову надто високо. – промовив Альбедо одночасно коперсаючиюсь в рюкзаку.

– Вибач. – раптово прошепотів Сяо.

– За що? – на автоматі блондин протягнув руку до підпаленого пасма, – А ти про це? Та нічого страшного.